Художник борисенко павло федорович

Народився 15(28) січня 1905 р. в Тростянці, помер у Чернівцях у 1970 р. У 1929 р. закінчив Харківський художній інститут, де вчився у С. Прохорова і М. Ша­рапова. Працював у галузі станкового живопису та графіки. Учасник Великої Вітчизняної війни. У дово­єнний і повоєнний часи неодноразово проводилися персональні виставки його картин, серед яких найбільш відомі: “Червоні вступають" (1936 р.), “Портрет О. Вишні” (1945 р.), “В університет” (1954 р.), “До зустрічі визво­лителів” (1960 р.). Роботи художника зберігаються в краєзнавчих і художніх музеях Києва, Вінниці, Москви, Дніпропетровська і Чернівців.

Композитор верещагін роман іванович

Р. І. Верещагін (Верещага) народився 28 жовтня 1910 року в селі Гребениківці в сім’ї робітника цукроварні. Його батько, Іван Антонович, помер ще молодим у 1918 році. Чотирьох дітей (трьох синів і одну доньку) виховувала мати (разом з вітчимом-шевцем). Як кожна українська родина, Верещаги кохалися у хоровому співі. Мати, Наталія Федорівна, мала гарний голос, знала безліч народних пісень, співала у церковному хорі, де ово­лоділа

523

нотною грамотою. Вітчим добре ставився до пасинків, зароблені важкою працею гроші віддавав їм на навчання.

Пристрасть до музики Роман проявив із малих літ. Однак про серйозні заняття на той час не можна було й мріяти, оскільки у селі не було ні спеціальної школи, ні фахівців. А крім того й батьки (хоч і любили мистецтво), за селянською традицією, не вважали музику справою.

вартою професійної уваги. Проте малий Роман не здавався: сам змайстрував балалайку і будь-що прагнув “підібрати” на ній знайомі мелодії.

Навчання у сільській школі також дало багато корисного в становленні його музичних нахилів. Цьому сприяли вчителі О. Мірошниченко та О. Леницький, а особливо сільський лікар М. Шоломій, котрий знав силу-силенну народних мелодій, добре грав на скрипці, мандоліні й гітарі. Він звернув увагу на здібного хлопця і все робив, щоб розбудити його глибокий інтерес до

524

музики, знайомив із побутуючими тоді народними інструментами. Мабуть, під впливом лікаря Роман знову взявся за виготовлення балалайки (першу розгнівані батьки вкинули в піч). Із цим нехитрим саморобним інструментом, маючи вже 18 років, Роман вирушив до Харкова. Зі шматком хліба й сала в торбині, босий, без грошей і будь-яких документів, хлопець пішки прийшов до тодішньої столиці України. До речі, відсутність документів спричинила щодо нього “міліцейський жарт”: Романові замінили давнє, з діда-прадіда прізвище Верещага на Верещагін.

Спершу Верещагін став слухачем робітфаку при Музично-драматичному інституті, потім - музичних курсів при ньому, а згодом - спочатку студентом відділу народних інструментів (клас балалайки), пізніше - музично-теоретичного. Керівником початкуючого музики призначили відомого фахівця в цій галузі В. Крамаренка, котрий, як відомо, зробив дуже багато цінного щодо розвитку народного інструментарію в Україні. Крім того, в інституті працювали чудові музиканти, учні відомих російських композиторів І. Панфілов та С. Богатирьов, який, до речі, виховав для української музики Харківську школу композиторів (М. Коляда, А. Штогаренко, Ю. Мейтус, В. Борисов, Д. Клебанов). Вони також сприяли студентові-селюкові в оволодінні мистецтвом музичної творчості. На той час і припадають перші композиторські спроби Р. Верещагіна - п’єси для фортепіано, обробки народних пісень.

Юнак жадібно, спрагло всотує знання, шукає свій шлях у мистецтві, що привело його до Московської консер­ваторії. Та пізніше, зрозумівши, що факультет військових диригентів - не його покликання, повертається в Україну, вступає на композиторський факультет Київської кон­серваторії і з фаху став учнем відомого викладача В. Грудіна. Гармонію вивчав під керівництвом Л.Ревуцького,

524

інструментування - у Б. Лятошинського, поліфонію - у М. Скорульського, котрі дали молодому музикантові багато корисного й необхідного в справі оволодіння “премудростями” складної композиторської професії. У студентські роки Верещагін написав кілька пісень, солоспівів, прелюдію пам'яті В. Косенка для фортепіано, почав працювати над сюїтою для сим­фонічного оркестру на основі народних мелодій. На жаль, усі довоєнні твори втрачені.

Ще в молодості Роман Іванович працював над збиранням народних пісень. Під час літніх канікул він брав участь у фольклорних експедиціях у різні регіони України (зокрема, відвідав рідне село на Сумщині), записав багато зразків народної музики. Цю роботу він проводив разом із відомими фольклористами А. Лиходієм та П. Павлієм, а її результати передавав у вигляді фіксацій наспівів до Інституту українського фольклору АН УРСР.

На початку Великої Вітчизняної війни Верещагіна, як і інших студентів, мобілізували до Червоної Армії. Але навіть на фронті, де точилися важкі бої з фашистами, композитор намагався не переривати творчості, пробував і тут писати музику. Дещо з його творів виконувалося (наприклад, “Кременецька пісня” на слова О. Ільїна).

Зразу ж після закінчення війни Верещагін повер­нувся до Києва, в консерваторію, де став учнем Б. М. Лятошинського й закінчив навчання у 1947 році, подавши як дипломну роботу Першу симфонію.

Автор присвятив симфонію возз’єднанню захід­ноукраїнських земель із Радянською Україною, що справило певний вплив на характер її тематика. Цей твір приваблює стихійною мелодійністю, заснованою на народній пісенності. Природно, тут виявилася найприкметніша грань обдарованості композитора -

525

мелодика. Автор не просто “запозичував“ мотиви з народнопісенної культури, а мислив у її дусі й характері.

Після цього Р. І. Верещагін протягом ряду років працював над Другою симфонією, присвятивши її пам’яті Тараса Шевченка. І в ній автор використав народні наспіви, зокрема складені на слова з "Кобзаря".

Крім симфоній, у доробку Романа Івановича - симфонічна поема “Мар’яна”, “Елегія пам'яті Б. М. Лятошинського", кілька творів для оркестру народних інструментів, "Поема пам’яті М. В. Лисенка” для скрипки в супроводі фортепіано, “Елегія" для віолончелі, ряд п’єс для фортепіано.

Найбільше Верещагіна приваблювали кантиленні, широкого мелодичного дихання елегійні пісні ("Була в матусі одна дочка", "Ой темная та невидная ніченька була", “Летіла зозуля”, "Було літо”, “Та туман яром”). Він працював також над гумористичними й жартівливими наспівами ("Та продай, бабусю, бичка", “У сусіда, у Мусія” та ін.) Такі ж якості проступають у творах для співу з супроводом бандури.

Окрема, чи не найбільш яскрава сторінка творчої спадщини композитора - вокальні твори. Автор вдало поєднує емоційне розмаїття в єдиному інтонаційному плині, котрий рухається і розгортається за почут­тєвими й структурними закономірностями пісенності. З композицій вирізняються “Я буду жити" на слова А. Малишка, в якій передано поривання душі до кращого, її змагання за це, “На білу гречку впали роси” на широко знані “романсові“ вірші М. Рильського, де почуття кохання мовби рівнобіжно струмує з любов’ю до природи.

Втілення ідеї патріотизму композитор пов’язав із поезіями видатного чилійського майстра художнього слова Пабло Неруди (“Краю мій”, “Великий океан”, “Зелений океан”).²⁶³

526

Композитор Р.І.Верещагін увійшов у національну українську культуру не лише як автор різножанрових музичних творів, а й як досвідчений фольклорист та педагог. Помер Р. І. Верещагін 26 січня 1985 року.²⁶⁹