12. Загальна характеристика, еволюція та рекомендації монетаризму.

Монетаризм — ек теорія, за якою кількість грошей в обігу є визначальним фактором формування господарської кон'юнктури та існує прямий зв'язок між зміною маси грошей в обігу та величиною валового й національного продуктів. Започаткував теорію – Фрідман.

Монетаризм - альтернативна кейнсіанству ек теорія, згідно з якою сукупний обсяг продукту і рівень цін змінюються в залежності від зміни пропозиції грошей, і, отже, досягнення безінфляційного зростання економіки вимагає контролю за оборотом грошової маси.

Монетаристи вважають, що держава має обмежити своє втручання в господарське життя, лише підтримуючи стабільний темп росту грошової маси. На їхню думку, в довгострок. плані фін. експансія веде до росту відсоткових ставок та витісненню приватних інвестицій, а кредитно-грошова експансія стимулює інфляцію.

Монетарна політика спирається на здатність грошово-кредитної системи істотним чином впливати на функціонування і розвиток економіки.

В основі монетаристської теорії лежить рівняння обміну, яке можна відобразити такою формулою: М•V = Р•Y, де М – грошова маса; V – швидкість обертання грошей; Р – рівень цін; Y – фізичний обсяг вироблених товарів та послуг.

Згідно з монетаристською теорією, головну роль у регулюванні економіки виконує грошово-кредитна, а не фіскальна політика. При цьому основним інструментом регулювання економіки є гроші. Збільшуючи або зменшуючи грошову масу, держава може здійснювати регулювальний вплив на економічну активність.

В основі сучасного монетаризму лежить ряд теоретичних і методологічних складових: кількісна теорія грошей, теорія відносних цін А.Маршалла, теорія ринкової рівноваги Л.Вальраса, короткостроковий варіант концепції кривих Філліпса, кейнсіанська модель ІЗПГ(інвестиції-заощадження-праця-гроші).

ЕВОЛЮЦІЯ: у своєму розвитку монетарна доктрина М. Фрідмена пройшла ряд етапів:

1. 50-і рр - Розробка теорії перманентного доходу;

2. 60-і рр - Створення монетарної теорії господарського циклу;

3. 70-і рр - Висунення на авансцену монетарної концепції номін. доходу і пояснення впливу грошей на основні економічні параметри («передавальний механізм»).

Практичні рекомендації представників монетаризму зводяться до:

1) проведення жорсткої монетарної політики, в основу якої слід брати сформульоване М. Фрідманом "грошове правило";

2) максимального обмеження прямого, адміністративного втручання держави у процеси суспільного відтворення, лібералізації ринку, цін, підприємницької діяльності тощо.

13. Виникнення і загальна характеристика неолібералізму.

Неолібералізм — напрям в ек теорії (виник у 1938 році), що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи.

Ринок розглядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб’єктів економічної діяльності.

Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв’язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку.

Неолібералізм репрезентований багатьма школами, що з них відомішими є лондонська (Ф. Хайєк), чиказька (М. Фрідмен), фрейбурзька (В. Ойкен та Л. Ерхард), паризька (М. Алле).

Принципи неолібералізму:

А) Наголос на важливості ринку як механізму ефективного розміщення ресурсів та забезпечення особистої свободи..

Б) Необхідність розбудови правової держави.

В) Мінімізація втручань держави – держава повинна мати політичну владу, але, в той же час, влада має бути конституційно обмежена. На відміну від принципів чистого laissez-faire, на державу покладена відповідальність забезпечення законності та ладу, надання публічних благ та захист положень конституції, які забезпечують існування ринку. Представники неолібералізму виступають проти всеохоплюючої держави-корпорації.

Г) Існування приватної власності.

Формування неолібералізму відбувалося у період від 30-х років ХХ ст. до закінчення ДСВ, упродовж якого:

по-перше, за умов різкого загострення конкурентної боротьби монополістичних гігантів економіка вільного підприємництва виявила свою неспроможність самостійно забезпечити стабільний економічний розвиток; по-друге, державне регулювання капіталістичної економіки за кейнсіанськими рецептами почало проявляти свої суперечності;

по-третє, світ отримав два приклади крайніх форм прояву повного одержавлення економіки – соціалізм і фашистську диктатуру, які значною мірою зумовили процес відродження ліберальної наукової думки.

Виникнення неоліберальних поглядів відбувалося у процесі дискусії між кейнсіанцями і неолібералами про шляхи виходу капіталістичної економіки із руйнівної кризи.

Теоретична платформа неолібералів спирається на методологічні підходи неокласичної ек теорії, а саме: на визнання принципів ек свободи, саморегульованої ек та вільної конкуренції, сформульовані Смітом і застосовувані на початку ХХ ст. Маршаллом, Кларком і Вальрасом. Виходячи з цього, неолібералізм дотримується таких основних ідеалів класичного лібералізму, як:

- пріоритет приватної власності на засоби виробництва, індивідуальної свободи виробника та особистого інтересу людини;

- обстоювання природного, конкурентного, порядку розвитку ринкової економіки;

- вільний характер ціноутворення, руху робочої сили, капіталу і ресурсів;

- політика фритредерства у зовнішній торгівлі;

- заперечення прямого державного втручання у господарські процеси.

Поряд з цим, сучасні прихильники лібералізму визнають неспроможність конкурентного ринкового механізму автоматично забезпечувати рівновагу в ек і пропонують альтернативні засоби держ регулювання ек на основі створення правових та ек умов для вільного підприємництва, свободи ринків, цін і руху економічних ресурсів. ТОМУ методологія неолібералізму збагачується залученням таких прийомів, як:

- поєднання мікро- і макроек підходів;

- застосув. у наукових дослідженнях висновків щодо якісних змін в ек та врахування інститут. чинників розвитку.

Отже: 1) прихильники неолібералізму оцінюють процеси господ життя з макроек позицій, не обмежуючись мікроекономічним рівнем аналізу.

2) на відміну від авторів неокласичних теорій економічного зростання, що зосереджували увагу на дослідженні кількісних залежностей процесу відтворення, неоліберали намагалися вивчати якісні зміни та перетворення інституційних умов.

3) для представників неолібералізму використання граничних величин не є провідним методологічним інструментом, а для деяких шкіл не має самостійного значення, а лише визнається поширеним теоретичним прийомом неокласичної теорії.

4) неолібералізм відрізняється від традиційного класичного лібералізму визнанням можливості коригування державою ринкового ладу і навіть активного формоутворюючого впливу держави на економіку. Однак, на противагу кейнсіанському регулюванню, об'єктом цього впливу визнавався не сам процес відтворення, а передусім інституційні основи конкурентного механізму.