8. Другий Зимовий похід військ унр

Поразка Петлюри під Катюжанами

Останнім «одинокий лицарем», який ще здійснював відчайдушні кроки, задля повернення влади Директорії в Україні, був Симон Петлюра. Він об’єднав залишки своїх військ з воїнами 3 білогвардійської армії, зібраної російським есером-терористом Борисом Савінковим. До них приєдналися інтерновані бійці УНР з польських таборів. Українська Повстанська Добровольча армія спробувала у жовтні 1920 року нанести удар червоним під Катюжанами, але потерпіла поразку від військ Єгорова.

ІІ Зимовий похід 1921 року

У листопаді 1921 року розгорнувся ІІ Зимовий похід(його ще називали «льодовим походом» або «листопадовим рейдом»).Очолив рейд подільської групи(800 бійців) генерал-хорунжий Юрко Тютюнник. Він розраховував на допомогу селянського антибільшовицького повстання, але воно не відбулося (крім окремих виступів куркулів). Група зайняла місто Коростень. Похід продовжувався. Біля міста Базар (на Волині) учасники походу були розбиті Червоною армією. 359 полонених було розстріляно на площі міста. Ю.Тютюннику та деяким офіцерам вдалося втекти. Волинська група(400 бійців)С.Булак-Булаховича підійшла близько до Києва, але під ударами Червоної армії відступила на територію Польщі. С.Петлюра здійснив ще декілька невеликих партизанських рейдів, але після неодноразових протестів Х.Раковського, польський уряд у грудні 1921 року припинив їх.

*Додатки до лекцій

Образ отаманщини у кінематографі

Отаман Коцур (М.Голубович) і Кондрашов(Л.Бакштаєв) Отаман Тараканов (Ю.Мажуга) отаман Лютий(В.Трещалов) (фільми «Комісари»; «Там вдалині, за рікою, «Невловимі месники»)

9. Додаток І. Отаманщина і козацтво під час громадянської війни Причини виникнення отаманщини Партизанський рух, як червоний, так і білий, анархістський, зелений в 1918-1920 роках охопив майже всю Україну. Селяни, що не розуміли політичної ситуації, гасел соціалізму, націоналізму чи монархізму, захищаючись від здирств різних окупантів(німців, австрійців), податкового гніту Центральної Ради чи петлюрівців, більшовицької політики «воєнного комунізму», поборів білогвардійців Денікіна і Врангеля були змушені виділяти з своєї маси вже застарілий на ті часи, але для них необхідний воєнно-державний стан – козацтво, на чолі з отаманами, яких називали «батьками». Селянин, який йшов до війська чи повстанських загонів захищати збройно своє село, ставав козаком. Учасники повстансько-партизанської боротьби не тільки називали себе козаками, але й вели козацький спосіб життя, що ґрунтувався на давніх традиціях. Про природний зв'язок «Вільного Козацтва» з повстансько-партизанським рухом свідчить, зокрема, наказ № 8 від 14 березня 1921 року отамана 144-ї Надбужанської повстанської дивізії Іполита Хмари-Годзиківського, який висловив щиру подяку «панам козакам» за те, що чемно поводились із населенням міста Теплика і що «не було ніяких позорящих наше Вільне Козацтво випадків». Цей наказ продемонстрував, що отаман Хмара-Годзиківський вважав свою повстанську дивізію формацією «Вільного Козацтва». Слід зазначити, що і через інші накази подільського отамана проходить наскрізна думка про козацький стан. Тому було б справедливо розглядати селянські повстання на Східній і Південній Україні в 1918 - 1920-х роках як рухи козацькі, а не лише анархічні бунти темних мас, доведених до відчаю нещадними поборами окупантів та політикою «воєнного комунізму». Формування загонів «Вільного козацтва» на чолі з батьками-отаманами 17 жовтня 1917 року в Чигирині відбувся з’їзд «Вільного козацтва». 20 делегатів представляли 60 тисяч зареєстрованих козаків Київщини, Катеринославщини, Черкащини, Херсонщини, Кубані. Обрана на з’їзді Генеральна Рада на чолі з П.Скоропадським обрала своєю резиденцією Білу Церкву. Звенигородського отамана Семена Гризла було обрано кальниболотським курінним Вільного Козацтва, а у квітні 1918 року першим кошовим (звенигородським) «Вільного Козацтва». Зрозуміло, не тільки Гризло, а й багато інших організаторів «Вільного Козацтва» стали пізніше творцями Холодноярської організації. Серед них слід згадати Івана Полтавця-Остряницю, (уродженця с. Балаклії, що під м. Смілою) та смілянського полковника Вільного Козацтва Якова Водяного, Якова Мамая-Щирицю і Павла Солонька з с. Боровиці на Чигиринщині. Вільне Козацтво та повстансько-партизанський рух настільки переплетені, що інколи важко знайти грань між ними. Чимало творців «Вільного Козацтва» сформували й очолили повстанські загони, що вели збройну боротьбу проти німців, проти червоних і білих. Так виникли загони Нестора Махна, Ангела, Миколи Григор’єва, Ілька Струка, Юрка Тютюнника, Ананія Волинця, Овсія Гончара-Бурлаки, Івана Полтавця-Остряниці, Якова Водяного, Лютого, Якова Мамая-Щирицю, Павла Солонька, Василя Чучупаки, , Андрія Гулия –Гуленка, Герасима Несторенка, Ворона, Семена Гризла та багатьох інших. Більшість молодих людей, що входили в козацтво займалися лише охороною, утримувалися за рахунок місцевого селянського населення. Бідою отаманщини стала низька національна самосвідомість, примітивна політична і загальна культура загонів батьків – отаманів, які нерідко займалися грабунками сел і міст, реквізиціями багатств заможних верств населення, єврейськими погромами, різними жорсткостями проти населення кримінального характеру, намагалися друкувати власні «гроші», створювати «міністерства» тощо. Отаманщина часів громадянської війни продемонструвала неготовність українського населення до демократичного, громадянського суспільства. До цього призвела вікова відсталість Російської імперії від європейських країн, міцна консервація в ній залишків, пережитків феодального устрою. Тому, в роки індустріальної зрілості країн Західної і Центральної Європи, на українських і російських теренах все ще існує землеробське суспільство, що виділяє в черговий раз з себе воєнний стан, характерний більше для ХVІ – ХVІІ століть. Про несформованість української нації, відсутність єдиної національної мети свідчить різнобарвність політичних кольорів – «червоні», «білі», «зелені», «монархісти», «анархісти», що демонструє політичні хитання та пошуки.

Віталій Примаков ВасильБоженко Червоні козаки у 1920 році

Червоне козацтво

Були й повстанські загони, що пізніше приєдналися до Червоного козацтва Віталія Примакова і воювали разом з червоною армією проти білих. Так, у січні 1918 року почав формуватися І Український полк Червоного Козацтва, що був вірний Робітничо-селянській республіці України. Його очолив «залізний лицар», «перша шабля України» Віталій Маркович Примаков. Окремі загони Червоних козаків очолювали Юрій Коцюбинський, Микола Щорс, Василь Боженко, Микола Кропив’янський, Володимир Затонський. У 1919 -1920 рр. Червоні козаки проводили свої славні героїчні рейди проти білогвардійців, петлюрівців, отримали багато нагород.