Як створювалися колгоспи (Із спогадів жителів) боромля

Г. К. Башлай, 1903 року народження, так згадує про колективізацію: "... Наш колгосп засновували так: спо­чатку були збори, на яких записували всіх, хто був згоден вступити до колгоспу. Всі записані повинні були віддати в колгосп все, що було: коней, плуг, борону. У тих, хто не вступав до колгоспу, відбирали корів. Я доїла цих корів, їх було 12 голів. У кого відбирали корову, тому давали ввечері по літрі молока".

М. І. Воротняк, 1921 року народження, таким чином характеризувала створення колгоспів: “Коли почалася колективізація, “ударники” ходили по дворах і запи­сували селян до колгоспу, трусили в кого де є зерно. Прийшли й до нас. У той час я проживала з двома братами і мамою. Вони в нас нічого не взяли, але ска­зали, щоб ми записалися в колгосп. Ми відмовились, тому що в нас була своя земля, кінь, віз, сани, плуг. Але нам відповідали, що коли ми не запишемося до колгоспу,

128 ­

то заберуть землю і виженуть із хати. Боячись такого лиха, два мої брати пішли в колгосп, віддавши всі знаряддя праці і коня".

А. С. Кривонос, 1921 року народження, так розповідає про свою сім’ю: “Народилася я в селі Боромлі в сім’ї селянина, в якій було шестеро дітей, троє з них померло від голоду. До колективізації наша сім’я мала землю, самі її обробляли. Село Боромля в 20-30 рр. було густо заселене. На колективізацію селяни відгукнулись не­гативно (крім дуже бідних селян). Вони не бажали вступати в колгоспи, тому що треба було віддавати свою худобу, землю задарма і працювати за копійки, Вступати до колгоспів селян змушували насильно або обкладали їх великими податками (землю, худобу), яких людина не могла сплатити. Моя сім'я вступила до колгоспу ім. Кі­рова. Землі оброблялися кіньми, сіяли вручну. Трохи пізніше з’явився перший трактор. Врожаї були багаті. Восени членам колгоспу давали зерно, картоплю".

Про тяжкі роки колективізації жителька села М. К. Андрущенко розповіла таке: "Народилася в 1917 році в заможній, або як тоді називали, в куркульсь­кій родині, а дитинство було голодним, холодним. Сест­ри мої померли ще до колективізації, а бабуся - з голоду.

Ніколи не забуду, як плакала мама, коли батько запряг коней, прив’язав корову до воза, поклав у нього плуг і борони та й повіз у колгосп. Сам же почав пра­цювати там конюхом, щоб бути ближче до своєї худоби. Якось батько почув: “Усіх куркулів висилатимуть". Від­так попрощався з нами та й пішов у світ. Ми з мамою дуже плакали, проводжаючи його, ніби відчували, що бачимось востаннє. А вранці прийшли “активісти” і позабирали все: одяг, продукти харчування, а нас ви­гнали з хати. Вирушили ми в місто. Там таких знедоле­них було багато. Мама ходила на роботу в поле. Там

129

усім бездомним поставили курінь, де вони й ночували, їсти давали баланду. Я теж блукала містечком, шукаючи на смітниках об’їдків. Усякі траплялись люди: і співчутливі, і добрі, і злі. У нашого бригадира був син Петро, мій ровесник. Ми з ним гралися, а як його мати годувала, то насипала тарілку супу і мені. На зиму чужі люди дали нам притулок у комірчині, де прожили ми кілька років, а потім повернулися у село. Згодом віддали хату. Нам дуже хотілося побачити батька, та ми не знали, де він знаходиться. Нарешті прийшов лист Із Баку. Батько писав, що опух із голоду і лежав у лікарні. Ма­ма побігла до людей, напозичалася грошей і послала батькові, але невдовзі гроші повернули: батько помер".

К. Ф. Кищик про колективізацію повідомляє: “Коли зорганізувався колгосп, всі люди повинні робити були в ньому, а хто не пішов, у того забрали худобу і майже все майно. А деяких людей засудили на 2-3 роки. Мій батько помер із голоду. Він, за порадою свого товариша, не пішов у колгосп, і у сім’ї забрали корову, порося, пшеницю, квасолю, сало - усе, що в нас було. Сім'я почала голодувати, і батько вирішив вступити до колгоспу, але нам не повернули всього того, що взяли. Наша сім’я страждала від голоду”.

Жителька села М. І. Касьяненко, 1920 року народження, розповідала про ці події так: “... Земля в 20 роках належала селянам, тобто давали землю на кожний двір, де був господарем чоловік. Обробляли землю самі хазяї. Якщо землю сім’я не зможе обробити, вони могли частину землі віддати тому, хто міг її обробити.

Колективізацію люди сприйняли по-різному; одні прагнули до ведення колективного господарства, а інші - до одноосібного. Хто не хотів записуватися в колгосп, того судили, виганяли з хати, забирали їхнє майно. Головою одного із перших колгоспів “Червона поляна” був Н. М. Буденний. Колгосп організовувався на засадах

130

спільного виробництва селян. Селяни об’єднувались у спілку для розвитку свого господарства. Вони віддавали посівний матеріал, борони, плуги, коней. У деяких колгоспах для обробітку землі була техніка - трактори. У колгоспі також була молотарка, кінні граблі, косарки. Рівень механізації у процесі виробництва був дуже низький. Оплата праці була мізерна, коштів видавали на трудодень мало, а в основному плата була натуральною (зерном).

Урожай 1932-33 рр. зернових був десь біля 20 ц, буряків - по 80-100 ц з га, але вся сільсько­господарська продукція була відібрана державою. Робочий день у літній період починався з шостої годи­ни ранку і тривав до дванадцятої вечора".

Як бачимо, створення колгоспів відбулося в основному примусово, до всіх непокірливих застосовувалися найжорстокіші міри. Ось іще дві розповіді про трагедії людей того часу.

Одного осіннього дня 1931 року до народного суду Тростянецького району під озброєним конвоєм привезли чоловіка. По натруджених мозолястих ру­ках, по змарнілому обличчю, благенькій одежинці було видно, що передсудом сидить звичайний селянин. Так. судили 56-річного Федора Сергійовича Феденка з села Першотравневого Боромлянської сільради.

Суд був короткий, закінчили за півтори години. І ось вирок: 4 роки позбавлення волі...

До революції Феденко мав 2 десятини землі, потім Радянська влада наділила йому ще півтори. Працював, як міг. вирощував непогані врожаї, не бажав бути боржником держави, старанно виконував зобов'язання по хлібозаготівлях, податках. Умілий господар, знавець агрономічних азів, користувався авторитетом серед селян, був зразком у всьому.

Настав час колективізації. Добрим хазяїнам важко

131

було розпрощатися з тим, що наживали роками. До них належав і Федір Сергійович. Він був взірцем, навколо нього гуртувалися селяни.

Ішов третій рік колективізації. Однодумці Феденка продовжували трудитися на своїх окремих ділянках. Хліб постачали своєчасно, прискіпатися ні до чого. Однак не подобалася така поведінка місцевому керівництву, адже був план колективізації.

І тоді знайшлася робота для органів ДПУ (попе­редник НКВС). Як то кажуть, була б людина, статтю знайдемо. І знайшли.

Ф. С. Феденка заарештували у звинуваченні в антирадянській агітації. У вироку суду значиться: систематично підбурював селян не виконувати плани посіву цукрових буряків, не використовувати в хлібо­робстві чистого пару.

- Та нікого я не агітував, - намагався довести правду суду Федір Сергійович, - просто сіяти багато буряків мені було збитково. А чистий пар я використовував, бо ж це веде до збільшення врожаю. І іншим радив.

Його не слухали, передсудом стояло одне завдан­ня - приборкати непокірливого.

Ось так, в ті далекі, але пам’ятні та суворі роки, роз­правлялися з тим, хто мав свою думку, їм вішали страш­не клеймо - “ворог народу".

Невідома подальша доля цього селянина. Десь на Харківщині проживає його дочка Ганна Федорівна, а в Першотравневому - онука Ганна Григорівна Пічкобій.

Нехай знають вони: добре ім’я їх батька і діда ви­правдано.

За протестом прокурора області Сумський обласний суд скасував незаконний вирок і закрив справу за відсутністю складу злочину. Ф.С.Феденка повністю реабілітовано.⁸²

132

М. І. Щасна, 1919 року народження, з болем у серці згадувала.

"... Сталося це вночі. Мати, поклавши нас спати, збиралася теж лягати, але, почувши за вікнами кінсь­кий тупіт і гомін чоловічих голосів, насторожилась. У двері постукали.

Мати:

- Хто там?

-1 Відчиняй! - крикнули декілька голосів.

Мати відчинила двері. У хаті стало морозяно.

- Збирайся!

- Куди?

- На заслання!

- Та може завтра, вдень?

- Я сказав. зараз!

Мати розгубилася, як же їй одній з дітьми? (Батька на той час посадили в тюрму, назвавши його “ворогом народу”). На щастя, знайшлися добрі люди: які до­помогли злегка зібратися. Так, злегка! Більшовики всі речі позабирали собі, розбили в хаті піч та вікна. Посадили на вози. Повезли. Загрузили в вагон із ба­гатьма іншими. Серед них був і батько. Повезли. Куди? Хтозна. Везли їх короткими зупинками на 5-10 хвилин, але й на них репресованим не дозволялося виходити., не давали ні їсти, ні пити. Привезли в Казахстан у місто Кизил-Орду. Там від лютого голоду померли два брати й мати. Зосталися ми вдвох із сестрою і батьком. Серед репресованих із нашого села була й Тимченко Маруся. Вирішили добиратися додому, до Боромлі, але окремо...

Ми з батьком дійшли до Кишинева, далі не змогли: з голоду помер батько, а нас із сестрою забрали в дитячий будинок у цьому місті. У 1936 році мене Й сестричку знайшов наш дід і забрав до села Боромлі.”

Але, незважаючи на всі протести селян, держава та її апарат виконали рішення XV з’їзду ВКП(б) і провели

133

колективізацію. Організаторами її стали комуністи, комсомольці і комнезамівці.

Навесні 1928 року було створено перший колгосп “Червона поляна", який об’єднав 30 дворів. Його головою було обрано селянина-бідняка комуніста І. Ф. Лісняка. У цьому ж році держава передала колгоспові перший трактор “Фордзон". Із нагоди цієї події комуністи організували в центрі села мітинг. Трактора чекали півдня. Він прибув своїм ходом із залізничної станції Боромлі. На мітингу один з активістів Д. В. Довженко такими словами закінчив свій виступ: “Товариші! Радянська влада дала нам сталевого коня. Смерть сохам!”.

Під дружні вигуки "ура" тут же, на майдані, була розбита і спалена, привезена сюди стара соха.

У ці роки біля Боромлі створюється і невелике сіль­це - хутір Шевченків Гай. У 1927 році сюди прийшли Й. Г. Новгородський, Ф. Ю. Боговіс, О. Ф. Різник, Є. П. Де­рев'янко. Вони мали документи на поселення і стали першими забудовниками.

Наступного року відбулися збори жителів. Повістка денна було короткою: прийняття назви села. Хтось запропонував назвати його чудовою назвою - Шевченковим, Гаєм. Пропозицію одноголосно прийняли.

У 1930 році село мало вже 40 дворів. Передові селяни-активісти розпочали підготовку серед незаможни­ків до організації колгоспу. Ініціаторами в цій справі були Василь Васильович Стрибуль, Павло Семенович Гриценко, Кирило Семенович Коваленко та Іван Єгорович Запаска.

Усуспільнили коней, вози, 7 борін, 5 рал та інший реманент. Головою новоствореного колгоспу став К. С. Коваленко, Було важко. Але господарство посту­пово ставало на ноги, розвивалося, і колгоспники ста­ли досягати певних успіхів.

134

Артіль назвали “Червоний тракторист”. Чому саме так? А тому, що з Шевченкового Гаю першими у Боромлянській сільраді поїхали навчатися на курси трактористів у м. Харків два колгоспники - Пилип Гаврилович Сахно і Максим Єгорович Солоха.

До речі, слід сказати, що обидва вони незабаром стали працювати в Боромлянській МТС, вивели сталевих коней на поля рідного колгоспу, який фактично й названий був на їх честь. Трактористи трудилися добре, мали непогані успіхи в роботі. У 1939 році за до­сягнення високих урожаїв сільськогосподарських культур вони стали учасниками Всесоюзної сільсько­господарської виставки.

А ось як створювали колгосп ім. Червоної Армії. Згадує І. С. Тимченко:

“Збори проходили в Боромлянській школі, де зараз десятирічка. Та й порядок денний був незвичайний: про колективізацію.

Виступав із доповіддю голова райвиконкому Білошапка, говорив про політику партії на селі. Запам'яталися слова: “Ленін показав селянам вірний шлях до соціалізму - через колективізацію”.

Тоді ж на зборах із нашої частини села подали заяви про вступ до ТСО3у троє.

На зборах виступив І. П. Дячко. Він запропонував організувати в селі кілька колгоспів. Коли йшли додому, то домовились, як у себе створити колгосп, яку назву йому дати. Майже щовечора відбувалися збори на Петухівці, Гусаківці та інших кутках села.

Відносно назви не сперечалися - назвали колгосп імені Червоної Армії. Уже через місяць в артілі було близько 200 господарств. Першим головою одноголосно обрали І. П. Дячка.

Правда, коли потім стало питання, як бути з хлібом, що сіяли ще окремо, то далеко не всі погодилися

135

усуспільнити посівний матеріал. Таких господарств, які усуспільнили землю і зерно, виявилося 30, їх вважали першими колгоспниками.”