Трагедія чернеччини

Поблизу Боромлі є невеличкий хуторець Чернеччина, в якому напередодні війни було біля 50 дворів, про­живало до 200 жителів. Через хуторець проходила єди­на вулиця, яку називали Рівною. Тут була своя початко­ва школа. Люди працювали в колгоспі "Прогрес”.

245

По­близу протікала річка Боромля. В її заплаві на сокови­тих луках паслась худоба. Усе більші врожаї давали пре­красні землі.

Та почалась війна. Через хутір після радянських ча­стин пройшли німецькі підрозділи. Впроваджувався німецький “новий порядок". Із жителів, хто міг носити зброю, пішов на фронт. Залишилися жінки, діти та старі.

У лютому 1943 року тут розігралася страшна тра­гедія. На початку лютого 1943 року партизанський за­гін із Краснопільського району в кількості 100 чоловік ввійшов у село Жигайлівку. Партизани-кіннотники роз­стріляли багато місцевих поліцаїв, які прислужували фа­шистам. Далі їх шлях проліг до хуторка Чернеччина, де їх з радістю зустріли жителі і допомогли теплим одя­гом, продуктами та влаштували відпочинок. Після цьо­го партизанський загін у ніч на 2 лютого 1942 року зро­бив удалий рейд до села Боромлі, знищивши багато місцевих поліцаїв і німців польової жандармерії, яка розміщалася в центрі села. Незабаром про допомогу партизанам жителями Чернеччини хтось доніс до німецької жандармерії в м. Тростянець.

Уранці 16 лютого 1943 року хутір був оточений 50 есесівцями. Шукали партизанів, але марно. Тоді підпа­лили кожну хату. Для того, щоб залякати населення, було заарештовано 34 жителі. Це були чоловіки віком від 16 до 60 років. Під охороною 20 есесівців їх повели до хутора Шевченків Гай. На його околиці, біля ставу, зро­били зупинку. Тут їх і хотіли розстріляти, але, напевно, боялися партизанів. Після цього заарештованих вирі­шили вести в с. Боромлю. І ось колона по три чоловіки в ряду під вартою крокує Червоноармійською вулицею села. Усе ближче центр. Справа побачили Хресто-Воздвиженську церкву. Чотири сміливці зробили спробу втекти. Спроба вдалась. Але наздогін їм із дзвіниці вдарив кулемет. Один із втікачів був вбитий.

246

У другій половині дня колона проходила через центр у напрямку до залізничної станції Боромлі. Та незаба­ром її повернули назад, до центру села. Далі шлях про­ходив вниз по вулиці Базарній, до середньої школи імені В. І. Леніна. Зліва, на огорожі лозової фабрики, висіли два партизани.

Колона зупинилась на подвір'ї біля фасаду будинку школи (нині це корпус №2 середньої школи).

Закінчувався короткий зимовий день За горизонт заходило червоне сонце, від сильного морозу рипів під ногами сніг.

Пролунала команда: "Лягай!"

30 жителів Чернеччини лягли на сніг під дулами ка­рателів.

Зійшов блідий місяць, який ще більше підсилив ве­ликий мороз. У такому становищі, під вартою, на морозі люди пролежали всю ніч. Серед них був і вчитель села Чернеччини, який, знаючи німецьку мову,, звернувся до одного з вартових: Із розмови стало зрозуміло, що всіх їх мають намір розстріляти.

“Справи наші кепські”, - сказав він односельчанам.

Почало світати. Із Червоноармійської вулиці, в на­прямку до центру, вирвалося двоє зляканих коней: По­чалася стрілянина. Із кожною хвилиною вона нароста­ла і наближалася до центру. У приречених зажевріла надія. Це були передові підрозділи Червоної Армії. Але через годину все стихло.

Уже почало підніматися сонце, граючи своїми про­менями на кронах дерев, казково вкритих памороззю. Та приреченим було не до краси природи. Вони були ледве живі, з обмороженими обличчями, руками, нога­ми. Десь о 10 годині ранку 17 лютого 1943 року кара­телі вирішили закінчувати свою справу. Вони підніма­ли по п’ять чоловік і під вартою заводили за школу, де розстрілювали.

247

Черга дійшла і до 16-річного Михайла. Йдучи біля школи, в середину подвір’я, він побачив вбитого свого брата.

Пролунали автоматні черги... Все скінчилося.

Але - що це? Михайло розкрив очі. Він живий.

Зверху нього лежали два вбитих. Через декілька кро­ків видно спину німецького солдата, який ходить і до­биває поранених..

Знову у Смілика попливло все перед очима, і він знепритомнів. Наступила тиша. Раптом здалека чуються голоси рідною мовою:

- Та він ще живий!

Смілик відкрив очі Був вечір. Знову, як і поперед­нього дня, на мороз заходило сонце. Перед ним стояли два воїни Червоної Армії. Підійшли дві медичних сест­ри. Допомогли підвестися. Поступово він прийшов у себе.

Червоноармійці були з військової частини, яка 17 лютого 1943 року разом з партизанами звільнила село від фашистів. Смілик не був навіть поранений. Напевно, це був шок від пережитого. Біля школи знай­шли ще трьох чоловік, які були поранені, але залиши­лися живими. Це Іван Сумець, Іван Касьяненко та Ми­кола Комлик.

Наступного дня до села прибули жителі Чернеччини і Жигайлівки, які забрали тіла загиблих і поховали в братських могилах цих сіл. М. Ф. Смілик народився у 1926 році. Після цих трагічних подій і звільнення нашо­го краю від німецько-фашистських загарбників за ста­ном здоров’я він не був на фронтах Великої Вітчизня­ної війни. У повоєнний час 10 років працював тракто­ристом і водієм автомобіля. Разом із дружиною вихо­вали двох дітей. Помер М. Ф. Смілик в 2001 році.

248