§ 2. Право на позов. Право на пред'явлення позову

і процесуальний порядок його реалізації Поняття «право на позов». Право громадян на захист прав і свобод від порушень та протиправних посягань (ст. 55 Конституції України) в цивільному судочинстві у справах позовного провадження трансформовано у право на позов. За своєю структурою право на позов, як право на судовий захист, складається з права на пред'явлення позову і права на його задоволення. У юридичній літературі ці повноваження регулюються неоднозначно: як нерозривна, органічна єдність права на позов¹; як два самостійні поняття — право на позов у матеріальному і процесуальному розумінні²; тільки як право на звернення за судовим захистом, право на пред'явлення позову³.

Концепція права на позов як нерозривна єдність двох повноважень — права на пред'явлення позову і права на його задоволення — суперечить чинному законодавству і практиці його застосування. Право на пред'явлення і право на задоволення позову взаємопов'язані, але цілком самостійні, такі, що не збігаються за своїм змістом, категорії. Право на пред'явлення позову — це право на звернення з вимогою до суду за захистом, право на порушення його діяльності щодо здійснення правосуддя у

і КлейнманА. Ф. Новейшие течения в науке гражданского процессуального права. — М., 1967. — С. 40.

2 Гурвич М.А. Право на иск. — М., 1978. — С. 7-Ю.

³ Вопросьі теории и практики гражданского процесса. — Саратов, 1976. — Вьш. 1. —С. 50; Осокина Г. Л. Право на защиту в исковом производстве. — Томск, 1990.

цивільних справах. Право на задоволення позову — це право на одержання захисту, право на позитивне вирішення справи. Отже, право на позов у процесуальному розумінні відрізняється від права на позов у матеріальному розумінні за підставами виникнення і реалізації зазначених повноважень.

Реалізація права на пред'явлення позову залежить від обставин процесуально-правового характеру, право на задоволення позову зумовлюється матеріально-правовими і процесуально-правовими обставинами. Наявність права на пред'явлення позову встановлюється одноособово суддею при прийнятті позовної заяви до свого провадження. Наявність права на позов у матеріально-правовому розумінні встановлюється суддею чи судом після розгляду справи у судовому засіданні в процесі ухвалення рішення.

Відсутність права на пред'явлення позову є підставою для відмови у прийнятті позовної заяви, а якщо справа прийнята до провадження суду — закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду. Такі дії суду оформлюються ухвалою.

Відсутність права на позов у матеріальному розумінні веде до ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову. Тлумачення права на позов тільки у процесуальному розумінні — права на пред'явлення позову — знецінює значення позову і. права на позов. Право на звернення до суду самостійно не спроможне гарантувати захист, якщо у позивача немає суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу чи обставин, які свідчать про їх порушення. Право на позов у матеріально-правовому розумінні, його виникнення, здійснення, припинення, весь правовий режим існування регулюється нормами цивільного, трудового, сімейно-шлюбного та інших галузей матеріального права. Право на пред'явлення позову, на позов у процесуальному розумінні є інститутом цивільного процесуального права. Отже, право на пред'явлення позову — це надана і забезпечена заінтересованим особам можливість звернутися до суду першої інстанції з вимогою про розгляд і вирішення цивільно-правового спору з метою захисту суб'єктивних майнових та особистих немайно-вих прав і охоронюваних законом інтересів.

331

У теорії цивільного процесу право на пред'явлення позову і право на позов у процесуальному розумінні розглядаються також як нерівнозначні поняття. Право на пред'явлення позову включається у зміст права на позов у процесуальному розумінні. Це — право обґрунтувати з використанням наданих законом засобів правомірність пред'явлення позову, активно вести процес, право на рішення суду по суті позову, домагатися скасування ухвалених судом рішень і ухвал, право на участь і активну діяльність у стадії судового виконання з метою своєчасного і реального захисту порушеного права¹. Таке розкриття змісту права на позов у процесуальному розумінні фактично ототожнюється з правами позивача у процесі, якщо воно є тільки елементом його цивільної процесуальної правосуб'єктності.

Правом на пред'явлення позову наділені всі громадяни, підприємства, установи, організації (ст. 28 ЦПК України), а також іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства і організації (ст. 410 ЦПК України). Усі вони можуть звернутися до суду з позовом на захист свого суб'єктивного права або охоронюваного законом інтересу. Прокурор має право на пред'явлення позову на захист прав і законних інтересів громадян та державних інтересів. Таким правом, у передбачених законом випадках, наділені органи держави, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації і громадяни (статті 3, 45 ЦПК України). Всі вони відповідно до ст. 26 ЦПК України є особами, які беруть участь у справі.

Юридична природа права на пред'явлення позову, права на позов у процесуальному розумінні у теорії процесу розглядається по-різному: як суб'єктивне право громадян і юридичних осіб, яке безпосередньо випливає із закону²; як право-

здатність або її елементі; як правомочність, що виникла на основі правосуб'єктності, але ще не суб'єктивне право, яке з'являється у сторін тільки з порушенням справи у суді²; як елемент процесуальної правоздатності і одночасно як суб'єктивне право³. Така неоднозначність у визначенні юридичної природи права на пред'явлення позову є наслідком підходу у розкритті змісту правоздатності і суб'єктивного права та їх співвідношення.

Суб'єктивне цивільне процесуальне право характеризується нерозривною єдністю таких можливостей: вид і межа можливої поведінки для суб'єкта права; можливість вимагати певної поведінки від іншої особи, необхідної для реалізації права; можливість включити у дію примусову силу державного апарату для їх здійснення⁴.

Право на пред'явлення позову є складовою передбаченого ст. З ЦПК України права кожної особи на звернення до суду за захистом. Цьому праву відповідає обов'язок суду вирішити питання про прийняття до свого розгляду звернену до нього заяву і відкрити провадження у справі (ст. 122 ЦПК України). Право особи на звернення (на пред'явлення позову) до суду за захистом забезпечується можливістю оскарження ухвали судді про відмову у прийнятті позовної заяви до свого провадження, а також можливістю її скасування судом другої інстанції та покладання обов'язку на суд першої інстанції прийняти позовну заяву до свого провадження. Отже, аналіз прав на звернення до суду за захистом і на пред'явлення позову, які виникають безпосередньо на підставі закону, дає змогу зробити висновок, що такі права також є суб'єктивними.

Необхідно зауважити, що право на звернення до суду за захистом, право на пред'явлення позову є правоздатністю, або її

і Щеглов В. Н. Вказ. праця. — С. 123.

2 Чечина Н. А. Предмет граждаяского судопроизводства: Предмет процессуальной дєятельности в суде и арбитраже. — Ярославль, 1985.— С. 14; Викупі М.А. Субт.ек-тивньїе гражданские процессуальньїе права (понятие и видьі): Вопросьі теории и практики гражданского процесса. — Саратов, 1984. — С. 8; ПІтефан М. И. Граждан-ская процессуальная ответственность: Повьішение роли гражданской правовой ответ-ственности в охране прав и интересов граждан и организаций. — К., 1998. — С. 204—206; Теория и практика права ва судебную защиту и ее реализация в граждан-ском процессе. — Саратов, 1991. — С. 3-7, 8-13, 23-30, 31.

332

¹ Алексеев С. С. Общая теория права. — М., 1982. — С. 94; ЧечотД. М. Субгективное "право и формьі его защитьі. — Л., 1968. — С. 16-17.

² Щеглов В. Н. Вказ. праця. — С. 57-58.

Шакарян М. С. Суб-ьектьі советского гражданского процессуального права. — М., 1970. — С. 84; Осокина Г. Л. Вказ. праця. — С. 20-24.

⁴ Мельников А. А. Правовое положение личности в советском гражданском процессе. — м., 1969. — С. 50-59; Штефан М. И. Гражданская процессуальная ответственность. — С.202-208.

333

елементом. У теорії права правоздатність (правосуб'єктність) визначається як: сумарне вираження праві, прав і обов'язків², загальних прав³, специфічних суб'єктивних прав, сукупність потенційних прав і обов'язків⁴.

Цивільна процесуальна правоздатність, зміст якої розкривається через здатність (право) мати цивільні процесуальні права та обов'язки сторони, третьої особи (ст. 28 ЦПК України), не є передумовою суб'єктивних прав, а належить до їх складу. Отже, поняття «суб'єктивне право» більш широке і складається з права бути суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин (права на звернення до суду за захистом і права бути позивачем у конкретній справі), та права суб'єкта правовідносин (позивача у конкретній справі).

Реалізація права на пред'явлення позову. Для того, щоб право на звернення до суду, на пред'явлення позову було реалізовано у конкретній справі, необхідні у наявності (відсутності) певні обставини, які свідчили б про те, що особа, яка звертається до суду за захистом власних майнових прав, може бути у такій справі позивачем, а друга, яка покликається до відповіді, — відповідачем. У теорії цивільного процесу це питання вирішено інакше — для наявності (набуття) права на пред'явлення позову необхідні певні умови⁵. Але їх аналіз свідчить про те, що вони мають інший правовий характер — є умовами, необхідними для реалізації права на пред'явлення позову.

Якщо розглядати юридичну природу права на пред'явлення позову як правоздатність або її елемент, то відповідно до ст. 28 ЦПК України правоздатність визнається за всіма громадянами і юридичними особами і для її наявності будь-яких умов не потрібно. Якщо право на пред'явлення позову є суб'єктивним правом, що виникає безпосередньо на підставі, закону, то ним наділені всі (ст. З ЦПК України): громадяни і :

¹ Братусь С. Н. Субгектьі гражданского права. — М., 1950. — С. 13.

² Чечина Н. А. Норми гражданского процесуального права и их применение.1965. — С. 17.

³ Мицкевич А. В. Субгектьі советского права. — М., 1962. — С. 15.іАлексеев С. С. Вказ. праця. — С. 74.

⁵ Щеглов В. Н. Вказ. праця. — С. 58.

334

юридичні особи для захисту свого права, органи державної влади та місцевого самоврядування, прокуратури, підприємства, установи, організації для захисту прав інших осіб і державних інтересів у передбачених законом випадках. Для набуття такого права ЦПК України не встановлює ніяких умов.

Інший правовий режим необхідний для реалізації права на пред'явлення позову. Відповідно до ст. 122 ЦПК України для реалізації права на пред'явлення позову (і прийняття позовної заяви до провадження суду) необхідні передбачені у цій нормі права обставини (в наявності чи відсутності) або умови, а при зверненні до суду необхідно додержуватися порядку, встановленого законом (статті 3, 107-116, 118-122 ЦПК України). Отже, для реалізації права на пред'явлення позову необхідно: а) наявність чи відсутність певних обставин (умов); б) додержання встановленого законом порядку пред'явлення позову.

Дореволюційними процесуалістами наявність відповідних умов пов'язувалася не з набуттям права на пред'явлення позову, а з його реалізацією. Так, Є. В. Васьковський вважав, для того, щоб розпочався процес, необхідні у наявності деякі умови або припущення процесу. А. Гольмстен називав їх приводами та умовами виникнення цивільних процесуальних правовідносин¹.

Умови, необхідні для реалізації права на пред'явлення позову, поділяються: залежно від кола справ, до яких вони застосовуються, — на абсолютні або загальні (для всіх справ позовного провадження) та відносні або спеціальні (для деяких справ). Загальні, у свою чергу, залежно від їх змісту — на позитивні і негативні, а залежно від їх відношення до спірних сторін і предмета — на суб'єктивні і об'єктивні.

До умов реалізації права на пред'явлення позову належать:

а) визнання особи суб'єктом цивільного процесуального

права — наявність цивільної процесуальної правоздатності

і (тобто здатності мати цивільні процесуальні права і обов'яз-

¹ Васьковский Е. В. Учебник гражданского процесса. — М., 1914. — С. 303-308.

335

ки), яка визнається за всіма громадянами і юридичними особами, та відповідно до ст. 28 ЦПК України вони можуть бути сторонами у справі.

Наявність цивільної процесуальної правоздатності — необхідна (універсальна) умова для участі в цивільному процесі інших суб'єктів процесуальних правовідносин — третіх осіб, заявників і заінтересованих осіб у справах окремого провадження; представників, свідків, експертів, перекладачів. Щодо участі у процесі прокурора, органів держави, органів місцевого самоврядування та інших, які захищають у процесі права та інтереси інших осіб, державні інтереси, то вони наділяються компетенцією (правами та обов'язками), якою закріплені державні функції, а не правоздатність. Це стосується і суду. Але для них необхідна наявність права і обов'язку брати участь у процесі конкретним суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин і здійснювати закріплену за таким суб'єктом дозволену і обов'язкову поведінку, тобто право-суб'єктностіі.

Цивільна процесуальна правоздатність тісно пов'язана з цивільною, трудовою тощо, але має самостійний галузевий характер. На відміну від цивільної правоздатності, яка у певних випадках може бути обмежена за вироком суду, обмеження і позбавлення цивільної процесуальної правоздатності судом не передбачено, і відмова від права на звернення до суду, від права на пред'явлення позову є недійсною (ст. З ЦПК України). Але сторони за взаємною згодою можуть це зробити, передавши розгляд спору на вирішення третейського суду (ст. 17 ЦПК України). Стаття 410 ЦПК України допускає можливість обмеження процесуальної правоздатності іноземних громадян, підприємств і організацій. Обмежується правоздатність недієздатних осіб, суддів, слідчих, прокурорів та інших осіб, які не можуть бути представниками у цивільному процесі (ст. 41 ЦПК України); окремих громадян бути експертом, свідком (статті 21, 22, 50 ЦПК України).

¹ Штефан М. И. Правосуб'ьектность социалистических торговмх организаций в гражданском судопроизводстве. — К., 1977. — С. 22-27; КозловА. Ф. Суд пераой ин-станции как субект советского гражданского процессуального права. — Свердловск, 1970. — С. 12-13; Чечина Н.А. Вказ. праця. — С. 17.

336

При пред'явленні позову перевірка цивільної процесуальної правоздатності сторін виникає тільки щодо підприємств, установ і організацій шляхом встановлення наявності у них статусу юридичної особи. У разі його відсутності суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви до свого провадження з підстав п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК України;

б) наявність спору про право цивільне (з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних правовідносин — статті 3, 15 ЦПК України). Заперечуючи необхідність цієї умови, окремі автори стверджують, що не всі справи мають спірний характер і суд не може відмовити у прийнятті заяви, якщо очевидно, що відповідач не оспорює вимогу позивача¹. Такий висновок ґрунтується на енциклопедичному розумінні спору про право, яке у теорії процесу має дискусійний характер².

Спір про право характеризується наявністю розбіжностей (суперечностей) між суб'єктами правовідносин з приводу їхніх прав і обов'язків та неможливістю їх здійснення без усунення перешкод у судовому порядку. Але спір про право буде мати місце також у випадку, коли на шляху здійснення особою права виникають перешкоди, які можуть бути усунуті за допомогою суду.

Особливість спору про право у деяких справах виявляється у можливості попереднього позасудового порядку його розгляду (претензійного, звернення до КТС тощо). Але додержання попереднього позасудового порядку розгляду спору не є самостійною умовою реалізації права на пред'явлення позову, оскільки за роз'ясненням Верховного Суду України суд відповідно до ст. 124 Конституції України не має права відмовити особі у прийнятті позовної заяви лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті у передбаченому законом досудовому порядку (п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р. № 9);

¹ Пушкарь Е. Г. Конституционное право на судебную защиту. — Львов, 1982. — С. 78. КожухарьА. Н. Вказ. праця. — С. 80-84.

337

в) віднесення правової вимоги позивача на розгляд судових органів (п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК України), тобто підвідомчість справи суду. Це означає, що тільки суд, а не інший юрис--дикційний орган має право вирішувати спір у конкретній справі. Підвідомчість визначає коло віднесених на розгляд суду справ у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, житлових і земельних правовідносин (ст. 15 ЦПК України) і відповідно до ст. 124 Конституції України поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. За загальним положенням підвідомчість справ суду має безумовний характер і тільки за незначним винятком справ вона залежить від певних умов, наприклад, у випадках, передбачених ст. 17 ЦПК України, сторони можуть відмовитися від неї і передати справу на розгляд третейського суду.

У юридичній літературі зафіксована така самостійна умова реалізації права на звернення до суду як наявність у позовній вимозі правового характеру¹. Але з'ясування, чи є пред'явлена вимога правовою, — складова правосуддя і встановлюється у судовому засіданні при розгляді справи по суті, а не при прийнятті позовної заяви до провадження. Крім того, наявність правового характеру у вимозі охоплюється підвідомчістю суду справ, є самостійною умовою, оскільки тільки вони відповідно доп. 1.4.2 ст. 122 ЦПК України підлягають розглядові у судах. Наведені на обґрунтування нормативні положення про заборону прийняття на розгляд суду позову про розірвання шлюбу під час вагітності дружини і протягом року після народження дитини, про заборону приймати до провадження суду позови про визнання права власності на самовільно зведену будівлю характеризують зміст підвідомчості цих справ суду. Зазначеними нормативними положеннями у юридичній літературі обґрунтовується як самостійна вимога також відсутність у законі заборони для суду приймати конкретні позовні вимоги до розгляду², які також охоплюються змістом підвідомчості;

г) відсутність рішення суду, що набрало законної сили, ухваленого у тотожній справі, тобто у спорі між тими самимисторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, чи ухвали суду про прийняття відмови позивача від позову або прозатвердження мирової угоди сторін, а також відсутність у провадженні цього чи іншого суду тотожної справи (пункти 2, Зч. 2 ст. 122 ЦПК України);

ґ) відсутність рішення третейського суду, прийнятого у межах його компетенції щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або скасував рішення третейського суду і розгляд справи у тому самому третейському суді виявився неможливим (п. 4 ч. 2 ст. 122 ЦПК України);

д) смерть фізичної особи, а також припинення юридичноїособи, які є однією зі сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва (п. 5 ч. 2 ст. 122 ЦПКУкраїни).

Відсутність однієї із зазначених вище умов свідчить про неможливість реалізації права на пред'явлення позову і веде до відмови у прийнятті позовної заяви та відкритті провадження у справі в суді (ч. 2 ст. 122 ЦПК України).

Зазначений склад умов, необхідних для реалізації права на пред'явлення позову, окремими авторами розширюється за рахунок включення до нього також наявності заінтересованості у особи, яка звертається до суду за захистом¹. Але юридична заінтересованість осіб, які звертаються до суду на за-, хист своїх суб'єктивних прав і законних інтересів або прав і законних інтересів інших осіб, зумовлена наявністю спірних матеріальних правовідносин сторін у справі та необхідністю їх захисту і може бути встановлена судом у судовому засіданні при розгляді справи по суті, а не реалізації права на пред'явлення позову. Тому самостійного значення ця умова не має.

і Пушкарь Е. Г. Вказ. праця. — С. 51-56. ² Щеглов В. Н. Вказ. праця. — С. 74.

338

¹ Гукасян Р. Проблеми интереса в советском гражданском процессуальном праве. — Саратов, 1970. — С. 50.

339

Реалізація права на пред'явлення позову здійснюється з додержанням встановленого законом процесуального порядку пред'явлення позову, у результаті чого відкривається цивільна справа у суді. До встановленого законом процесуального порядку пред'явлення позову належить:

а) додержання процесуальної форми вираження позову, якою є письмова позовна заява. Відповідно до ч. 1 ст. 118 ЦПК України позов пред'являється шляхом подання позовної заяви. Суддя відкриває провадження у цивільній справі не інакше як на підставі заяви, поданої і оформленої у порядку, встановленому ЦПК України (ч. 1 ст. 122 ЦПК України). За змістом у позовній заяві мають бути зазначені усі елементи позову та інші дані, необхідні для провадження у справі, передбачені ст. 119 ЦПК України.

Позовна заява, до подання якої постановляється ухвала про забезпечення доказів або позову, повинна містити про це відомості.

До позовної заяви, якщо вона подається представником позивача, додається також довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника. Позовна заява, яка подається на захист прав інших осіб, повинна містити підстави такого звернення. Отже, позовною заявою визначається коло учасників процесу, обсяг дослідження, належність доказів і допустимість засобів доказування у справі, необхідність забезпечення позову і тим самим здійсненність рішення. Вона полегшує відповідачу підготовку до захисту і здійснення її в процесі, сприяє суб'єктам захисту прав інших осіб в їх проце-суальній діяльності.

Швидкість і економне провадження у справі забезпечується п. 2 ч. 2 ст. 119 ЦПК України, який зобов'язує зазна-чити у позовній заяві назву -сторін і представника позивача, а також їх місце проживання чи знаходження, поштовий ін-декс, номер засобів зв'язку. За цими даними визначається підвідомчість справи, підсудність позову (статті 109-114 ЦПК України) та місце виконання судового рішення. За ними надсилаються виклики і повідомлення (ст. 74 ЦПК України), які містять інформацію про зміст, місце і час проведення процесуальних дій, отже, забезпечують можливість участі сторін т інших осіб у їх виконанні. 340

Повнота позовної заяви залежить від юридично правильного викладення змісту позовних вимог (п. З ч. 2 ст. 119 ЦПК України) із зазначенням способу судового захисту. Особливість цієї частини заяви визначається характером деяких спірних правовідносин. Так, наприклад, у позовах про відшкодування шкоди, заподіяної псуванням, забрудненням, самовільним використанням, несвоєчасним поверненням із тимчасового користування землі, її розмір визначається на підставі статей 156, 157, 207-209 ЗК України, з урахуванням усіх необхідних витрат по відновленню родючості чи інших якостей землі, що відповідають її призначенню, і неодержа-них прибутків, які були б одержані землекористувачем за час до приведення цих земель у стан, придатний для використання за призначенням. Коли за час самовільного використання землі правопорушником одержано прибутки, які перевищують недоодержані землекористувачем, на користь останнього підлягають стягненню з правопорушника фактично одержані прибутки (постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16 квітня 2004 р. № 7).

Вказівка у позовній заяві на виклад обставин, якими обґрунтовується позовна вимога (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК України), складає підставу позову і сприяє встановленню наявності спірних правовідносин та можливості прийняття справи до провадження суду. На думку окремих авторів, позов, обґрунтований неюридичними фактами, не повинен прийматися судом до розгляду.

Але матеріально-правове обґрунтування позову не належить до умов, необхідних для реалізації права на пред'явлення позову, а тому не може бути включено до підстав для відмо-^ви у прийнятті заяви, які мають лише процесуальний характер. Обґрунтування позову неюридичними фактами може негативно вплинути на наслідки вирішення вимоги по суті. Відповідно доп. 6ч. 2 ст. 119 ЦПК України у заяві належить зазначити докази, що підтверджують позов. Це правило випливає з обов'язку по доказуванню (ст. 60 ЦПК України) і ^сПрияє суду в установленні у справі об'єктивної істини як не-

341

обхідної умови для захисту спірних прав. ЦПК України не зобов'язує посилатися у позовній заяві на юридичні норми, щ₀ підтверджують вимоги позивача. Але позовні заяви, виконані прокурором, адвокатом, юрисконсультом на підставі їх посадового становища, мають бути кваліфікованими з правового боку. Для забезпечення доказової діяльності позивачу надається можливість у цій частині позовної заяви викласти обставини для звільнення від доказування (ст. 61 ЦПК України).

Для захисту прав позивача важливо зазначити у позовній заяві ціну позову (ст. 80, п. 4 ч. 2 ст. 119 ЦПК України), яка зумовлює розмір державного мита, розподіл судових витрат між сторонами (статті 79, 88 ЦПК України) і навіть можливість порушення судової діяльності на захист права, оскільки неприпустиме пред'явлення позову з ціною менше судових витрат на провадження справи у суді. Ціна позову, відображена у судовому рішенні і перенесена до виконавчого листа, має значення для визначення заходу примусового стягнення на майно чи заробітну плату, інші доходи боржника (статті 4, 50, 63, 67 Закону України «Про виконавче провадження»). Ціна-позову визначається за правилами ст. 80 ЦПК України.

Завершальним реквізитом позовної заяви є перелік документів, що додаються до заяви (п. 7 ч. 2 ст. 119 ЦПК України), підпис позивача або іншої уповноваженої особи із зазначенням часу подання заяви, яка надає юридичну силу позовній заяві, а без неї — це анонімний проект, який не може бути розглянутий судом. Час подання свідчить про пред'явлення позову у межах строків давності і забезпечує додержання у судочинстві принципу оперативності.

Позовна заява подається із копіями відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб та копіями всіх доданих до заяви документів для того, щоб відповідач мав змогу краще підготуватися до захисту своїх прав. Відповідно до ч. 2 ст. 120 ЦПК України зазначене правило не поширюється на позовні заяви У трудових справах і у справах про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, втратою годувальника, а також незаконними рішеннями, діями 342

_чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду;

б) оплата позовної заяви державним митом (збором) згідно зі статтями 79, 80 ЦПК України, Декретом Кабінету Міністрів України «Про державне мито». До позовної заяви додаються документи про сплату державного мита (судового збору) та оплату витрат на інформаційно-технічне забезпеченнярозгляду справи (ст. 81 ЦПК України).

Позовна заява, подана без додержання вимог статей 119, 120 ЦПК України або не оплачена державним митом, за ухвалою судді залишається без руху, про що повідомляється позивачеві, і йому надається строк для виправлення її недоліків. При усуненні у зазначений строк недоліків позовної заяви, вона вважається поданою у день первісного її подання до суду. Інакше вона за мотивованою ухвалою судді вважається непо-даною і повертається позивачеві (ст. 121 ЦПК України);

в) дієздатність особи, яка подає позовну заяву (ст. 29 ЦПКУкраїни). Такою особою має бути суб'єкт порушеного і оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу і суб'єктзахисту прав інших осіб (ст. 45 ЦПК України). В інтересахнедієздатних осіб заява може бути подана батьками, усиновителями, піклувальниками або за їх дорученням представниками, а також органами опіки та піклування (статті 29, 39 ЦПКУкраїни, статті 42, 165, 240 СК України). Відсутність дієздатності у відповідача не є перешкодою для порушення справи усуді. Його права і обов'язки здійснюють законні представники;

г) наявність повноваження на ведення справи у представника, який пред'являє заяву від імені позивача. Воно посвід-чується документами, передбаченими ст. 42 ЦПК України.У разі відсутності належно оформленого повноваження суддяна підставі ч. 7 ст. 119, ч. 1 ст. 121 ЦПК України зобов'язанийвідмовити у прийнятті позовної заяви;

ґ) подання позовної заяви з додержанням правил про ^підсудність, встановлених статтями 107-116 ЦПК України.

випадках: коли позовна заява даному суду непідсудна, ос-

танній її не приймає і повертає позивачеві, постановляючи ^пРо це ухвалу, у якій зазначає, до якого суду йому слід звер-

343

нутися. Коли непідсудність справи виявиться після прийняття її до провадження суду, вона передається судом за належною підсудністю (п. 2 ч. 1 ст. 116 ЦПК України).

Процесуальним діям щодо здійснення права на пред'явлення позову кореспондує обов'язок суду розглянути вимогу про прийняття справи до свого провадження і здійснити у ній правосуддя. Процесуально-правовою гарантією законності і обґрунтованості дій суду є встановлення ст. 122 ЦПК України вичерпного переліку підстав відмови у прийнятті заяви до судового розгляду, що не підлягає розширеному тлумаченню, а також право на оскарження ухвали судді про відмову у прийнятті заяви.

Пред'явлення позову і прийняття його судом викликає певні правові наслідки матеріального і процесуального характеру. Процесуального — виникнення цивільних процесуальних правовідносин у конкретній справі, відкриття провадження цивільної справи у суді (ч. 1 ст. 122 ЦПК України). Громадяни і юридичні особи стають сторонами й іншими суб'єктами правовідносин, набувають процесуальних прав і обов'язків таких осіб і можуть їх реалізувати, спрямовуючи свої дії на захист суб'єктивних матеріальних прав і законних інтересів та інтересів держави. З виникненням цивільного процесу припиняється право альтернативної підсудності, а також зупиняється примусове виконання, коли боржник оспорює виконавчий напис нотаріуса чи вимагає виключення майна з опису. Матеріально-правовими наслідками прийняття позову є переривання позовної давності, присудження з дня пред'явлення позову аліментів; добросовісний володілець чужого майна повинен відшкодувати всі прибутки, які він мав або повинен був би мати з дня одержання повістки за позовом в ника про повернення майна.