Доля криничненського священика

Кирило Вавилович Більський народився у 1878 році в с. Тучному на Тростянеччині в сім'ї селянина-середняка. Вирішив присвятити своє життя духовній справі, закінчив Сумське духовне училище. Проповідував слово Боже для мирян Криничного. Мав порядну сім’ю. Дружина подарувала йому двох доньок - Катю і Пелагею. Та в 1934 році влада закрила храм і Кирило Вавилович став заробляти на хліб простим робітником у відділенні райлісгоспу в Криничному.

У 1936 році К. В. Більський був заарештований за систематичну “агітацію за церкву та проведення таємного хрещення дітей”. Під час очної ставки в районному відділі НКВС свідки у своїх зізнаннях підтвердили, що К. В. Більський здійснював таємне хрещення дітей у будинках громадян. Підтверджуючу

215

довідку дала і місцева сільська рада. Сам священик це заперечував, про що є запис у протоколі допиту. 25 грудня 1937 року особлива трійка прийняла постанову про розстріл К. В. Більського і конфіскацію його осо­бистого майна.

Вирок був виконаний 20 січня 1938 року.

Як невинного, його реабілітовано в 1989 році.¹⁴³

216

РОЗДІЛ V

НАШ КРАЙ В РОКИ

ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ

ПОЧАТОК ВІЙНИ

22 червня 1941 року без оголошення війни фашистська Німеччина напала на Радянський Союз, складовою частиною якого була і Україна. Цей день був вихід­ним - неділею. Випускники шкіл України і нашого району напередодні, в суботу, отримали атестати зрілості про закінчення середньої школи. Вони за традицією зустрічали схід сонця в день, коли вже почала рахувати криваві хвилини війна. У цей день фашистські літаки скинули бомби і на столицю Радянської України, місто Київ. О 12 годині дня люди з хвилюванням і біллю в серці слухали повідомлення по радіо про початок радянсько-німецької війни, яка стала для всього народу Великою Вітчизняною війною і пройшла кривавою смугою через кожну сім’ю.

217

П. А. Зленко, нині редактор районної газети "Наш Тростянець”, у 1987 році надрукував у газеті "Ленінським шляхом” записки з особистого щоденника дев’я­тикласниці міської середньої школи N5 2 Зіни Лучко.

17 травня 1941 р. “Останній день занять у цьому році. Він не схожий на інші. На уроці історії пішли разом з учителем в ліс. Знову оволодіває думка, що після 10 класу треба вступати до інституту...”

23 травня 1941 р. “Як ніколи цілий день готувалася до екзамену з української літератури. Дивно, але почали з’являтися нові думки. Склала план на майбутнє: за літо вивчити німецьку мову, щоб могла читати книжки, навчитися шити і вишивати і закінчити десятий клас на "відмінно” та вступити до авіаційного інституту. Його треба виконати”.

26 травня 1941 р. “Екзамен здала, зараз вчу геомет­рію. По радіо пісню співає Барсова. Музика для мене все на світі. Під цим враженням пишу щоденник. Опівдні знову концерт передавали. Грав скрипаль Давид Ойстрах. Немов у іншому світі, сама стала струною. Вдень ходила на консультацію. Ввечері слухали Й. Штра­уса. Коли заснула - не знаю”.

31 травня 1941 р. “Екзамен з російської літератури. Питання легкі, напевне, тому, що знаю тему, У школі цікаве мені розповіла Василівна (прибиральниця). “Ти подо­баєшся Палієнку, казав, що хоче познайомитися”.

12 червня 1941 р. “Сьогодні роздали навчальні картки успішності. У класі три відмінники. У мене п’ять оцінок “добре", решта “відмінно". Зараз -23 годин. Слухаю оперету Й. Штрауса “Циганський барон”.

21 червня 1941 р. “Цілий день лив дощ. Ввечері ходила в кіно на фільм “Концерт вальс”. У ньому мої улюблені артисти - Козловський, Ляля Чорна, Лепешинська. Додому йшли по грязюці”.

22 червня 1941 р. “Снідали опівдні, потім вишивала.

218

О 14 годині по радіо повідомили, що виступатиме Мо­лотов. Чекали з напругою. Молотов сказав, що почалася війна. Ця інформація приголомшила мене. Тепер щодня писатиму до щоденника повідомлення командування Червоної Армії.. "

23 червня 1941 р. “Сьогодні мені виповнилося 17 років. Але раділа не за це - наші війська за день підбили 65 ворожих літаків".

25 червня 1941 р. “Про себе нічого писати. Зараз живу життям країни. Радісні ті години, коли чую, що Червона Армія-знищує ворога. Розпорядок дня такий: просинаючись о 6 ранку, слухаю повідомлення, потім роблю гімнастику, вдень - по-господарству. І знову повідомлення, повідомлення..."

28 червня 1941 р. “Вдень відбулися комсомольські шкільні збори. Вирішили, що треба йти працювати на місце тих, хто воює з ворогом...”

23 липня 1941 р. “Майже весь день була на чергу­ванні у школі. Кажуть, завтра привезуть поранених бійців. Думати про це страшно...”

30 липня 1941 р. “О 3 годині ночі розбудила мама. "Зіно, стріляють“,- каже. Вийшла на подвір’я, від гуркоту стало страшно. Тремтіння пройняло тіло. Потім виявилося, що то на хлібокомбінаті агрегат працював..."

Так, із початком війни, закінчилося дитинство ровесників Зіни. Кожен жив турботами країни і чекав свого часу, щоб вступити у двобій із ворогом, щоб навіки стати героєм. Зіна Лучко пішла на фронт добровольцем і загинула смертю хоробрих під час форсування Дніпра.

Не збулися її мрії. Війна не знає пощади. Та пам’ять збереже навічно її ім“я.¹⁴⁴

У середині дня 22 червня 1941 року в Тростянецькому районному комітеті партій відбулася нарада керівників підприємств, колгоспів, установ, секретарів партійних організацій, на якій була охарактеризована

219

обстановка та поставлені першочергові завдання. При­сутні були запевнені, що ворог буде розбитий. Наступ­ного дня на всіх підприємствах і організаціях, у кожному селі були проведені мітинги. Людей запевнювали, що радянський народ швидко переможе фашистів.

Почалися мобілізації чоловіків в армію. Кожна сім’я проводила своїх близьких. Проводи супроводжувалися мітингами і грою духових оркестрів. Через тиждень після початку війни через станцію Смородине стали прохо­дити перші санітарні поїзди із пораненими. Згодом їх стало проходити по декілька щодоби. Часто люди підходили до вагонів із метою пізнати своїх рідних. Інколи траплялися несподівані зустрічі. Одночасно на Захід до фронту йшли ешелони із бойовою технікою і червоноармійцями.

Щодня радянське інформбюро по радіо передавало зведення про великі втрати фашистів, а про втрати радянських військ майже нічого не говорилося.

У перші тижні війни на станції Смородине з'явилися поїзди з біженцями. Вони втікали з районів бойових дій, рятуючи своє життя, покинувши майно і домівки, Спочатку велика кількість їх поселилася в сім’ях міста і сіл району, та згодом, із наближенням фронту, їм довелося вдруге евакуюватися на Схід.

Перший фашистський літак пролетів над містом уже в липні місяці. Із наближенням фронту фашистських літаків стало більше: вони пролітали над містом на Захід і бомбардували важливі об’єкти військового значення. Крім того, удари з повітря наносилися по великих підприємствах, залізничних станціях. У тил радянських військ ворог закидав диверсійні і розвідувальні групи. При Тростянецькому райкомі партії був створений штаб для боротьби з цими групами. У липні 1941 року бомбовий удар був нанесений по станції Боромлі. На­певно, фашистська розвідка виявила, що тут відбу­вається

220

завантажування зерна для відправки на Схід. Була скинута одна потужна бомба. Склад був пошкод­жений, вагони скинуті з рейок, декілька чоловік загинуло. Згоріло зерно. Незабаром перший бомбовий удар був нанесений по станції Смородине. Обстановку в місті в перші місяці війни яскраво відобразив у своїх спогадах Віктор Сенченко, якому влітку 1941 року було 15 років. Вони були надруковані в декількох номерах газети “Ленінським шляхом" у 1989 році. У той час його батько працював директором деревообробного комбінату.

“До 14 вересня підготували перший ешелон. До вагонів також було завантажено борошно і посолену свинину. Свиней виростили в підсобному господарстві комбінату.

14 вересня сюди приїхали члени сімей працівників підприємств, внесли до вагонів свої речі і о чотир­надцятій годині цей невеликий залізничний ешелон, що складався з п’яти вагонів і чотирьох платформ, виїхав на станцію. Паровозом його “викотили” на "Веселе”, звідки він через п’ять годин рушив у напрямку Харкова.

Ніхто навіть не уявляв тих труднощів, які доведеться переносити в далекій і невідомій дорозі. А їхали в основному жінки без чоловіків, з малолітніми дітьми. Розраховували вночі прибути до Харкова і відправитись далі, та на ранок приїхали лише на станцію Ріпки. На ній через місяць фашисти будуть знущатись над полоненими червоноармійцями, видавлюючи їм багнетами зірки на лобі. На цей злочин буде послана в Берлін нота протесту Радянського уряду.

... Над ешелоном з’явився ворожий розвідувальний літак. Зенітники відкрили по ньому вогонь. Подібного ще ніхто не бачив. Після перших же розривів снарядів високо в небі з'явилися димові кулі. Бони поступово опускались. Під час обстрілу серед евакуйованих поча­лася паніка. Всі прибігли до скирти пресованого сіна, а

221

потім у ярок. Але хтось сильним голосом подав команду: “По вагонах!". Ми рушили залізницею далі.

Старшим по ешелону був Й. С. Бершадський, який перед цим працював заступником директора комбінату.

Із Харкова їхали важкою і найбільш небезпечною дорогою - через Курськ, Орел, Тулу. Під Орлом наш збільшений по шляху слідування ешелон помітила ворожа авіація. Посипалися ворожі бомби. Вони роз­ривалися в кількох метрах від залізничного полотна, але машиніст, виявляючи велике мистецтво, набирав і скидав швидкість, продовжував вести состав.

Розпочалося все це увечері і продовжувалося до ночі. А у вечірньому небі робилось щось страшне. Його полосували промені прожекторів, сильно гуркотіли літаки, йшов обстріл ворожої авіації. Прожектори раптом вихо­пили з темряви один з літаків, зенітна артилерія ударила по ньому снарядами і він упав на землю. Ми почули сильний гуркіт і побачили величезний стовп вогню на місці його падіння.

Лише на сьомий день ми приїхали до Москви. На станції Ховріно в одну з ночей ми пережили сильне бомбардування. На ранок неподалік від свого ешелону, побачили збитий нашими зенітниками німецький літак. Цього ж ранку по радіо було передано про наліт на Москву 500 ворожих літаків, з яких 32 прорвались до міста, а 12 - навічно залишилися в підмосковній землі.

Лише на десятий день поїздки не без допомоги Наркомату шляхів сполучення нашому ешелону вдалося вирватися на Горьковську залізницю. Що не ніч, то справжнє пекло. У небі стояв безперервний гул. Розриви снарядів весь час лунали над нашими голо­вами. Чергові по станції пірнали під вагони ешелонів, виганяючи всіх проїжджих до бомбосховищ. А ці проїжджі нараховувалися тисячами.

Нарешті. - Горький. Усі вже заспокоїлись. Та під час

222

переїзду по мосту через Волгу один із вантажів на платформі, що перевищував допустиму висоту, раптом вдарився у верхню опору моста. Почувся сильний удар, ешелон розірвало надвоє. І це - на мосту, під яким товща води могутньої ріки. Випадково все обійшлося без людських жертв,

На 21-й день вагони з евакуйованими прибули на Північний Урал - на станцію Лобва. Один із тисячі тодішніх ешелонів закінчив свій шлях. Нас розселили на квартири в індивідуальних будинках.

Обладнання з Тростянецького деревообробного комбінату розвантажили на один із великих лісо­комбінатів країни. Однак протягом двох років його не встановили. Ми привезли нові верстати для вироб­ництва паркету, а в Лобві подібної продукції не вироб­лялося. Не всім евакуйованим вдалося влаштуватися на постійну роботу. Тому дехто подався в інші місця. Уже в жовтні розпочалися морози. Зима була важкою для кожної сім'ї.”

Перші бомбардування змусили бути більш пильними і застосувати застережні міри. На всіх вулицях біля станції Смородине в населення вилучені радіоприймачі, велосипеди, мисливські рушниці. Формування цивільної оборони на об’єктах народного господарства були переведені на статус загонів народного ополчення. Біля колодязів встановлено чергування для недопущення отруєння води диверсантами. А такі випадки були. Розпочалася підготовка населення до самооборони в умовах бомбардування. Будували укриття. Проводилися заняття для випускників десятих класів із стрільби, користування протигазом. Якраз тоді почали призивати на фронт десятикласників.

У Нескучному, біля першого ставка, спорудили спеціальну камеру, яку наповнювали газом. Там проводили тренувальні заняття. Було сформовано

223

декілька десятків сандружин. їх членів навчали надавати невідкладну допомогу при пораненнях і отруєнні газом.

У липні 1941 року для ефективнішого керівництва місто розділяють на дві частини: південну із штабом на деревообробному комбінаті і північну, штаб якої роз­ташовувався на цукровому заводі. При штабах працю­вали мобілізаційні пункти.

На південній, лівобережній частині Тростянця штабом керував тодішній голова міськради Боговіс. До 19 ве­ресня засідання штабу відбувалося щодня. Члени штабу збиралися вечорами і часто затримувалися до пізньої ночі До штабу входили: директор деревообробного комбінату В. С. Сенченко, головний інженер підприєм­ства П. Т. Гаврилов, комендант комбінату, завідуючий виробництвом М. О. Журбицький, начальник планового відділу Г. К. Ситник. головний бухгалтер М. С. Манченко. Часто в роботі штабу брав участь начальник районного відділу внутрішніх справ К.М.Травкін.

На нарадах штабу постійно обговорювалися питання про вивезення на Схід обладнання деревообробного комбінату. Значна його частина перед війною була закуплена у шведських фірм. Робота із вивезення плану­валася в союзному наркоматі.

На 19 вересня завантажили другий ешелон. Багато діючого обладнання погрузили на платформи, але подальші події розвивалися трагічно. Документальний матеріал про це надрукував В. Сенченко в газеті "Ле­нінським шляхом" у статті “В цей день 57 років тому".

Полковник у відставці В. Герасименко згадує: “Еше­лон із восьми платформ із обладнанням дерево­обробного комбінату і чотирма вагонами, пере­обладнаними для евакуації людей із території комбінату, "викотили” на станцію під перехідний тунель.

О другій годині дня почули далекий гул літаків, Він дуже швидко наближався. Я побачив, як з одного літака,

224

а потім з другого й третього відокремились чорні, розміром із пляшку, предмети. Через кілька секунд почувся протяжний свист. Злякавшись, я упав під паркан, неподалік високої старої тополі, і тут почалося! Почув тільки 3-4 вибухи. Непритомного мене знайшов батько, якого було призначено начальником ешелону. Відкривши очі. побачив лише пів тополі. Вся верхівка була відсічена силою вибуху. Разом з іншими пораненими, мене відвезли в Климентове, де знаходився польовий госпіталь.

Фашисти ніби здогадувалися, що на станції, крім мирних жителів, нема нікого, хто б міг підбити їх сталеві крила, і діяли нахабно. Загинули десятки тростянчан, які зібрались у далеку дорогу на Схід.

У 1943 році на фронті зустрівся з батьком, який теж розповів про той бомбовий удар на станції Смородине. "Я вже два роки на фронті, - сказав він, - надивився всякого, але те, що сталося 19 вересня на станції, не порівняти. Розумієш, ще за кілька хвилин перед вибуха­ми люди мирно розмовляли, і раптом бачиш те, що лишилось від них: відірвані голови, ноги, руки, або залитих кров’ю поранених, волаючих про допомогу. Це не можна передати словами. Я мусив їхати саме з цими людьми на Схід, покинув їх на кілька хвилин, щоб забігти до старенького батька Степана на вулицю Воровського попрощатися, Коли переступив поріг хати, почув страшенний вибух. Вискочив у двір. Одна з бомб впала на городі, вибухом мене перекинуло через колоди. Від удару мало не втратив свідомість. Зрозумів, що на станції біда. Бігом до людей. Назустріч ледве шкандибає сест­ра Олена, її підтримують доньки Віра і Люда. На станції побачив жахливу картину: вщент розбиті вагони, і розворочені рейки, люди чорні від масла, кіптяви й землі, здавалося, потрапив у пекло. На місце прибув начальник райвідділу міліції Кирило Травкін. Разом із Григорієм

225

Ситником пішли повз ешелон. Помітили Марфу Ситник, сестру Григорія, Вона мовчки тулила до грудей маля, єдине живе з дітей. Донька Ніна, сестра Раїса з двома дітьми і мати були вбиті. Неподалік лежало п’ять трупів сім’ї Сліпченків.

На той час через місто проїжджали військові льотчики. Зайшли щось перехопити у привокзальну їдальню. їх тут і накрила бомба. Ще одна накрила бомбосховище на цій же площі, не лишивши нікого живими. Перший наліт минув, люди почали підніматися, приходячи в себе. Тоді фашисти пішли на другий захід. Низько над станцією почали поливати людей кулеметним дощем із літаків. Убитих і поранених стало ще більше”.

У такій ситуації нелегко зібрати силу, щоб ужити рятівних заходів. Та служби першої допомоги, створені на початку війни, негайно приступили до роботи.

Одна з бомб вагою 250 кг упала у двір дерево­обробного комбінату, Вгрузла в землю, але не розір­валась, загрозливо показуючи свій “хвіст", Її обгородили, а другого дня петлею з мотузки зачепили за,“хвіст” і кіньми витягли на поверхню. Григорій Ситник із бойової гвинтівки почав її розстрілювати. Бомба розкололася на дві половини, в одній із них побачили циліндр, після влучення в нього стався вибух. Він був такої страшенної сили, що утворив на місці трьохметрову яму.

19 вересня 1941 року, коли вперше фашисти бом­бардували Тростянець, стало найжахливішою подією початку війни. До цього часу страх війни кожний відчував лише з повідомлень по радіо. Після тих подій люди на своїх городах почали рити сімейні бомбосховища, хоч вони і не знадобилися у тому році. А ось у 1943-му стали у нагоді.¹⁴⁵

Цей ешелон прибув на станцію Лобва лише в кінці жовтня 1941 року.

226

Керівництво деревообробного комбінату прибуло в Лобву на Уралі в жовтні. Серед прибулих були В. С. Сенченко, Ф. Т. Гаврилов, І. М. Прокофієв, І. М. Журбицький, М. С. Манченко і інші.

На Схід також вивезли обладнання цукрового та спиртового заводів, друкарні. Школа ФЗН була ева­куйована до м. Куйбишева. На Схід була вивезена техніка Півненківської та Боромлянської МТС.

Із всіх колгоспів на Схід була пригнана основна частина худоби.

Мобілізація чоловіків проходила по всіх селах району. Житель села Ницаха В. Яковлєв згадував: "Я виразно пам’ятаю той страшний день, коли розпочалася війна. Наш батько, сільський активіст, офіцер запасу Радянської Армії Іван Іванович Бондаренко, йдучи на фронт, ска­зав нам із сестрою Зіною:

“Діти мої, я йду захищати Батьківщину, щоб вона не дісталася ворогові. Буду боротись до кінця, до останньої краплини крові. Якщо буде потрібно, не дивлячись на те, що ви діти, йдіть і ви на фронт бити ворога”.

Буквально через кілька місяців “ми. залишились сиротами. Батько наш загинув у жорстоких боях із гітлерівцями.”¹⁴⁷

Тяжка доля випала селянам, особливо жінкам. Жителька с. Дернове Ганна Йосипівна Боброва, 1918 року народження, згадує: “Техніки не було. Землю копали вручну вилами і лопатами. А в жнива хліб косили косами, жали серпами. Зорганізувалася бригада з 35 чоловік, в якій було три дідусі і 32 жінки. Так ми викошували поля косами, хоч мені була важкою ця робота. Інші жінки в’язали снопи, що на палках зносили в одне місце, куди під’їжджала молотарка. Потім коровами возили зерно на станцію Кириківка за 25 км, а там засипали в елеватор ми самі, брали мішки на плечі і несли вгору по трапу. Бували випадки, коли під

227

вагою мішка жінки падали і калічились або вбивалися на смерть.

На підприємствах, вулицях міста і сіл району були вивішені гасла: “Що ти зробив для фронту?”, “Сьогодні працюємо дві зміни підряд, за себе і за свого товариша, що пішов на фронт!”

Перед евакуацією проводилася робота із підготовки кадрів для партизанського руху і підпілля. Для організації цієї роботи в районі було залишено 50 комуністів, створено чотири групи партизанського загону в Тростянці, Білці, Боромлі, Жигайлівці. Комсомольці створили свою підпільну групу. Для підпілля і партизанських загонів були створені сховища із продовольства, зброї та боєприпасів.

Проведена в районі мобілізація дала діючій армії понад 6000 воїнів, серед яких українців було близько 4000 чол., росіян - 906 чол., інших національностей - 1094 чол. Переважна більшість (5300 чол.) мобілізованих - були воїни з неповною середньою та початковою осві­тою, 320 - мали вищу освіту. Добровільно до лав армії вступили 250 чол. У винищувальні батальйони, народне ополчення, на спорудження оборонних укріплень було направлено більше 450 чол.

Ті, хто залишився в районі після проведення мобілізації, переважно жінки, діти, старі,- самовіддано працювали на підприємствах та збиранні врожаю. У серпні 1941 року колектив цукрового комбінату прийняв рішення відрахувати одноденний заробіток у фонд оборони. Цей почин підтримали усі трудящі району, що стало дійовим внеском у зусилля держави організувати відсіч ворогові. Так, тільки залізничники ст. Смородине внесли до фонду оборони 137045 карбованців.

Бойові дії на території району проходили з 10 по 16 жовтня 1941 року.

Оборону району в 1941 році здійснювали 1-а

228

гвардійська стрілецька дивізія (85-й гвардійський, 331- й, 335-й і 4-й Воронезький стрілецькі, 34-й і 46-й гаубичні артилерійські полки, 69-й окремий розвідувальний батальйон) 21 -ї армії і частина сил 227-ї стрілецької дивізії 40-ї армії Південно-Західного фронту. Під на­тиском переважаючих сил противника 227-а стрілецька дивізія 11 жовтня з території Сумського району відійшла на рубіж ст. Гребениківка - північніше ст. Боромля, а 1-а гвардійська в ніч на 12 жовтня з території Лебединського району - на рубіж ст. Боромля - м. Тростянець - с. Литовка. 12 і 13 жовтня 1-а гвардійська дивізія вела запеклий бій з противником, який намагався охопити її правий фланг, і на ранок 14 жовтня зайняла ст. Боромля. Цього дня противник великими силами розпочав наступ по всьому фронту 21-ї армії. Головні зусилля він зосередив у напрямках ст. Боромлі (у стик з 40-ю ар­мією) і Охтирки. 15 жовтня протягом дня 1-а гвардійська дивізія вела запеклий бій на рубежі с. Боромля - м. Тростянець, а у ніч на 16 жовтня залишила територію району.¹⁴⁸