Харківський партизанський загін їм. Котовського

На початку лютого 1943 року в районі сіл Оводівки, Братського, Тучного перебував харківський парти­занський загін імені Котовського під командуванням Миколи Воронцова, комісара Я. І. Гутарова, секретаря парторганізації К. О. Склярова. Штаб загону знаходився в Оводівці.

На території району загін підірвав залізничний міст в селі Микитівці, два військових ешелони. На ґрунтовій дорозі Охтирка - Лебедин було спалено 50 автомобілів і два тягачі із боєприпасами. В боях знищено 800 німецьких солдатів і 100 поліцейських. На Гулій горі під Охтиркою вивели із ладу 10 автомобілів і взяли у полон 50 поліцейських, яких розстріляли в с. Оводівка. Багато німців було вбито партизанами при їх відступі у лютому 1943 р. Бій був запеклий: партизани втратили 5 бійців. У боях загинули командир підрозділу Абізов, партизани Вишняков, Ігуменко та інші. Всі вони поховані в селі Оводівці. Активну допомогу партизанам надали жителі сіл Оводівки, Братського, Мащанки, Зубівки, Артеморястівки, Чернеччини. Особливо слід відзначити допо­могу жителів Оводівки і Братського, де партизани про­були тривалий час і не були виявлені німцями.¹⁸¹

302

Дехто з місцевого населення вступив до загону партизанів, зокрема, І. К. Крюков, О. С. Лук’янов, О. Голов­ненко, М. М. Мірошниченко та інші.

Фашисти жорстоко розправлялися з партизанами і мирними людьми, спалили в Оводівці.48 дворів. Як повідомляла газета “Радянська Україна” від 12 вересня 1943 року, за зв’язок із партизанами у селі Братському Тростянецького району карателями заживо були спалені чотири жінки. Фашисти схопили і загнали у, порожню хату Г. Петрову, Г. Тимошенко, Г. Безкровну, Г. Антюхову. Хату облили бензином і підпалили. Спалили село, а населення вигнали.

Березневого ранку 1943 року німецьке коман­дування дало наказ зігнати жителів села Мартинівки до сільської управи. Фашисти готували страту партизанки загону імені Котовського Лізи Шапар-Васильченко. Та страта не відбулася. Вночі, спустившись на бинтах із другого поверху, тяжко побита партизанка втекла. Дівчина дійшла до садиби Полін и Данилівни Костриці в селі Артеморястівці, яка три місяці виходжувала парти­занку таємно від фашистів. Пізніше Ліза Шапар стала воїном Радянської Армії.

За активну допомогу партизанам загону імені Ко­товського населення Артеморястівки було піддане масовій екзекуції - протягом місяця не допускалося до своїх садиб? майно селян розграбовано.

А скільки було мужності у дівчат-комсомолок із села Машкове Криничненської сільської Ради Любові Пет­ренко і Марфуші Кравченко. Вони 5 місяців виход­жували чотирьох поранених танкістів, які потрапили в оточення ворога у березні 1943 року. Це І. І. Ротков, П. І. Сидоров, В. Г. Борисов, П. П. Міхеєв. Люба і Марфа, постійно ризикуючи життям, забезпечували воїнів продуктами харчування, доповідали їм про облави поліцаїв у селі.

303

Люба Петренко пригадувала, як одного разу вони понесли в ліс харчі і по дорозі зустріли поліцаїв, які їхали з Тростянця. Поліцай закричав "стій", дівчата попадали у траву. На їх щастя, недалеко паслася кобила, і поліцаї, дійшовши до неї, засміялися, пішли в село. Одного травневого вечора до Марфуші Кравченко прийшли з лісу два танкісти, сіли в хаті вечеряти. Коли раптом на подвір’ї з'явилися поліцаї і стали вимагати, щоб їх пустили в хату ночувати. Марфа не розгубилася і постелила танкістам на горищі хати, а потім упустила поліцаїв.

Хочеться згадати про комсомолку із села Кам’янки Галину Біловол. У грізний час вона допомагала парти­занам загону, в якому був її дядько Іван Данилович Біловол. Галина ходила по селах, дізнавалася, де зна­ходилися німці, стежила за рухом поїздів із вантажами, які йшли через станцію Смородине. Івана Біловола, його матір та ще кількох партизанів німці стратили. Галина Біловол після визволення с. Кам’янки у 1943 році пра­цювала у своєму селі рахівником.¹⁸⁵

Секретарем партійної організації партизанського загону ім. Котовського був Костянтин Алфейович Скля­ров. І ось на початку лютого 1976 року відбулася зуст­річ з уславленим партизаном учнів Тростянецької шко­ли №3.

Нарешті він приїхав до них. Високий, сивоволосий, з орденом Леніна на лацкані піджака. Жаданий гість школярів.

- Із Тростянцем нас доля зводила не раз, - гово­рив він. У 1941-му році наш тільки-но сформований неве­ликий партизанський загін із міста Лозової Харківської області одержав завдання їхати поїздом на Сумщину і почати діяти в одному з північних її районів. Залізницею вдалося доїхати лише до Тростянця. Тут якраз фа­шистська авіація дуже бомбила станцію. Далі йшли

304

пішки. Через деякий час стало можливим перейти лінію фронту і почати діяти в лісах Путивльського району.

Доля вже на перших порах звела партизанів Харківського загону імені Котовського, де К. А.Скляров був секретарем партійної організації, з ковпаківцями. Обидва загони були невеликими, спершу й діяли разом. Це котовці заклали міни, на яких підірвалися німецькі танки під час бою в Спадщанському лісі. Це їхній радист установив через ефір зв’язок загону Ковпака й інших загонів з Великою землею.

Сорок перший і сорок другий роки, - говорив Костянтин Алфейович, - були для нас дуже важкими. Безперервні бої з карателями, вихід спершу в Брянсь­ку область, а потім знову повернення на Сумщину. Із того часу в нього й орден “За відзнаку в боях”. В одному з них взяв у полон фашистського високопоставленого офіцера. Одержував нагороду в Москві, в Кремлі, куди з партизанського аеродрому прибув на літаку.

У Тростянецький район загін прийшов із боями в лютому 1943 року. Місце дислокації - село Оводівка і Братські хутори. Це була хороша бойова одиниця, яка налічувала до тисячі бійців. У загоні - близько ста комуністів, К. А. Склярову підпільний обком партії надав права секретаря Підпільного райкому.

Весь час приймали по радіо і розповсюджували серед населення зведення Радянського інформбюро про становище на фронтах. Друкували листівки (в загоні була невелика друкарня). Кращі бійці вступали в партію, в бій ішли комуністами.

У Тростянецькому районі загін був в оточенні пе­реважаючих сил противника. Однак бойові групи весь час діяли. Вони повністю контролювали шлях Тростянець Лебедин. На залізниці зірвали міст, розбили ешелон. Велику операцію здійснили в сусідньому Охтирському районі - знищили десятки ворожих

305

автомашин, захопили цінні документи, які потім було переправлено до Москви.

Радянську Армію зустріли тут же, в Тростянецькому районі. Але в день зустрічі було ще одне, досить серйозне випробування. Вартовий, що стояв у лісі північніше Оводівки, раптом вистрелив. Це був сигнал тривоги. Із трьох боків села - з лісу, з глибокої балки йшли фашисти. Партизани вступили в бій. Командир мінометного взводу Абизов обстрілював їх із мінометів. У атаку вів партизанів командир групи безстрашних мінерів-підривників Вишняков. Рвався, як завжди, вперед політрук Куделін.

Бій був коротким, але запеклим. Майже жоден фашист не вирвався звідси. Але й свої втрати були значними. Цього дня ховали партизани у братській могилі і Абизова, і Вишнякова, і Куделіна...

Старий партизан продовжував свої спогади.

- Як тіль­ки радянські війська вступили на територію Тростянецького району, до Оводівки, в штаб приїхав командир дивізії. Із його боку прохання було таким: взяти участь разом, із діючою армією у визволенні Охтирки, виділити боєприпаси, бо частини, дивізії пройшли з боями великий шлях, тилові бази далеко відстали.

І ось на бойове завдання виходить група Страхова. Із Братського направляється інша група - Філіпенка. Під Охтиркою до бойових порядків стрілецької дивізії влилося до півтисячі партизанів. Місто було взяте в бою.

Із учнями школи № 3 у Костянтина Алфейовича від­булася дуже тепла зустріч. У клубі деревообробного комбінату його вітали старшокласники. Тут же були чер­воні слідопити, якими багато років керувала вчителька Надія Федорівна Репринцева, і які зібрали чималий ма­теріал про Велику Вітчизняну війну, про партизансь­кий рух.¹⁵⁶

306