Українські комсомольці 20-х років( кадри з фільму м. Мащенка « Як гартувалася сталь»)

Лекція13. «Українізація». Культура УСРР часів Непу

1. «Українізація»

Політика «коренізації»

В.Ленін в своїх працях неодноразово критикував політику царизму, що пригноблював національні меншини. Розробляючи проект створення СРСР, вождь більшовиків розумів, що без підтримки національних культур Радянський Союз невдовзі розвалиться. В зв’язку з цим у 1922-1923 рр. була розпочата політика «коренізації», тобто політика висування на керівні посади в республіках СРСР осіб місцевої(корінної) національності, виховання національних(корінних) кадрів, впровадження рідної для населення національної культури .

Початок «українізації», заходи

У 1923 році, ХІІ з’їзд РКП(б) розпочав політику «коренізації». Така політика в УСРР отримала назву «українізації». Відповідали за її втілення представники наркомату освіти – Олександр Шумський, Микола Скрипник, Григорій Гринько, що були палкими прихильниками відродження України. Більшість урядовців, інтелігенції схвально зустріли «українізацію». Проявили активність українські військові – Іона Якір і Михайло Фрунзе. Гасло «національного відродження» радо підтримав відомий історик і політик Михайло Грушевський, що у 20-х роках повернувся в Радянську Україну.

Микола Скрипник Олександр Шумський Михайло Фрунзе і Іона Якір

Велику роль в «українізації» зіграв Микола Олександрович Скрипник народний комісар внутрішніх справ(1921-1923рр.) народний комісар освіти УСРР (1927-1933рр.). Він народився в сім’ї залізничника на Катеринославщині. Закінчив Петербургський технологічний інститут. З юнацьких років прилучився до революційної боротьби, до соціал-демократичного руху. Організовував демонстрації, страйки робітників, за що 15 разів заарештовувався царською охранкою. Член РСДРП, учасник Жовтневої революції, він палко і наполегливо виступав за створення самостійної КП(б)У, за національні, державні права соціалістичної України, входячи в конфлікти з Й.Сталіним. Національне відродження допускалося радянською владою в певних рамках, які б не суперечили ідеологічним догмам марксизму. В рамках «українізації» були здійснені наступні заходи:

Галузі	Заходи	Результати
Державний і партійний апарат	серпень 1923р. - Інструкція КП(б)У – усі парт. і держ. службовці обов’язково повинні оволодіти укр.. мовою(хто не володіє – закінчити спец. курси). До 1925 року у держ. закладах все діло- виробництво переводилося на укр.. мову. Застосування укр. мови у військових навч. закладах, в армії.	До 1927 року більшість службовців почали використовувати укр. мову ( невстигаючих на курсах – звільняли з роботи). Виросла чисельність українців в держ. і парт. апараті. За ініціативою М.Фрунзе та І.Якіра відбулася українізація армії. Військові І.Дубовий, М.Фрунзе, І.Якір подавали накази укр. мовою.
Освіта	На українську мову переводилися 4/5 шкіл, більше 1/2 технікумів, 1/4 вузів.	Завдяки енергійній діяльності наркома освіти М.Скрипника у 1927 році 80%шкіл, 55% ФЗУ, 30% вузів викладали укр. мовою ( 97% дітей – навчалися). У 1927 році укр. мовою володіло близько 70% міського населення( у 1916 році -10%).
Культура	На укр.мову переводилося 90% газет, ½ книг, 1/3 театр.вистав, усі кінофільми та радіомовлення. створені умови для розвитку національних меншин. У 1924 році утворювалася Молдавська АСРР у складі УСРР	Продовжено укр. книговидавництво. Започатковано укр. кінематограф(О.Довженко, І.Кавалерідзе, В.Гардін, П.Чардинін, В.Савченко). Виділено 13 національних районів, існували російські, молд., євр., угорські, польські, болгарські, грецькі школи, період. видання.

Наслідки «українізації»

«Українізація» сприяла національно-культурному розвитку УСРР. Вперше, після довгого періоду царського гноблення настає культурний розквіт. Українська мова втратила статус «романтичної ідеї-фікс»( тобто селянської мови та мови окремих інтелігентів), стала головним засобом спілкування.

Але були й перегини: вигадування чудернацьких слів українською мовою; в містах, де проживають багато росіян – Херсоні, Макіївці – жодної російської школи; у 1937 році з 11 київських газет – жодної російською мовою.

Дехто з більшовиків, старої інтелігенції не розуміли «українізації», вбачаючи у ній перемогу міщанської, реакційної культури, «апологію селянських кожушків і чобіт у дьогті», поступки «петлюрівщині».Професор Толстой з Одеси вважав ренегатами тих, хто «перейшов на мову». У 1923 році, секретар ЦК КП(б)У Д.Лебідь виступив з теорією «боротьби на Україні двох культур»: передової – російської, пролетарської і відсталої, селянської – української. Але інші комуністи, перш за все Х.Раковський, В.Затонський і М.Скрипник цю теорію гнівно засудили на пленумі ЦК Кп(б)У. Їх підтримали О.Шумський, М.Хвильовий, В.Блакитний, М.Шинкар, М.Ткаченко( більшість – колишні «боротьбисти»).