§ 4. Докази і доказування у справах з іноземним елементом

У процесі реалізації принципу вирішення судами України цивільних справ з іноземним елементом за законом суду з можливістю застосування іноземного закону важливе значення має застосування доказового права іноземної держави, особливо тоді, коли зміст і форма спірних правовідносин підпорядковані іноземному закону.

У сучасній правовій системі це питання вирішується неоднозначно. За законодавством Франції, ФРН та інших країн Європи процесуальні питання доказування у цивільних справах з іноземним елементом підпорядковані принципу закону суду (Іех {огі). Щодо допустимості засобів доказування у ФРН доказування здійснюється за принципом закону суду, однак допускається й застосування закону місця укладення угоди (Іех Іосив асіит). У Франції доказування із застосуванням процесуальних засобів існування угоди пов'язується з формою останньої і підпорядковується закону місця її укладення. По-іншому вирішено це питання в англо-американській системі, суди якої застосовують лише своє доказове право. Однак під час реалізації обов'язку доказування (опиз ргоЬапйі), зокрема вини потерпілого, застосовується закон місця виникнення делікту (Іех Іосі йеіісіі соттиззі). При вирішенні питання про допустимість засобів доказування іноземне право не застосовується, однак під час тлумачення іноземних документів застосовуються правила, властиві статусу угоди.

Аналіз чинного доказового права України свідчить про те, що правило про обов'язок доказування і подання доказів (ст. 60 ЦПК України) повністю застосовується до справ з участю іноземного елемента. Кожна зі сторін, у тому числі й іноземець, повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, а за наявності ускладнень суд на їх клопотання сприяє у витребуванні таких доказів. Відповідно до ч. 1 ст. 57 ЦПК України у справі з іноземним елементом можуть бути використані як докази будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими, визначеними ч. 2 ст. 57 ЦПК України, засобами: поясненням сторін і третіх осіб, їхніх представників, показаннями свідків, письмовими доказами, речовими доказами, зокрема звуко- і відеозаписа-ми, висновками експертів.

На розгляд справ з іноземним елементом поширюється правило ч. 2 ст. 212 ЦПК України про оцінку доказів, згідно з яким жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Це правило діє щодо доказової сили письмових документів, якщо суть відносин чи форма угоди, яка укладається за кордоном, підпорядковані іноземному законодавству – законові місця її укладення, або інших письмових документів, складених за кордоном, які там мають такі письмові докази, як оформлені в установленому офіційному порядку достовірні документи, до яких не застосовується процедура перевірки їх дійсності. У Великій Британії надається перевага публічно-правовим документам, зміст яких на відміну від інших письмових доказів установлюється поданням належним чином засвідчених копій. Це свідчить про те, що на них не діє правило англійського доказового права, за яким не можуть бути доказами передані слухи та дані, одержані від інших осіб.

Згідно із законодавством Франції копія не є письмовим доказом. Вона лише тимчасово, поки не буде звірена судом з оригіналом, виконує цю роль.

Відповідно до доказового права України (статті 57-66 ЦПК України) письмові докази (ч. 2 ст. 64) мають подаватися в оригіналі (якщо подано копію письмового доказу, суд у разі необхідності може вимагати подання оригіналу); допускається подання належно засвідчених витягів з письмових доказів або їх огляд на місці, якщо подання цих доказів до суду утруднено, наприклад, через їх численність. Одержання оригіналів письмових доказів від іноземних державних установ, громадян та юридичних осіб, тобто офіційних (публічних) і приватних письмових документів, можливе у порядку надання правової допомоги для виконання судових доручень (ст. 415 ЦПК України, ст. 6 Конвенції держав – учасників СНД). Так, учасники даної Конвенції зобов'язані пересилати одна одній на прохання без перекладу і безплатно свідоцтва про реєстрацію актів цивільного стану, документи про освіту, трудовий стаж та інші документи, що стосуються особистих або майнових прав і інтересів громадян запитуваної сторони й інших осіб, які проживають на її території (ст. 13).

Документи адміністративних і юридичних органів іноземних держав набувають сили письмових доказів за умови їх легалізації (засвідчення) консульськими посадовими особами. Вони засвідчують документи, що видаються органом влади або офіційними особами держави, яку консул представляє, або держави, у якій він перебуває, а також копії, переклади цих документів і витяги з них.

По-іншому вирішено це питання у Конвенції держав – учасників СНД. Відповідно до неї документи на території однієї з договірних сторін, виготовлені або засвідчені установою або спеціально на те уповноваженою особою, у межах її компетенції і за встановленою формою, та скріплені гербовою печаткою, приймаються на території інших договірних сторін без будь-якого спеціального засвідчення. Документи, які на території однієї з договірних сторін розглядаються як офіційні, мають на території інших договірних сторін доказову силу офіційних документів (ст. 12).

Договором між Україною і КНР встановлено, що документи, які були складені або засвідчені судом чи іншою компетентною установою однієї договірної сторони, дійсні за наявності підпису та офіційної печатки. У такому вигляді вони можуть прийматися судом або іншою компетентною установою другої договірної сторони без легалізації. Офіційні документи однієї договірної сторони мають доказову силу офіційних документів і на території другої договірної сторони (ст. 29).

Аналогічно це питання вирішено: ст. 13 Договору між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах – документи, які були на території однієї з договірних сторін складені або засвідчені судом чи офіційною особою (постійним перекладачем, експертом тощо) у межах їх компетенції та за встановленою формою і завірені гербовою печаткою, приймають на території іншої договірної сторони без будь-якого іншого засвідчення; ст. 15 Договору між Україною і Республікою Польща, ст. 13 Договору між Україною і Естонською республікою про правову допомогу і правові відносини у цивільних і кримінальних справах тощо. У статті 15 Договору між СРСР і Республікою Кіпр, чинного для України, передбачено, що документи, видані або засвідчені за встановленою формою і завірені офіційною печаткою компетентної державної установи або службової особи однієї з договірних сторін, не потребують на території другої сторони будь-якого засвідчення. Це стосується також підписів на документах і підписів, засвідчених за правилами однієї з договірних сторін.

У питаннях про розподіл доказування при розгляді справ з іноземним елементом застосовуються правила норм ЦК України, якщо інше не встановлено законом. Так, той, хто завдав шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду завдано не з його вини (ч. 2 ст. 1166 ЦК України), тобто обов'язок доказування покладено на відповідача у справі. При цьому права і обов'язки сторін за зобов'язаннями, які виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються за законом країни, де мала місце дія чи інша обставина, що слугувала підставою для вимоги про відшкодування шкоди. А права і обов'язки сторін за зобов'язаннями, які виникають внаслідок завдання шкоди за кордоном, якщо сторони є громадянами або організаціями України, визначаються за законами України.

Отже, обов'язок доказування вини заподіювача шкоди у справах з іноземним елементом про відшкодування завданої шкоди має прив'язку до закону місця завдання шкоди, за яким це питання вирішено інакше, ніж це передбачено ч. 2 ст. 1166 ЦК України. Так, у Франції обов'язок доказування вини особи, яка завдала шкоду, покладений на позивача (статті 1315 і 1382 ЦК). Відповідно до Цивільного кодексу (укладення) ФРН, якщо настання шкоди було зумовлено виною потерпілого, обов'язок відшкодувати її та розмір відшкодування залежать від обставин, зокрема, від того, наскільки шкода була зумовлена діями тієї чи іншої сторони (§ 254). При

цьому обов'язок доказування вини боржника покладено на останнього (§ 282). Інакше вирішується це питання ЦК Португалії. У ньому закріплено принцип, згідно з яким той, хто зловмисно порушує право іншого чи правову норму, що охороняє його інтереси, зобов'язаний відшкодувати потерпілому шкоду, заподіяну порушенням. Обов'язок відшкодування шкоди незалежно від вини настає лише у випадках, спеціально застережених у законі (ст. 492). Особа, яка завдала шкоди іншій особі під час здійснення будь-якої діяльності, небезпечної за своєю природою чи за природою використовуваних при цьому засобів, зобов'язана відшкодувати шкоду, якщо не доведе, що вживала всіх заходів обережності, які вимагалися обставинами, для запобігання такій шкоді (п. 2 ст. 493). За наявності сумніву вважається, що розмір шкоди, завданої кожному з дорожньо-транспортних засобів внаслідок їх зіткнення, а також ступінь вини кожного з водіїв є однаковим (п. 2 ст. 506).

Правило ч. 2 ст. 59 ЦПК України, відповідно до якого обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися жодними іншими засобами доказування, поширюється й на доказову діяльність у цивільних справах з іноземним елементом. ЦК України обмежена допустимість показань свідків для підтвердження певних правочинів, для яких передбачена письмова проста і нотаріально засвідчена форма укладення (статті 513, 521, 732, 745, 793, 811, 981). Недодержання простої письмової форми правочину (ст. 218 ЦК України) позбавляє сторони права у разі спору посилатися для підтвердження правочину на показання свідків, а у випадках, прямо зазначених у законі, тягне за собою його недійсність з наслідками, передбаченими ст. 216 ЦК України. Але недодержання письмової форми правочину не позбавляє можливості доказування факту його вчинення будь-якими доказами. Статтею 31 Закону України «Про міжнародне приватне право»встановлено, що форма правочину, який укладається за кордоном, підпорядковується законові місця його укладення. Тому, якщо за іноземним правом місця укладення угоди допускаються показання свідків для підтвердження його наявності та змісту, такі показання мають враховуватись і при розгляді судами України цивільних справ, що виникають зі спірних угод.

Відповідно до ст. 51 Торговельного кодексу Іспанії торговельні договори мають юридичну силу, породжують обов'язки і право на судовий захист, незалежно від їх виду, форми укладення, ціни, мови, якою вони складені (оформлені, написані), якщо їх наявність може бути доказана за допомогою будь-якого з передбачених цивільним правом способів. Показань свідків недостатньо для підтвердження наявності договору, ціна якого перевищує 1500 песет. У такому разі необхідна наявність іншого з передбачених правом доказів. Однак зазначені правила не діють щодо договорів, які, щоб вважатися дійсними, мають бути укладені за певною формою, у певному порядку і бути нотаріально засвідченими (п. 1 ст. 52).

Торговельний кодекс Португалії передбачає колізійну норму, за якою торговельні угоди регулюються: щодо змісту і дії обов'язків – законом місця їх укладення, якщо інше не передбачено договором; щодо способу виконання – законом місця укладення угоди, за винятком випадків, коли закон чітко передбачає інше (ст. 4). Правила даного кодексу застосовуються до торговельних відносин з іноземцями, крім випадків, коли інше передбачено законом або міжнародною угодою (ст. 6).

Цивільний кодекс Франції закріплює недопустимість показань свідків на підтвердження існування зобов'язання і здійснення платежу на суму понад 500 франків (ст. 1341) за винятком випадків, коли існує начало письмового доказу, яким є будь-який письмовий акт, що виходить від особи, якій пред'явлена вимога, або від особи, яка є її представником, а також акт, що підтверджує вірогідність факту, на який робиться посилання. Суддя може розглядати як рівноцінні началу письмового доказу заяви, зроблені однією зі сторін за умови її особистої явки, відмову сторони відповідати на запитання або її неявку за викликом суду (ст. 1347). Виняток становлять обставини, коли зобов'язання виникло начебто з договору, з делікту або ніби з делікту чи якщо одна зі сторін або не має матеріальної чи моральної можливості набути письмового доказу юридичної дії, або втратила документ, який був його письмовим підтвердженням, внаслідок випадку чи дії непереборної сили (ст. 1348).

Особливості доказового права Великої Британії та США щодо допустимості засобів доказування полягають у тому, що воно не визнає показань свідків і письмових доказів, які ґрунтуються на слухах чи одержані від інших осіб.

Врахування показань свідків недопустимо для оспорювання змісту укладених у письмовій формі договорів. Однак як виняток ці показання допускаються для підтвердження незаконності письмового договору, обману, який мав місце при його укладенні, допущених при цьому фактичних і юридичних помилок та інших обставин, які є підставою для визнання договору недійсним. Показання свідків допускається також для підтвердження наявності окремих умов угоди сторін з питань, відсутніх у письмовому договорі, які йому не суперечать і свідчать, що договір не має вичерпного характеру. Можна доводити також наявність усної угоди, що була попередньо істотною умовою укладення договору, та наступної усної угоди, яка скасовувала або змінювала укладений договір.