Радянський агітаційний плакат «Всю владу Радам!»

Таким чином політика радянської влади у 1920 році була більш врівноваженою та лояльною. Звісно вистачало й проблем: енергетична криза, зупинка багатьох підприємств з-за кризи та війни, напівголодне життя в містах (робітники виїжджали на харчування до сіл), хвороби, зламані долі людей, передусім інтелігенції, дворянства тощо. Влітку 1920 року продрозкладку допомагала здійснювати армія, яка нещадно придушувала заворушення селян. З лютого 1920 року ВУНК(чекісти) під керівництвом В.Манцева почали активну боротьбу з контреволюцією, вишукуючи колишніх білогвардійців(після розгрому Денікіна їх немало залишилось в республіці), усіляких інших ворогів радянської влади, опозиціонерів. Це породжувало в людях почуття страху й недовіри до радянської влади.

9. Долі окремих учасників українських визвольних змагань 1917-1920 років

Подальший життєвий шлях окремих політичних діячів був примхливим і непростим.

Володимир Винниченко ПавлоСкоропадський Євген Петрушевич

Володимир Винниченко в еміграції опублікував книгу спогадів «Відродження нації», у якій надав власну версію ходу Української революції, засудив дії С.Петлюри та Директорії. Він створив закордонну групу Української Комуністичної партії, заснував друкований орган – газету «Нова доба». У квітні 1920 року Винниченко повернувся на Україну, звернувся до більшовицького уряду з планом боротьби з білогвардійцями та утворення Військової бригади українців. Зустрічався з Х.Раковським, Л.Троцьким, Й.Сталіним, подав заяву про вступ до лав КП(б)У, просив включити його до Раднаркому УСРР та до Політбюро ЦК КП(б)У. Ці пропозиції зацікавили радянських урядовців, що вважали Винниченка впливовим, досвідченим політиком. Йому пропонували посаду заступника голови Раднаркому УСРР та посаду комісара іноземних справ. Але включити до Політбюро відмовилися. Не всім подобалися й його плани відставки болгарина Раковського та самостійності УСРР. Ображений Винниченко у травні 1920 року повернувся за кордон, де поступово втратив авторитет політичного лідера. Жив у Франції, займався літературною творчістю, писав сценарії для фільмів, малював. Під час фашистської окупації Франції поводився мужньо, категорично відмовився співпрацювати з гітлерівцями, за що був ув’язнений у концтаборі. Помер у 1951 році у Мужені, неподалік від Канн(Франція).

Павло Скоропадський під час еміграції жив у Швейцарії, Німеччині. Разом з однодумцями заснував Союз гетьманців-державників, що мав безліч філіалів, а також Український науковий інститут при Берлінському університеті. Категорично відмовився співпрацювати з режимом А.Гітлера, хоча неодноразово звертався до фашистського уряду з проханням звільнити українців з концтаборів. Важко поранений під час бомбардування Мюнхена, він помер у лікарні монастиря Меттен у 1945 році.

Євген Петрушевич, колишній президент ЗУНР, деякий час пробував співпрацювати з комуністичною Угорщиною, а у 30 рр., проживаючи у Німеччині – з радянською владою УСРР. Помер 1940 року у Німеччині.

Лекція9. Радянсько-польська війна. Завершення громадянської війни в Україні