Глава 19. Постанови суду першої інстанції

§ 1. Поняття і види судових постанов

Провадження по розгляду і вирішенню цивільних справ у суді першої інстанції завершується ухваленням рішення або постано-вленням ухвали (ст. 208 ЦПК України). Суди, які перевіряють законність і обґрунтованість рішень і ухвал в апеляційному і касаційному порядку або у зв'язку з нововиявленими і винятковими обставинами, результати перевірки втілюють відповідно у процесуальній формі ухвал і рішень (статті 314, 336, 358, 365 ЦПК України).

Рішення, ухвали судів є процесуальною формою вираження діяльності щодо застосовування права і мають у теорії цивільного процесу узагальнюючу назву — судові постанови.

Постанови суду першої інстанції з приводу вирішення по суті справ позовного провадження і окремого провадження закріплюються у процесуальній формі рішення. За новелами ЦПК України судові рішення викладаються у двох формах: ухвали, рішення (ст. 208 ЦПК України); рішення — ухвалюються, а ухвали — постановляються (ст. 209 ЦПК України).

Постанови суду, якими вирішуються лише окремі питання, заявлені перед судом особами, які беруть участь у справі, у заявах і клопотаннях, що виникли самостійно у процесі порушення, розвитку і припинення судочинства у справі, називаються ухвалами. Відповідно до ч. 2 ст. 208 ЦПК України питання, пов'язані з рухом справи у суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду у випадках, встановлених ЦПК України, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал.

401

Судові рішення — це акти правосуддя у справі, які ґрунтуються на встановлених у судовому засіданні фактах і застосуванні норм матеріального і процесуального права. Залежно від способу захисту права і правових наслідків, які вони викликають, судові рішення (як і позови) поділяються на види: про присудження — до виконання (або утримання від виконання) певних дій; про визнання — наявності (або відсутності) правовідносин (або юридичних фактів); конститутивні — про перетворення правовідносин.

Рішення про присудження — це постанови суду, якими підтверджуються права, обов'язки та законні інтереси сторін, і одна сторона присуджується виконати на користь другої певні дії або утриматися від їх виконання (про стягнення завданої шкоди, авторської винагороди, виселення з жилого приміщення).

Рішення про визнання — постанови суду, якими підтверджується наявність або відсутність між сторонами певних юридичних відносин, певних обставин чи юридичних фактів (визнання права власності, визнання факту родинних відносин громадян тощо).

Конститутивні рішення — це постанови суду, спрямовані на зміну чи припинення правовідносин (ст. 16 ЦК України). Наприклад, рішення про виділ частки зі спільного майна, припинення договору найму жилого приміщення, розірвання шлюбу тощо.

У теорії цивільного процесу їх поділяють на перетворювальні — виконують перетворювальні повноваження, тягнуть за собою правові зміни у сфері правового становища, зокрема щодо майна іншої особи незалежно від її згоди; рішення, що замінюють волевиявлення обох сторін у спорі або тільки боржника; рішення, у яких конститутивні дії є елементом рішення. Прикладом перших є рішення про розірвання договору ку-півлі-продажу, підряду, житлового найму; других — про розірвання шлюбу, поновлення у правах члена кооперативу; третіх — рішення про зміну періодичних платежіві.

ІГурвичМ.А. Учениеобиске. — М., 1981. — С. 11-13, 21-39; Гурвич М.А, Судебное решение: Теоретические проблеми. — М., 1976. — С. 31-42, 100-134.

402

Питання про наявність конститутивних рішень, як і позовів, у науці цивільного процесу є дискусійним. На думку багатьох авторів, такі рішення можуть бути віднесені до рішень 'про присудження (зміна періодичних платежів — ч. 4 ст. 223 ЦПК України) і про визнання (договору купівлі-продажу

НЄДІЙСНИМ)1.

Рішення суду поділяються залежно від обсягу розв'язаних ними питань на завершальні (основні) і додаткові. Завершальними повністю вирішені всі правові вимоги, передані на розгляд суду. Додатковими — вирішуються окремі правові вимоги, з приводу яких сторони подавали докази і давали пояснення, що не були розв'язані основним рішенням (ст. 220 ЦПК України).

У юридичній літературі з цивільного процесу фігурують альтернативні і факультативні рішення суду². Альтернативними називаються ті, якими встановлюється два можливих точно визначених способи його виконання, передбачені нормами матеріального права. Альтернативне виконання допускається тому, що норми цивільного права передбачають можливість виникнення альтернативних зобов'язань. Для захисту правовідносин з альтернативних зобов'язань можливе пред'явлення позову з альтернативним характером вимог і ухвалення альтернативного за змістом рішення суду. Ухвалення альтернативного рішення можливе також тоді, коли позивач у процесі розгляду справи погодився замінити спірний предмет на інший або одержати його вартість. Факультативними називаються рішення, що зобов'язують відповідача до виконання певних дій, а у випадку неможливості їх виконання водночас визначають інший спосіб це зробити. Наявність факультативних рішень підтверджується ст. 217 ЦПК України, за якою суд, присуджуючи предмет позову, може визначити порядок його виконання, зокрема вказати у рішенні

¹ Заворотько П. П., Штефан М. Й. Судове рішення. — К., 1970. — С. 25-36; Добро-вольский А. А., Иванова С. А. Основньїе проблеми исковой форми защити права. —М., 1979. — С. 70-86.

² Ядоссоветскогогражданского процесуального права. — Т. 1. — М., 1981. — С. 208.

403

вартість, яку належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна не буде у наявності.

Законодавству України деяких зарубіжних країн, крім завершальних (основних) рішень, відомі інші їх види: заочні, часткові (окремі), проміжні і умовні¹. Заочним визнається рішення, ухвалене судом за відсутності відповідача, який був належним чином викликаний у судове засідання і не з'явився та не надіслав письмового повідомлення про причини неявки, або причини визнані неповажними (ст. 224 ЦПК України). Неявка відповідача, будучи підставою для ухвалення заочного рішення, у законодавстві розглядається по-різному: за французьким — як визнання відповідачем тих фактів, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги; за англійським — не тільки фактів, а й самого права.

Частковими (окремими) називаються рішення, якими вирішуються окремі правові вимоги, що були достатньо встановлені судом або визнані відповідачем. Щодо інших позовних вимог рішення не приймається до з'ясування необхідних обставин і подання необхідних доказів. У процесі у справі, якщо виступає декілька позивачів і декілька відповідачів, може бути ухвалено часткове рішення щодо як окремих позивачів, так і окремих відповідачів. Отже, в одній справі може бути ухвалено декілька рішень.

Проміжним визнається рішення, яким вирішено спірну вимогу про право, із залишенням невирішеної вимоги про її розмір. За законодавством Франції до постанов проміжного характеру належать попередні судові ухвали, якими встановлено процесуальні заходи (допит свідка тощо) та які покликані сприяти вирішенню справи по суті.

Умовним називається таке рішення, яким право позивача вважається визнаним тільки залежно від настання (ненастан-ня) певних обставин, виконання (невиконання) певних дій, а також, коли його виконання залежить від зазначених умов.

¹ Штутін Я. Л. Лекції з радянського цивільного процесу. — К., 1954. — С. 218; Кей-лин А. Д. Судоустройство и гражданский процесе капиталистических государств. — Ч. 2. — М., 1958. — С. 131-134, 144-146.

404

Законодавством України не допускається ухвалення умовних рішень, оскільки вони можуть викликати спір з приводу настання чи ненастання таких обставин і перешкоджати його виконанню.