§ 5. Зміни у позовному спорі

Позивач має право протягом часу розгляду справи по суті змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач, має право визнати позов повністю або частково. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою (ст. 31 ЦПК України).

Зазначені права сторін випливають з принципу диспози-тивності, за яким кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми правами на свій розсуд (ч. 2 ст. 11 ЦПК України).

Право на зміну позову є необхідним для забезпечення захисту суб'єктивних цивільних прав громадян і організацій, а також умов і наслідків їх застосування для найбільш повної охорони приватної, колективної, державної власності та інтересів. Це право не має винятку, його обмеження є безумовною підставою для скасування судового рішення у справі. Процесуальні дії щодо зміни позову можуть бути втілені в усній чи письмовій формі протягом всього часу розгляду справи по суті.

Стаття 31 ЦПК України надає право позивачу у заявленому в суді позові змінити тільки предмет позову або тільки його

351

підставу. Одночасна зміна підстав та предмета позовних вимог у процесі провадження цивільної справи, а також особи, до якої їх заявлено, вважається новими вимогами і має бути оформлена письмовою позовною заявою за правилами ст. 119 ЦПК України.

Необхідність у зміні підстав позові/ настає, якщо у процесі розгляду справи встановлюється невідповідність між фактами, що обґрунтовують позов, і обставинами, за якими така вимога може бути задоволена. Зміна підстави позову означає, що замість юридичних фактів, які обґрунтовують позовну вимогу, покладені нові. При зміні підстав позову для підтвердження пред'явлених позовних вимог вводяться в обіг інші юридичні факти, які впливають на підставу так, що вона відрізняється від визначеної спочатку (введення до фактичного складу підстави позову додаткових фактів). Але виключення деяких з них і їх конкретизація не створює зміну підстав позову. У разі зміни підстави позову до складу юридични фактів можна включати також ті факти, які виникли післ пред'явлення позову. Але межами зміни підстав позову бу дуть первісні спірні правовідносини.

Зміна предмета позову настає, коли у процесі розгляду справи замість первісних спірних матеріально-правових вимог заявлені нові. При уточненні, доповненні чи конкретизації формулювання вимоги предмет позову залишається незмінним, а змінюється, як правило, зміст позову — збільшується або зменшується спірна сума або пред'являється альтернативна вимога. Зміна предмета позову можлива у межах спірних правовідносин, якщо така зміна слугує захисту інтересів і відповідає дійсним взаємовідносинам сторін у справі. Процесуальними гарантіями захисту інтересів відповідача є їхнє право подавати свої доводи, міркування та заперечення на заяву про зміну позову, з метою забезпечення можливості підготуватися до захисту проти зміненого позову (зібрати додаткові докази) вимагати відкладення розгляду справи (ст. 168 ЦПК України).

Для захисту свбїх прав позивач може спрямовувати дії на збільшення чи зменшення розміру позовних вимог. Суд також мав право за власною ініціативою вийти за межі заявлених по-352

¹ зивачем вимог, якщо це необхідно для захисту прав і охоро-нюваних законом інтересів громадян, підприємств і організацій (ч. 7 ст. 203 ЦПК України у редакції 1963 р.). Але суд не мав .црава виходити довільно за межі розміру позовних вимог, коли їх розмір випливає із закону чи договору. Відносна визначеність ч. 7 ст. 203 ЦПК України зумовила різне її тлумачення у теорії і практиці цивільного процесу. У теорії цивільного процесу право суду на зміну позовних вимог розглядається ширше і це викликало дискусію. На думку одних авторів, суд може змінити підставу або предмет позову (п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення» від 29 грудня 1976 р. № 11) інші вважають, що вихід суду за межі позовних вимог означає також право суду змінити підставу або предмет позову і. Треті стверджують, що суд має право вийти за межі зазначеного позивачем предмета позову і пов'язаного з ним розміру позовних вимог у вартісному або майновому вираженні; вийти за межі обставин, зазначених позивачем як підстав позову; вирішити справу щодо осіб, не зазначених позивачем як суб'єктів спору, шляхом залучення їх для участі у процесі². Насправді суд, залежно від з'ясованих обставин, мав право вийти за межі заявлених позивачем вимог, якщо про це є спеціальна вказівка закону: про визнання угоди недійсною і стягнення всього одержаного по ній в дохід держави (ст. 49 ЦК України 1963 р.); суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи (ч. 5 ст. 216 ЦК України); відступити від рівності часток при поділі майна подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей чи інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу (ст. 29 КпШС 1969 р.)

У статті 203 ЦПК України у редакції Закону України «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України» від 21 червня 2001 р. № 2540-ПІ правило подібне ч. 7

¹ Боннер А. Т. Применение нормативних актов в гражданском процессе. — М.,1980. — С. 50.

² Поляков И. Н. Контроль суда за распорядительньши действиями сторон в гражданском процессе: Научньїй комментарий судебной практики за 1972 г. — М.. 1973. —С. 83.

12 5-327

ст. 203 у редакції 1963 р. відсутнє. Суд не може за своєю ініціативою виходити за межі заявлених сторонами вимог, про що додатковим підтвердженням є правило ч. 1 ст. 11 та ч. 1 ст. 15 ЦПК України 2004 р., за яким суд розглядає цивільні справи у межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Винятком є випадки, передбачені законом: суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи (ч. 5 ст. 216 ЦК України); відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витратив його на шкоду інтересам сім'ї. Частка майна одного з подружжя може бути збільшена, якщо з ним проживають діти, а також непрацездатні неповнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування (частини 2, 3 ст. 70 СК України).

Відмова від позову — це один із засобів відмови від належних особі суб'єктивних цивільних і цивільно-процесуальних прав. Це відмова від заявленої у суді матеріально-правової вимоги до відповідача і від судового захисту своїх прав. Визначення юридичного характеру таких дій тільки як волевиявлення позивача, спрямоване на розпорядження матеріальним правом, не охоплює процесуальних дій, які виконуються органами влади, управління та іншими організаціями, що виконують на захист прав інших осіб і використовують для цього позов як засіб порушення судової діяльності (ст. 45 ЦПК України). Відповідно до ч. 2 ст. 46 ЦПК України вони можуть відмовитися від позову і така відмова буде волевиявленням по _: розпорядженню тільки процесуальним правом на захист.

Відмова від позову повинна мати безумовний характер. Особа, яка виконує такі дії, має право одержати роз'яснення суду про правові наслідки такої відмови (ч. 2 ст. 174 ЦПК України).

Право на відмову від позову реалізується виконанням процесуальних дій в усній чи письмовій формі. Усна заява заноситься до журналу судового засідання і підписується позива-354

,. чем. Для письмової заяви закон не встановлює будь-яких ви-■ мог. Вона виконується довільно, але в ній обов'язково необхідно зазначити мотиви відмови від позову, оскільки такі дії перебувають під контролем суду. І якщо вони суперечать закону або порушують чиї-небудь права та охоронювані законом інтереси, суд не приймає відмови від позову. Не допускається відмова від позову, якщо буде встановлено, що такі дії суперечать законодавству, яке передбачає майнову відповідальність сторін за невиконання обов'язків за договором, про стягнення завданих злочином збитків, якщо відповідачем не повністю поновлені порушені трудові права позивача тощо.

При прийнятті відмови від позову суд постановляє ухвалу, якою одночасно закриває провадження у справі. Але коли суд прийняв від відповідача пред'явлений зустрічний позов, то справу належить розглядати по суті.

Формою відмови другої сторони — відповідача від належних прав на судовий захист буде визнання позову — безспірна згода відповідача, висловлена ним у судовому засіданні, про задоволення пред'явлених до нього вимог і спрямована на закінчення спору шляхом ухвалення позитивного для позивача судового рішення. Як волевиявлення визнання позову у теорії процесу переважно розглядається розпорядчим актом процесуального значення, який відтворює дію принципу дис-позитивності цивільного процесуального права. Оскільки розпорядження характеризується можливістю вибору одного з варіантів поведінки суб'єкта правовідносин, то такі риси має і визнання позову відповідачем. У науці цивільного процесу неоднозначно вирішується також питання про предмет визнання. Вважається, що такими є лише факти підстави позову чи заперечення, а решта — позов, правовідносини, похідні від юридичних фактів. Але це міркування не відповідає процесуальному законодавству. Аналіз ЦПК України свідчить, що ним врегульовано визнання позову (статті 31, 174 ЦПК України) і визнання факту (ч. 1 ст. 61 ЦПК України). А оскільки позов складається з трьох частин — предмета, підстави, змісту, то кожна з них може бути об'єктом визнання. Підставу позову становить сукупність юридичних фактів, тому предметом визнання може бути якась частина підстави, частина

355

юридичних фактів чи окремий факт. Але визнання факту відрізняється від визнання позову не тільки за обсягом обставин, а й за суб'єктами визнання: позову — відповідач, факту — будь-яка особа, яка бере участь у справі. Визнання позову чи факту може паралізувати частково чи повністю вимоги позивача, порушувати його права й інтереси, а також права та інтереси інших осіб, які беруть участь у справі, тому цим особам надається можливість висловити свої міркування з приводу визнання, заперечуючи проти нього, домагатися від суду його відхилення, а суду надаються повноваження відхилити визнаний факт установленим і не прийняти визнання позову (ч. 4 ст. 174 ЦПК України).

Визнання позову викликає певні юридичні наслідки — звільняє суд від подальшого дослідження обставин у справі, а позивача — від доказової діяльності на обґрунтування позову і є підставою для задоволення судом вимог позивача. При визнанні факту інші особи, які беруть участь у справі (позивач і особи, які пред'явили вимогу в інтересах інших осіб), звільняються від обов'язку доказування його за допомогою інших засобів. На доказування визнаного у суді факту не поширюється правило про допустимість доказів, крім випадків, коли факт має бути затверджений нотаріально посвідченим документом. Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну заяву (ч. 2 ст. 175 ЦПК України).

Мирова угода — це укладена у цивільному процесі угода між сторонами у справі про умови припинення спору про право цивільне на підставі взаємних уступок — відмови позивача від частини своїх вимог або зміни їх, визнання відповідачем зміненого позову чи зменшеного розміру позовних вимог. Відповідно до ч. 1 ст. 175 ЦПК України мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмета позову.

Коли мирова угода укладається поза судом і ним не затверджується, то вона підлягає доказуванню у суді. Але затвердження судом мирової угоди не означає, що суд цим самим стверджує існуючі між сторонами відносини. Суд перевіряє, чи вільна виявлена воля сторін мирової угоди, чи не порушені 356

угодою чиїсь права і інтереси, чи не шкодить мирова угода державним і громадським інтересам; щоб під виглядом мирової угоди не затверджувалася незаконна угода, не втілювався договір, не пов'язаний з предметом позову, для укладення якого встановлений нотаріальний порядок тощо. Не допускається укладнення мирової угоди, спрямованої на звільнення в обхід закону від майнової відповідальності посадових осіб, винних у заподіянні підприємствам і організаціям шкоди незаконним звільненням з роботи працівників, у невиконанні рішення суду про поновлення на роботі тощо. За правилом ст. 604 ЦК України припинення зобов'язання за домовленістю сторін шляхом новації не допускається щодо зобов'язань про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, про сплату аліментів та в інших випадках, встановлених законом. Суд має враховувати чи у межах повноважень і своїх прав сторони визначили умови мирової угоди.

Контроль суду забезпечує законність укладення мирової угоди і гарантує захист прав та інтересів суб'єктів матеріально-правових відносин.

Мирова угода сторін і заява про неї, викладені письмово, приєднуються до справи. До ухвалення судом рішення у зв'язку з укладенням мирової угоди суд зобов'язаний роз'яснити сторонам наслідки відповідних дій. Про затвердження мирової угоди сторін суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі. За клопотанням сторін суд може одночасно постановити ухвалу про визнання мирової угоди, а якщо вона суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд відмовляє у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд справи (ч. 5 ст. 175 ЦПК України). Суд відхиляє визнання мирової угоди, якщо дії законного представника суперечать інтересам сторони, яку він представляє. Мирова угода може бути укладена також в стадіях апеляційного і касаційного провадження (статті 306, 334 ЦПК України) та звернення рішення до виконання (ст. 372 ЦПК України).