Звільнення с. Білки

Уночі 16 серпня розвідувальна рота 206-ї стрілецької дивізії разом із розвідниками 722-го стрілецького полку перебралася через насип, перейшла річку і закріпилася

353

на невеличкому хуторі (вулиця Набережна). Розвідни­ки знищили бойові склади німців, але до села не дійшли.

17 серпня о 6 годині ранку в штаб дивізії надійшло донесення командира 722-го стрілецького полку М. А. Носальова, у якому повідомлялось, що 722-й стрілецький полк зачепився за село Білка.

О 7 годині штаб дивізії відправив в штаб 47-го стрілецького корпусу донесення, що 206-а стрілецька дивізія оволоділа хутором на схід від села.

18 серпня командуючий 40-ю армією дозволив командиру 206-ї дивізії ввести в бій свій резерв - 748-й полк. У другій половині дня 18 серпня після тривалого і жорстокого бою з частинами 57-ї піхотної дивізії німців і моторизованою дивізією “Велика Німеччина” полки дивізії почали форсувати річку в районі с. Білки.

Наступ дивізії на Білку почався пізно увечері 18 серпня. Цей населений пункт обороняли два полки 57-ї дивізії німців і підрозділи "Великої Німеччини". Вони міцно укріпились на своєму рубежі оборони. 722 і 737-і полки 206-ї дивізії наступали на східну і південно-східну околицю с. Білки. 748-й полк - з північно-східної околиці Білки, тобто від позначки 156,0.

Прямо на Білку наступав 1-й батальйон 748-го полку каптана Третьякова, другий батальйон капітана Негодяєва форсував річку і вийшов на рубіж позначки 155,2 з напрямком удару на північну околицю Білки, третій батальйон капітана Короля наступав правіше другого батальйону, тобто на північно-західну околицю села.

Бій за Білку був напруженим. Він тривав багато годин і лише до середини дня 19 серпня вдалося вибити противника з цього села.

Німці, кидаючи поранених, убитих, а також бойову техніку, поспіхом відходили в південно-західному напрямку на Тучне і Мартинівку.²⁰⁵

354

Село новгородське в роки великої вітчизняної війни

Як згадує Надія Григорівна Салова, військові дії до села Новгородського дійшли раніше, ніж ступив ні­мецький чобіт. Страшенний гул літаків терзав душі людей. В один із сонячних днів солдати відвантажували зерно, працівники заготзерна виконували свої повсякденні обов’язки, дирекція райзаготзерна при­везла заробітну плату робітникам. Всі працювали, не відчуваючи подиху біди. Раптом почувся шалений гул літаків. Всі звернули на них увагу, бо вперше побачили фашистські літаки з чорними хрестами на крилах. Вони пролетіли над селом і почали бомбардувати.

“Я ніколи на забуду ці страшенні вибухи бомб, які знищували все живе на землі”, - згадувала Надія Григорівна Салова.

Під час цього бомбардування загинув директор Тростянецького заготзерна Гусєв і головний бухгалтер. Навіки пішли з життя ні в чому не винні мирні жителі села - Ступак, Гурова, Обухова.

На початку війни Червона Армія зазнала в запеклих боях страхітливих жертв і поразок і швидко відступала вглиб території України. У спогадах Юрія Григоровича Новгородського згадується, що восени 1941 року через село досить часто проходили бійці Червоної Армії, що відступала на схід країни. Вони просили на ніч притулку та харчів, а вранці продовжували свій відступ. Жителі села, до яких зверталися ці бійці, надавали посильну допомогу.

Із перших днів війни жителі району піднялися на захист Батьківщини. Було мобілізовано багато жителів і Новгородського. Серед них директор, школи Микола Пилипович Парфіненко, Іван Сергійович Курило, Микола Григорович Новгородський, Варвара Степанівна Бурун, жителі села: Василь Трипільський, Андрій Мовчан, Іван

355

Попов, Павло Новгородський, Іван Касьян, Василь Лук’яніхін, Олександр Радченко та багато інших. Близько 50-60 чоловік.

На території села оборону вела 1-а гвардійська стрілкова дивізія 21-ої армії Південно-Західного фрон­ту. Але сили були нерівні, гітлерівці швидко наступали, і в ніч на 16 жовтня 1941 року радянські війська залишили територію села і всього району в цілому.

Покидаючи рідні місця, червоноармійці підірвали приміщення заготзерна, злили паливно-мастильні матеріали, які зберігалися на місцевій нафтобазі.

Мешканці села набирали керосин, бензин для власних потреб, а гітлерівці, прийшовши в село, зму­шували повертати його,

Щоб паралізувати діяльність залізничного вузла, відступаючи, бійці-танкісти познищували стрілочні розводи.

Як згадує очевидець подій Надія Григорівна Салова, першою жертвою фашизму став голова колгоспу ім. Петровського, що був розташований у сусідньому селі Залізничному Лебединського району Головань, якого німці повісили на території колишнього колгоспу ім. Па­ризької Комуни, Вони також розстріляли трьох військо­вополонених поблизу залізничної станції.

Під час господарювання гітлерівців була зібрана сходка жителів села, на якій обрали старосту і приз­начили трьох поліцейських. Німецькі окупанти поводи­лися досить жорстоко. Вони зберегли колгосп, щоб якомога більше можна було викачати хліба та інших сільськогосподарських продуктів для окупаційної влади. Як і за більшовиків, селяни працювали від зорі до зорі задарма. За спогадами Юрія Григоровича Новго­родського, денною нормою скопування поля було 0,2 га на одну людину. А тих, хто відмовлявся працювати в колгоспі і молодь примусово відправляли до Німеччини.

356

Серед них були Марія Штиб, Катерина Штиб, Олександр Лаврусь. А Варя Шокун, Олександр Шинкаренко, Микола Сівовол не повернулися в рідне село.

Залізнична колія німцями була відремонтована, і по ній постійно рухалися ешелони з військовою технікою, продовольством, одягом, боєприпасами.

Особливо пожвавився цей рух у 1942 році під час Сталінградської битви.

Через залізничний переїзд взимку 1943 року проїхало декілька саней із партизанами. Певно, що це були частини партизанського загону під командуванням М. І. Наумова. По них поліцаї відкрили вогонь. Була вбита одна жінка-партизанка, яка випала з саней. Вночі жителі села забрали її труп і поховали на місцевому цвинтарі. Довгий час могилу прибирали жителі села і говорили, що там похована партизанка. Хто вона, не встанов­лено і досі.

У роки гітлерівської окупації в приміщенні школи німці організували госпіталь.

Як згадують односельчани, німецькі лікарі досить гуманно ставилися до хворих жителів села і надавали їм медичну допомогу.

20-22 лютого 1943 року стрілецькі дивізії 40-ї армії Воронезького фронту визволили м. Тростянець і район від німецько-фашистських загарбників.

У зв'язку з контрнаступом противника війська 12 березня 1943 року залишили територію району.

Остаточне визволення району від ворога відбулося в серпні 1943 року. Як згадує учасник визволення села, командир 398-го танкового батальйону 10-го танкового корпусу 40-ї армії капітан І. В. Шухляєв, при наступі через станцію Боромля через неточні розвідувальні дані, отримані в сусідній стрілецькій частині у районі станції, 398-й танковий батальйон вийшов прямо на вогняні позиції німецьких артилеристів, але бійці відразу знищили

357

артбатарею ворога. Потім переїхали через залізничний переїзд і стали переслідувати противника. “І ось в період доповіді по радіо командиру бригади про зустріч із гітлерівськими танками я і Саша Земсков, згадував Шухляєв, - відкрили люки танка і стали роз­глядати карту місцевості. Саме в цю хвилину в наш танк і потрапив ворожий снаряд. Саша був смертельно поранений у голову, а я був поранений у руку. Олек­сандра Земського поховали неподалік від станції, на околиці лісу. Ховали без особових почестей, але необхідні ритуали витримали. Я, Микола Казанцев і Слава Попов зробили невеликий хрест і на нього пові­сили морську безкозирку, а його гітару ми довгий час возили з собою в танку".