6. Контрнаступ Червоної Армії та поразка Денікіна
Наступ більшовиків
Після того, як основні сили іншого білогвардійського воєноначальника –адмірала Колчака у Росії були розбиті, створилися умови для наступу Червоної Армії проти Денікіна. Велику роль у розгромі білих зіграла організована І Кінна Армія на чолі з Семеном Будьонним. До неї приєдналися Червоні Козаки В.Примакова, Латиські стрільці, та Червона Українська Галицька Армія.
Червоноармійський загін Зустріч киянами Червоної Армії 8 грудня 1919 року
11 жовтня 1919 року розпочався контрнаступ всього фронту Червоної Армії. Дивізія Червоних козаків звільнила від денікінців Чернігів, Харків, Бердянськ і вийшла до берегів Азовського моря. Легендарні бойові рейди Червоних Козаків заслужили похвальної характеристики командуючого фронтом В.Антонова –Овсієнка.
Звільнення Червоною Армією Києва та інших територій
У грудні 1919 року жорстокі бої розгорнулися за Київ. Командуючим радянським фронтом став Лев Троцький. У червоних була перевага в кавалерії, у білих – у техніці. У нищівній, для обох сторін, битві під Кромами білі трималися міцно : жоден російський офіцер не відступив, і тому військо було безжально перемолото Червоною Армією завдяки чисельності. Біля Києва, місцевий житель Олексієнко показав червоним бійцям де Дніпро був більш мілким і тому добре замерз. Червоні вдарили в тил білим, несподівано.
16 грудня 1919 року, о 7 годині вечора, Київ було звільнено від денікінців. Далі розпочався визвольний похід на Донбас, Миколаєв, Херсон . Населення, втомлене денікінським режимом, в основному підтримувало радянську владу. У Одесі спалахнуло робітниче повстання на підтримку червоних. У кінці березня 1920 року склав зброю останній оплот білих - Новоросійськ. Залишки денікінських військ втекли до Криму , який ще контролювали білогвардійці. Сам Денікін емігрував за кордон.
Політичний плакат часів громадянської війни
7. Рішення vііі Всеросійської конференції ркп(б)
«Про радянську владу на Україні»
Для радянської влади було дуже важливо мати повну підтримку народних мас, і задля цього більшовицький уряд був готовий дещо реформувати свою політику. Важливим було питання про національний статус України. Голова Раднаркому УСРР Х.Раковський писав В.Леніну: «Ідея про самостійність української радянської держави захопила і деякі кола нашої партії». Розуміючи болючість та важливість цього питання вождь більшовиків виніс його на партійне обговорення.
4 грудня 1919 року – VІІІ Всеросійська конференція Російської Комуністичної партії (більшовиків) у Москві затвердила резолюцію, (написану В.Леніним), «Про радянську владу на Україні»:
«партія стоїть на точці зору визнання самостійності України, а входити чи не входити в союз радянських республік – це буде вирішено самими українським робітниками і селянами»;
члени партії були зобов’язані «всіма засобами сприяти усуненню усіх перешкод до вільного розвитку української мови та культури»;
у державних установах «треба протистояти усім спробам відтіснити українську мову на другий план»;
забезпечити тісний зв'язок радянських установ, уряду з корінним населенням, не допускати міщанства у державний апарат;
добровільність об’єднання селян у комуни , артілі, не допускати примусу;
до рішення українським народом, відносини УСРР та РСФРР визначати як федеративні.
Дехто вважав це черговою демагогією радянської влади, а дехто –цілком реальними речами. Радянська Росія шукала підтримки зовні.