Спогади жительки с. Люджі ольги павлівни колінько

Улітку 1942 року був перший набір молоді на роботу в Німеччину. Зі спогадів Ольги Павлівни Колінько: “Багатьох хлопців та дівчат німці та поліцаї ганяли до Охтирки на облік. Вивозили до Німеччини зі ст. Смородине. У дорогу давали по хлібині. Довго їхали. Перша зупинка була у Кракові, давали гороховий суп. Друга зупинка у Німеччині - робили дезінфекцію (мили, мазали, прискали). Потім їхали далі. І ось поїзд зупинився. Нас почали виганяти з вагонів. Кожному прикололи номер, по якому німці вибирали собі робітників. Давали небагато хліба. Потрапила я до фермерів. В основному працювала на фермі: годувала свиней, доїла корів, відтоплювала сир у чанах. Також заготовляла корми. Разом зі мною працювали німці, які часто ображали мене, забирали їжу. Господарка була гарною жінкою, але російською мовою нічого не розуміла. Я поскаржилась перекладачу, який розповів все поліцейському і той розігнав німців. Через деякий час на ферму привезли ще Ганну із Західної України, і ми разом з нею працювали до самого звільнення. У 1945 році містечко, в якому я перебувала, бомбили американці.

Під час бомбардувань ховались у підвалах. Одного разу вночі в будинок господарки увійшли американсь­кі солдати, а німці ввечері відступили з містечка“.

Спогади жительки с. Криничного катерини ягорівни багило

22 червня 1941 року мій батько пішов у Боромлю на базар. Там почув, що почалася війна. Його в перші дні війни забрали на фронт, з війни він не повернувся.

До 1943 року була вдома. Коли прийшли німці, зі­брали збори, вибирали старосту.

260

Сказали, ідо як не знайдуться охочі на посаду, пере­стріляємо всіх чоловіків.

Сергій Почкун і згодився. У 1943 році дівчат і хлоп­ців 1925 року забрали в Німеччину, молодших ганяли на заводи. Забрали нас після Трійці, відвезли у Круг­лий двір. У мене вже тоді дуже боліла нога, і мене за­лишили в Конотопі в лазареті. Мій дядько був полков­ником, і десь перебував у партизанах. Я хотіла, щоб він мене викрав зі своїми хлопцями та не могла добитися, де він.

Доки лежала в лазареті, мало не померла від дизе­нтерії. Трохи мене підлікували і з боромлянами, і жигайлянами відправили до Німеччини. Дівчата деякі були мені знайомі - Галя Савочка, Віра. Віра десь знайшла яйця сирі, змусила мене випити, змушувала їсти, бо я була дуже слаба.

Везли в вантажному поїзді. У Німеччині потрапила у село до бауера вдвох із Галею, але до різних хазяїв. Будинок у хазяїв гарний. Я спала на другому поверсі. Дали поїсти каву, хліб з маслом. На ніч заперли, щоб не втекла. Я всю ніч проплакала, дивлячись у вікно на схід.

Вранці показали мені господарство, розповіли, що я повинна робити. Саме була неділя, то в обід повели мене до подруги. У моєї хазяйки було 5 дорослих дітей.

Так я й працювала по господарству, у жнива на полі. Німці видали нам взуття дерев’яне - кльоци. Хазяйчин син кимось був у таборі, то коли приїхав у гості, невіст­ка Ельза принесла мені черевики, шкарпетки, одяг. У тих кльоцах я й не ходила.

Коли американці звільнили нас, ми зібралися ра­зом, такі як я, і пішли на схід. Весь одяг я залишила, але на дорогу дали мені 100 марок. Дійшли до річки Одер. Там був зібраний табір. Американці перевозили через річку на понтонному мосту. Було страшно. Вранці ма­шинами повезли у м. Кельн ; військове містечко, де було

261

10000 чоловік. Раз на добу варили їсти. Там зустріла земляка з Криничного. Були там довго, додому повер­нулися аж восени 1945 року.