Осуд зрадників

Навесні 1942 року в Тростянецькому районі було заарештовано понад двадцять підпільників. Деякий час їх тримали в камерах районної поліції. А коли з Охтирки прибули солдати фельджандармерії, усі зрозуміли, що це означає.

Ще тільки почало сіріти, патріотів вивели з камер. Пролунала коротка команда, і поліцаї - кілька місцевих жителів, які зрадили своїй землі, своєму народові і пішли за кусень сала й чвертку самогону лизати чоботи чужинцям - з готовністю кинулися виконувати наказ.

Іван Бугай, Антон Чмирок, Михайло Лопушок, Адольф Кришбаум та інші, немов круки накинулись на замучених тортурами людей, заломлювали їм за спину руки, в'язали дротом, накидали на шию зашморги... Потім, щільно оточивши і наставивши зброю,, невеликими групами виводили в центр міста. Там на них чекали інші кати,. Вони лізли на дерева, закріпляли на гілках мотузки. Конвоїри піднімали приречених над землею і відпускали...

274

Так загинули того березневого ранку Ілля Никонов, Сергій Шевченко, Іван Слабоспицький, Іван Біловол, Петро Мартиновський та інші.

Сувора рука народу-переможця вимела всю нечисть із рідної землі Покарала вона й- тих, хто під час тимчасової фашистської окупації служив загарбникам за тридцять іудиних срібняків. Але відомо й про те, що декому з них все ж вдалося втекти разом із відступаючим ворогом і знайти притулок у далеких заокеанських країнах, Один із них - Михайло Лопушок, колишній поліцай Тростянецької районної поліції, підданий Сполучених Штатів Америки. Разом зі своїми дружками-зрадниками він брав участь у страті радянських підпільників і патріотів. Проте, це не єдиний його злочин.

Ось що розповів Д. В. Муха, житель Тростянця: ‘ Коли я зайшов до приміщення, побачив кількох поліцаїв - Михайла Лопушка, Василя Корейського, Пантелеймона Біленького, Петра Лопушка, Адольфа Кришбаума. Антона Чмирка, Василя Кочерженка (він же Кочерга) та інших. Вони, перебиваючи один одного, з захопленням розповідали, як щойно вішали партизанів. Потім заходилися ділити одяг страчених. Раптом почулась лайка, образливі вигуки, метушня: Михайло Лопушок зчепився з Єгором Бугаєм - ніяк не могли дійти згоди, кому дістануться хромові чоботи".

Якось восени 1942 року М. Лопушок разом з Іваном Бугаєм привів до поліції невідомого громадянина років п’ятдесяти. Незабаром зайшов заступник начальника районної поліції І. Г. Смілянський (до речі, він теж знайшов собі тепле містечко в Сполучених Штатах). Від нього тхнуло самогоном.

- Ану, що це за фігура? - тицьнув прокуреним пальцем в обличчя заарештованого.

- Невідомо, пан начальник! - виструнчились Лопушок

275

і Бугай, - Документів ніяких, мовчить. Одним словом підозріла особа!

- М-м-мовчить? Зараз ми примусимо його говорити. Д-д-дати йому десять шомполів, - звелів він і, хитаючись, вийшов.

Бугай із Лопушком кинулись виконувати наказ. Вони перегнули чоловіка через край залізного ліжка, що стояло тут. Лопушок вихопив шомпол. Бив сильно із присвистом. На спині жертви з’явилися червоні смуги. Катований не витримав і закричав.

- Що це у вас за галас? - посміхаючись, простромив у двері голову поліцай Михайло Савченко. - А-а-а, дядько співає! Ну, тоді ми йому будемо акомпанувати, - сказав він і гучно, щоб заглушити крики, почав грати на гармошці.

Захекавшись, Лопушок кинув шомпол, Заареш­тований поволі сповз на підлогу.

- Вставай! - крикнув Лопушок і вилаявся.

Чоловік спробував підвестися, але тільки слабо поворухнувся і застогнав. Тоді Лопушок схопив його за волосся і щосили рвучко смикнув...

Із розповіді К.П. Винниченка. жителя села Станової Тростянецького району.

"Якось над нашим селом (це було в квітні сорок другого) пролетів радянський літак. Він розкидав листівки, у яких був заклик гуртуватись для опору німецьким окупантам. Я підібрав декілька таких листівок. А невдовзі за мною прийшли місцеві поліцаї Іван Овчаренко і Дмитро Овчаренко і відправили мене до Тростянецької районної поліції. Там було ще чоловік 15. Серед них я нікого не знав, окрім товариша Антонченка. Його багато хто знав, бо працював до війни головою райпромкомбінату, був членом ВКП(б). Усі його поважали.

Часто в камеру заходив заступник начальника поліції

276

Омілянський. Він завжди був напідпитку, лаяв Антонченка, погрожував, вимагав, щоб той вказав, де партизани ховають зброю. Але Антонченко мовчав.

Наприкінці квітня під час прогулянки йому вдалося втекти. На жаль, через три чи чотири дні його спіймали. Наступного дня вивели в двір на розстріл. Я бачив це на власні очі з вікна камери, Вишикувались із десяток поліцаїв зі зброєю. Серед них я впізнав Корейського і Лопушка. Поліцаї підняли гвинтівки, і хтось крикнув Антонченку, щоб той ішов уперед. Товариш Антонченко відійшов метрів п’ятнадцять. Вони стріляли йому в спину... Потім до нашої камери зайшов Іван Бугай і наказав мені закопати тіло. Воно було геть посічене кулями".

У 1942 році серед тростянчан поширилася чутка: біля села Печин партизани вбили поліцая. Що саме це так, підтверджувалося виїздами на місце події фашистського карального загону і групи тростянецьких поліцаїв.

... Вони йшли, ховаючись за деревами, пригинаючись, здригаючись від кожного шереху, від тріску сухої гілки під ногами, від крику сполоханого птаха. Вони боялись недаремно, добре знаючи, що в будь-яку мить неспо­дівано може вдарити постріл, і влучна партизанська куля поставить крапку в біографії чергового знахабнілого окупанта та їхнього прислужника.

І постріли дійсно вдарили. Ось, схопившись за груди, осів на вогку землю німецький офіцер, який йшов попереду. Ось упав обличчям у колючий чагарник поліцай Григорій Більський...

У тому ж сорок другому, взимку, тростянчани були свідками одного жахливого злочину, в якому брали участь все той же М. Лопушок, начальник Тростянецької районної поліцаї Кон, поліцаї І. Бугай, А. Обрусник. Вони вивели з приміщення двох юнаків років 17-18. На грудях

277

кожного висіли таблички з написом “партизан“. Юнаків підвели до дерева, накинули зашморги, і Бугай вибив із-під ніг табуретки...

Все ближче підходив фронт, усе гучнішою ставала канонада. І гітлерівці, і поліцаї зробилися ще злішими, дратівливішими, жорстокішими - відчували свій близький кінець.

Одного дня на тростянецьких вулицях запанувало незвичайне пожвавлення: люди, хто крадькома, хто відкрито прямували до будинку жандармерії, у підвалі якого зберігалась картопля. Виснажені, зголоднілі жінки, діти, старі немов отримали "друге дихання”, наче ковтнули життєдайного повітря близької волі.

Раптом відчайдушний крик “облава!” розірвав нестійку тишу міської вулиці. Ось уже ближче: ближче, із усіх боків - гуркіт мотоциклів: це німецькі солдати, розквартировані на станції Смородине, і місцеві головорізи заганяли беззахисних людей у пастку. Стріляли на ходу. У немічного дідуся, в розгублену жінку, яка сподівалася принести кілька картоплин своєму крихітному сину, у чотирирічну дівчинку, яка чіплялася слабенькими рученятами за бабусин поділ.

Із свідчення П. Г. Єременко, жительки Тростянця: “Стрілянина тривала хвилин двадцять. Коли вона вщухла, я виглянула у вікно і помітила, що біля будинку лежить вбита Надія Гаврилівна Єфименко (за чоловіком Никонова). Ні картоплі, ні будь-яких інших речей чи продуктів біля неї не було”.

Д. В. Муха, житель Тростянця:

”У березні 1943 року під час відступу німців з міста, я бачив, як Михайло Лопушок застрелив із гвинтівки у дворі будинку, де зараз розташований хлібний магазин, Надію Гаврилівну Єфименко. Він нізащо убив її: був розлютований через те, що вони відступали”.

278

Ось уже майже шістдесят літ над мирною землею світить мирне сонце. Ми низько схиляємо голови перед подвигом нашого народу, перед пам’яттю тих, хто найдорожчим - життям заплатив за світлий сьо­годнішній день.

Згадаємо всіх поіменно.

Та не стерлися в пам'яті й жахливі картини звірств, що їх чинили на тимчасово окупованій території гітле­рівські бузувіри та їх прислужники.

Не маємо права забувати. Не забудемо, не простимо!¹⁷¹

Роки, як відомо, найкращий лікар: забуваються старі болі, зникає гіркота образ, прощаються кривди. Це і зрозуміло, не може людська натура, така вже вона, довго тримати в душі зла.

Та все ж такі злочини не можуть цілі покоління людей витравити зі своєї пам'яті. І пам’ять ця - священна.

Ніколи не забудуть наші люди того горя, мук, поне­вірянь, які приніс на нашу землю фашизм. Пам’ятають ті, хто пережив воєнне лихоліття, як спадщину передають цю пам’ять своїм дітям і онукам. Глибоко в серцях живе вона, палахкотить вічним вогнем помста за невинну кров, за горе і муки.

На Тростянеччину темна ніч окупації зійшла восени того гіркого і пам’ятного сорок першого року. На той час майже всі. хто здатний був тримати зброю, пішли на захист Батьківщини. Залишилися жінки, діти та старики. Зосталися на окупованій території і ті, кому партія довірила смертельно небезпечну справу - вести боротьбу з ворогом у нього в тилу.

Та вилізли у той час, як павуки із шпарин, і ті, хто люто ненавидів Радянську владу, сподіваючись, що настав їх нас, І цей час. хоч і нетривалий , для них справді настав. Час безкарних грабунків, знущань над без­захисними людьми, час кривавих злочинів.

279

Нелюдів, перевертнів із радістю і бажанням брали фашисти до себе на службу, брали для найбруднішої роботи катів і вбивць. Ось у такій компанії одним із перших у місті в жовтні сорок першого року став на шлях зради і кривавих злочинів колишній житель Тростянця Михайло Лопушок.

Окупанти з перших днів приходу на нашу землю стали проводити свої “акції” із знищення активістів і підпільників (знайшлася чорна душа зрадника, що назвав ворогом патріотів). Уже в листопаді першого року окупації карателі повісили в центрі міста вісім чоловік. У кінці грудня вони таким способом розправилися з шістнадцятьма жителями Білки. Серед них був і голова сільської Ради С. С. Салахудінов.

Про особисту участь Лопушка у тих розправах документів не збереглося, та з усього видно, що саме тоді він проходив у карателів криваву “практику".

А вже у березні наступного 1942 року "відзначився" особисто: брав участь у старті двадцяти двох ра­дянських патріотів. На той час Лопушок був на хорошому рахунку в окупантів і з шкіри ліз, щоб завоювати прихильність нових хазяїв.

Перед стратою цих людей по декілька днів тримали в районній поліції, піддавали нелюдським тортурам і знущанням. На страту виводили по чотири-п'ять чоловіку зв'язаними, зашморги одягали заздалегідь, а потім по одному тягли в сквер і вішали на деревах.

Як плату за відданість, гітлерівці дозволяли катам забирати речі своїх жертв. І навіть за це криваве шмаття серед перевертнів у людській подобі виникали сварки і бійки. Так, після згаданої страти Лопушок побився за чоботи повішеної ними людини із таким же. катом Єгором Бугаєм.

Багато нелюдських злочинів на совісті Михайла Лопушка та інших зрадників і нелюдів. Узимку сорок

280

другого року він з іншими поліцаями повісив двох невідомих юнаків, яким на груди приладнали дошки із написом “партизан”. Весною того ж року карателі, і серед них Лопушок, стратили групу родичів партизанів у селі Жигайлівці. Серед повішених були жінки. У травні Михайло Лопушок разом зі своїм племінником Петром Лопушком розстріляв біля будинку поліції жителя села Боромлі Школьника.

За "старання" німці виявили до нього особливу прихильність - із осені сорок другого Лопушок вже служить у шуцполіції, носить чорну форму, німецьку зброю. Беруть його німці на захват радянських парашутистів.

Та прийшов світлий день визволення і на тростянецьку землю. Для Лопушка і таких як він, цей день був чорним. Закінчилася їхня влада над людьми. Довелося йому втікати зі своїми хазяями, а після їхнього повного розгрому, шукати собі інших, за океаном. Він знайшов притулок у Сполучених Штатах Америки.

У червні 1986 року в Тростянці на площі, що носить їм я 40-ї Армії, воїни якої визволяли наше місто від ворога, відбулася сходка жителів. Відкрила її заступник голови міської Ради народних депутатів Г. О. Пруднікова, Вона нагадала жителям про ті події, що відбувалися в місті майже сорок п’ять років тому, про підлу діяльність зрадників Батьківщини - німецьких прихвоснів поліцаїв, про криваву “роботу” на німців одного з них - Михайла Лопушка.

Виступаючи на сходці, ветерани війни І. М. Гулевський, І. В. Герасименко, представники трудових колективів М. Ю Погасій із деревообробного комбінату, Н. А. Трохимова з райпромкомбінату, секретар комсомольської організації шоколадної фабрики “Україна” Тетяна Глущенко, випускниця міської середньої школи №1

281

Тетяна Герман затаврували ганьбою зрадника відщепенця, кривавого ката Михайла Лопушка і зажадали від уряду США видати його в руки ра­дянського правосуддя. Ці пропозиції і рішення одностайно прийняли жителі міста, учасники сходки. Резолюцію сходки направлено уряду Сполучених Шта­тів Америки.¹⁷²

Кожен народ має свої особливості, свої традиції, свій національний характер. Але спільним для всіх народів є непримириме ставлення до зрадників, їх осуд. Проходять десятиліття, змінюються епохи і соціальні устрої суспільств, а зрадники залишаються зрадниками.