48. Опишіть способи вимірювання проявів політичної стратифікації

Виміряти політичну нерівності у тих чи інших суспільствах не так просто як дослідити нерівність економічну, оскільки ознака влади не піддається чіткому кількісному вираженню. Політична структура суспільства зазвичай описується за допомогою системи таких показників як: рівень інтересу людей до політики, активність електоральної поведінки, політичні орієнтації, підтримка тієї чи іншої партії, участь у громадських організаціях, протестна активність, рівень довіри до президента, уряду тощо. Також соціологічне вивчення проблематики політичної стратифікації передбачає дослідження структури владної еліти, її відкритості або закритості, мобільності у владних ієрархіях.

Слід зазначити, що такого роду дослідження можливі лише за демократичного режиму, коли владні структури є досить відкритими для їх вивчення. За умов авторитаризму подібного роду обстеження є обмеженими, у суспільствах тоталітарних дослідження владних структур є табуйованою тематикою. Тому слід завжди брати до уваги, що вивчення політичної сфери завжди сильно залежать від політичної ситуації в країні.

49. Поняття політичного капіталу та способи його вимірювання. Різновиди політичного капіталу/ресурсів

(по Бурдьє, по 3-м станам капіталу )

Политический капитал означает инкорпорированную способность к мобилизации коллективных действий и участию в этих действиях. Он также предполагает способность человека репрезентировать интересы других агентов (индивидов и групп), которые делегируют ему права на представительство своих интересов. Наличие политического капитала означает узурпирование права говорить и действовать от имени других агентов (в том числе прикрываться их именем для воплощения собственных стратегий).

В объективированном состоянии политический капитал представлен партиями и общественными движениями, готовыми к совершению коллективных действий. Его институциональной формой являются признанные лидерские структуры. Их авторитет, разумеется, может подкрепляться ресурсами административного капитала в виде должностей в формальной иерархии (и стремиться к такому подкреплению). Однако, в отличие от административного капитала, политический капитал инкорпорирован скорее в самих агентах, нежели в организационных структурах, в меньшей степени формализован и, следовательно, его отчуждение от одного человека в пользу другого объективно затруднено. Он передается (формируется) путем выдвижения (в том числе, самовыдвижения) вождей, делегатов, депутатов, других лидеров и сохраняется по мере их активности.

Этот тип капитала связан, соответственно, с политической стратификационной системой. Индивиды и группы различаются здесь своими способностями к мобилизации коллективного действия и репрезентации интересов других групп. Измерение же политического капитала возможно лишь косвенным путем – через выяснение включенности в мобилизованные коллективные действия и степень активности в инициации этих действий.

50. Політична участь як фактор політичної стратифікації. Форми, масштаби та ефективність участі. Політична участь та відповідальність. Поняття політичного відчуження.

Політична культура індивіда знаходить вираження у ступені його втягнутості в політичне життя. Політична активність у різних людей варіюється. М.Вебер у своїй лекції "Політика як покликання і професія" виділив три можливих рівні участі у політиці:

• професійне заняття політикою;

• участь у політиці "за сумісництвом";

• участь у політиці "за випадком".

Професійний рівень заняття політикою демонструють політичні лідери, що зробили політику "справою життя", а також люди, які в професійному плані обслуговують політичних лідерів: партійні функціонери, державні чиновники, політтехнологи, журналісти.

Другий рівень участі у політичному житті виражений активістами партій і суспільних рухів, які, хоча і займаються політикою, беручи участь у мітингах, виступаючи в ролі агітаторів, спостерігачів на виборах, все ж мають сферу професійних інтересів, що лежить поза політикою.

Третій рівень об'єднує більшу частину громадян, чия політична активність проявляється в участі у виборах, в акціях протесту або підтримки.

Поняття "політична участь" використовується для позначення різноманітних форм непрофесійної політичної діяльності, показуючи ступень реального впливу громадян на інститути влади і процеси прийняття рішень. Політичній участі протистоїть така форма поведінки, як політична імобільність (від лат. immobilis - нерухомий) - пасивність, повна відстороненість від політичного життя. У багатьох країнах, в тому числі і в демократичних, спостерігається зниження електоральної активності громадян..

Абсентеїзм є важливим індикатором суспільного настрою і рівня довіри до політичної системи. В ньому знаходить вираження політична апатія і відсутність будь-якого інтересу одних громадян і своєрідний протест інших. В останньому випадку - це своєрідна демонстрація невдоволення політикою офіційної влади і сумнівів в ефективності інституту виборів. Нарешті, виборча активність залежить і від практики реєстрації виборців. Складність процедури реєстрації у США, яка в тому числі передбачає, що сам виборець повинен попередньо прийти на виборчу дільницю і зареєструватися, як визнають американські політологи, є причиною того, що у цій країні спостерігається низький рівень відвідування виборчих дільниць порівняно з іншими країнами.

Низька електоральна активність порівняно з радянським періодом відзначається і в сучасній Україні. Явка виборців на вибори в місцеві органи влади інколи коливається від 25% до 50%. В СРСР у виборах брали участь більше 90% (за офіційними даними - 98-99%) виборців. Політична активність обмежувалася демонстрацією підтримки офіційних кандидатів і рішень партії. Подібний тип поведінки, заснований на придушенні або викривленні вільних політичних переваг і який визначається тиском зовнішніх обставин (адміністративним, партійним контролем), називається політологами мобілізаційним. І навпаки, автономна політична участь розглядається як результат раціонального і відносно вільного вибору. Сучасні політичні системи, в тому числі й демократичні, передбачають поєднання мобілізаційних і автономних форм участі. Це означає, що поряд з раціональними мотивами участі в політиці, які сформувалися на основі усвідомлення власних інтересів, політична активність індивідів може бути відповіддю на мобілізаційні заклики партій, демагогічну риторику політичних лідерів.

Форми політичної участі відрізняються не тільки мірою усвідомленості, але й масштабністю, легальністю та іншими параметрами. За критерієм легальності прийнято виділяти конвенціональні та неконвенціональні форми політичної участі.

Конвенціональна участь - поведінка, яка використовує законні або ті, що відповідають загальноприйнятим нормам форми вираження інтересів і впливу на владу. Основною формою конвенціональної поведінки є участь у виборах. Участь у виборах дозволяє обмежити прояв небезпечних для політичної системи форм масової активності, спрямувавши її в інституціональне (регульоване нормами) русло, коли невдоволені політикою уряду люди виражають свій протест, голосуючи за переміни. А інша частина громадян завдяки виборам демонструє підтримку урядовому курсу. Вже на цьому прикладі можна побачити, що конвенційна участь орієнтована на досягнення різних завдань.

Неконвенціональна участь - незаконна або така, що суперечить загальноприйнятим політичним нормам поведінка. Вона проявляється у формах протесту, у непокорі державній владі. До подібних акцій громадяни вдаються у тих випадках, коли відсутні інституціональні канали вираження їх інтересів, або традиційні форми участі виявляються неефективними, а самі люди відчувають недовіру до політичної системи. Неконвенційна поведінка поділяється на ненасильницькі і насильницькі види. До перших можна віднести мітинги і марші протесту проти яких-небудь дій офіційної влади, пікети, сидячі страйки у громадських місцях і під вікнами урядових будівель, перекритгя транспортних магістралей. Ці дії можуть здійснюватися з порушенням діючого законодавства. Свідома відмова підпорядковуватися законам (а у виняткових випадках - відмова від сплати податків), проведення несанкціонованих акцій протесту, приниження будь-якої ділової активності - усі ці дії об'єднуються під назвою "громадянська непокора".

Фактори, що впливають на політичну участь:

• соціально-економічний статус і освіта: люди з більш високим рівнем доходів і освітою більш чітко усвідомлюють вплив політики на їхнє життя і мають необхідні ресурси (час, знання), щоб впливати на урядові рішення методом голосування та інших форм конвенціальної участі;

• вік: молодь менше схильна до участі у голосуванні. Навпаки, з віком люди проявляють більший інтерес до голосування, тому що сильніше відчувають зв'язок між політикою, що проводиться, і своїм життям. Дослідження, проведені у нашій країні, показують, що найактивнішою групою виборців є пенсіонери, найпасивнішою - студенти та учні.

51. Дайте визначення поняття «еліта». Які основні теоретичні підходи до визначення еліти Ви знаєте?

Термін "еліта" (від фр. elite - кращий, відбірний) ввійшов у наукову термінологію на рубежі ХІХ-ХХ ст. У широкому соціологічному контексті ним позначається вищий, відносно замкнутий за чисельністю прошарок суспільства, контролюючий його основні економічні, політичні і культурні ресурси.

При розгляді еліти стосовно сфери політики вчені оперують двома близькими, але не ідентичними термінами: "політична еліта" і "володарююча еліта". Найбільш містким є поняття "володарююча еліта": це всі групи, які можуть і реально здійснюють вплив на владу.

Виходячи з трактування політичної еліти як одного з елементів володарюючої еліти, їй можна дати таке визначення: це певна група суспільства, яка концентрує у своїх руках державну владу і відповідає за вироблення стратегії розвитку всієї системи.

Сутність еліти викликає значні суперечки серед учених. Перші трактування були дані ще в стародавні часи. Конфуцій, Платон, Аристотель заклали основи ціннісного підходу до розуміння еліти. Згідно з цією версією, еліта включає кращих з кращих, тобто тих, хто володіє такою доброчесністю, як мудрість і справедливість.

Елітарний підхід до розгляду суспільства був обгрунтований зусиллями:

• Гастано Моска;

• Вільфредо Парето;

• Роберта Міхельса.

Г.Моска вводить спочатку поняття "політичного класу", а потім більш широке - "правлячого класу" для визначення тієї групи людей, яка, володіючи певними якостями і ресурсами - високе становище у суспільстві, військова сила, священний сан, багатство, походження (переважно народження, сімейні зв'язки), знання і досвід управління - монополізує владу в своїх руках. Наявність такого класу, на думку Моска, - не закон: "суспільство завжди керується меншістю", "навіть коли відбувається зміна влади, вона передається з рук однієї меншості до рук іншої меншості". Правлячий клас схильний до змін через притаманні йому дві тенденції: аристократичну і демократичну. Перша тенденція проявляється у прагненні еліти "закритися" від іншої частини суспільства, передати свої привілеї за спадковістю. Наслідком цієї тенденції стає виродження еліти і суспільний застій. Демократична тенденція проявляється у поновленні правлячого класу за рахунок активних представників нижчих верств. На думку вченого, поєднання двох тенденцій дозволяє суспільству зберегти стабільність в управлінні і його якісне поновлення.

В.Парето ввів у науковий обіг термін "еліта". У "Трактаті з загальної соціології" він визначив її як групу осіб, що володіють вищими показниками у своїй галузі діяльності. Висуванню людей в еліту сприяє наявність у них специфічних психологічних якостей, наприклад, інстинкту комбінацій, уміння передбачити і виражати приховані потяги мас. На думку Парето, у суспільстві поряд з елітою завжди існує "контреліта" (потенційна еліта) - особи, які за своїми психологічними якостями могли б увійти в еліту, але не ввійшли через своє соціальне становище. Найнижчу верству суспільства складає не еліта - ті, хто не володіє ні суб'єктивними, ні об'єктивними можливостями ввійти в еліту. Сама еліта не є незмінною, а знаходиться у безперервній трансформації. Коли контреліта досягає певних показників у своєму розвитку, вона займає місце правлячої еліти, а колишня правляча еліта, втративши свої кращі якості, переходить у нееліту. Відома теза В.Парето, що історія - це "кладовище аристократій". Подібний колообіг еліт дослідник описав як "закон циркуляції еліт". Зміна еліт дозволяє зберегти соціальну рівновагу, тому що забезпечує прихід до влади еліт, які володіють якостями, затребуваними суспільною ситуацією. Поновлення може здійснюватися у двох формах: поступальній (вибори і кооптація у свої ряди представників контреліти) і обвальної. Останній варіант - це революції і перевороти.

Залежно від методів володарювання В.Парето виділив два типи еліт:

• Еліта лисиць, в якій володіє "інстинкт комбінацій": здатність лавірувати, переконувати, обманювати. Прихід цієї еліти в систему управління втілює суспільну тенденцію до зміни.

• Еліта левів. Для цього типу еліти характерна ставка на силові методи впливу і нездатність до укладання компромісів. Леви виражають консерватизм, тенденцію до стабільних форм організації суспільного життя.

Р.Міхельс у своїй праці „Соціологія політичних партій в умовах демократії", дослідивши соціальні механізми, що породжують елітарність суспільства, зробив висновок, що причини ховаються не в якостях людей, а в сутності самої організації: будь-яка організаційна система вимагає виділення керівного апарату і невідворотно відтворює олігархію. Виділення елітарних груп у сучасному суспільстві, де значну роль відіграють партії, він назвав "залізним законом олігархізаці". Сама еліта, в розумінні Міхельса, - це активна меншість, що намагається вийти з-під контролю громадян і підпорядковує політику власним інтересам. Дослідник робить висновок, що демократія навряд чи здійсненна, тому що обов'язково перетворюється в олігархію.

Роботи Г.Моска і Р.Міхельса склали основу макіавеллівського(ціннісного, меритократичного) підходу до аналізу еліти. Для цього підходу характерний розгляд еліт як правлячого класу, незважаючи на моральні чи інші якості людей, що входять до її складу. Головний акцент робиться на ролі еліти у суспільстві, на параметрах групової згуртованості (зокрема, досліджується роль елітарної свідомості і дотримання установлених "правил гри"), на механізмі функціонування (зміна еліти, внутрішньо елітарна боротьба).

Для цієї школи елітології характерно також:

• визнання невідворотності елітарності будь-якого суспільства;

• розгляд еліти як групи осіб, що володіють певними ресурсами і отримують матеріальні і нематеріальні цінності у максимальному розмірі. Так, у трактуванні американського політолога Г.Лассуела, еліта - це ті, хто отримує більшість з того, що варто отримувати.

На противагу макіавеллістській традиції в XX ст. виявилися й інші теоретичні підходи до розуміння еліти.

Прибічники ціннісного підходу розвивають ідею В.Парето про те, що еліту складають люди, які володіють особливими якостями. Еліта трактується як прошарок суспільства, згуртований на основі турботи про спільне благо. В еліту входять видатні особистості, які довели своїм умінням ставити суспільне вище особистого, що володіють особливими моральними і інтелектуальними якостями. Так, наприклад, відомий іспанський філософ Х.Ортега-і-Гассет головною властивістю еліти вважав найвище відчуття відповідальності, а французький соціолог О.Конт - раціональність. Еліта будується не за принципом "блакитної крові", а за принципом результативності і висувається самим суспільством, яке зайняте постійним удосконаленням своїх керівників.

Але більшість сучасних політологів віддають перевагу структурно-функціональному (владному) підходу у поясненні феномену політичної еліти. З цієї точки зору, еліта розташовується на вершині суспільної пірамід через важливість функцій управління. При цьому визнається, що фактор компетентності і професіоналізму людей, які приймають політичні рішення, мають серйозні наслідки для суспільства.

Стосовно сучасного суспільства ставиться питання про необхідність надати право вирішення економічних і соціальних проблем еліті експертів. Політична влада, таким чином, трансформується в експертократію.

Ліберальний підхід при розгляді зв'язку політичної еліти з пересічними громадянами виражений в різних теоріях демократичного елітизму. Сутність цього підходу виражена у формулі: "еліта повинна правити, щоби влада народу вижила". Демократія розуміється як правління еліт, яке схвалюється народом. Основи подібного розуміння демократії були закладені М.Вебером ще на початку XX ст. Еліта, згідно з його трактуванням, - це прошарок професійних політиків, наділених довір'ям народу. Еліта через систему виборів залежить від населення, а тому намагається завоювати симпатії тих, ким керує. Німецький політолог обмежив форми політичної участі мас лише перед виборами, тому що не вірив у можливість існування мудрого народу. Ідеї М.Вебера отримали подальший розвиток в теоріях елітарної демократії Й.Шумпетера, С.Ліпсета, Р.Даля, Дж.Сарторі. У працях двох останніх американських політологів була розроблена теорія поліархічної демократії. Так, у розумінні Дж.Сарторі, демократія є, по-перше, селективною поліархією (принцип селективності передбачає відбір через вибори серед конкуруючих меншин); по-друге, поліархію „на основі достоїнства".

52. Дайте визначення поняття еліти. Структура і функції еліти. Загальні типології еліт.

Еліта (від лат. Electus, англ. Фр. Elite - обраний, кращий) - в соціології та політології - невід'ємна і важлива частина будь-якого соціуму. Здійснює функції управління соціумом, а також вироблення нових моделей (стереотипів) поведінки, що дозволяють соціуму пристосовуватися до оточення.

Слово також застосовується для позначення несоціальних суб'єктів, які мають виняткові якості (фактичні або уявні - наприклад, у сільському господарстві, в комерції). Поширена іронічне застосування терміна.

У суспільстві щодо трактування терміна «еліта» існує неоднозначність. Можна виділити два основних підходи:

* Меритократичний підхід базується на вихідному значенні поняття «еліта» (тобто «краще»). Мається на увазі, що входять в еліту індивідууми, які володіють більш високими інтелектом, талантом, здібностями, компетентністю в порівнянні з середніми показниками конкретного соціуму.

* Владний підхід оцінює належність до еліти за фактом володіння індивідуумами реальною владою і впливом. Без жорсткої прив'язки до їхнього інтелекту і морально-етичних якостей.

Сьогодні владний підхід до трактування терміна «еліта» є переважаючим, оскільки надійних і перевірених критеріїв приналежності до еліти прихильниками меритократичного підходу не вироблено. Термін «еліта» значною мірою використовується як самоназва тієї частини соціуму, яка володіє реальною владою і впливом.

Щодо структури еліт, у другій половині XX ст. виділилися два підходи:

1. Концепція плюралізму еліт містить такі положення:

• Еліта неоднорідна, а складається з кількох елітарних груп. Вплив кожної з них обмежується чітко певною галуззю діяльності. Плюралізм еліт визначається різноманітністю соціальних груп: економічних, професійних, релігійних, демографічних.

• Суспільство виражене великою кількістю груп інтересів політики, кожна з яких виділяє свою власну еліту і контролює її.

• Поділ на еліту і масу носять умовний характер. Еліти "відкриті" для включення у свої ряди найбільш активних, здатних і результативних представників мас.

• Конкуренція між елітами утруднює монополізацію влади з боку однієї з них.

• Політична влада розсереджена між усіма конкуруючими групами.

2. Критична (ліволіберальна) концепція еліт пов'язана з іменем американського політолога Чарльза Райта Міллса. Опонуючи прибічникам плюралістичного підходу, він головною ідеєю висунув тезу про однорідність еліти. Еліта - це прошарок людей, які займають стратегічні командні посади, складається з політиків, представників бізнесу і військових. Збіг основних інтересів дозволяє їм приймати спільні рішення, що мають наслідки для народу. Гомогенність еліти визначається близькістю біографій, спільністю стилю життя, системою цінностей, що поділяють. Міллс звернув увагу на такі засоби консолідації еліти, як шлюбні зв'язки; освіту, яку представники елітарних кіл отримують в одних і тих же престижних приватних школах, а потім і університетах; дружні зв'язки; членство в аристократичних клубах. Найважливіші рішення, на думку вченого, приймаються головним чином у межах неофіційного спілкування. Політолог зробив висновок про неможливість існування відкритих еліт: рекрутування в еліту здійснюється зі свого власного середовища. Доступ же до неї для представників не елітарних верств утруднений багатьма соціальними бар'єрами. Міллс відкинув тезу прибічників плюралістичної теорії про розосередження влади між групами. На відміну від них, він вважав, що тенденцією сучасного суспільства є концентрація влади в руках єдиної еліти. Розглядаючи суспільство у вертикальному розрізі, політолог виділив еліти як вершину піраміди влади. На середньому рівні знаходяться групи тиску на уряд, про яких розмірковують прибічники плюралістичних теорій. В основі піраміди розташована неорганізована маса рядових громадян, які лише підпорядковуються волі інших і практично не здійснюють впливу на еліту.

Кожна з розглянутих теорій піддавалася критиці з боку багатьох політологів. Висунені положення не завжди адекватно відображають дійсність. Але невиправданим було б ігнорування багатьох положень цих теорій при дослідженні феномена еліт різних країн.

Слід розрізняти формальну і неформальну еліти. Влада і вплив формальної еліти базується на її положенні у відповідних ієрархічних структурах, наприклад державних. Представники неформальної еліти можуть і не входити в офіційні ієрархії, але, тим не менш, мати значний вплив на світогляд і поведінку значної частини соціуму.

Слід також розрізняти діючі еліти і так звані контреліти, тобто потенційні еліти, що ставлять своєю метою здійснення зміни (або ротації) діючих еліт і пропонують себе в цій якості. З метою підтвердження власних претензій контреліти пропонують соціуму або нові схеми управління, або нові моделі (стереотипи) поведінки.

Крім того еліти розрізняються за сферою діяльності (політична еліта, наукова еліта, фінансова еліта, військова еліта ...), а також за рівнями в відповідній сфері діяльності.

За характером формування можна розрізняти номенклатурну і ситуативну еліту. Склад номенклатурної еліти формується за принципом, схожому на принцип формування династій, або шляхом демонстрації наступниками вірності ідеалам та принципам існуючої еліти. Конкуренція ідей і рішень в таких умовах зводиться до мінімуму і полягає переважно в конкуренції авторитетів їх авторів. При цьому виникає небезпека того, що неспроможність еліти не може бути виявлена інакше, окрім як втратою соціумом своєї життєздатності. Найбільш продуктивна ситуативна еліта, яка формується в переломні для суспільства моменти, коли попередня еліта втрачає свій авторитет. Ситуативна еліта затверджується на цьому тлі, доводячи свою суспільну користь, обгрунтовуючи актуальність пропонованих ідей і рішень. Історично склалося, що ситуативна еліта з часом перероджується в номенклатурну. Пряма демократія створює умови для безперервного формування і оновлення ситуативної еліти, конкуренції ідей та рішень на змістовному рівні, але лише в кінці XX століття склалися умови (у вигляді високопродуктивних інфраструктур для інформаційних і фінансових потоків) для реалізації цієї переваги.

Важливими завданнями будь-якого соціуму є досягнення високої якості наявної у нього еліти, а також забезпечення постійного відтворення

52. Розкрийте зміст поняття „еліта”. Щляхи формування та механізми відтворення еліти суспільства.

Еліта (від лат. Electus, англ. Фр. Elite - обраний, кращий) - в соціології та політології - невід'ємна і важлива частина будь-якого соціуму. Здійснює функції управління соціумом, а також вироблення нових моделей (стереотипів) поведінки, що дозволяють соціуму пристосовуватися до оточення.

Слово також застосовується для позначення несоціальних суб'єктів, які мають виняткові якості (фактичні або уявні - наприклад, у сільському господарстві, в комерції). Поширена іронічне застосування терміна.

У суспільстві щодо трактування терміна «еліта» існує неоднозначність. Можна виділити два основних підходи:

* Меритократичний підхід базується на вихідному значенні поняття «еліта» (тобто «краще»). Мається на увазі, що входять в еліту індивідууми, які володіють більш високими інтелектом, талантом, здібностями, компетентністю в порівнянні з середніми показниками конкретного соціуму.

* Владний підхід оцінює належність до еліти за фактом володіння індивідуумами реальною владою і впливом. Без жорсткої прив'язки до їхнього інтелекту і морально-етичних якостей.

Як формується еліта? Який механізм відбору до неї? Ці питання займають важливе місце в дослідженні даної проблеми. Від того, як формується еліта, залежить її склад, а відповідно, і соціальний зміст системи володарювання. У суспільствах, розділених на шари й класи, ті соціальні групи, яким належить гегемонія в соціально-економічній сфері, визначають склад правлячої еліти. Проте прагнення до самозамикання, властиве правлячим класам, ніколи не було абсолютним. Навіть рабовласницька олігархія, хоча й із труднощами, але ухвалювала у свої ряди найбільш видатних представників інших груп. Ряди феодального дворянства, включаючи вищу аристократію, частково поповнювалися за рахунок нижчих соціальних шарів. Чим більше здатний правлячий клас ухвалювати у своє середовище найбільш видатних людей із пригноблених класів, тем міцніше й безпечніше його правління, відзначав К. Маркс. Принципи формування правлячих еліт різняться від епохи до епохи. У феодальному суспільстві критерієм відбору до неї виступала рід ("еліта крові"); у традиційно-буржуазному - розміри власності ("еліта багатства"), у сучасних постіндустріальних країнах, як затверджує західна політологія, - особисті досягнення, результативність ("еліта знань"). Звичайно, у чистому виді перераховані принципи існують тільки абстрактно, у теоретичних моделях, в ідеальних типах. На практиці вони по'єднуються, і в цей час соціальне походження, майнове положення полегшують претендентам в еліту шлях нагору. У політичних системах різниця між елітою й іншим суспільством проявляється чітко. Серед цього іншого суспільства завжди є групи й індивіди, які прагнуть потрапити в коло обраних. У деяких суспільствах еліти подібні фортецям в облозі, які наглухо закривають аутсайдерам вхід у свої ряди. В інших системах дверей храмів для вибраних відкриті або хоча б напіввідчинені для деяких претендентів з інших соціальних груп. У політології ці види еліт називають "закритою" і "відкритої".

52. У чому полягає специфіка еліти радянського суспільства? Схарактеризуйте процес формування та склад нової української еліти.

В 20-30 рр. більшість людей на Заході вважали, що російська держава – дійсно, пролетарська, а суспільство – егалітарне. Західні робітники сприймали радянський феномен із захопленням. Не менш позитивні емоції виражали багато хто з видатних інтелектуалів (Анрі Барбюс, Ліон Фейхтвангер та інші). І дійсно, на фоні довгої економічної кризи на Заході в 20-30 рр., деградації духовної культури і прихід до влади фашизму з кровавими репресіями і утвердження тотального рабства, на цьому жахливому фоні Радянський союз з офіційно проголошеними цінностями егалітаризму, всезагальністю знання і культури уявлявся оазисом соціального і морального добробуту.

Всупереч цим поглядам, певна частина західних інтелектуалів (Б.Рассел, А.Жид та інші) негативно оцінювала те, що відбувалося в Росії. Бертран Расел першим помітив схожість раннього незрілого радянського режиму з царизмом. Він добре підмітив особливості організації одержавленої економіки, стан основних соціальних груп, відсутність прав і свобод особистості, фіктивність влади рад і всевладдя бюрократії. Расел буквально дістав і залишив на поверхні соціальну відокремленість нових хазяїв країни – верхівки комуністичної партії. Расел пише про те, що ті хто має владу – має привілеї: краще харчування, автомобіль, телефон. Перемога радянського режиму на збудує ніякого соціалізму – навпаки, навколо запанує хаос.

В 30-х рр. ідея про виникнення нового класу одночасно з’явилася в роботах російського філософа Н.Бердяєва і одного з творців радянської системи Л.Троцького. В 30-ті рр.. серед троцькістів були розвинені перші систематичні концепції, що описували Радянський Союз як суспільство, підкорене бюрократичному класу, пануючому класу нового типу, що управляє економікою і суспільством. Найвідоміші з однорічників Троцього були Бруно Ріцци, автор праці «Бюрократизація світу» і Д.Бернхем – «Менеджерська революція».

Ріцци пише, що т.зв. комуністична революція просто замінила одну систему економічної експлуатації і політичного пригнічення іншою. Бернхем же говорить про те, що протягом останніх десятиріч управління виробництвом фактично вислизає з рук капіталістів і переходить до власників акціонерного капіталу. Революція менеджерів почалася з Росії, де на зміну капіталістичному суспільству прийшло суспільство керівників.

Після 2 св .війни в цей напрямок аналізу радянського суспільства вніс Мілован Джилас. Його праця «Новий клас. Аналіз комуністичної системи» і сьогодні є однією з найбільш авторитетних праць з проблем соціальних нерівностей в суспільствах радянського типу. На відміну від Бернхема, Джилас проводить чітку межу між менеджерами капіталістичних і комуністичних країн: бюрократи в не комуністичній державі є чиновниками в сучасній економіці. Комуністичні бюрократи не мають над собою ні власників, ні політичного контролю. Вони є новим класом, де вищі позиції займають робітники партійного апарату. Специфічною рисою нового класу є колективна власність, що зустрічалась раніше в східних деспотіях.

Ідейний послідовник Джиласа – М.Восленський, зробив всесторонній аналіз нового класу. Вихідна теза:ще до революції була створена організація професіональних революціонерів, що орієнтувалася на захват влади. Після перемоги в жовтні 1917 р. вони розділилися на 2 типи управлінців: ленінську гвардію і сталінську номенклатуру. В середині 30-х рр..номенклатура ліквідувала стару ленінську гвардію. Ціль комуністичної системи – влада і панування над іншими. Цьому і присвячують себе її керівники – партійні олігархи. Система побудована на злидарстві і пасивності мас, і пануванні касти-номенклатури. За підрахунками, до початку 80-х рр.., номенклатура включала близько 750 тис. чол., а разом сім’ями – 3 млн.

Своєрідну критику і певний розвиток ідеї нового класу отримали в працях угорського соціолога І.Селеньі. Він виділяє 3 етапи розвитку соціалізму: сталінізм (те, що описує Джилас), другий період пов'язаний з входженням до номенклатури технічної інтелігенції, і третій період – інтелігенція стає єдиним життєздатним претендентом на роль нової еліти. Але життя не підтвердило останній прогноз Селеньі.

Що стосується радянських соціологів, то за цензурними міркуваннями вони лише натяки і дуже рідко відмічали свою підтримку концепції нового класу. І лише наприкінці 80-х рр.. вийшли публікації С.Андрєєва та іншіх авторів, де вони відкрито визнавали себе прибічниками цієї позиції.

З розпадом Радянського союзу, з процесом приватизації державного майна, структура еліти як групи людей, наділених реальною владою в суспільстві якісно змінилася. В цілях подальшого аналізу необхідним стало розділення категорій: владних груп (більш широке поняття) і правлячої еліти (вузьке поняття). Говорячи про владні групи, ми говоримо про найбільш впливові соціальні групи, представники якої володіють крупною власністю, займають привілейоване матеріальне становище, або мають престижні професії. В дійсності ці групи контролюють або мають вирішальний вплив на характер виробництва, розподілу економічних благ в суспільстві.

Щодо другої категорії, то під «правлячої елітою» мається на увазі група представників вищи шарів, що управляють головними інститутами в трьох основних сферах будь-якої держави – економіці, політиці і армії. Відповідно виділяється еліта: економічна, політична, військова, інколи додають адміністративну, профсоюзну, інформаційну (ЗМІ) і наукову. Таким чином, еліта виділяється за критерієм позиції у владі, а пануючий клас за генеральним критерієм – власність.

В Україні склалося медитократичне суспільство, де влада належить людям з середніми інтелектуальними можливостями, що не дозволяють їй вести людей за собою. Важно враховувати, що пострадянські правлячі групи не здатні і не намагаються представити загальнонаціональні інтереси. Головним чином ця проблема пов’язана з тим, що у нас відсутні т.зв. традиції масової опозиційної діяльності, але на прикладі останньої «податкові маніфестації» на майдані, ми можемо стверджувати, що певною мірою вона формується, хоча і маніфестанти не мали сильних представників у правлячої еліти. Нерозвиненість громадянського суспільства і правової захищеності громадян призвели до того, що українській еліті поки що не належні державне мислення, державна свідомість, пока що вона здатна лише вирішувати свої власні короткострокові проблеми. Її незацікавленість у вирішенні ситуації зі злиденністю більшості українців, безвідповідальність по відношенню до долі української науки, інноваційних методів економіки пояснюється синдромом людини, що швидко збагатилася та піклується тільки про себе і своє оточення. Такий ціннісний набір багато в чому визначає не тільки саму людину, але і форми, методи здійснення державної політики. Який характер впливу такої «еліти» на духовну і моральну обстановку в суспільстві? Цікавий феномен медитократичного суспільство в цьому: забезпечив собі найвищий рівень споживання, вищий прошарок потребує нищ ох сортів культури, замінив її дозвіллям, мистецтво – індустрією розваг, релігійні спільноти – клубами, віру – окультизмом. Вся сфера культурного і навіть духовного обслуговування стала орієнтуватися на той прошарок.

Серед російських соціологів часто говорять, що правлячий клас В Росії все частіше викликає сумніви щодо коректності застосування до нього терміну «еліта». Правлячі кола не мають модернізаційного потенціалу, вони не пройшли соціального відбору, нічим не підтвердили, чим вони кращі за інших…

І в Радянському союзі, і в Україні еліта є недієздатною по відношенню до своїх функцій, а пасивні маси не можуть цьому протистояти, що приводить до трагедій, яку оцінювати будуть на собі вже майбутні покоління.

52. Основні поняття аналізу культурної стратифікації, підходи до її вивчення.

Сучасні дискусії навколо проблеми культурних нерівностей і факторів їх відтворення в наукових колах стають все популярнішими. Загалом, вся сукупність підходів сконцентрована навколо розуміння феномену, ідеї культури, що постійно трансформується і намагається не відставати від реалій. О. Куценко виділяє 3 основні тези про культуру, навколо яких сконцентровані дискусії з приводу культурних нерівностей:

1. Культура індивідуалізує соціальний простір, виробляє раціональних соціальних акторів, здатних самостійно конструювати життєві шанси і обирати засоби їх втілення;

2. Відмінність в доступі до знання, когнітивних технології, культурних практик і відповідним інститутам створює відмінні рамки соціальних можливостей, рольові репертуари і стратегії;

3. Культура вибудовує відмінні інтерпретації соціальних інститутів і відносин, відмінні «ціннісні призми», а, отже, по-різному, ставляться до соціального світу, пристосовуються і отримають різні «винагороди».

Але не дивлячись на те, що визначення культурних нерівностей залишається дискусійним, з точки зору принципових властивостей явища протиріч в більшості існуючих визначеннях немає. Т.ч,

Культурні нерівності – нерівності соціальних можливостей, або життєвих шансів, що випливають з відмінностей в специфічних і соціально обумовлених ресурсах і практиках а саме:

• Ресурсах знання, освіти, кваліфікації, цінностей, мови, манер, смаків, використання інформаційних технологій та інше;

• Культурних практиках стилів життя, мови, споживання, отримання знання, творчості, проведення вільного часу і формування предметного середовища (житла, робочої обстановки, одягу, аксесуарів і т.п.) При цьому особливістю культурних практик є їх спрямування на особистісне самовираження, яке не є свободним від доступних ресурсів і особливостей соціалізації, цінностей і ідентифікації з соціальними середовищами.

Кожен з ресурсних і практичних компонентів утворює відносно самостійні, але такі, що перетинаються поля прояву культурних нерівностей. Таким чином, ми можемо говорити про інформаційні нерівності, нерівності в освіті, спеціальних знання і кваліфікації, використанні конкретних культурних практик.

Сукупність факторів, що мають безпосередній вплив на вибір культурних практик можна визначити наступним чином: ціннісно-нормативна система (зокрема рівень культури), рівень життя і рівень добробуту. Залежність свободи вибору культурних практик і ступеню контролю суспільства за формами і способами самовираження індивідів опосередковується рівнем житя і добробуту.

Відкритим залишається сьогодні питання про роль індивідуальних здатностей і талантів.

Принциповим питанням в розумінні культурних нерівностей і їх ролі в стратифікації сучасних суспільств залишається питання про причини, механізми даного явища і тенденції розвитку. У відповідях на це питання домінують наступні гіпотези:

1. Модернізаційна гіпотеза (П.Блау, О.Данкен, Д.Трейман, Г.Гєнзбум ті ін..) заснована на тенденції зменшення виробництва культурних нерівностей в процесі економічного розвитку, що веде до зміщення від аскриптивних факторів статусу до факторів досягнення, до зниження класово обумовлених нреівностей.

2. Індивідуалізуючи (постмодернізаційна) гіпотеза (П.Естер, Р.Інглехарт, У.Бек, З.Бауман) – теж спирається на уявлення про послаблення культурних нерівностей. Основною тенденцією бачиться заміщення класово обумовлених нерівностей (в соціально-економічному розумінні) нерівностями рухливих соціальних середовищ.

3. Гіпотеза, що фокусує увагу на міжнаціональних відмінностях, культурно-історичній спадщині.

4. Гіпотеза, що стверджує принципову роль факторів політики, політичного регулювання проблем нерівностей. Наприклад, доводиться, що посткомуністичні суспільства, що сьогодні мають соціал-демократичне керівництво, забезпечили рівність можливостей в доступі до освіти та інших культурних ресурсів, що зменшило глибину культурних нерівностей.

5. Ідеологічна гіпотеза підкреслює роль конструювання ідеології, дискурсів нерівностей і справедливості, що дозволяють індивідам і групам розуміти і пояснювати матеріальні і культурні обставини власного існування і дяяти відповідно ним. (М.Фуко, Е.Лакло, Ш.Муфф, Р.Майлз)

6. Культурно-конфліктна (гіпотеза культурного відтворення) (П. Бурдьє, Ж.-К.Пасерон, П.Де Грааф, П.ДиМаджио, П.Саундерс) враховує сумісний вплив аскриптивного і набутого культурного капіталів і соціально-економічної позиції; дана гіпотеза передбачає виробництво і, можливо, посилення культурних нерівностей, культурної гегемонії з розвитком постіндустріальних стосунків, а також відтворення класових відмінностей поряд з відмінними культурними середовищами, що пронизують соціальні класи.

На нашу думку, сучасні процеси формування культурних нерівностей отримують не тільки соціальні, але і ментальні риси, формують латентний метакод соціального включення і виключення. Сучасні суспільства приречені відтворювати культурну диференціацію. Спектр міжнаціональних і міжнародних програм доступу всіх бажаючих до якісної освіти – це лиши метод заспокоювання, деякого послаблення культурної диференціації, але і без реалізації навіть подібних програм суспільство позбавляється навіть ілюзії щодо рівних можливостей.

52. Поняття культурного капіталу та підходи до його вивчення. Механізми конвертації культурного, економічного і бюрократичного капіталів. Канали трансляції культурного капіталу. (про бюрократичний капітал нічого немає)

В методологіях сучасних досліджень культурного капіталу найбільш впливовою є концепція культурного відтворення, розроблена П.Бурдьє і Ж.-К. Пассероном в результаті вивчення класових відмінностей смаків, традицій харчування і культурних стратегій соціального відтворення на прикладі французького суспільства. Згідно даній концепції, соціальні позиції в процесі стратифікації детермінуються двома базовими ресурсами: економічним і культурним капіталами, - вплив і цінність яких відмінні в залежності від соціального контексту (в тому числі, соціального капіталу його носіїв). На відміну від Гоулднера, який вважав, що культурний капітал визначається виключно високими знаннями і кваліфікацією, які стають джерелами постійного доходу, П.Бурдьє розширив уявлення про дане явище. За Бурдьє культурний капітал формується на основі

• Формальної освіти і кваліфікації;

• Знання і досвіду

• Загальної орієнтації індивіда на складну інтелектуальну діяльність;

• Соціального капіталу (зв’язків).

В результаті, згідно П.Бурдьє можна виділити 3 стани культурного капіталу, доступ до яких є відмінним і визначає відмінності соціальних можливостей, а саме:

1. Інкорпорований стан як продукт культивування, самовдосконалення, самостійної роботи особистості над собою. Це передбачає не тільки інвестування часу, але і «соціально вибудуваної форми ваблення з усіма відповідними обмеженнями, відмовами і самопожертвуваннями. Разом з тим цей стан залежить від часу, що є вільним від економічної необхідності індивіда в родині. Таким чином, в контексті інкорпорованого стану «здатності і таланти» розглядаються як продукти інвестування часу і культурного капіталу.

2. Об’єктивований в матеріальних предметах і засобах стан (письмові документи, картини, інструменти та інші культурні пам’ятки), що може передаватися матеріально. Однак капіталом він стає тільки тоді, коли може привласнюватися індивідом і використовуватися як засіб боротьби на полях культурного виробництва і за їх межами.

3. Інституціоналізований стан, що санкціонує наявність культурного капіталу академічними засобами за допомогою юридично гарантованих кваліфікацій, сертифіката про культурну компетенцію і т.п. Такий стан дозволяє конвертувати економічний капітал в культурний (часто завдяки використанню соціального капіталу) і навпаки.

В силу того, що соціальні умови передачі і отримання культурного капіталу більш приховані, ніж умови передачі і отримання економічного капіталу, культурний капітал може функціонувати в якості символічного, тобто визнаватися не стільки в якості капіталу, скільки в якості легітимної компетенції, що впливає на впізнання і визнання (і навпаки). Порівняно з придбанням матеріальних ресурсів, накопичення культурного капіталу є більш складним і більш тривалим процесом.

За Бурдьє цей процес відбувається в ході передачі культурного капіталу в сім’ї, під впливом освітньої системи, а також під впливом соціального капіталу, що унаслідується і використовується в якості додаткової опори.

В результаті діти з сімей середнього і вищого класів отримують вигоду від культурного капіталу, в той час як діти з сімей робітничого класу можуть відчувати культурний дефіцит. За Бурдьє це не означає, що культура робітничого класу є нижчою по відношенню до культури середнього і вищого класів, вона є лише «не академічною», і відповідно не визнаною в якості капіталу, або «легітимної компетенції». Як наслідок, культурні нерівності стають більш глибокими і стійкими до зовнішніх впливів порівняно з економічними нерівностями, а нерівності культурного капіталу здатні виробляти і закріплювати культурну гегемонію правлячих класів, або їх здатність реалізовувати символічний (ідеологічний) контроль над іншими соціальними класами в конкретному суспільстві.

52. Елементи і форми культурного капіталу. Способи його вимірювання.

В методологіях сучасних досліджень культурного капіталу найбільш впливовою є концепція культурного відтворення, розроблена П.Бурдьє і Ж.-К. Пассероном в результаті вивчення класових відмінностей смаків, традицій харчування і культурних стратегій соціального відтворення на прикладі французького суспільства. Згідно даній концепції, соціальні позиції в процесі стратифікації детермінуються двома базовими ресурсами: економічним і культурним капіталами, - вплив і цінність яких відмінні в залежності від соціального контексту (в тому числі, соціального капіталу його носіїв). На відміну від Гоулднера, який вважав, що культурний капітал визначається виключно високими знаннями і кваліфікацією, які стають джерелами постійного доходу, П.Бурдьє розширив уявлення про дане явище. За Бурдьє культурний капітал формується на основі

• Формальної освіти і кваліфікації;

• Знання і досвіду

• Загальної орієнтації індивіда на складну інтелектуальну діяльність;

• Соціального капіталу (зв’язків).

В результаті, згідно П.Бурдьє можна виділити 3 стани культурного капіталу, доступ до яких є відмінним і визначає відмінності соціальних можливостей, а саме:

4. Інкорпорований стан як продукт культивування, самовдосконалення, самостійної роботи особистості над собою. Це передбачає не тільки інвестування часу, але і «соціально вибудуваної форми ваблення з усіма відповідними обмеженнями, відмовами і самопожертвуваннями. Разом з тим цей стан залежить від часу, що є вільним від економічної необхідності індивіда в родині. Таким чином, в контексті інкорпорованого стану «здатності і таланти» розглядаються як продукти інвестування часу і культурного капіталу.

5. Об’єктивований в матеріальних предметах і засобах стан (письмові документи, картини, інструменти та інші культурні пам’ятки), що може передаватися матеріально. Однак капіталом він стає тільки тоді, коли може привласнюватися індивідом і використовуватися як засіб боротьби на полях культурного виробництва і за їх межами.

6. Інституціоналізований стан, що санкціонує наявність культурного капіталу академічними засобами за допомогою юридично гарантованих кваліфікацій, сертифіката про культурну компетенцію і т.п. Такий стан дозволяє конвертувати економічний капітал в культурний (часто завдяки використанню соціального капіталу) і навпаки.

В силу того, що соціальні умови передачі і отримання культурного капіталу більш приховані, ніж умови передачі і отримання економічного капіталу, культурний капітал може функціонувати в якості символічного, тобто визнаватися не стільки в якості капіталу, скільки в якості легітимної компетенції, що впливає на впізнання і визнання (і навпаки). Порівняно з придбанням матеріальних ресурсів, накопичення культурного капіталу є більш складним і більш тривалим процесом.

За Бурдьє цей процес відбувається в ході передачі культурного капіталу в сім’ї, під впливом освітньої системи, а також під впливом соціального капіталу, що унаслідується і використовується в якості додаткової опори.

В результаті діти з сімей середнього і вищого класів отримують вигоду від культурного капіталу, в той час як діти з сімей робітничого класу можуть відчувати культурний дефіцит. За Бурдьє це не означає, що культура робітничого класу є нижчою по відношенню до культури середнього і вищого класів, вона є лише «не академічною», і відповідно не визнаною в якості капіталу, або «легітимної компетенції». Як наслідок, культурні нерівності стають більш глибокими і стійкими до зовнішніх впливів порівняно з економічними нерівностями, а нерівності культурного капіталу здатні виробляти і закріплювати культурну гегемонію правлячих класів, або їх здатність реалізовувати символічний (ідеологічний) контроль над іншими соціальними класами в конкретному суспільстві.

Стосовно вимірювання, виходячи з класифікації П. Бурдьє, індикаторами культурного капіталу:

1. в інкорпорованому стані є: час, витрачений на його конструювання (тривалість навчання, кількість років, витрачених на здобування освіти, самоосвіта, кількість закінчених/незакінчених навчальних закладах), знання культурних традицій (мова, особливості поведінки, звичаї);

2. в об'єктивованому стані: матеріальні (кількість накопичених культурних об’єктів - книги, картини, інструменти) та символічні (накопичені знання - рівень академічної успішності, мовна/культурна компетенція);

3. в інституціоналізованому стані – кількість освітніх кваліфікацій.

Таким чином,, культурний капітал проявляється в реалізації культурного потенціалу людини. Важливим для дослідження культурного капіталу є можливість його емпіричного вимірювання та постійного моніторингу. Теоретико-методологічні аспекти вивчення та вимірювання даного феномену залишаються на стадії розвитку та потребують глибинного вивчення, причому потрібно ураховувати унікальність даного феномену, оскільки його вимірювання не підлягає під загальні універсальні концептуальні схеми. Безліч індикаторів, що застосовуються сьогодні для вимірювання культурного капіталу, настільки багатозначні, що оцінки, які ми отримуємо за їх допомогою, погано корелюють між собою.

52. Прояви освітньої нерівності. Напрями досліджень освітньої нерівності

Одним із складників соціальної нерівності в сучасному суспільстві є освітня нерівність. Як і інші соціальні ресурси, освіта не може рівномірно розподілятися між усіма членами суспільства. Однаковий доступ формально гарантований лише до певних рівнів освіти, досягнення яких визнається в той чи іншій країні обов’язковим для всіх з моменту прийняття відповідного закону. Інші рівні освіти можуть бути досягненими, але не для всіх і лише шляхом змагальності за наявністю ряду суб’єктивних і об’єктивних передумов. Відтворення ієрархії рівнів освіти і відповідної ієрархії соціально-професійних категорій і соціальних страт традиційно для будь-якого суспільства. Однак освіти, як соціальний ресурс, цінна не тільки і не стільки сама по собі, а як основний канал соціального відтворення і соціальної мобільності в сучасному суспільстві.

Освіта|утворення| - це соціальний ресурс, досягнення якого є не лише|не тільки| самоціллю, але і засобом|коштом| просування до |різносоціальних статусів і “вбудованих” в них соціальних винагород. Не заперечуючи все ще істотного|суттєвого| впливу соціального походження на соціальний статус індивіда, за освітою|утворенням| визнається зростаюча роль посередника як в процесі міжпоколінного| соціального відтворення, так і міжпоколіної| соціальної мобільності. Спрощена модель процесу соціальної мобільності і соціального відтворення з|із| головною|чільною| посередницькою роллю освіти|утворення|, відома як «трикутник класу походження, освіти|утворення| і класу приналежності»||біля| Г. Маршалла:

Т рикутник класу походження, освіти|утворення| і класу приналежності.

Представлена|уявляти| модель взаємозв'язку між соціальним походженням, освітою|утворенням| і соціальною приналежністю вважається|лічить| скоріше|скоріше| ідеальним зразком|взірцем|, ніж безумовним віддзеркаленням|відбиттям| емпіричної реальності навіть для найбільш розвинених країн. На основі |на фонбільшої або меншої відповідності цієї моделі соціальної реальності, західні соціологи неодноразово констатували істотні|суттєві| відхилення від неї, наводячи чисельні|численні| приклади заняття індивідами високих соціальних позицій, відтворюючих класову приналежність батьків, без здобування|отримання| відповідної освіти, або констатуючи| перешкоди на дорозі|колії| соціального просування освічених вихідців з|із| нижчих шарів суспільства|товариства|, як і істотна|суттєве| нерівність| самих шансів здобуття|отримання| вищих рівнів освіти|утворення| для індивідів різного соціального походження. Як соціологічні, так і економічні теорії освіти|утворення| визнають, що справедливість доступу до освіти|утворення| виражається|виказує| в мінімізації залежності освітніх можливостей|спроможностей| від соціального походження і в максимізації їх залежності від здібностей і зусиль індивідів. Інакше освіта|утворення| закріплює і посилює те, що існує|наявний| соціальна нерівність|. Г.Доманьський стверджує, що “нерівність| в цьому плані тим більша, чим більшою мірою рівень освіти|утворення| залежить від “аскриптивних|” якостей, які залишаються “поза|зовні| контролем”, таких як місце виховання, стать, а головне|чільне| - походження, що вимірюється через професійний статус і освіту батьків”.

Доступність всіх рівнів освіти|утворення| є предметом як ідеологічних спорів|суперечок|, так і державного регулювання, в якому знаходять|находять| своє втілення певні ідеологічні принципи. Як відзначає П.Штомпка, прихильники|прибічники| принципу меритократичної| справедливості вимагають застосування до всіх, незалежно від соціального походження, однакових універсальних критеріїв і, на практиці, відмови від яких-небудь засобів|коштів| і пільг, які б сприяли збільшенню шансів на здобування|отримання| освіти для певних категорій населення. Прихильники|прибічники| принципу рівності шансів переконані в необхідності прийняття|приймання| ряду|низки| заходів, включаючи квоти, заради соціальної справедливості і вирівнювання можливостей|спроможностей| тих, кому|хто| суспільство|товариство| не може забезпечити однакові стартові умови і умови накопичення соціально-культурного капіталу.

Дослідники з|із| різних країн постійно відстежують тенденції відтворення освітньої нерівності|, доступності різних рівнів освіти|утворення| для вихідців з|із| різних соціальних класів населення, роблячи|чинити| при цьому неоднозначні висновки|висновки|. Одні дослідники вважають|лічать|, що, за рідким|рідкісним| виключенням|винятком|, нерівність| в освітніх досягненнях серед дітей різного соціального походження не зменшилася, а швидше|скоріше| залишилася дуже стабільною з початку ХХ ст., не дивлячись на|незважаючи на| збільшення рівня індустріалізації. Однією з причин такої стабільності були спроби зменшити соціальні перешкоди для освітніх досягнень вихідців з|із| робочого класу, що робилися в індустріальних суспільствах|товариствах|, але|та| не зменшувати освітні можливості|спроможності| для вихідців з|із| вищих класів, оскільки| вважалося|лічило|, що діти з|із| вищих класів більшою мірою володіють культурними і особистісними характеристиками, необхідними для здобуття|отримання| вищих рівнів освіти|утворення|.

Інші дослідники знаходять|находять| емпіричні підтвердження тому, що за останні декілька десятиліть класова нерівність| зменшилася у Франції, Німеччині|Германії| і Нідерландах, але|та| не в Ірландії і Британії. Проте|однак| всі дослідники одностайно визнають Швецію найбільш меритократичним| суспільством|товариством|, де вдалося знайти чіткі докази тривалого і стабільного зменшення впливу соціального походження на освітні досягнення.

Аналізуючи ситуацію у сфері освіти|утворення| в пострадянських і постсоціалістичних країнах, дослідники звертають увагу на збільшення освітньої нерівності |в процесі переходу від одного політичного і соціально-економічного устрою до іншого. Не дивлячись на|незважаючи на| збільшення спільних|загальних| показників прийому у вищі учбові заклади, знизилася їх доступність для соціально ущемлених груп, перш за все|передусім| дітей з|із| сімей з|із| низькими доходами. Російські дослідники також звертають увагу не лише|не тільки| на спільну|загальну| тенденцію поглиблення освітньої нерівності|, але і на те, що в Росії розшарування суспільства|товариства| за рівнем освіти|утворення| проявляє|виявляє| тенденцію ставати спадковим|спадкоємним|. Високоосвіченими людьми стають переважно діти з|із| освічених сімей, а малоосвіченими - з|із| сімей такого ж рівня.

59.Поняття цифрової/інформаційної нерівності. Методи її вимірювання. Рівень інформаційної нерівності в порівняльній і часовій перспективі.

Сьогодні включеність в світ інформаційних і комунікаційних технологій (ІКТ) розглядається соціологами як новий ресурс, володіння яким дає можливість зайняти більш вигідну позицію і що визначає соціальний статус людини в цілому.

Російський дослідник інформаційних нерівностей О. Вершинська пише, що до останнього часу проблема посилення інтелектуальної диференціації між тими, хто є користувачем і не є користувачем сучасних ІКТ мало турбувала росіян, оскільки в Росії відсутність доступу до ІКТ ще не усвідомлюється як соціальна нерівність. Однак егалітарна за своєю суттю система інформаційних послуг, вибудовує нове розшарування суспільства за ступеню доступу до них. У зв’язку зі схожістю загальної ситуації, цю думку можна поширити і на українські реалії. Інформаційна нерівність («цифровий розкол» - «digital divide») існує між індивідами, соціальними групами і навіть країнами. Серед дослідників існує думка про можливість повернення того історичного періоду, коли суспільство ділилося на освічену еліту та безграмотну більшість. Але з цією думку складно погодитися, оскільки в багатьох країнах (зокрема другого світу), де освітній рівень будь-якого громадянина є достатньо високим, єдиною перепоною до того, щоб мати доступ до ІКТ є економічна і технічна перепона. Сьогодні цей бар’єр швидко долається, технічні засоби охвачують все більше і більше населення, глобальна мережа розширюється і розширюється. Але поки що інформаційна нерівність достатньо жорстко тримає в українському суспільстві, особливо серед молоді і працездатного населення, пов’язаного з інтелектуальною працею.

Єдиного підходу до вимірювання цього нового виду соціальної нерівності немає.

Інформаційну нерівність можна визначати наявністю інформаційного капіталу як частини соціального капіталу, що включає соціальні зв’язки, входження в мережі і т.п., можна визначати як вид культурного капіталу, або як вид нематеріальних активів, що забезпечуються ефективне управління капіталом.

Поширеним поглядом на інформаційну нерівність є погляд як на ступінь доступу до електронної інформації.

1. Методика Євробарометра (з 1997 р.) – статистичне дослідження, що базується на оцінці 2-х параметрів:

• наявність вдома «систем доступу» до інформаційного суспільства: відеомагнітофон, телетекст, персональний комп’ютер, мобільний телефон, кабельне тв., наявність пристрою CD-ROM, супутникова тарілка, цифровий телевізійний декодер, факс, вихід в Інтернет.

• Можливість використання телепослуг з дому: наприклад, спілкування з місцевими державними органами, організація подорожей, електронна медична діагностика, пошук роботи, можливість перепідготовки, проведення фінансових операцій через Інтернет, участь в політичних дебатах з використання Інтернету.

2. Гарвардська методика « Готовність до інформаційного світу» (2000 р.) Вона слугує для оцінки готовності країни до життя в інформаційному суспільстві через оцінку можливостей доступу до глобального інформаційного простору. Виділяються 5 основних критерії готовності:

• Доступ до мереж (розвиток інфраструктури і т.д.);

• Стан дистанційного навчання;

• Розвиток «електронного суспільства» (кількість онлайн-користувачів, е-спільнот і т.д.);

• Розвиток е-економіки;

• Політка держави в сфері ІКТ.

В своїй статті О.Вершинська описує ще один підхід, що базується на дослідженні готовності різних соціальних прошарків до життя і роботи в інформаційному суспільстві і виявленню тих факторів, що визначають відносини різних соціальних груп з інформаційним середовищем. За принципом використання ІКТ населення можна розділити на 3 групи:

• ті, хто використовує ІКТ;

• ті, хто хоче їх використовувати, але поки через певні причини (технічні, економічні) не може; - соціальна база інформатизації.

• ті, хто через певні причини не хоче їх використовувати;

4 параметри готовності до життя в інформаційному суспільстві:

• можливість доступу до ІКТ, нафвність інформаційного майна.

• рівень комп’ютерної підготовки і обізнаності про можливості ІКТ.

• Ступень інформаційної активності і рівень включеності в світ ІКТ.

• Характер мотивації.

В листопаді 2010 р. кількість користувачів інтернету у світі вперше перевищило 1 млрд. осіб. Такі дані наведені в „Доповіді про інформаційну економіку”, складеній Конференцією ООН з торгівлі та розвитку. Згідно з документом, до початку 2006 року доступ у глобальну мережу мали 1 млрд. 20 млн. 610 тис. чоловік. У порівнянні з попереднім роком цей показник виріс на 19,5%. У першу трійку країн за числом інтернет-користувачів увійшли США - близько 200 млн., Китай - 111 млн. і Японія - 85,29 млн. осіб.

Згідно з результатами дослідження агенції InMind для Інтернет Асоціації України, станом на другий квартал 2010 року на Україні налічувалося 12600 тисяч регулярних користувачів, з яких кожен п'ятий виходить в Мережу щодня, а кожен третій - раз на місяць. Причому проникнення доступу до мережі Інтернет на Україну в цілому досягло рівня 32%, відбулося зростання частки інтернет-користувачів в порівнянні з кінцем 2009 року на 4%.

60. Основні поняття та підходи до вивчення гендерних нерівностей.

Говорячи про основні поняття гендерної стратифікації, ми пропонуємо виходити з поняття сексизм.

Сексизм (англ. sexism, від лат. Sexus - стать) - переконання в тому, що одна стать є підлеглою і менш цінною, ніж інша. Може проявлятися ненавистю або упередженням по відношенню до представників відповідної статі в цілому (мізогінія або мізандрія) або стереотипізаціею суджень по відношенню до представників відповідної статі (очікування від чоловіків мужності, від жінок - жіночності). Також може називатися чоловічим шовінізмом або жіночим шовінізмом. Людина, що дотримується ідеології сексизму, називається сексист. Наслідком сексизму є статева дискримінація - дискримінація людини за ознакою статі чи гендерної ідентичності. У суспільстві може бути представлений у вигляді системи стереотипів, офіційно закріплених положень чи навіть ідеології. Основним супротивником сексизму є фемінізм і реалізована феміністським рухом боротьба за рівноправність, тобто емансипацію.

Стосовно основних підходів щодо розуміння гендеру умовно їх поділяють на 2 групи: есенціалістський і конструктивістський підхід.

Есенціалістський підхід до аналізу проблематики статі

Есенціалізм (від англ. Essential - обов'язково існуючий, неодмінний) - властивість теоретичних концепцій, в яких робиться спроба зафіксувати якусь незмінну, в даному контексті - жіночу сутність; в сучасній феміністської теорії постійний об'єкт критики для постмодерністсько-орієнтованих авторів. У його основі лежить ідея про те, що є щось "дане" (Богом або Природою), що існує споконвіку і тому незмінне, що дозволяє простежити, як складалося це "належне". Обов'язковим атрибутом таких теорій є бінарність - жінка протиставляється чоловікові. Те, наскільки ознаки, за якими провадиться розрізнення статей, дійсно відображають жіночу сутність, а отже притаманні всім, хто є жінками, не обговорюється. Чому ці ознаки виявляються ще більш універсальними і обов'язковими до виконання, що влаштовує не всіх жінок. Есенціалізм в феміністської методології грунтується на логіці суті єдиної субстанціональної категорії жінки в жіночих дослідженнях). Побічним ефектом такої логіки виявляється те, що ті, хто не здатний довести наявність заявленої сутності, або повинні бути чоловіками, або взагалі незрозуміло ким. Практики фемінізму, які дотримуються постмодерністського напрямку, такі як Дж. Батлер і Дж. Флекс, саме в цьому бачать перешкоди до згуртування і причину неможливості для феміністського, і ширше - жіночого руху утримувати свої позиції. Грунтом для есенціалістськими побудов часто виявляються психоаналіз або біологія, але можуть підійти і будь-які інші теорії гуманітарного циклу, наприклад, в соціології - марксизм, теорія Е. Дюркгейма чи Т. Парсонса.  Есенціалізм можна виявити не лише в далеких від фемінізму теоріях. Часто він виявляється в теоріях, що стосуються питань статі, що становлять основне русло самих різних наук, але особливо сильний його вплив у соціології. За есенціалізм часто критикують і цілком феміністські теорії, наприклад, теорію Керол Гілліган.Дуже сильні позиції есенціалізму в екофемінізмі - це один з основних напрямків, який якраз ґрунтується на підкресленні спорідненості жінок з природою. Хоча, наприклад, Шеррі Орнет в деякій мірі вдається уникнути цього, оскільки вона вважає образ жінки просто символом, що асоціюється з тим, що кожна культура знецінює як більш низький рівень організації - а це, традиційно, природа. За есенціалізм критикують і концепції жіночого письма, оскільки вони зводять структури жіночої суб'єктивності до апріорної і незмінної "жіночої сутності". У есенціалізмі також звинувачують, наприклад, Люс Ірігарей, оскільки вона обґрунтовує специфічну структуру жіночності (фемінінності) у її відмінність від чоловічої, навіть незважаючи на те, що вона розуміє її як децентровану та перформативну.

Конструктивістський підхід до аналізу проблематики статі

Прихильники теорії соціального конструювання гендеру піддають сумніву той факт, що стосунки між статями в суспільстві, є дериватами приналежності до біологічної статі. Тим самим вони критикують біологічний детермінізм, позаісторізм і есенціалізм сформованих стосунків між статями і соціальними групами, що відрізняються за біологічними ознаками.

1) Соціально-конструктивістський підхід П. Бергера і Т. Лукмана

Соціальна реальність є одночасно об'єктивною і суб'єктивною. Вона відповідає вимогам об'єктивності, оскільки незалежна від індивіда. З іншого боку, соціальну реальність можна розглядати як суб'єктивний світ, тому що вона постійно створюється індивідом.

Гендер - це системна характеристика соціального порядку, від якої неможливо відмовитися - вона постійно виробляється і в структурах свідомості, і в структурах дії і взаємодії. Завдання дослідника - з'ясувати, яким чином створюється чоловіче і жіноче у взаємодії, в яких сферах і яким чином воно підтримується і відтворюється.

Одним із викликів такої позиції є гомосексуалізм і не стільки сама практика гомосекусуальних стосунків, скільки зміна дискурсу про одностатеве кохання. Другий виклик - це обговорення проблеми транссексуалів. Третій виклик пов'язаний з сучасними біологічними дослідженнями, згідно з якими однозначне приписування статі за хромосомним набором та генетичними ознаками не є остаточно вірним.

Отже, нова теза полягає в тому, що стать є соціальним конструктом. Ідея конструювання підкреслює діяльнісний характер засвоєння досвіду. Суб'єкт створює гендерні правила і гендерні стосунки, а не тільки засвоює і відтворює їх. Він може і відтворити їх, але, з іншого боку, - він в змозі їх зруйнувати. Сама ідея створення передбачає можливість зміни соціальної структури. Тобто, з одного боку, гендерні відносини є об'єктивними, тому що індивід їх сприймає як даність, але, з іншого боку, вони є суб'єктивними, тому що вони соціально конструюються щодня, щохвилини, тут і зараз.

2) Етнометодологія Г. Гарфінкеля

Концептуалізація проблем гендерних стосунків Гарфінкелем представлена аналізом випадку транссексуалізму з Агнес (біологічний хлопчик, який з 18 років починає жити як дівчина, потім хірургічно змінює стать).

Для того, щоб з'ясувати, яким чином створюється, конструюється і контролюється гендер в рамках соціального порядку, дослідники аналітично розрізняють три головні поняття: біологічна стать, приписування статі (категоризація за статтю) і гендер.

Біологічна стать - це сукупність біологічних ознак, які є лише передумовою віднесення індивіда до тієї чи іншої біологічної статі. Категоризація за статтю або приписування статі у відношенні індивіда має соціальне походження. Наявність або відсутність відповідних первинних статевих ознак не гарантує того, що індивіда будуть відносити до певної категорії за статю. Агнес свідомо будує власний гендер, враховуючи механізми категоризація за ознакою статі, що діють у повсякденному житті. Вона повсякденно зайнята тим, щоб переконати суспільство в своїй жіночої ідентичності. Гарфінкель називає Агнес методологом-практиком і істинним соціологом, тому що, потрапляючи в проблемну ситуацію гендерного збою, вона починає усвідомлювати механізми «дії» соціального порядку. Її досвід, що фіксується і аналізується Гарфінкелем і його дослідницькою групою, призводить до розуміння того, що соціальний порядок тримається на відмінності чоловічого і жіночого, тобто він гендерно сконструйований.

Відмінність статі, категоризації за ознакою статі та гендеру дозволяють дослідникам вийти за межі інтерпретації статі як біологічної даності, як константи, як аскриптивного статусу, протиставленого гендеру - досягнутого статусу. Гендер мислиться як результат повсякденних взаємодій, що вимагають постійного виконання і підтвердження, він не досягається раз і назавжди як незмінний статусу, а постійно виробляється і відтворюється в комунікативних ситуаціях.

3) Драматургічний інтеракціонізм І. Гофмана

Стверджуючи, що гендер конструюється постійно, дослідники приходять до висновку, що для розуміння його основ необхідно звернутися до аналізу мікро-контексту соціальної взаємодії. Щоб осмислити процес будівництва цього соціального порядку в конкретній ситуації міжособистісної взаємодії, Гофман вводить поняття гендерної дисплея. У міжособистісній комунікації обмін різного типу інформацією супроводжуються фоновим процесом творення гендера - doing gender. За твердженням Гофмана, гендерний дисплей є основним механізмом створення гендеру на рівні міжособистісної взаємодії.Використовуючи поняття гендерної дисплея, конструктивісти слідом за Гофманом стверджують, що гендерні відносини неможливо звести до виконання статевих ролей - механізми гендеру більш витончені, і гендер не можна змінити, подібно сукні чи ролі у виставі, він зрісся з тілами агентів взаємодії. Вся атмосфера - стиль, «габітус» - складають дисплей гендеру .