Глава 3. Державна політика в сфері правоохорони

59

— акти Генеральної прокуратури України з питань організації взаємодії слідчих підрозділів, які мають міжгалузевий характер.

Взаємодія як організаційно-правова категорія ґрунтується на таких основних принципах:

• неухильне додержання законності, конституційних прав і свобод громадян усіма суб'єктами взаємодії;

• комплексне використання сил і засобів суб'єктів взаємодії за умови чіткого розмежування компетенції;

• процесуальна самостійність співробітників правоохоронних органів, які беруть участь у спільних міжвідомчих заходах, насам­перед слідчих;

• персональна відповідальність уповноважених керівників, на яких покладено функцію координації зусиль, за організацію та наслідки заходів, насамперед спільних оперативно-розшукових і слідчих дій;

• узгодженість під час планування спільних заходів;

• безперервність у організації та керівній діяльності, оператив­но-розшукових заходах і провадженні в справах із розкриття зло­чинів;

• активне використання новітніх наукових і технічних досяг­нень у роботі із запобігання, розкриття та розслідування злочинів;

• постійний типовий обмін інформацією між працівниками різних відомств, працівниками слідчих і оперативних підрозділів одного відомства з додержанням правил нерозголошення даних по­переднього розслідування й оперативно-розшукових заходів.

Конкретні завдання працівників правоохоронних органів, які беруть участь у організації, керівництві та безпосередньому здій­сненні взаємодії, випливають із загальних завдань, обумовлених законодавством. Такими завданнями є:

• запобігання, розкриття, всебічне й об'єктивне розслідування злочинів;

• забезпечення невідкладних організаційних, слідчих і опера­тивно-розшукових заходів;

• забезпечення профілактичних заходів щодо запобігання зло­чинності, насамперед організованих злочинів і фактів корупції;

• своєчасне викриття та притягнення до відповідальності осіб, які вчинили правопорушення, а також здійснення заходів, спря­мованих на відшкодування потерпілим заподіяної матеріальної шкоди.

60____________Розділ І. Загальні положення про судову... діяльність

Систему координації можна розглядати як соціально-правову модель, складниками якої є: 1) владно-організуючі рішення з коор­динації; 2) методи координації; 3) форми координації; 4) договірні засади координаційної діяльності; 5) прямі зв'язки між правоохо­ронними органами.

1. Владно-організуючі рішення з координації діяльності право­охоронних органів України. Ці рішення є актом свідомості й волі людини або спільноти, за юридичним змістом — способом вста­новлення правових норм або їх застосування в конкретних жит­тєвих ситуаціях. Рішення приймає уповноважений державний орган або посадова особа з питань, що належать до їхньої компе­тенції.

Координаційне рішення — це акт управління, за допомогою якого суб'єкт координації визначає підстави виникнення, зміни або припинення узгоджених дій щодо безпосередніх суб'єктів ко­ординації. В основі координаційного рішення має бути системне узгодження функцій відповідних правоохоронних органів і ком­петенції уповноважених осіб.

Вимоги, що пред'являють до управлінських рішень такі: за­конність; наукова обґрунтованість юрисдикційністю (або визна­чення повноважень суб'єктів); високий рівень компетентності учасників процесу прийняття рішень; конкретність; своєчасність надання й отримання інформації та прийняття рішення.

В координаційному рішенні поєднуються формальні та нефор­мальні складники управлінської роботи. У реальній дійсності ко­жен суб'єкт рішення має власні бажання, прогнози, власний об­раз реальності. Суб'єкт рішення передбачає тенденції розвитку організацій, модифікує вплив різних факторів, передбачає на­слідки, що залежать від нього. Спільна координована діяльність проходить через призму людської поведінки, яка виявляється в неформальних зв'язках відповідної ієрархії відносин і системі інформації.

Важливе значення під час прийняття рішень мають суб'єктивні фактори, які доцільно враховувати. Такими є:

— особисті якості правоохоронців, які беруть участь у коорди­наційній діяльності;

— їхні статусні ознаки;

— міра делегованих повноважень і залучення їх до розробки й прийняття рішень;