Чотири ганни

На трьох пагорбах, серед живописної природи Мащанського лісу, біля прозорих ставків розкинувся хутір Братський. Це було колись мальовниче село. Здалека будинків майже не видно. Вони причаїлися за покину­тими, недоглянутими садами, поглядають на нас три­вожними пустками, похилилися, до землі від щедрого врожаю гілки яблунь, слив. Та нікому збирати дари при­роди. На хуторі майже безлюдно, тільки зрідка пройде вулицею старенька бабуся, і тиша... А було ж тут ко­лись квітуче село, 75 дворів, де кипіло життя, щебетала малеча, де кохали, народжувались, помирали...

Чорною хмарою нависла над Сумщиною німецька окупація, котра тяглася майже два роки. Багато зло­діянь на рахунку окупантів: численні розстріли, шибе­ниці, на яких гойдалися страчені, тортури над радянсь­кими громадянами, примусове відправлення людей до Німеччини.

Вірними помічниками окупантів у їх чорних справах виявилися покидьки нашого суспільства, що доброві­льно пішли служити ворогам, немало їх служило в полі­ції старостами. Саме вони брали безпосередню участь у каральній акції, яку здійснили окупанти в липні 1943 року на території Тростянецького району.

Хутір Братський, що загубився в лісах недалеко від районного центру, справедливо називають сумською Хатинню. Саме тут розігралася трагедія, яку надовго запам'ятали жителі цього населеного пункту, що налі­чував лише 50 дворів.

Під час війни в хуторі залишилися тільки жінки, діти та літні люди. Здорова, доросла частина чоловічого населення знаходилася в лавах діючої Червоної Армії.

Жителі хутора чекали; ось-ось прийде радянський воїн-визволитель, бо на сході вже гуркотів артилерій­ський грім.

249

Майже кожного дня в хуторі було чути гудіння літа­ків, які скидали радянських парашутистів. Останні вли­валися в ряди діючих великих партизанських груп і ра­зом готувалися до диверсій із метою полегшення про­сування частин Червоної Армії.

Жителі хутора виявилися небайдужими до появи у навколишніх лісах партизан і парашутистів. Відчайду­шні жінки під виглядом випасання худоби носили до лісу молоко, хліб, інші харчі, яким змогли поділитися з народними месниками. Підлу роль у трагедії, що насу­валася, зіграв староста хутора, зрадник Батьківщини Тихон Мокруха.

Очевидець тих подій Григорій Юхимович Марченко розповідав, як лютував староста Тихін Мокрий. Кого, було, не запитає про парашутистів - у відповідь лише плечима знизують. Мовляв, а нам звідки знати? Та все ж довідався якось, що Безкровна дала притулок неві­домій дівчині. Однак спізнився затримати лісову гос­тю. Обігрівши й нагодувавши Олю (так назвалася розві­дниця), Ганна провела її до лісу. Вручила вузлик з прові­зією, вивела на лісову стежку, по-материнськи тепло обняла наостанку: “бережи себе, сестричко, бережи...”

Як дізнався староста про ті проводи невідомо. Тільки й досі пам'ятають на селі його погрози жінці. “Дограєшся, чортова стахановка!” - шаленів люттю. Пізніше карателі зловили - таки Ганнину гостю. Не до­відались від неї нічого... Розстріляли.

Помітивши відвідування лісу жителями хутора, він вислідив декого і встановив, що ці відвідування пов'я­зані з наданням допомоги партизанам. Староста помі­тив особливу активність з боку Ганни Петрової, Ганни Тимошенко, Ганни Антюхової та Ганни Безкровної. Саме чотири Ганни першими пішли на зв'язок з партизана­ми, але, втративши пильність, діяли необачно.

Є люди, за що не візьмуться, все у них до ладу,

250

ловко виходить. Отакою була і моя сусідка Ганна Без­кровна, - пригадувала жителька Братського Євдокія Макарівна Лапіна. - Бувало, мажемо хати. Ганнина сві­тлиця аж сміється - ні тобі залисини від щітки, ні грудо­чки бодай на стіні. Полемо буряки - вона попереду. Вантажимо корені - найбільший лантух собі на плечі вхопить. “Двожильна ти, чи що?” - дивуємося, а Ганна сміється лише. Мовляв, що ж вдію, коли вродилася жа­дібною до роботи?!

Гарна, струнка, з тонким станом, кароока, з красивим сильним голосом, працьовита. Такою була Ганна Без­кровна, ланкова з хутора Братського. До заміжжя була Перепелицею, а стала Безкровна. Чоловік дуже кохав свою дружину, і від цього кохання і з’явилася у них до­нечка Надійка, вся в маму - красуня. Чоловік пішов на війну добровольцем. Під час війни Ганна Безкровна жила з Надійкою і названою дочкою - біженкою Олею з Києва. Оля писала листівки, а Ганна возила кіньми ці листівки в Комарівку, Оводівку, Тростянець, Мащанку. Тихій Мокруха здогадався, що листівки розклеювала Ганна, видав її фашистам.

Ганна Антюхова була гарна, з русою косою, з блаки­тними очима, йшла, немов лебідка пливла. Вміла гарно працювати і відпочивати. Чоловік її був шахтарем. За­хворів туберкульозом, не дожив до війни.

У Ганни було троє дітей - три русявих хлопці. Най­старший - Микола - бив ворога на фронті, Мишкові було 10 років, а найменшенький - ще в пелюшках. Важ­ко було Ганні: сама рубала дрова, поралася на городі.

Зима 1941 року видалася лютою, а в хаті і в хліві пусто. Всі продукти забирали фашисти. А дітей потріб­но чимось годувати. Жінка завжди з радістю приймала партизанів на ночівлю, переховувала їх. Годувала остан­ньою картоплею, яку зберігала для дітей. А вночі стере­гла сон партизанів.

252

Ветра шорохи ловила:

Скрипнула то ветка?

Или пес из будки вылез?

Чьи шаги к соседке?

Не идут ли немцы к хате

С Тихоном Мокрухой.

Ганна Тимошенко була дочкою чоботаря. Незаміж­ня, бездітна, тридцятилітня, з чудовими карими очима… Такою була Ганна. Медицині не навчалася, але лікува­ти людей, знаходити цілюще зілля навчив Ті батько. Вони разом ходили в ліс, збирали в сонячних долинах цілю­щі трави, які пізніше не одному партизану врятували життя. Якщо стукають тричі у вікно - це до Ганни. Ліку­ючи партизанів, доводиться часто ходити по воду до колодязя. Її почав підозрювати місцевий поліцай Тихін Мокруха. Не раз приводив Тишко фашистів перевіри­ти, чи немає у Ганни партизанів. Але жінка вміло хова­ла їх, і карателі, не знайшовши партизанів, поверталися ні з чим. Не один народний месник завдяки Ганні Тимо­шенко повернувся в Мащанський ліс громити ворога.

Чоловік Ганни Петрової був убитий на фронті. Вона мала двох синів і дочку. Ганна допомагала партиза­нам, носила їм у ліс молоко в бідоні, а на дні бідона - вузлик з патронами, що назбирала поблизу порожніх окопів. І от одного разу йшла вона до партизанів, а на­зустріч їй - Тишко Мокруха з фашистами. Вони поба­чили молоко в бідоні, знайшли патрони. Забрали її на допит, вставляли під нігті голки, били прикладами, шом­полами. Не признається Ганна, де партизани. Після допиту на Ганну було страшно глянути - вся опухла, залита кров'ю.

Скористався Тихін Мокруха нагодою зайвого разу вислужитися перед своїми хазяями і доніс до район­ної німецької військової адміністрації про допомогу з боку жителів Братського партизанам.

253

І ось на світанку 23 липня 1943 року до братського прибуло майже шістсот німців та поліцаїв. Приїхали на машинах та мотоциклах, підводах, навіть на велосипе­дах. У каральній акції поряд із німцями взяли участь загони районної поліції на чолі з її начальником Іваном Смілянським, з сусіднього села Мащанки на чолі з на­чальником Купріяном Рибалком. Прибув загін і з сусід­нього району - Охтирського села Олешні. Цей загін очолювали начальник поліції Федір Дридігер та стар­ший поліцай Павло Дружинін.

Щільним кільцем прибулі оточили хутір, а потім по­чали виганяти зі своїх осель людей.

Над хутором стояли стогін, плач, верещали діти. Ре­вла худоба, кудахкали кури, бо німці і поліцаї виводили і зганяли до купи всю скотину.

Десь опівдні хутір було повністю розграбовано. Ста­роста Мокруха показав німецьким офіцерам хати, де проживали Ганни. І ось вони четверо постали перед керівниками каральної акції. На запитання про допо­могу партизанам почули тверде “Ні", і тоді з вуст стар­шого офіцера пролунала команда німецькою мовою, яка зігнаним селянам стала зрозумілою після того, як жінок повели до однієї з хат і там зачинили, Одна з жінок - Ганна Антюхова, стояла в гурті зі своїми трьома дітьми, і коли пролунала команда вести їх до хати, діти з плачем вчепилися в матір. Старший офіцер махнув рукою набік, і Тихон Мокруха відкинув заплаканих дітей від жінки.

Пролунала ще одна команда, і німецький солдат із вогнемета підпалив хату, в якій було зачинено чоти­рьох жінок. Вони згоріли заживо.

Ганна Гаврилівна Безкровна, Ганна Іванівна Антю­хова, Ганна Савеліївна Тимошенко, Ганна Євстахіївна Петрова... Тричі виривалися вони з палаючої хати, три­чі кидали їх назад.¹⁸³

254

А потім німецькі солдати та поліцаї вогнеметами та смолоскипами почали підпалювати інші хати. Хутір за­палав... За якийсь невеликий проміжок часу від квіту­чого хутора залишилося згарище. Люди, що десятиріч­чями мешкали тут, залишилися просто неба. Німці та поліцаї погнали їх за межі хутора. А далі молодь від­правили до Німеччини, літніх та дітей кинули напризво­ляще.

Через місяць після цієї трагедії радянські війська визволили Тростянецький район. Німці та їх помічники дременули на захід. Але зрадників не минула кара. І хоча дехто проживав на нелегальному становищі в ін­ших, західних областях України, їх поступово виловлю­вали працівники служби державної безпеки. У цьому їм треба віддати належне.

Згідно з вироками військових трибуналів на тривалі строки були ув’язнені колишній староста Братського Тихон Мокруха, старший поліцейський Олешнянської поліції Павло Дружинін. А начальника цієї поліції Федо­ра Дригідера розшукали лише а 1950 році і засудили до вищої міри покарання - розстрілу.

Минули роки, виросло нове покоління. Відродився хутір Братський. На згарищі з’явилися нові будинки. Але вдячне покоління не забуває подвигу жінок, чоти­рьох Ганн, котрі в силу своїх можливостей надавали до­помогу партизанам. Сміливо і свідомо ризикували жит­тям. Не забуті також і поневіряння, що принесла війна, і які довелося пережити старшому поколінню хуторян.

Київська художниця Оксана Сльота написала кар­тину, присвячену чотирьом Ганнам. Напевно, вона ба­гато разів зустрічалася із жителями і до глибини душі її дійшла трагедія цих простих сільських жінок, щоб ство­рити такий художній твір.

На місці колишнього жахливого вогнища встанов­лений обеліск у вигляді чотирьох червоних пелюсток.

255

Зараз на хуторі живе мало людей, залишилося не­багато очевидців цих трагічних подій. Хутір вимирає. А ті, що залишилися, із сльозами на очах згадували той страшний день, і неймовірна теплота і жалість відчува­лися в голосах стареньких бабусь, коли вони розпові­дали про чотирьох відважних жінок. Хуторяни до цих пір із ненавистю згадують зрадника, на совісті якого життя Ганн - поліцая Тихона Мокруху.

Видатний український поет, наш земляк Леонід Татаренко так писав у своїй чудовій поемі “Чотири Ганни“:

... А Братское стоит перед глазами,

И не забудут внуки о былом.

Отыщут горицвет в траве, в аире.

Четыре Анны! Лепестков четыре.

В червонной бронзе встали над бугром.¹⁶⁴

За тридцять із лишнім років педагогічної праці я був, як учитель, директор, начальник відділу освіти, на сот­нях уроків і різних заходів, познайомився із десятками педагогів-новаторів. Було дуже багато цікавого І цін­ного. Сам є розробником ряду ідей. Але мене до гли­бини душі вразив виховний захід класного керівника Тростянецької загальноосвітньої школи І-III ступенів № 3 Валентини Петрівни Линник. Причому, за фахом вона - математик.

Тема виховного заходу:

"Чотири Ганни!

Пелюстків чотири

Над пагорбом,

Над вічністю стоять”.

І це не просто захід - це майстер-педагог найвищої кваліфікації. Мені здається, що після цього уроку учні стали зовсім інші. Якраз так виховується любов до України, до рідного краю.

257