- •Дехтярьов п.А. Євтушенко м.Ю Шерман і.М
- •Передмова
- •Модуль 1. Збудливість та нервова регуляція функцій Розділ 1. Вступ до фізіології риб Фізіологія як наука
- •Історія розвитку фізіології
- •Методи досліджень у фізіології риб
- •Своєрідність риб як об'єкта дослідження
- •Основні прояви життєдіяльності
- •Порівняння водного і наземного способу життя
- •Склад тіла риб
- •Гомеостаз. Саморегуляція функцій – основний механізм підтримки гомеостазу
- •Принципи регуляції у живому організмі
- •Запитання для самоперевірки
- •Розділ 2. Фізіологія збудження Основні функції клітини
- •Мембранні структури
- •Мал. 2.1. Рідинно-мозаїчна модель біомембрани
- •Плазматичні мембрани
- •Основні властивості збудливих тканин
- •Мембранний потенціал спокою
- •Потенціал дії
- •Мал. 2.5.Потенціалозалежний натрієвий канал:
- •Запитання для самоперевірки
- •Розділ 3. Нервова система Будова нервової системи
- •Фізіологія нервів
- •Передача збудження від нерва до робочого органа
- •Будова і функції нервових центрів
- •Спеціальна фізіологія центральної нервової системи Структура і функції спинного мозку
- •Мал. 3.4. Поперечний зріз спинного мозку
- •Структура і функції головного мозку
- •Довгастий мозок
- •Мал. 3.5. Головний мозок риб
- •Середній мозок
- •Мозочок
- •Проміжний мозок
- •Передній мозок
- •Вегетативна нервова система
- •Взаємодія нервової й ендокринної систем у регуляції функцій
- •Питання для самоперевірки
- •Розділ 4. Сенсорні системи Механізми сенсорного перетворення і проведення сигналів
- •Методи вивчення аналізаторів:
- •Відділи аналізаторів і їхня характеристика
- •Властивості рецепторів:
- •Сенсорні системи шкіри
- •Сенсорна система дотику
- •Терморецепція
- •Сенсорна система бічної лінії
- •Електрорецепція
- •Барорецепція
- •Скелетно-м'язова сенсорна система
- •Вестибулярна система
- •Слухова сенсорна система
- •Хеморецепторні сенсорні системи
- •Зорова сенсорна система
- •Розділ 5. Фізіологічні основи поведінки риб
- •Умовно-рефлекторна діяльність риб. Поведінка
- •Етологія. Основні поняття
- •Батьківська поведінка
- •Територіальна поведінка
- •Організація групи, зграйна поведінка
- •Міграції
- •Ефект групи в риб
- •Ендокринна регуляція поведінки
- •Основні типи поведінки риб
- •Акустична комунікація в риб
- •Можливості і методи керуванням поведінкою риб
- •Питання для самоперевірки
- •Розділ 6. М’язова система. Електричні органи риб
- •Фізіологія м'язів
- •Сила та робота м’язів
- •Мал. 6.2. Будова міомерів постійно плаваючих пелагічних риб
- •Гладкі м’язи
- •Плаванняриб
- •Фізіологія електричних органів
- •Електрогенеруючі тканини
- •Мал. 6.5. Схема командної системи електричних органів ската
- •Виробництво струму
- •Мал. 6.6. Схема електричної платівки в покої і під час дії
- •Риби із сильними розрядами
- •Мал. 6.7. Електричне поле гимнарха
- •Система залоз внутрішньої секреції
- •Мал. 7.1. Гіпофіз:1 – третій шлуночок; 2 – судинний мішок; 3 – нейрогіпофіз; 4 – аденогіпофіз; 5 – зорове перехрестя
- •Щитоподібна залоза
- •Ультимобронхіальна залоза
- •Тільця Станніуса
- •Ендокринна роль підшлункової залози
- •Інтерреналові тіла і хромафінові клітини
- •Статеві залози
- •Сім'яники
- •Яєчники
- •Білягломерулярні клітини
- •Використання гормонів та біологічно активних речовин в рибному господарстві
- •Питання для самоперевірки
- •Розділ 8. Кров Поняття про внутрішнє середовище організму. Гомеостаз
- •Кров, її склад і функції
- •Фізико – хімічні властивості крові
- •Органічні речовини крові
- •Фоpмені елементи крові
- •Еритроцити
- •Гемоглобін і транспорт кров'ю кисню
- •Лейкщцити
- •Тромбоцити
- •Кровотворення
- •Регуляція системи крові
- •Питання для самоперевірки
- •Розділ 9. Кровообіг Система органів кровообігу і її значення для організму
- •Анатомічні особливості кровоносної системи риб
- •Мал. 9.1. Будова кровоносної системи риби:
- •Фізіологія серця
- •Мал. 9.2. Серце костистої риби:
- •Мал. 9.3 Електрокардіограма севрюги
- •Фізіологія кровоносних судин
- •Регуляція кровообігу
- •Лімфатична система
- •Питання для самоперевірки
- •Розділ 10. Осморегуляція і виділення
- •Осмоpегулятоpні функції зябер
- •Осмоpегулятоpна функція кишечнику
- •Локалізація осморегуляції в кишечнику
- •Споживання води рибами
- •Поглинання іонів кишечником, утворення ректальної рідини
- •Функція нирок
- •Порівняння крові і сечі прісноводних і морських риб
- •Зміна функціонування нирок у анадромних і евригалінних риб
- •Функція сечового міхура
- •Інтеграція осморегуляції. Регуляція осмотичного гомеостазу та виділення
- •Питання для самоперевірки
- •Модуль 3 Прикладна фізіологія риб Розділ 11. Дихання Суть процесу дихання
- •Особливості дихання у водному середовищі
- •Будова та функції зябрового апарата у риб
- •Площа дихальної поверхні зябер і шкіри
- •Механізм дихальних рухів під час зябрового дихання
- •Особливості обміну газів у риб
- •Ефективність поглинання кисню та енергетичні витрати на дихання
- •Характеристика протиточної обмінної системи
- •Шляхи кровотоку в зябрових пелюстках
- •Функції гемоглобіну
- •Вміст газу в крові
- •Регуляція дихання
- •Залежність дихання від умов зовнішнього середовища, віку та продуктивності риб Гіпоксія
- •Підвищення температури
- •Участь дихання в регуляції рН
- •Додаткові органи дихання
- •Плавальний міхур та його функції.
- •Розділ 12. Травлення
- •Особливості будови травної системи риб у зв’язку із характером харчування
- •З різним типом живлення
- •Анатомічні особливості травної системи риб
- •Стравохід
- •Кишечник
- •Іннервація шлунково-кишкового тракту
- •Розвиток шлунково-кишкового тракту в онтогенезі
- •Особливості будови травного тракту риб різних екологічних груп
- •Час проходження їжі через шлунково-кишковий тракт
- •Всмоктування
- •Моторика шлунково-кишкового тракту
- •Регуляція функцій травного тракту
- •Розділ 13. Обмін речовин та енергії
- •Методи вивчення обміну речовин і енергії
- •Потреби у білках і амінокислотах
- •Жири і незамінні жирні кислоти
- •Функціональна роль ліпідів у риб
- •Динаміка утримання різноманітних груп ліпідів
- •Вуглеводи
- •Регуляція вуглеводного обміну
- •Мінеральні речовини
- •Роль води
- •Вплив хиби або надлишку мінеральних речовин на живі організми
- •Кальцій і фосфор
- •Загальний і газовий обмін Форми обміну
- •Специфічна динамічна дія їжі
- •Розділ 14. Фізіологія шкіри
- •Залози шкіри
- •Зміна забарвлення шкіри
- •Регенеpація шкірних покривів
- •Продукція тепла і світла
- •Питання для самоперевірки
- •Розділ 15. Розмноження
- •Особливості функціонування статевої системи самців
- •Особливості функціонування статевої системи самок
- •Регуляція розвитку репродуктивної системи в риб
- •Розмноження і розвиток
- •Розділ 16. Стрес і адаптація Стpесоpні реакції
- •Адаптація
- •Захворювання під впливом несприятливих умов
- •Голодування молоді риб
- •Гостpа і хронічна гіпоксія
- •Гострі температурні впливи
- •Вплив анестезії, рибничих процесів і втрати луски
- •Реакція на пеpесичення води повітрям
- •Зміна показників крові риб при дефіциті кисню у воді
- •Фізіологічні зміни при захворюваннях і при дії токсинів
- •Алфавітний покажчик
- •Список рекомендованої літератури
Мал. 2.5.Потенціалозалежний натрієвий канал:
Внутрішня частина каналу (1), утвореного макромолекулою білка (2), — це селективний фільтр; т — активаційні. h — інактиваційні: - ворота каналу; а — стан спокою (активаційні ворота зачинені, інактнваційні — відчинені); б — початок деполяризації мембрани (швидке відчинення активаційних воріт); в — інактивація каналу (інактиваційні ворота зачинені); поверхня клітинної мембрани: А — зовнішня; Б — цитоплазматична
Активаційні та інактиваційні ворота розміщені біля внутрішнього кінця натрієвого каналу, причому інактиваційні ворота спрямовані в бік цитоплазми. У стані спокою активаційні ворота закриті, а інактиваційні відкриті. Під час деполяризації мембрани спочатку відкриті обидва типи воріт, тобто канал пропускає Nа+. Потім інактиваційні ворота повільно закриваються — канал інактивується. Лише після закінчення деполяризації поступово відкриваються іиактиваційні ворота, а активаційні закриваються і канал повертається до початкового стану.
Деякі речовини специфічно змінюють процеси активації та інактивації натрієвих каналів. Так, батрахотоксин спричинює стійку деполяризацію клітинної мембрани, підвищуючи gNa. Він повністю усуває процес натрієвої інактивації так, що натрієві канали стають постійно відкритими. Тетродотаксин дуже швидко і різко пригнічує ранній іонний струм крізь мембрану, але тільки коли він діє із зовні, тобто на чутливі до тетродотоксину рецепторні структури натрієвих каналів, розміщені на зовнішній поверхні мембрани.
Калієві канали за будовою подібні до натрієвих, але відрізняються своєю вибірковістю, спрямованістю потоку іонів, кінетикою процесів інактивації і активації. В усіх збудливих клітинах калієві канали відповідають за пізній іонний струм. Діаметр калієвого каналу у найвужчій його частині становить 0,3 нм. Отже, калієві канали проникні для катіонів розміром 0,26-0,З нм (К+,RЬ+).
Активація цих каналів порівняно із натрієвими відбувається досить повільно. Крім того, протягом перших 10 мс деполяризації немає ніякої калієвої інактивації, вона виникає тільки під час дуже тривалої (кілька секунд) деполяризації мембрани.
Викладене вище про співвідношення між процесами активації та інактивації калієвих каналів властиве лише нервовим волокнам. У мембрані багатьох нервових і м'язових клітин існують калієві канали, які інактивуються порівняно швидко. Виявлено також калієві канали із швидкою активацією. Нарешті, є калієві канали, які активуються не мембранним потенціалом, а внутрішньоклітинним Са2+. Щільність розміщення калієвих каналів на мембрані дещо менша, ніж натрієвих. Специфічним блокатором калієвих каналів є тетраетиламоній (ТЕА), іони гідрогену, амінопіридини. ТЕА діє із будь-якого боку клітинної мембрани.
Кальцієві канали. Ретельне дослідження функції йонних каналів різних нервових клітин дало змогу модифікувати йонну модель генерації ПД, запропоновану Ходжкіним і Хакслі, до якої входили лише натрієві й калієві канали. Виявилося, що Са2+ також беруть активну участь у генерації ПД. З'ясувалося також, що в деяких клітинах вхідний струм створюється переважно Са2+ (нейрони молюсків, гладком'язові клітини). Крім порівняно швидкого вхідного кальцієвого струму, що бере участь у генерації ПД, було виявлено ще один дуже повільний кальцієвий струм. Цей струм відповідає за повільну деполяризацію (протягом кількох секунд), яка зумовлює генерацію серій імпульсів деяких пейсмекерних клітин, наприклад серцевих провідних міоцитів (клітин Пуркіньє).
Селективність (вибірковість) кальцієвих каналів зумовлена наявністю в ділянці зовнішнього входу хімічних груп, які мають підвищену спорідненість до двовалентних катіонів: іони кальцію зв'язуються із такими групами і тільки після цього проходять до порожнини каналу. До деяких двовалентних катіонів, наприклад Мn2+, спорідненість цих хімічних груп така велика, що, зв'язуючись із ними, ці катіони блокують рух Са2+ через канал. Специфічними блокаторами кальцієвих каналів є харибдотоксин, вилучений із отрути скорпіона, а також такі лікарські речовини, як верапаміл та ніфедипін.
Характерною особливістю кальцієвих каналів є залежність їх від клітинного метаболізму, зокрема від циклічних нуклеотидів (цАМФ, цГМФ), які регулюють процеси фосфорилування і дефосфорилування білків кальцієвих каналів. Йони кальцію ефективно впливають на синтез білків і забезпечують транспорт утворених молекул до аксонів і дендритів. Відкриття цього явища безпосередньо свідчило про те, що процеси на мембрані прямо пов'язані із процесами всередині клітини.
Дослідження останніх років показали, що Са2+ є важливим регулятором активності збудливих систем. Переважна кількість Са2+, що потрапляє в клітини під час збудження, зв'язується буферними системами цитозолю, мітохондріями та іншими внутрішньоклітинними депо. Проте та невелика частина Са2*, що залишається вільною, бере активну участь у таких процесах, як регуляція функції К+ і Сl— каналів, Са2+ , Nа+ обміну тощо.
Виявлено ще одну особливість кальцієвих каналів: вони здатні дуже специфічно реагувати на деякі фізіологічні речовини, що утворюються іншими клітинами і виділяються у внутрішнє середовище організму (катехоламіни, пептиди тощо). Під впливом цих речовин канали активуються чи, навпаки, інактивуються
Внаслідок цього змінюється активність клітини.
Потенціалонезалежні (хемочутливі) канали. Активність цих каналів контролюється тільки хеморецепторами. Активація хеморецепторів медіаторами супроводжується здебільшого відкриванням каналів. Хемочутливі потенціалонезалежні канали функціонують у субсінаптичних мембранах і беруть участь у: генерації синоптичних потенціалів. Вони реагують не тільки на нейромедіатори, а й на гормони та деякі інші фізіологічно активні речовини.
Канали витоку також потенціалонезалежні, але вони не контролюються хеморецепторами. Ці канали відіграють істотну роль у сумарній провідності мембран у стані спокою, саме їхньою активністю пояснюють менші значення МПС порівняно із розрахованим за рівнянням. Функцію цих каналів ще не з’ясовано.
Кожний потенціалозалежний іонний канал навіть за сталих значень МПС то відкривається, то закривається. Це відбувається незакономірно, тобто процес має ймовірний (стохастичний) характер. Таке явище викликає переміщення іонів і створює електричний шум.
У цей ж час із клітини виходить незначна кількість іонів калію. За один імпульс клітина втрачає мільйонну частку всієї кількості калію. У результаті іонних переміщень настає деполяризація – клітинний потенціал падає до нуля. Потім відбувається перезарядження мембрани – її реполяризація. Через якийсь час потенціал мембрани відновляється і клітина знову може реагувати на подразнення.
Переміщення іонів натрію всередину клітини є причиною появи місцевого колового електричного струму, який поширюється по поверхні мембрани. Всередині клітини круговий струм йде від збудженої ділянки до незбудженої, а зовні – від місця спокою до збудженої ділянки. Проникаючи в сусідні незбуджені ділянки, місцевий струм відчиняє пори для натрію, створюючи тут новий імпульс. Зароджуючись у кожній наступній точці нервового або м'язового волокна, імпульс поширюється на значну відстань.
Історія вчення про біоструми нараховує вже декілька сторіч. Вперше людина спостерігала біоструми у електричних риб. У 1791 році італійський фізіолог Луїджі Гальвані довів, що в живій тканині є біоструми. Наявність біострумів він довів дослідами, які ввійшли в історію за назвою 1 і 2 дослідів Гальвані. Він установив наявність так званих струмів спокою. Під час збудження на поверхні мембрани реєструються струми дії. Між ними є суттєва різниця. Якщо струми спокою однофазні і реєструються довгостроково, то струми дії двофазні і короткочасні.
У зв'язку зі зміною потенціалу дії, а отже і із тривалістю проходження фаз збудливості, знаходиться і функціональна рухливість або лабільність тканини.
Вчення про лабільність створив М. Є. Введенський. Для визначення частоти виникаючих потенціалів дії, він у 1884 році застосував слухавку, сполучену із нервом нервово – м'язового препарату. Під час подразнення нерва із різною частотою в слухавці виникали звуки – тони різної висоти. Чим частіше задавалося подразнення, тим вище був тон. За граничною висотою тону можна було судити про максимальну кількість відтворених за секунду імпульсів збудження. Таке ж положення спостерігалося і під час подразнення м'язів.
На підставі дослідів М. Є. Введенський створив вчення про функціональну рухливість, або лабільність, що розкриває закономірності ритмічного збудження, що поширюється.
Основним у вченні про лабільність є положення про те, що в кожній тканині поодинокий імпульс збудження продовжується визначений час. Тому М. Є. Введенський визначав лабільність, як швидкість, із якою у тканині виникає і встигає закінчитися повний період окремого імпульсу збудження. Тривалість окремого імпульсу збудження, що вимірюється за тривалістю фази абсолютної рефрактерності, характеризує тканину або орган із боку швидкості біохімічних і фізіологічних процесів, які відбуваються в них. Чим швидше відбувається перебіг процесів, що складають окремий імпульс збудження, тим вище лабільність і, отже, більше окремих імпульсів збудження може виникнути в тканині за визначений проміжок часу. Для виміру лабільності був запропонований показник – міра лабільності.
Міра лабільності – те максимальне число імпульсів збудження, що виникає за 1с у відповідь на таке ж максимальне число подразнень.
Високу лабільність мають мієлінові соматичні нерви, менш високу – безмієлінові вегетативні нерви. Максимальний ритм збудження для мієлінового нерва – 500, для вегетативного – 200 імпульсів за секунду. Лабільність скелетних м'язів вище, ніж непосмугованих. Так, максимальний ритм збудження для скелетних м'язів становив у середньому 200 імпульсів за секунду, а для непосмугованих – у десятки разів менше.
Лабільність у процесі росту і розвитку організму збільшується, а під час старіння – зменшується. Вона не залишається постійною і за різних функціональних змін в організмі, тому що стомлення або розвиток патологічних процесів знижує лабільність.
Під час ритмічного подразнення із визначеною частою тканина не відразу відповідає відповідною кількістю імпульсів збудження. Це залежить від того, що лабільність до початку подразнення відрізняється від лабільності під час подразнення – вона змінюється в зв'язку із діяльністю. Дія подразника і виникаючі імпульси збудження змінюють швидкість процесів обміну речовин у тканині. Остання набуває спроможності відтворювати більш частий, раніше недоступний їй ритм.
Дослідами М. Є. Введенського вперше було встановлено, що найкраще скорочення м'яза спостерігається при нанесенні на нерв нервово- м'язового препарату подразнень у більш рідкому ритмі. Такий найбільше вигідний у робочому відношенні ритм подразнення був названий оптимальним. За оптимального ритму подразнень кожний новий імпульс збудження виникає під час фази екзальтації, створеної попереднім імпульсом, у результаті чого і відбувається максимальне скорочення м'яза. Оптимальний ритм збуджень менше максимального у декілька разів. Наприклад, у жаби максимальний ритм для рухового нерва складає 500 імпульсів за секунду, а оптимальний – 100 – 150 , для литкового м'яза відповідно – 120 – 200 і 30 – 50 імпульсів за секунду. При дуже частих подразненнях, що перевищують оптимальний ритм, скорочення м'яза зменшується і навіть зовсім припиняється – спостерігається песимум ритму подразнення або песимум частоти. Він спостерігається в тому випадку, коли частота подразнень перевищує міру лабільності. Під впливом першого подразнення тканина збуджується, імпульс збудження ще не закінчився, а вже наноситься повторне подразнення, яке діє під час фази абсолютної рефрактерності. Хоча те подразнення не в змозі викликати збудження, воно усе ж не залишається без наслідків – поглиблює фазу абсолютної рефрактерності і створює утруднення для дії наступних за ним подразнень.
Тому кожне нове подразнення, що посилається в дуже частому ритмі, знижує лабільність тканини і викликає не збудження, а якісно новий стан – гальмування.
Явища оптимуму і песимуму, відкриті М. Є. Введенським при вивченні реакцій нервово-м'язового препарату, виявилися загальнобіологічними властивостями, що спостерігаються у живій тканині у відповідь на будь-які фізичні або хімічні подразники. Встановлено, що помірні подразнення викликають оптимальні (збудливі) дії, а подразнення великої сили, частоти і тривалості песимально (гальмуюче) діють на реакції різних органів як за безпосереднього, так і за рефлекторного впливу на них.
Явища оптимуму і песимуму відзначаються не тільки в рухових реакціях, але й у реакціях секреторних органів і серцево-судинної системи. Ці явища були виявлені й в умовно-рефлекторних реакціях різної складності. Вивчаючи вплив різноманітних тривалих хімічних і фізичних подразнень на нерв нервово-м'язового препарату, М. Є. Введенський встановив закономірні стадії зміни функціонального стану нерва в ділянці, на яку наноситься подразнення .
Висока лабільність тканини забезпечує проведення імпульсів збудження без зміни, зниження лабільності трансформує часті імпульси в більш рідкісні, що можна вважати за часткове гальмування.
Чим більше знижена лабільність, чим частіше і сильніше подразнення, тим швидше настає такий стан, коли збудження, яке поширюється переходить у місцеве збудження, що не поширюється і викликає гальмування.
М. Є. Введенський вважав гальмування модифікацією збудження, яке не поширюється, стає місцевим, стійким. Гальмування являють собою наростаючі кількісні зміни за розвитку процесу збудження, що швидко переходять у якісно новий стан – стан гальмування.
Збудження характерне для таких тканин як нервова, м’язова та залозиста. Для кожної тканини розвиток збудження має свої особливості. Крім того в організмі риб є специфічні тільки для цього класу тварин електричні органи, які мають клітини, що можуть генерувати електричний струм. Тканини, із яких вони створюються, різні за походженням. Вони розвиваються із нервової, м’язової або залозистої тканини, але функція їх в організмі подібна.