До позбавлення волі — злісних нездавців

Мироненко А. А. з с. Кам’янки та білчанська кур­кульська “сорока" Марія Лободина - твердоздавці, що придурювалися, мовляв, “немає хліба”.

На "доказ" цього Мироненко здав замість 80 пудів... 5 пудів хліба, а Лободина жодного фунту не здала.

Нарсуд, розглянувши ці справи, засудив: Мироненка до позбавлення волі на 4 роки та конфіскації майна на 300 крб., Лободину -- до позбавлення волі на 5 років.

За невиконання контрактаційних зобов’язань судили разом із куркулями і тих, хто разом з ними саботував хлібозаготівлі.

Клочко М.Т. (с. Білка) "здав" 30 кілограм гречки, замість 30 пудів за договором на різні культури.

Колісник О. І. - нічого не здав.

Тарасенко Ф. X. (Кам'янка) - і не збирався здавати.

Хотів було схитрувати і Марко Мірошниченко з с. Тучного - здав 1.3 ц проти 11 ц. За зобов'язанням, але аби він не творив шкоди, як і той куркуль - судили і його.

189

- "Щоб було виконати контрактацію, здати хліба державі - було і собі ще, а мо потім і на базарі дозво­лили б продати, після 15 січня", - клопотався Федір Харитонович.

- Може, тов. суддя дозволите ... я одвезу хліб?...

Було пізно.

За кілька хвилин народний суддя зачитав присуд.

Усіх злісних нездавців хліба - контрактантів засуд­жено до позбавлення волі від 2,5 до 3 років.¹²⁶

До суду приховувачів хліба

Буймер. Контрактант Назаренко Артем, якому належало здати хліба по контрактації всього лише 8 ц - здав 95 кг, а більше в його “немає” хліба, зі слів Назаренка.

Коли ж пішла до його бригада по хлібозаготівлі, то знайшла аж 4 ями закопаних з хлібом (40 пудів) та в полові: ячменю 12 пудів та віки 6 пудів - а хникав, що хліба немає.

Треба було здати тільки 48 пуд., а 8 його вже знайдено по ямах - 58 пуд.

Левцун, контрактант с. Буймера замість 7,5 ц - здав 1 ц., а останній закопав аж у 3-х ямах, але бригада знайшла і відправила хліб державі.

Крючко Омелько, - намічено здати 11ц - спромігся здати - 94 кг. Бригадою знайдено під піччю 12 пудів жита та безспірно вилучено 74 пуди.

Ці підкуркульники, злісні нездатчики хліба, повинні бути завтра ж передані до суду.¹²⁹

На початку січня 1933 року згідно рішення Хар­ківського обласного виконавчого комітету за активну, злісну протидію хлібозаготівлям, організацію кур­кульського саботажу, порушення закону пролетарської диктатури та підривну роботу за межі України з Харківської області з конфіскацією всього майна

190

вислано сім’ї 400 господарств, в тому числі 40 гос­подарств із с.Боромлі.¹³⁰

Бюро райпарткому в постанові від 10 січня 1933 року, враховуючи “ганебний стан виконання хлібозаготівель”, ухвалило прийняти термінові заходи із виконання плану, продовжити обмолот соломи та перевіювання полови. Перед керівництвом боромлянської артілі “Шлях Леніна” було поставлене завдання завершити хлібозаготівлю протягом 48 годин і здати 2600 ц зерна. На кожні 3-5 господарств закріпити відповідального з числа кому­ністів, комсомольців та активістів. Підводити підсумки щоденно. За три дні за ринковими цінами розпродати 36 господарств, що не виконують хлібоздачу.¹³¹

9 січня 1933 року Харківський обком партії направив ЦК КП{б)У доповідну записку про хід виконання річного плану хлібозаготівель, в якій зазначив, що поряд із деякими районами Тростянецький район відноситься до числа найвідсталіших по хлібозаготівлях у колгоспному секторі (79,5%). У листі репресії до колгоспів характеризувалися слабкими і такими, що не доводяться до кінця.¹³²

На 15 січня 1933 року сільські ради так виконали завдання хлібозаготівель:¹³³

У %

Населений пункт Колгоспники Одноосібники

Всього

Населений пункт	Колгоспники	Одноосібники	Всього
Білка	73,6	28,7	63,0
Боромля	68.3	28,7	56.3
Буймер	91,2	45,3	77,6
Жигайлівка	57.1	23,5	50,2
Грузьке	118,6	37,2	88,9
Кам’янка	111,9	22,0	70,0
Криничне	108.0	39.3	61,9
Микитівка	94,4	23,0	80,1
Олексине	57,8	50,7	571
Петрівське	125,2	34,2	108,9
Радомля	102,7	48,6	33.4
Смородине	71,6	35.0	63,4

191

Село	Колгоспники	Одноосібники	Всього
Семереньки	98,3	54,6	96,6
Станова	114.7	48,5	91,8
Тростянець	68,3	48,8	58.2
Тучне	106,9	39,4	69,3
Хвощова	125.0	36,6	85,7
Бранцівка	76,9	21,2	54,3
Попівка	105,8	46,4	98,0
Мащанка	78,1	31,9	57,1
Ясенок	103,6	37,5	32,4
РАЗОМ	81.3	32.3	66.7

Поряд із хлібозаготівлями в лютому 1933 року поча­лося примусове збирання насіння для посівної в населення. За невиконання планових завдань ухвалою обкому КП(б)У і облвиконкому Тростянецький район, як відстаючий, був занесений на “чорну дошку”.¹³⁴

Хлібозаготівлі продовжувалися на фоні жахливої картини голоду. Страшне лихо спіткало колись багате українське село і багато міст. Розтягуючи на довше мізерні запаси, люди випікали хліб, додаючи в борошно висівки, кору дерев, а коли зійшов сніг, збирали на полях і їли гнилу картоплю, продуктом харчування для багатьох було насіння диких трав, м'ясо загиблих тварин, собак, кішок. Були випадки людоїдства... Рятуючись від смерті, люди виїздили в міста в пошуках роботи й одержання мізерного пайка. Звичайним явищем стало залишення дітей на вокзалах, в установах, де їх підбирали і направляли в дитячі будинки.

Неможливо точно сказати, скільки наших земляків померло від ослаблення, виснаження, хвороб внаслідок голоду. Ніхто таких жертв не рахував, бо для “мудрого керманича” голоду “не було”.

Саме тоді вперше в історії Радянського Союзу позначилися “прозорі кордони” - на внутрішньому кордоні України з Росією та Білорусією стояли війська. Коли тепер говорять, що ми не звикли до кордонів, що

192

їх ніколи не існувало, хочеться запитати: чому їх закрили тоді, в 1932 році, чому не пропускали помираючих людей, яких можна було врятувати шматком хліба, адже в Росії голоду не було?¹³⁵

Вперше про біду в районі було сказано в постанові райпарткому "Про продовольче становище у районі“ 12 березня 1933 року:

“1. Отметить, что в ряде сел, как Боромля, Жигайловка, Бранцовка, Белка имеется значительное количество хозяйств (100-150), а по другим 15-20, которые нахо­дятся в тяжелом продовольственном положении и голо­дают. Одновременно с этим увеличилась смертность, особенно старых возрастов и детей.

Утвердить принятые мероприятия в отношении организации горячих завтраков по всем школам и от­пуск фракцией Райисполкома муки за счет взятых на мельнице отходов.

Утвердить помощь, оказанную Фракцией Райис­полкома семьям красноармейцев и партизан за счет взятых на мельнице отходов.

Организовать в районе 5-ть детских площадок в селах: Боромля – 2, Жигайловка - 1 и Белка - 1 с тем, чтобы эти площадки с количеством детей не менее 50-ти начали функционировать не позже 15 марта, для них использовать продукты отпускаемых Харьковом, а также мобилизировать по линии колхозов местные возможности (мясо, овощи, молоко).

Поручить Фракции Райисполкома исходя из возможности и потребности проработать вопрос и план организации таких площадок и по другим селам. Срок 3-дневный.

Поручить Фракции Райисполкома забрать на мельнице в свое ведение для оказания помощи в первую очередь школам, детским площадкам, семьям красноармейцев и тем колхозникам, которые хорошо

193

работали в колхозах - наличие отходов первого сорта в количестве - 320 центнеров, с тем, чтобы данное количество было использовано на протяжении всего времени до нового урожая, кроме помощи Обкома.

Просить Обком утвердить данное постановление с 320-ти центнерах.

Предложить секретарям партийных ячеек, упол­номоченным Райпарткома, председателям колхозов и председателям сельсоветов, очень чутко относиться к положению отдельных хозяйств, которые голодают, ока­зать им максимальную помощь из местных ресурсов (картофель, овощи), а также и с того количества, что отпускается районом, особенно хорошо работавшим и работающим колхозникам.

Отмечая недопустимое явление, когда в селе Жигайловка на кладбище скопилось около 16 гробов не закопанных, причем со стороны сельсовета и парт­ячеек никаких мер принято не было. Предложить под личную ответственность председателя сельсовета не допускать таких фактов и принимать меры к немед­ленному зарытию. За допущение скопления гробов и непринятия мер в селе Жигайловка - Председателю сельсовета тов. ЛЕСНЯКУ объявить выговор, пре­дупредив всех председателей, что за допущение таки* фактов будут преданы суду.

Учитывая тяжелое положение района, просим Обком пересмотреть и увеличить продовольственную ссуду, начиная с 1-го марта.

Предложить секретарям партийных ячеек не допускать ни одного случая голодовки коммунистов, комсомольцев и колхозного актива, а Фракции Рай­исполкома выделить для этого специальный Фонд."¹³⁶

Найбільшим, найстрашнішим злочином проти народу з боку Й.Сталіна, найкривавішого в історії людства диктатора, був штучно організований голод 1932-

194

1933рр. Про його наслідки для нашого краю можна судити лише опосередковано, оскільки офіційних даних немає. Аналіз статистики Тростянецького відділу ЗАГСу дає можливість зробити лише певні висновки про народжуваність з 1929 по 1933 рік.

Ради		1929	1930	1931	1932	1933
1	Тростянецька	339	246	207	229	113
2	Білківська	293	262	225	171	43
3	Боромлянська	648	505	460	332	98
4	Буймерська	138	108	109	99	40
5	Верхо-Люджанська	0	82	76	78	19
6	Люджанська	108	95	79	13	-
7	Василівська	11	-	-	-	-
8	Гребениківська	12	65	89	92	7
9	Дернівська	114	147	146	196	'56
10	Жигайлівська	254	252	225	104	26
11	Зарічанська (Петров.)	32	23	15	17	4
12	Кам'янська	100	72	82	58	26
13	Кам'янецька	102	-	181	81	32
14	Криничанська	51	68	53	32	7
15	Мартинівська	106	115	201	55	6
16	Микитівська	55	55	63	44	28
17	Мащанська	37	20	25	27	11
18	Ницахська	149	132	118	122	54
19	Печинська	116	126	126	90	92
20	Радомлянська	66	39	27	-	18
21	Семереньківська	73	83	90	93	8
22	Смородинська	68	82	69	49	22
23	Станівська	45	37	37	33	18
24	Тучнянська	68	-	32	79	9
25	Хвощівська	43	38	38	15	1
26	Грузька	-	-	-	-	-
27	Зарічанська (Боголюб.)	-	-	-	-	-
28	Полянська	-	-	130	97	38
29	Ницахська (Будянська)	-	36	36	25	17
30	Білківська (Олексинська)	-	-	26	28	4
31	Гребениківська (Жовтн.)	-	-	52	-	-
	РАЗОМ	3053	2695	3060	2259	803

195

Дані 1929-ЗЗрр. по 23 місцевих радах (які є) свідчать, що народжуваність у 1933 році склала лише 25,3% від рівня 1929 року, тобто зменшилась у чотири рази. Проведення другого комуністичного штурму, відміна непу, проведення примусової колективізації, штучна організація голоду та масові репресії призвели до різкого спаду народжуваності. За нашими підрахунками, від голоду в районі померло 15-20 відсотків населення, або кожний 5-6 житель, що становить 12-15 тисяч чоловік.

Літо 1933 року і отриманий урожай врятував населення від поголовного вимирання. Сільсько­господарські роботи навесні 1933 року були проведені на грані неможливого вкрай виснаженими людьми. На 1 червня було засіяно лише 60% полів.¹³⁷

Підсумок соціально-економічного розвитку країни у 1933 році підвів Й.Сталін у статті “У нас і у них", яка була опублікована в центральних газетах, а 7 листопада 1933 року в районній газеті "Соціалістична праця", де, зокрема, відзначалося:

“У них, у капіталістів, економічна криза і занепад виробництва як у галузі промисловості, так і в галузі сільського господарства.

У нас, в СРСР, економічне піднесення і зростання виробництва в усіх галузях народного господарства.

У них, у капіталістів, погіршення матеріального стану трудящих, зниження заробітної плати робітників і зростання безробіття.

У нас. в СРСР, піднесення матеріального стану трудящих, підвищення заробітної плати робітників, знищення безробіття.

У них, у капіталістів, зростання страйків і демонстрацій, що веде до втрати мільйонів робочих днів.

У нас, в СРСР, відсутність страйків і зростання трудового піднесення робітників та селян.”

196

М.Д. Левченко народилася 14 липня 1909 року в селі Василівці (тепер Набережне). Навчалася у Василівській трьохрічній школі. Працювала різноробочою у колгоспі. Була заміжня. Чоловік загинув у роки Великої Вітчизняної війни під Ленінградом. Марія Дем’янівна виховувала чотирьох дітей. Одна дитина померла в роки голодомору. Дві інших дитини померли пізніше. Ось так вона згадувала:

“У 1933 році в нашому колгоспі подохло багато коней. Називався тоді колгосп “Червона зірка". А головою цього господарства був Микола Данилович Павліченко. Люди приходили до нього і просили м’ясо з дохлих коней, потім варили його і їли. Крім дохлого м'яса їли різний бур’ян: насіння з мишію, гнилі буряки, товкли кропиву і жовтило, а потім з товченої маси варили пампушки.

У кого була корова, тому легше було жити, адже можна було зробити сир чи сметану, або поміняти молоко на інші продукти.

Багато людей помирало на вулиці, в лісі, в хаті, в сараї. Були такі, що тікали геть із села.

По вулицях страшно було ходити: трупи лежали будь-де. Бувало йдеш, а перед тобою ще хтось іде. Дивишся: а він раз - і впав: підійдеш - а той чоловік і дух уже спустив, і тоді аж мурашки по спині полізуть від думки, що таке може статися і з тобою.

Люди дуже страждали від податків, які накладалися на все: на корову, на курей, хату, сарай, дерева, земельну ділянку - одним словом не було податку лише на повітря.

Призначали людину в селі, яка повинна була розкуркулювати односельців: збирати гроші, забирати все, що потрапить на очі. Таку роль у селі виконував Іван

197

Іванович Левченко. Він, звичайно, не із своєї волі це робив, його змушували.

Так от, щоб якось сплатити податки, наші односельці брали останні речі і носили в м. Суми на базар, а виручені в такий спосіб гроші віддавали потім збирачу. А щоб самим не вмерти з голоду, люди ходили в економію, що була у селі Мозгове. Там працювали на полі - висаджували бурякові висадки. За таку роботу отримували платню: чорний хліб і "голий" суп, який з’їдали там, а хліб несли додому, адже там були голодні животи.

Інші односельці ходили жебракувати на кацапщину. де їм, в основному, платили картоплею.

Були й тоді такі люди, що не витримували голоду - їли дітей, своїх або чужих, засолювали дитяче м'ясо в бочки.

Деякі люди їли навіть вичинені шкурки з домашньої худоби, але вони швидко вмирали. Одним словом, того року їли таке, що важко собі уявити.

Померлих людей заривали в землю, як собак, хреста на могилу ніхто не ставив та й окремих могил було дуже мало, оскільки в одну яму закопували по декілька чоловік.

Життя було жахливим. Люди вмирали від холоду та голоду.

У 1933 році нам довелося побачити свої най­страшніші сни в дійсності”.

Жителька с. Буймера відзначала про голод таке:

“Голод 1933 року торкнувся кожної сім’ї нашого села. Сім'я наша складалася з 8 чоловік, всі хотіли їсти. Почали вмирати молодші. А старші ходили по полю, копали буряки, картоплю, моркву - все, що залишилося. Тільки б вижити, тільки б дожити до весни...

... Цього дня померла сестра Наталка, і до двора під’їхала підвода, якою звозили мертвих за село. Біля

198

сусідніх воріт лежав хлопець, він був ще живий. Та похмурі, самі як мерці, дядьки перемовились між собою: "Давай забирати, він все одно до завтра не доживе”...

Особливо важко було нам зимою, яка видалася дуже холодною. Ми з братом ходили на роботу і вижили тільки тому, що нам давали юшку. Ту бовтанку сипали в маленькі тарілочки, того було мало. Тож ми слізно просили дати ще хоч трошечки... А суп був таким, що аж туман по ньому ходив. Старші хоч якось виживали. А менші падали і помирали...”

Житель села Боромлі Василь Сергійович Три­пільський згадував: “Зараз багато говорять про те, що голод в Україні розпочався тому, що в 1932 році був неврожай. Але це не так. Урожай був не гірший за інші роки. У той час багато людей ще не вступили до ТСОЗу і обробляли землю одноосібно. Я також не вступив до ТСОЗу через хворобу. У нашому господарстві був кінь, і землю обробляв я сам. Восени, коли зібрали хліб, приїхали уповноважені з Харкова і дали вказівку звозити ввесь хліб в ТСОЗ. Хліб обмолотили і ввесь вивезли з села.

Були сформовані групи активістів, які ходили по дворах і шукали, де в кого що закопано, бо люди, зрозумівши, що в них відберуть усе, почали ховати в землю зерно, картоплю, буряки та інші продукти. А коли ці активісти бачили, що з димаря певної хати йде дим, то йшли мерщій туди, лізли у піч, і, якщо там щось варилося, забирали ту їжу.

Оскільки у мене був кінь, мене закріпили до земгромади, і я кожного дня їздив з активістами по дворах. Все, що вони знаходили, клали на воза, і я відвозив до земгромади. Вдома їсти не було майже нічого. Жив я з дідом, бабою і тіткою. Всі вони померли з голоду...

На початку зими, коли почалося масове вимирання, мене примусили возити трупи на цвинтар, де була

199

викопана яма, в яку всіх і скидали. Вимирали люди цілими сім’ями. Так, по сусідству зі мною вимерла сім’я з 12 чоловік: батько, мати та 10 дітей. Свого часу в їхнь­ому господарстві була земля, але вони її не обробляли, а жили за рахунок того, що сучили мотузки і їздили в Бобрик базарювати. З цього й жили. А коли настав голод, то ніяких продуктів у них не було, бо на базар ніхто не їздив, і вони залишались без харчів.

За таких умов люди почали убивати дітей і м’ясо продавати на базарі. На тій вулиці, де мешкав я, проживав активіст Зеленський, у нього був син 8-9 років. А в сина був шкільний товариш Іван Трипільський, з яким вони разом ходили до школи. І одного разу Іван не повернувся додому. Батьки почали шукати його, заявили в міліцію. Хлопчика, знайшли у хаті Зеленського порубаного на шматки... Незадовго до цього випадку Зеленський і мене запрошував до себе, обіцяв нагодувати, але я наче відчував щось, не пішов, Куди зник Зеленський після цього випадку, не пам'ятаю.

А одного разу я і сам ледве не помер. Сталося це так. Запарив якось у відрі вівса та й наївся... У результаті я не зміг навіть піднятися, щоб поїхати на роботу до земгромади. За мною прийшли з земгромади і почали бити, а потім взяли лід руки, і відтягли під місток і залишили там помирати. Але мені хвалити Бога, вдалося вижити.

Навесні 1933 року я їздив разом з іншими людьми возити патоку з цукрового заводу на Бездрикський спиртозавод. Патоку возили бочками, і я крадькома занурював у неї паличку і обсмоктував її, і таким спо­собом підкріплявся. А коли вже з’явилась кропива, листя на деревах, життя стало легшим. Весною мій кінь пропав від голоду, і доки я бігав за ветеринаром, його вкрали.

В основному ці жорстокі репресії, або, як їх називали в народі, “червону мітлу" пустили на сумський шлях, і

200

тому тут вимерло найбільше людей. Це були страшні часи, багато чого забулося, адже мені вже 80, але те, що я пережив, закарбувалося в пам’яті на все життя”.

Жителька с. Боромлі Галина Калинівна Башлай, 1903 року народження, так розповідала про страшний голод: "На людей були накладені великі податки, забирали все. Не залишали людям зерна навіть для посіву і цим спричинили голод. Люди вимирали сім'ями і навіть вулицями. Були випадки людоїдства, свідком якого я була. Одного разу жінки сапали за селом буряки і відчули неприємний запах горілого. Бони пішли поди­витися і побачили страшну картину. Молода жінка вбила свою матір і смажила м'ясо.

Це були найстрашніші часи для людей не тільки нашого села. І не дай Боже, щоб це коли-небудь повторилося”.

Про страшні роки голоду жителька села Боромлі Парасковія Максимівна Банька, 1906 року народження, розповідала таке: “У 1932-1933 роках був жахливий голод. Голод був не через нестачу продуктів, а штучно організований Урожай 1932 року був не-нижчий, ніжу попередні роки. Отже, ніби не існувало причин для голоду. Оскільки селяни становили значну частину населення України, то голодомор був спрямований проти них і фактично означав знищення українського народу. З колгоспів вивозилося все зерно, навіть посів­не, забирали не лише колгоспне, а й те, що знаходили у хатах людей, не залишаючи ні зернини і у колгоспників, і в селян-одноосібників. Одночасно за кордон прода­валося зерна більше, ніж у минулі роки. У містах було введено картки на продукти, зокрема на хліб. Взимку 1933 року селяни почали гинути від голоду. Рятуючись, вони втікали в міста, але і там вмирали просто на вулицях. Намагаючись зберегти дітей, селяни залишали їх біля лікарень, на вокзалах.

201

Щоб припинити втечу селян, навколо сіл, на дорогах до міст виставлялися загони. Селяни, не маючи чого їсти, пекли хліб із висівок із домішками трави, варили юшку з бур’яну, їли бруньки. У селян зникли коні, вівці, корови, кури, качки, і їм доводилося ловити та їсти горобців та ворон. Легше було тим, хто працював у колгоспі: для них іноді варили, юшку, пекли сякий-такий хліб, але того не вистачало. Люди дичавіли, їх гнітив страх, добрі звичаї заступили жорстокість та страх перед смертю."

Жителька села Боромлі Катерина Федорівна Кищик поділилася своїм пережитим: “По селах ходили активісти з залізними ковіньками, передовбували все в господарстві, бо люди ховали хліб у землю. Коли активісти знаходили хліб, то забирали все до останнього і нічого не залишали людям. Коли в людей все позабирали, то вони їли взимку початки кукурудзи, які товкли в ступі, добуваючи з них муку і полову. Влітку їли листя дерев, бур’яни, пекли галети. Люди пухли від голоду і вмирали. Багато людей померло на дорогах”.

Із жахом пригадувала ті роки жителька села Боромлі Олександра Григорівна Єрка: “Люди пухли від голоду… Багато людей лежали попід тинами. Колгосп виділяв одного або двох чоловік з підводою, вони збирали ті трупи людей і скидали в одну викопану яму. Люди їли бур’яни, кропиву, жовтило, з акації цвіт, конюшину, курячу сліпоту. Людей насильно міліція примушувала іти на роботу. Багато людей втікало в міста. Робота а кол­госпах була дуже тяжка. Якщо виконаєш норму, то давали ложку патоки. А норму мало хто виконував.

За окраєць хліба здатні були віддати останню одежину. В 1932-33 роках з людьми не рахувалися. Не працювали ні школи, ні лікарні, освіта була на низькому рівні. Була дуже сувора дисципліна. За вкрадену жменьку зерна засуджували. Голодомор зробив людей

202

Пам'ятний хрест, встановлений біля Вознесенської церкви

в 1993 р. на відзначення 60-ї річниці голодомору.

203

жорстокими і егоїстичними. Люди крали один в одного худобу, були випадки людоїдства, а одружувалися лише через придане - мішок квасолі".

Приведені спогади, наших краян краще за будь-які документи розповідають про ті страшні голодні роки, вони звинувачують режим, який існував на той час, у штучному створенні голоду. У пам'ять про цю сумну подію, до 60-річчя голодомору, у 1993 році у м. Тростянці біля Вознесенської церкви встановлений символічний хрест, а на центральному цвинтарі - пам’ятний знак. Хрести скорботи встановлені на братських могилах жертв геноциду на Смородинському кладовищі, в районі вул. Мічуріна та майже на всіх сільських кладовищах.