Глава 3. Державна політика в сфері правоохорони______________61

— правове становище (статус) правоохоронного органу. Заходи щодо реалізації рішень із координації діяльності право­охоронних органів адресовано таким суб'єктам:

— безпосереднім виконавцям наказу, розпорядження, в якому зазначено програму дій для виконання такого рішення з відповід­ними термінами;

— суб'єктам, що забезпечують своєчасність виконання рішень;

— суб'єктам, що відповідають за організаційне та матеріальне забезпечення виконання рішення, за організацію координуючих зв'язків тощо.

Отже, управлінське рішення з координації діяльності правоохо­ронних органів України — це владно-управлінський акт, у якому логічно викладено компетенцію вповноважених суб'єктів щодо здійснення координаційних дій, насамперед правоохоронними органами з їх структурними підрозділами й окремими працівни­ками, які потрібні для досягнення поставленої мети, виконання зав­дань, забезпечення інтересів, що охороняють.

2. Методи координації діяльності правоохоронних органів. Ме­тоди координації — це засоби та способи організації координато­ром управлінських організаційних і субординаційних відносин. Методи координації мають владний і обов'язковий характер. До того ж силу впливу використовують не тільки для примусу, а й для доцільної узгодженості діяльності.

Перевага методів координації, на відміну від інших, полягає в тому, що їхнє джерело пов'язано не лише зі статусом органу, який його застосовує, а й зі змістом тих завдань, що стоять перед кілько­ма органами.

Методи координації застосовують комплексно, поєднуючи всі компоненти правоохоронної діяльності.

Розглянемо найважливіші методи координації правоохоронної діяльності.

Для розв'язання завдань, поставлених перед правоохоронни­ми органами щодо необхідності координації заходів зі швидкого реагування на зміни в соціальній, економічній і нормативно-пра­вовій сферах, важливим методом має стати прогнозування. Воно пов'язане з екстраполяцією, моделюванням і експертними оцін­ками.

Прогнозування — це один із найактивніших елементів опера­тивно-аналітичної роботи. , ■■■■■.:

62____________Розділ І. Загальні положення про судову.. діяльність

Воно додає результативності діяльності правоохоронних орга­нів і їх структурних підрозділів усіх рівнів. Прогноз може бути ефективним тільки в разі постійного й безпосереднього контакту аналітиків з керівником, який приймає рішення.

Мета прогнозування — визначити напрями й форми діяльності та наслідки реалізації прийнятих рішень. Прогнозування, відрізня­ючись від інших форм передбачення, має враховувати змінний характер людської діяльності, яка активно формує майбутнє. Про­гноз — це інформація про майбутнє, що втілюється в формі уп­равлінського рішення.

Основи прогнозування майбутнього можна поділити на дві групи:

• реальні, тобто ті, що історично виникли як початок майбут­нього (теперішні);

• номінальні — ті, які вже створюють люди або будуть чи мо­жуть бути створені.

Вивчення лише наявних обставин недостатньо для прогнозу­вання. Для правоохоронних органів розпізнати можливі дії об'єктів координаційних зусиль не менш важливо, ніж розпізнати фактичні обставини справ.

Прогнозування має бути безперервним, а сам процес повинен мати пошуковий характер.

Саме безперервне прогнозування враховує взаємодію факторів прогностичної ситуації і викриває становлення необхідного, ба­жаного майбутнього під контролем зацікавленого правоохорон­ного органу.

Прогнозування сприяє прийняттю рішень щодо пріоритетних напрямів взаємодії МВС, СБУ, Генеральної прокуратури, ДПА, Державного комітету у справах охорони державного кордону, Дер­жавного митного комітету, Управління державної охорони.

3. Форми координації. Форми взаємодії правоохоронних органів можна поділити на організаційні та процесуальні.

До організаційних форм взаємодії належать:

— спільне планування дій (організаційних, запобіжних, про­філактичних, слідчих і оперативно-розшукових);

— взаємний обмін інформацією про попередні й очікувані ре­зультати;

— взаємний обмін інформацією про результати та наслідки взаємодії; - • . .. . .