§ 2. Суть судового рішення

Ухваленням рішення завершується стадія судового розгляду. Отже, судове рішення є цивільним процесуальним актом, який підсумовує діяльність суду першої інстанції щодо розгляду і вирішення справи по суті. У рішенні відображається вся проведена судом діяльність щодо дослідження і оцінки доказів, встановлення юридичних фактів, а також застосування норм права до конкретних правовідносин та їх суб'єктів.

Рішенням суду від імені держави усувається спір між сторонами і вирішується питання про захист прав та охоронюва-них законом інтересів громадян, підприємств, установ і організацій, державних і суспільних інтересів. Рішенням реалізується владна воля держави — сторони присуджуються додержуватися певної поведінки щодо існуючих між ними правовідносин.

Судовим рішенням охороняється державний і суспільний устрій України, система господарства і власність.

У рішенні від імені України дається оцінка спірної вимоги чи правовідносин та дій заінтересованих осіб.

Застосування у рішенні закону розкриває перед широкими масами населення зміст законів України, закріплює у свідомості громадян повагу до них і правопорядку, правил співіснування, виконує виховну функцію.

Пленум Верховного Суду України у п. 1 постанови «Про судове рішення» звертає увагу судів на те, що судове рішення є найважливішим актом правосуддя, покликаним забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини, правопорядку та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.

Отже, суть судового рішення у тому, що воно є основним і найважливішим актом правосуддя, ухваленим у передбаченому законом порядку ім'ям України і спрямованим на захист гарантованих Конституцією України прав, свобод та законних інтересів громадян й організацій, державних і суспільних інтересів, зміцнення законності і правопорядку, на запобігання правопорушенням, виховання громадян і посадових осіб на засадах поваги до Конституції, законів України, честі, гідності і рівності людини перед законом і судом.

407

§ 3. Вимоги, яким має відповідати судове рішення

Норми глави 7 розділу III «Судові рішення» ЦПК України визначають, що рішення суду має бути законне і обґрунтоване (ст. 213), ухвалене у передбаченому порядку (ст. 209), викладене за встановленим змістом (ст. 215) і проголошене публічно (ст. 218).

Законність рішення суду визначає його правосудність. Це якісний стан рішення, що характеризується правильним застосуванням судом при розгляді і вирішенні справи норм матеріального і процесуального права. Законним є рішення, яким суд, виконавши вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом (ч. 2 ст. 213 ЦПК України). Відповідно до статей 8, 213, 215 ЦПК України умовами законності (тобто правильного застосування норм матеріального права) є: правильне застосування закону, який підлягає застосуванню; незастосування закону, який не підлягає застосуванню; правильне тлумачення закону.

Вимога правильного застосування матеріального закону зумовлюється завданням суду щодо захисту прав, які реалізуються шляхом встановлення судом суб'єктивних прав і обов'язків сторін, існуючих між ними правовідносин, та сприяння в їх здійсненні — усунення порушень і реалізація положень.

Застосування права — реалізація диспозиції і санкції норми (норм) права. До змісту реалізації диспозиції норми права належать: встановлення юридичних фактів, як умов наявності правовідносин; визначення об'єктивної істини юридичних фактів; правильна правова оцінка фактичних обставин. Реалізація санкції норми права полягає: в усуненні порушень суб'єктивного права; вжитті заходів (засобів), щоб сторони діяли відповідно до визначених правовідносин, за необхідності — примусова реалізація. У зв'язку з цим законність судового рішення про присудження визначається правильною реалізацією диспозиції і санкції норми права, а про визнання — лише диспозиції.

Вимоги законності рішення суду забезпечуються також правильним застосуванням судом норм цивільного проце-408

суального права — додержанням передбаченого ними цивільного процесуального порядку, процесуальної форми, точним здійсненням прав і обов'язків суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин та правильною реалізацією ними повноважень.

Отже, рішення буде законним, якщо суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального права та всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності — на підставі закону, який регулює подібні відносини, або на підставі загальних засад і змісту законодавства України (постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення»).

Обґрунтованість судового рішення — це його правильність з фактичного боку. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні (ч. З ст. 213 ЦПК України). Відповідно до статей 8, 213,215, 309 ЦПК України умовами обґрунтованості рішення є: повне з'ясування обставин, що мають значення для справи; доведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважає встановленими; відповідність висновків суду, викладених у рішенні, обставинам справи.

Обставини у справі — це юридичні факти. Тому з'ясування обставин у справі полягає у встановленні всіх юридичних фактів, які згідно з нормами права мають значення для розкриття існуючих між сторонами правових відносин чи існування певних подій. Встановленню підлягають і неюридичні факти, якщо вони можуть розкривати динаміку дій чи подій, які підлягають встановленню. Повнота і всебічність забезпечує відповідність обставин справи об'єктивній істині. Встановлені судом факти мають відображати реальну дійсність, ті фактичні обставини, що існували чи існують в об'єктивному світі.

Встановлені судом обставини справи мають бути обґрунтовані доказами, що були одержані у визначеному законом порядку, за допомогою передбачених ч. 2 ст. 57 ЦПК України за-

409

собів доказування і перевірені у тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення. Відхилення доказів має бути обґрунтованим.

Важливою умовою обґрунтованості рішення суду є відповідність його висновків істині — дійсним обставинам справи, правам і обов'язкам сторін. Істина встановлюється тільки у результаті повного, всебічного, об'єктивного та безпосереднього дослідження судом всіх обставин справи на підставі змагальності між заінтересованими особами із сукупності явищ дійсності та взаємовідносин сторін.

Зміст істини, що встановлюється у цивільному процесі, залежить від його завдань, тому юридичним фактам суд повинен дати не тільки фактичну, а й правову оцінку. Оцінка доказів справи провадиться суддями за внутрішнім переконанням, яке створюється у процесі дослідження матеріалів справи і є його наслідком. Внутрішнє переконання суддів — це їх переконаність у правильності рішення, яке базується на перевірці й оцінці у сукупності доказів, досліджених ними у процесі судового розгляду. Воно ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні у судовому засіданні всіх обставин справи у їх сукупності відповідно до закону. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності (ст. 212 ЦПК України). Отже, обґрунтованим визнається рішення, в якому відображені всі обставини, що мають значення для справи, всебічно і повно з'ясовані у судовому засіданні, а висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, такими, що відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні.

Для цього під час ухвалення рішення суд повинен вирішити всі питання, встановлені ст. 214 ЦПК України, зокрема:

1. чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимогиі заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2. чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін ви-410

пливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або у позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Рішення суду має викладатися письмово, за змістом — відповідати вимогам ст. 215 ЦПК України і складатися із вступної, описової, мотивувальної, резолютивної частин. У вступній частині зазначаються: час і місце ухвалення рішення; найменування суду, що ухвалив рішення; прізвище та ініціали судді (суддів — при колегіальному розгляді); прізвище та ініціали секретаря судового засідання; найменування сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог.

Описова частина повинна містити узагальнений виклад позиції відповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, інші докази, досліджені судом. У мотивувальній частині зазначаються: встановлені судом обставини і визначені відповідно до них правовідносини; мотиви, з яких суд вважає встановленими наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені у рішенні нормативно-правові акти; чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким; назви статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався. У резолютивній частині зазначаються: висновки суду про задоволення позову або відмову у позові повністю чи частково; висновки суду по суті позовних вимог; розподіл судових витрат; строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження.

Резолютивна частина рішення у деяких справах, залежно від характеру спірних правовідносин і змісту позовних вимог, має певні особливості (статті 216, 217 ЦПК України).

Відповіді суду на всі правові питання повинні випливати із встановлених фактичних обставин, бути вичерпними, визначеними і безумовними.

411

Вичерпними є рішення, які містять відповідь суду на всі передані на його вирішення правові питання.

Вимога визначеності полягає у тому, що рішення суду повинно дати чітку і конкретну відповідь на всі порушені перед ним питання, зокрема: повністю або частково задовольняються позовні вимоги чи в цьому відмовлено; які конкретно права позивача визнані або поновлені; розмір грошових сум чи перелік майна, що присуджується стороні; які конкретно дії і на користь кого повинен виконати відповідач або якими іншими передбаченими законом способами підлягає захисту порушене право.

У разі об'єднання в одне провадження декількох вимог або прийняття зустрічного позову чи позову третьої особи має бути визначено, що конкретно постановив суд по кожній вимозі. При задоволенні позову про визнання суд у необхідних випадках повинен зазначити у резолютивній частині і про ті правові наслідки, які настають у зв'язку із таким визнанням (наприклад, про анулювання актового запису про реєстрацію шлюбу внаслідок визнання його недійсним). З метою запобігання виникненню незрозумілості при виконанні рішення у резолютивній частині зазначається точна і повна назва юридичної особи, прізвище, ім'я, по батькові громадянина, щодо якого вирішено правову вимогу.

Безумовність полягає у тому, що висновки, зроблені в рішенні, не повинні включати умови, які поставили б його виконання в залежність від їх настання. Суд не може покласти на відповідача обов'язок виконати певні дії за умови виконання зустрічних дій з боку позивача або настання певних подій. Якщо суд на підставі п. 7 ч. 1 ст. 214, ст. 367 ЦПК України допускає негайне виконання рішення, то він також зазначає про це у резолютивній частині рішення. Надання розстрочки чи відстрочки визначається у відповідній частині рішення (ст. 217 ЦПК України).

У формі рішення виносяться тільки ті постанови суду першої інстанції, якими вирішується цивільна справа по суті, у зв'язку з чим включення до резолютивної частини рішення висновків з питань, не пов'язаних з вирішенням справи по суті, не допускається. Тому в ній неприпустимо вирішувати 412

питання про виділення частини вимог у самостійне провадження або закриття провадження у них, залишення без розгляду тощо. Вирішення таких питань викладається у самостійній процесуальній формі ухвал (статті 208, 210 ЦПК України), які можуть постановлятися водночас з рішенням.

Порядок ухвалення рішення передбачений статтями 18, 19, 195, 196, 208, 209 ЦПК України. Суди України ухвалюють рішення іменем України негайно після розгляду справи, більшістю голосів суддів, які входять до складу суду у даній справі. .

Рішення суду ухвалюється у нарадчій кімнаті з додержанням її таємниці — ніхто не має права бути присутнім у ній, крім складу суду у даній справі. Суддям забороняється розголошувати міркування, що були висловлені у нарадчій кімнаті (ст. 196 ЦПК України).

Ухвалене рішення виготовляється на спеціальному бланку у письмовій формі головуючим або одним із суддів при колегіальному розгляді справи, підписується всім складом суду і скріплюється печаткою суду. Виправлення у рішенні можуть бути застережені перед підписом суддів.

Ухвалене судом рішення проголошується прилюдно, крім рішень про усиновлення дітей тощо (ст. 6 ЦПК України). Головуючий роз'яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження (ч. 1 ст. 218 ЦПК України).

Сторонам та особам, які брали участь у справі, що не були присутні у судовому засіданні при її розгляді, суд надсилає копії рішення протягом п'яти днів з дня його проголошення. На вимогу інших осіб, які брали участь у справі, суд видає копії судового рішення не пізніше п'яти днів з дня проголошення рішення (частини 2, 3 ст. 222 ЦПК України).