24.Назвіть особливості неомарксистського підходу до визначення класу. Дайте характеристику класової схеми е.Райта.
Особливості неомарксистського підходу до визначення класу:
Відносини власності на засоби виробництва є основним критерієм формування класу
У капіталістичному суспільстві основними класами є буржуазія і пролетаріат
Класи-реальні, а не номінальні статистичні групм
Класові відносини - суть відносини експлуатації
Класова боротьба - рушійна сила історії.
Деякі визначення неомарксистів класу:
Томпсон: "Клас - це культурне і соціальне утворення, яке не може бути визначено абстрактно або відокремлено, але тільки у відношенні з іншими класами; і це визначення обов'язково опосередковується контекстом, в якому відбуваються дії і відповідні реакції, зміни і конфлікти. Говорячи про клас, ми маємо на увазі не дуже строго певну групу людей, які розділяють загальні інтереси, соціальний досвід, традиції та системи цінностей, людей розташованих вести себе як клас, визначати себе в своїх діях і в своїй свідомості як клас по відношенню до інших груп людей. Сам по собі клас - це не річ, але подія
Н. Пуланцас: "Соціальний клас визначається ... його місцем у суспільному поділі праці в цілому. Що включає також політичні і ідеологічні відносини ... Соціальний клас ... може займати класову позицію, яка не відповідає його інтересам.
А. Пржеворскі. Класи, на його переконання, утворюються ніяк не до, а лише в процесі самої боротьби як результат колективно організованої дії, перш за все дії політичних партій.
Е. Райт будує типологію класів на основі наступних критеріїв: • нерівно розподілені найважливіші соціальні блага; • механізм експлуатації; • провідні класи і класові контрпозиції; • центральне завдання трансформації суспільства. Головними критеріями називають: 1)управлінські функції 2) рівень автономії в роботі 3) володіння кваліфікованими дипломами
Типологія Е. Райта дає можливість несуперечливо узагальнити сутнісну різноманітність класових систем перед сучасних і сучасних суспільств з точки зору їхньої історичної динаміки.
Е. Райт будує карту класових розміщень шляхом додавання до фундаментального поділу відносин капіталістичного привласнення позицій усередині владної ієрархії та ієрархії, пов'язаної з володінням дефіцитними вміннями та знаннями. При цьому автор говорить що представлені в типології осередки не є класами як такими. Нерідко полярні позиції "капіталістів" і "робочих" називають класами. Однак, з його точки зору, більш точно говорити про фундаментальні позиції, за якими групи зайнятих розміщуються в структурі класових відносин.
Існує 3 види експлуатації:
За відношенням до засобів виробництва при капіталізмі визначаються класові позиції груп: • великих капіталістів, • дрібних і середніх роботодавців, • дрібних буржуа (підприємців), самозайнятих без участі найманих працівників.
По вимірюванні влади, впливу – позиція в організаційній ієрархії (як щодо фізичного капіталу, так і праці) виділяються суперечливі класові позиції: • великих менеджерів, керівників, які залучені до прийняття організаційних рішень, • рядових керівників, майстрів та бригадирів, які мають владу над підлеглими, але не залучені до процесу прийняття організаційних рішень; • фахівців-технократів, які мають контролем над фізичним капіталом.
По вимірюванні спеціальних умінь, знань: • поділ між професіями, які вимагають високу академічну кваліфікацію, та іншими, які вимагають більш низький рівень спеціальної підготовки.
Використання даної схеми створює суттєву проблему розміщення тих, хто не залучений в оплачуваний трудовий процес і в сучасних суспільствах становить зазвичай більше половини населення. Автор вводить два взаємодоповнюючих вимірювання, що мають внутрішні альтернативи: 1) наявність зв'язку з класовою структурою через сімейні відносини або відсутність такого зв'язку; 2) "безпосереднє" або "опосередковане" класове становище.
У класовій структурі сучасного капіталістичного суспільства Е. Райт виділяє три типи соціальних позицій: а) базисні класові позиції, б) суперечливі позиції в рамках даного способу виробництва, в) суперечливі позиції між способами виробництва. Два останніх об'єднані загальною назвою <суперечливі позиції в системі класових відносин>. Термін <суперечливі позиції> не означає буквально <між> класами, але, скоріше, відноситься до позицій, які припускають одночасну приналежність більш ніж до одного класу.
Модель влади/контролю
ИСХОДНАЯ СХЕМА КЛАССОВОЙ СТРУКТУРЫ Э.РАЙТА
Капиталистический Простое товарное
способ производства производство
Капиталистический класс Б
| -- -- -- -- --
| | Мелкие |
--- ------ -- -- -- | наниматели |
| а) Высшие менеджеры| -- -- -- -- --
А | б) Менеджеры | Мелкая
| в) Супервайзоры | -- -- -- -- -- буржуазия
-- -- --- -- -- --- | Полуавтономные |
| | служащие |
| -- -- -- -- --
Рабоч(й класс В
Модель експлуатації
БАЗОВАЯ ТИПОЛОГИЯ ЭКСПЛУАТАЦИИ И КЛАССА
Собственники Несобственники
|
Буржуа | | |
Эксперт- | менеджер | |
Полудипломир менеджер |
й |
Недипломир-й| менеджер | |
+ |
|
Мелкий | наниматель| |
Эксперт- | супервайзор| |
Полудипломир супервайзор |
й |
Недипломир-й| супервайзор | |
>0 |
|
Мелкий | буржуа | |
Эксперт- | неменеджер | |
Полудипломир рабочий |
й |
Пролетарий | | |
- |
+ > 0 -
Квалификационный ресурс
25.Основними поглядами неомарксистів є:
Відносини власності на засоби виробництва є основою у виокремленні класів.
У капіталістичному суспільстві є два основні класи: пролетаріат та буржуазія.
Відтворення капіталізму супроводжується диференціацією власності і доходів, а також зростанням поляризації суспільства загалом.
Класи є реальними групами, а не номінально статистичними утвореннями.
Класові відносини – це відносини експлуатації.
Класова боротьба – рушійна сила світової історії.
26. Вебер пропонує структурування суспільства на класи, стани (статуси) і партії. Кожна основа є способом розподілу влади. Влада обумовлюється: 1) економічно, тобто власністю або економічною діяльністю, 2) соціальною оцінкою (соціальною честю, престижем) і 3) політичною владою. Між економічним порядком і соціальним порядком існує складна взаємодія. Класи пов'язані з господарським порядком, стани - з соціальним порядком (отже, зі сферою розподілу престижу), а партії - зі сферою розподілу влади.
"Класовим становищем" слід називати типовий шанс на: 1) забезпеченість благами, 2) зовнішнє становище в житті, 3) внутрішню долю, яка випливає з міри і виду здатності розпоряджатися (або відсутності такої) благами або кваліфікацією праці і зі способу використання цієї здатності з метою отримання доходів в рамках даного господарського порядку.
"Класом повинна називатися будь-яка група людей, що знаходяться в однаковому класовому положенні".
Вебер виділяє три типи класів - класи по відношенню до власності, класи по відношенню до економічної діяльності та соціальні класи. До найвідоміших неовеберіанців належать Голдторп, Еріксон, Портокареро.
У неовеберіанців можна виділити такі спільні погляди:
1. У основі стратифікації – розподіл влади і авторитету.
2. Плюралістичний підхід до аналізу соціальної стратифікації.
3. Відношення до власності є лише одним із критеріїв у виділенні економічного класу.
4. Робиться акцент на ринковій позиції груп.
Первоначально Голдторп дифференцировал занятия/профессии в классовой схеме на основе их общей рыночной и трудовой ситуации.
Рыночная ситуация профессиональной позиции воплощается в совокупности материальных вознаграждений и описывается показателями источника и уровня дохода, степеню экономической безопасности, возможностями профессиональной мобильности.
Трудовая ситуація определяется положением занятия в системе власти и контроля в производственном процес се, то есть ее характеризуют показатели степени автономности работника в определении объемов работы и последовательности заданий, самоконтроля или контроля извне.
Затем классовая схема была основана на двух главных различиях: между теми, кто владеет средствами производства, и теми, кто не владеет; а среди последних – согласно характеру их отношений с работодателем.
Голдторп выделяет в любом обществе, где есть інститут частной собственности и рынок труда, трех базових категорій: работодатели, самозанятые, наемные работники. Голдторп утверждает, что важнейшая дихотомія среди наемных работников обнаруживается именно в характере их отношений с работодателем. Конкретно – это дихотомия между позициями, которые регулируются согласно трудовому контракту или «служебным» отношениям.
Отношения на основе трудового контракта предполагают относительно краткосрочный обмен денег на усилия, при этом труд работника затрачивается под. надзором работодателя в обмен на оплату, сумма которой определяется на основе количества произведенного продукта или затраченого времени.
Служебные отношения предполагают болем долгосрочный и разнообразный обмен услуг нанявшей организации на вознаграждение, складывающееся из заработной платы и дополнительных виплат, а также на такие элементы перспективы, как гаранти стабильной занятости, ясно определенные возможности карьерного продвижения, пенсионные права.
Дальнейшее уточнение постулатов классовой схемы шло в русле теории контрактов: Голдторп детально остановился на дифференциации контрактов занятости наемных работников и дали м нове интерпретации.
Контракты различаются степеню полноты оговоренных тренований как со стороны работодателя, так и работника.
Чтобы объяснить связь между различными профессиональными группировками наемных работников и формой регулирования их занятости, Голдторп выделил два наиболее важних измерения, дифференцирубщие работу и потенциально создающие проблемы контрактах рисков с точки зрения работодателей – сложность контроля и специфика ценных качеств.
Для иллюстрации святи между различными профессиональными группировками работников и формой регулирования их занятости Голдторп обратился к двумерной схеме, где по горизонтали и вертикали отложены измерения работы – сложность контроля и специфика ценных качеств.
Эмпирическая схема EGP в наиболее развернутом виде включает 11 классов. Существуют также 7-ми, 5-ти классовые версии (служебный, промежуточный классы, мелкая буржуазия, рабочий класс, сельськохозяйственные работники).
27. Вебер пропонує структурування суспільства на класи, стани (статуси) і партії. Кожна основа є способом розподілу влади. Влада обумовлюється: 1) економічно, тобто власністю або економічною діяльністю, 2) соціальною оцінкою (соціальною честю, престижем) і 3) політичною владою. Між економічним порядком і соціальним порядком існує складна взаємодія. Класи пов'язані з господарським порядком, стани - з соціальним порядком (отже, зі сферою розподілу престижу), а партії - зі сферою розподілу влади.
"Класовим становищем" слід називати типовий шанс на: 1) забезпеченість благами, 2) зовнішнє становище в житті, 3) внутрішню долю, яка випливає з міри і виду здатності розпоряджатися (або відсутності такої) благами або кваліфікацією праці і зі способу використання цієї здатності з метою отримання доходів в рамках даного господарського порядку.
"Класом повинна називатися будь-яка група людей, що знаходяться в однаковому класовому положенні".
Вебер виділяє три типи класів - класи по відношенню до власності, класи по відношенню до економічної діяльності та соціальні класи. До найвідоміших неовеберіанців належать Голдторп, Еріксон, Портокареро.
У неовеберіанців можна виділити такі спільні погляди:
1. У основі стратифікації – розподіл влади і авторитету.
2. Плюралістичний підхід до аналізу соціальної стратифікації.
3. Відношення до власності є лише одним із критеріїв у виділенні економічного класу.
4. Робиться акцент на ринковій позиції груп.
Франк Паркін виділяє шість основних класів у структурі власності на засоби виробництва. Уводить поняття соціальний бар’єр. Створення соціального бар’єру – процес у результаті якого групи створюють для себе винятковий контроль над цінними ресурсами, обмежуючи доступ для інших. Класи формуються у результаті колективної дії, спрямованої на монополізацію ключових ресурсів – власності, освітніх кваліфікаційних дипломів; расових, політичних, економічних ресурсів.
Відмежування відбувається у двох формах:
Стратегія виключення – спроба однієї групи зберегти і захистити свою позицію за рахунок якоїсь іншої групи через процес субординації (партійність в СРСР).
Узурпація – спроба менш привілейованих верств оволодіти ресурсами, які раніше належали іншим. Відбувається реакція на стратегію виключення.
Виникає, так званий, подвійний бар’єр, коли обидві стратегії виконуються одночасно.
Паркін виділяв три класи – нижній, середній і вищий. Завданням вищого виступає стратегія ізолювання ресурсів для середнього і нижнього класів.
Класову позицію визначає властивий групі характер соціального відмежування
28. Вебер пропонує структурування суспільства на класи, стани (статуси) і партії. Кожна основа є способом розподілу влади. Влада обумовлюється: 1) економічно, тобто власністю або економічною діяльністю, 2) соціальною оцінкою (соціальною честю, престижем) і 3) політичною владою. Між економічним порядком і соціальним порядком існує складна взаємодія. Класи пов'язані з господарським порядком, стани - з соціальним порядком (отже, зі сферою розподілу престижу), а партії - зі сферою розподілу влади.
"Класовим становищем" слід називати типовий шанс на: 1) забезпеченість благами, 2) зовнішнє становище в житті, 3) внутрішню долю, яка випливає з міри і виду здатності розпоряджатися (або відсутності такої) благами або кваліфікацією праці і зі способу використання цієї здатності з метою отримання доходів в рамках даного господарського порядку.
"Класом повинна називатися будь-яка група людей, що знаходяться в однаковому класовому положенні".
Вебер виділяє три типи класів - класи по відношенню до власності, класи по відношенню до економічної діяльності та соціальні класи. До найвідоміших неовеберіанців належать Голдторп, Еріксон, Портокареро, Уорнер, Паркін.
У неовеберіанців можна виділити такі спільні погляди:
1. У основі стратифікації – розподіл влади і авторитету.
2. Плюралістичний підхід до аналізу соціальної стратифікації.
3. Відношення до власності є лише одним із критеріїв у виділенні економічного класу.
4. Робиться акцент на ринковій позиції груп.
Вільям Ллойд Уорнер автор відомого дослідження «Янкі-сіті», розглядав класи, як групи в існування яких вірять члени суспільства, які розташовані вище або нижче один одного. Уорнер застосовував антропологічний підхід, а саме метод включеного спостереження, за допомогою якого систематизував теорію соціальної стратифікації.
Запропонував репутаційний метод виявлення класів, класи ранжували люди.
Уорнер виділяв шість класів:
1)верхній вищий – люди зі знатним походженням. 1,4%
2)нижчий вищий – люди з високими доходами, без аристократичного походження – 1,6%
3)верхній середній – люди з високим рівнем освіти, що зайняті інтелектуальною працею, з доходами вище за середні. 10,2%
4)нижчий середній – нижчі службовці та кваліфіковані робітники. 26,1%
5)верхній нижній – «сині комірці», некваліфіковані робітники. – 32,6%
6)нижчий нижній – найбідніші та знедолені. 25,2%
Проводив дослідження «Янкі-сіті», яке екстраполював на усю Америку. Але саме за неможливість розповсюдження результатів на великі міста, а не на таке маленьке місто на 15 тисяч осіб Уорнера і критикували. У «Янкі-сіті» людей ділили за походженням, місцем їхнього проживання, клубами у які вони вступали, благодійними організаціями у яких брали участь і так далі. Уорнер виділив стандартний індекс статусних характеристик:
1)освіта. 2)місце проживання. 3)прибуток. 4)походження.
29. Особливості французького класового підходу:
1. Ревізія економічного детермінізму, увага приділяється сфері культури.
2. Цікавляться не стільки описом структур, скільки аналізом соціальної дії і соціальних відносин.
3. Методологічна боротьба проти позитивізму. Суб’єкт і об’єкт дослідження протиставляються.
4. Не поривають із проблемами класової боротьби.
Мішель Фуко застосовує у своїй теорії поняття паноптизму, як всезагальної піднадзорності. Концепція самоконтролю суспільства, сформульована Мішелем Фуко у праці «Нагляд і кара» 1975 року. Фуко зауважує, що нова техніка влади була необхідна для того, щоб впоратися з ростом населення і забезпечити надійний засіб управління і контролю проблем охорони здоров’я, гігієни, житлових умов, сексу. «Паноптикон» (як ідеальна в’язниця Дж. Бентама, у якій головна башта розташовувалася у середині кола, так що ніхто з в’язнів не міг бути упевненим, що за ним не слідкують, тому нормалізовував свою поведінку) – це втілення для сучасного суспільства «дисциплінарної влади».
Фуко виділяв поняття влади як відносин індивідів у процесі вироблення знання та інформації. Вказував, що відбувається «класова боротьба без класів», що не існує заданої класової структури, що не існує заданої стратифікації з класовим домінуванням та не існує заданої класової боротьби. Відзначав, що відбувається боротьба всіх проти всіх.
Основною роботою Алена Турена є «Соціологія дії». Основні інтереси Турена пов'язані з соціальними рухами 1960-1970-х рр.. (антивоєнними, робітниками, молодіжними, жіночими, регіоналістські, країн «третього світу»тощо) як новими колективними «суб'єктами» соціальної дії.
Для відстеження динаміки суспільного розвитку та еволюції різних типів суспільств (цивілізацій) Турен широко використовує категорію «соцієтальний тип». Ця категорія дає можливість простежити зрушення в людській діяльності від одного типу суспільства до іншого і т.д. Найбільш віддалений зв'язок між соцієтальною і політичною цілісністю стає в постіндустріальному, програмованому суспільстві, якому відповідає більш складна, менш механічна і менш стабільна в порівнянні з доіндустріальним та індустріальним типами суспільства модель організації.
У постіндустріальному суспільстві центри прийняття рішень складають само організовану і самозмінюючусь систему без центрального пункту. На відміну від індустріального суспільства, в якому основний класовий конфлікт існує між робочим і босом, в програмованому суспільстві основний соціальний конфлікт пролягає, за Туреном, між механізмом виробництва та управління і самим споживачем.
Перехід до нього означає рух до більш відкритого суспільства, яке спонукає людей, товари та ідеї циркулювати в набагато більшій мірі, ніж це робили попередні суспільства. Постіндустріальне суспільство діє більш глобально на управлінському рівні, використовуючи для цього дві головні форми. По-перше, це нововведення, тобто здатність виробляти нову продукцію як результат інвестицій в науку і техніку, по-друге, самоврядування стає проявом здатності використовувати складні системи інформації і комунікацій.
Турен визнає, що індустріальне суспільство знаходиться в стані кризи, що проявилося під всеосяжного кризі цінностей, кризі культури, в широкому русі контркультури.
Програмоване суспільство володіє значно більшим ступенем мобілізованості, ніж індустріальне, і створює більш широкий простір для різноманітних і активних систем соціальної дії. Це знаходить втілення в широкому поширенні соціальних рухів - визвольних, феміністських, молодіжних, економічних, екологічних, регіональних, етнічних, культурних і т.д.
Бурдьє відомий за свій логічний ланцюг – об’єктивні умови існування – габітус – смаки – практики – стиль життя. Бурдьє вказує, що виокремлення класів треба розпочинати з груп, що мають спільні характеристики. Клас – групи, що мають схожий статус у соціальному просторі, так званий, «клас на папері».
Умови для існування класу:
Клас на папері.
Спільність габітусу – інкорпорований клас. Габітус сприяє відчуттю позицій індивідом.
Поява ідеології, спільної класової ідентичності, партії або профсоюзу.
Бурдьє виокремлює три класи:
Нижчий
Середній
Вищий
Багато сторінок Бурдьє приділив аналізу практик та смаків різних класів, але питання поставлене занадто широко, щоб відкрити і цей аспект біографії.
30. До кінця ХХ століття різні соціологічні дослідження зафіксували падіння об'єктивної ідентифікації з соціальним класом і зміну суб'єктивної класової ідентифікації. Постало питання про те, якою мірою коректно використання концепту "клас" в аналізі процесів соціальних змін сучасних суспільств і соціальних нерівностей. У. Бек, а слідом і інші теоретики постмодернізму, заявили, що теорії класового аналізу, що відображали емпіричну реальність "сучасного" суспільства, перестають грати корисну роль у розумінні нині існуючих суспільств.
У рамках дебатів американські соціологи Н. Кларк і С. Ліпсет зробили провокаційну заяву про те, що "клас є старомодним концептом, хоча деколи він і відповідає більш раннім історичним періодам". Вони припустили, що класовий аналіз може бути доречним лише в історичній перспективі. Автори доводять, що досягнення матеріальних стандартів життя послаблює ієрархію і колективізм, і в той же час підвищує індивідуалізм. Подібним чином, економічне зростання веде до ослаблення класових відносин. Сімейні і міжособистісні відносини стали в суспільстві пізньої сучасності більш рівними, гендерні ролі стали більш гнучкими, підвищилася толерантність по відношенню до поведінки "інших". Таким чином, сім'я втратила свій вплив на визначення освітньої та професійної стратифікації, а соціальна мобільність істотно виросла. Крім того, класова підстава політичної поведінки стала істотно менш вираженою, ніж раніше. Продовжуючи цей напрямок у дискусії, Я. Пакульскі і М. Уотерс в рамках теорії постмодернізації аргументують тезу про "смерть класу" як падіння значення класових відносин та ідентичностей перед обличчям соціальної фрагментації, індивідуалізації і консьюмеризму.
У репліці на статтю Н. Кларка і С. Ліпсета інші американські дослідники - М. Хоут, К. Брук і Дж. Манза - доводять, що класи залишаються релевантними постіндустріальним суспільствам. Вони стверджують, що соціальна ієрархія і класові відносини являють собою два різних соціологічних концепти, які були змішані Т. Кларком і С. Ліпсет. Класова позиція продовжує так само добре визначати економічні ролі на трудовому ринку, як і матеріальні інтереси, і життєві шанси. Британський соціолог Х. Бредлі, коментуючи книгу Я. Пакульскі і М. Уотерса, підкреслює провокаційний і дратівливий характер зробленої ними заяви, оскільки численні емпіричні дані переконують в адекватності класового концепту у багатьох аспектів соціальних нерівностей і політичних ідентичностей.
Теза про "занепад класу" може бути інтерпретована, як така, що відображає якісні зміни змісту соціальних класів і їх розстановки в суспільствах пізньої сучасності, пов'язані зі зниженням значення традиційних класів і зростанням впливу нових класових вимірювань.
Більш переконливі докази неадекватності тези щодо "смерті класу" можна отримати з вивчення зв'язків між "об'єктивним" класом і класової самоідентифікацією. Аналіз емпіричних даних приводить до висновку про те, що асоціації між класової ідентичністю та "об'єктивним" класом є сильними у всіх обстежених країнах. Кристалізація класової свідомості в індустріальних країнах за наведеними даними є високою. А це означає, що класи продовжують бути провідними акторами соціальних процесів у сучасних суспільствах.
31. Опираючись на класову схему Райта зробимо аналіз класового простору сучасного західноєвропейського суспільства. Розпочнемо з вимірювання стосовно до засобів виробництва.
Сукупна доля власників у Західній Європі становить 13%. Пропорції самозайнятих значно варіюються у Західній Європі ( у Португалії, Іспанії, Греції їх значно більше (12-24%), аніж у загально європейського показника (4-6%). До того ж мілка буржуазія значно відрізняється сферами зайнятості, якщо в Іспанії, Греції вони зосереджені в аграрному секторі, то в Швейцарії, Великобританії, Норвегії – у сфері послуг. Доля класу капіталістів, що мають більше 10 найманих працівників становить 5,1%.
Відповідно, сектор найманих працівників складає у З.Є. 87%. Тепер проаналізуємо класовий розподіл найманих працівників за двома вимірами – відношення до влади та відношення до дефіцитних умінь. Кількість людей, що мають владні повноваження у З.Є країнах складає 21,3%. Але спостерігаються значні варіації – у Норвегії - 36%, Данії – 31,1%, Греції – 10,1%. Відповідно, класові позиції, що мають управлінських повноважень складають у З. Європі 66%. У З.Є. доля усіх категорій експертів складає 10,4%, кваліфікованих робітників – 31,5%, некваліфікованих – 45,4%.
Якщо спиратися на модифіковану класову карту найманих робітників, то розширений клас кваліфікованих менеджерів(експерти-менеджери, експерти-супервайзери та кваліфіковані менеджери) складає – 8,5% ( у одних країнах (Норвегія, Данія, Великобританія – 10-14%), у інших (Греція, Португалія – 3-4%). Розширений робочий клас складає 65,9%.
Можна зазначити, що класова структура західноєвропейських країн має значні відмінності від класової структури України. Там 5-10% становлять стабільний середній клас – розширений клас менеджерів, ¾ населення складають робочий клас.
Якщо порівнювати гендерну структуру суспільства, то ситуація в Європі та Україні схожа. Чоловіки займають більше місць у категоріях власників, серед кваліфікованих робочих та у розширеному класі менеджерів.
У класовій структурі упродовж ХХ століття відбулися значні зміни стосовно розуміння кількості основних класів у суспільстві та їх визначенні. Розпочався процес створення та утвердження середнього класу, як фактор успішного функціонування суспільства. Але хоча про середній клас мови йде дуже багато його формування і утвердження у різних країнах проходить по-різному. І його кількість у найрозвиненіших європейських країнах поки не перетинає показник у 15-20%. Досі переважаючим соціальним класом є нижчий клас, клас робітників, проте прірва між ним і класом капіталістів, на мою думку, значно зменшилася.
32. У рамках соціально-професійної стратифікації групи поділяються за змістом і умовами праці. Особливу ж роль виконують кваліфікаційні вимоги, які пред'являються до тієї чи іншої професійно ролі - володіння відповідним досвідом, вміннями та навичками. Затвердження і підтримання ієрархічних порядків в даній системі здійснюється за допомогою кваліфікаційних сертифікатів (дипломів, ліцензій, патентів), дієвість яких підтримується силою держави або будь-якої іншої потужної корпорації (професійного цеху). Соціально-професійний поділ є однією з базових стратифікаційних систем, різноманітні приклади якої можна знайти у кожному суспільстві з розвиненим поділом праці. Становище у соціально-професійних найчастіше передається через освіту і виховання, передачу досвіду і секретів, санкціонування визначених кодексів поведінки (професійні династії - не єдиний, але яскравий приклад).
Професія (profession) – особливого роду діяльність людини, яка має ринкову вартість і цією діяльністю людина займається постійно з метою отримання дохода; обов’язковою ознакою якої є наявність високого рівня кваліфікації та професійної підготовки; професія визначає соціальний статус. Соціологічна традиція пов'язана з розглядом інституційного визнання професії та її статусу.
Заняття (occupation) – будь-який вид діяльності, який дає заробіток чи дохід.
Соціальний статус професії - узагальнений оціночний показник порівняльного положення даної професії серед інших професій, які утворюють професійно-кваліфікаційну структуру суспільства, зумовлену поділом праці. Соціальний статус професії характеризує офіційне або неофіційне визнання її необхідності і популярності. Зазвичай відзначають дві форми статусу професії - економічну й престижну. Економічний статус залежить від рівня матеріальної винагороди, передбачуваної при виборі і реалізації професійного шляху. Престижний статус (престижність) професії визначається змістовністю (часткою творчих функцій, творчим характером) даного виду праці і ступенем популярності професії.
Сучасна соціологія пропонує чималий перелік теоретично та емпірично обґрунтованих вимірів соціальної стратифікованості суспільства, чільне місце серед яких посідає престиж професій і занять. Престиж використовується і як складова комплексних індексів соціальної нерівності, і як цілком самостійний вимір стратифікації.
Професійна роль – це та роль, яку відіграє певна професія у соціальній структурі суспільства.
33. Із широкого кола питань особливу увагу М. Кона привернула проблема зв'язку соціальних класів із цінностями й орієнтаціями їхніх членів.
Перше дослідження, проведене у Вашингтоні у 1956-1957 роках, виявило, що батьківські цінності в робітничому класі концентруються на конформності до зовнішніх приписів, а батьківські цінності в середньому класі – на самостійності.
Надалі Кон припустив, що професійний досвід дорослих людей має реальний та суттєвий вплив на їхню психічну діяльність. Отримані результати засвідчили, що робота людини впливає на її сприйняття, цінності та процеси мислення переважно тому, що ставить перед нею вимоги, на які вона мусить намагатися відповідати.
Кон встановив, що у капіталістичній системі контроль над продуктом чиєїсь праці (власність і позиція в ієрархії) мають лише непрямий вплив на відчуження, тоді як контроль над процесом праці (щільність нагляду, рутинність і змістовна складність праці) мають значний прямий вплив на три основні прояви відчуження – безсильність, самовідчуженість і відсутність норм моралі. Проведений Коном аналіз вперше показав, що ані капіталізм, ані бюрократія не є основними джерелами відчуження.
М. Коном вперше доказово продемонстровано те, що змістовна складність праці чоловіків і значно впливає на їхню гнучкість мислення, і зазнає її значного впливу.
Аналіз лонгітюдних даних показав, що з часом особистісні риси мають вагомий вплив на зміну місця індивіда в структурі праці. Гнучкість мислення разом із самостійністю орієнтацій з часом приводять до більш відповідальних робіт, які надають більше можливостей для професійної самостійності. Також було доведено, що гнучкість мислення посилює самостійність орієнтацій і посилюється завдяки їй, що самостійність орієнтацій зменшує дистрес і зменшується через нього, і що саме самостійність орієнтацій має особливо сильні впливи на гнучкість мислення і дистрес.
На основі аналізу спудеїв та працівників Кон дійшов висновку про наявність фундаментального зв'язку між особистістю працівника і працею незалежно від призначення цієї праці. М. Кон виявив усталені зв’язки між соціально-стратифікаційною позицією та цінностями і орієнтаціями: чим вища соціально-стратифікаційна позиція чоловіків, тим імовірніше вони цінуватимуть самостійність як для себе, так і для своїх дітей, а також більш імовірно, що вони матимуть самостійні орієнтації щодо себе та суспільства. Цей зв’язок стосується також самостійності орієнтацій, дистресу, відчуження та гнучкості мислення.
Кон встановив, що професійна самостійність має каузальний вплив на психічну діяльність.
Таким чином, інтерпретаційний ланцюжок було завершено: соціально-стратифікаційна позиція впливає на професійну самостійність та перебуває під її впливом, а професійна самостійність впливає на психічну діяльність та перебуває під її впливом. І вперше було з’ясовано, що у поясненні психологічного впливу соціального класу професійна самостійність відіграє ключову роль.
Чоловіки, які посідають привілейованіші позиції у класовій структурі свого суспільства, з більшою імовірністю цінуватимуть самостійність орієнтацій для своїх дітей, будуть інтелектуально гнучкішими і самостійнішими у своїх орієнтаціях, аніж чоловіки, які в класовій структурі перебувають на менш привілейованих позиціях.
Позиція в класовій структурі впливає на цінування батьком самостійності, на самостійність орієнтацій та інтелектуальну гнучкість не через власність чи контроль над ресурсами, а насамперед через можливості для професійної самостійності працівників.
На основі аналізу в Польщі та Україні, Кон зробив висновок, що соціально-структурна позиція впливає на психічну діяльність головним чином через безпосередні умови життя людей.
34. Уявлення про професійний розподіл суттєво залежить від дослідницької мети, засад і рівня групування професій.
О.Д. Данкана розробив у 1961 р. широко відомий соціально-економічний індекс SEI.
У 1992 р. Г. Ганзебум і Д. Трейман запропонували альтернативний метод обчислення соціально-економічного індексу, з якого вони виключили вимірювання престижу як необхідний елемент для конструювання індексу. Їхня ідея полягала у розгляді професії як проміжного механізму між освітою і доходом.
Третім підходом до складання професійних шкал є мережевий, або реляційний, підхід. У цьому випадку шкала складається на основі даних про професійну приналежність близьких друзів або чоловіка/дружини респондентів - адже дружні і сімейні зв'язки людей соціально обумовлені. Технічно такого роду шкали складаються за допомогою статистичного аналізу таблиць спряженості двох чинників: професії респондента і професії його або її дружини/чоловіка або близького друга/подруги.
Один тип професійних класифікацій призначений для відображення розподілу професійних груп, виокремлюваних зазвичай для відображення розподілу рівня класифікації та спеціалізації. Спочатку класифікатори цього типу розробляли статистичні агенції окремих країн, проте останні два десятиріччя відбувається уніфікація фіксування професійної належності індивідів як у статистичних, так і у соціологічних масивах. Для цих цілей широко використовують категорії Міжнародної стандартної класифікації професій ISCO.
Останніми роками українські соціологи почали залучатися до великих міжнародних проектів – Європейського соціального дослідження (ESS) і Міжнародної програми соціальних досліджень (ISSP).
ISCO-88 інструмент дуже важливий і корисний, але трудомісткий у конструюванні.
В основі ISCO-88 закладалися критерії:
1.рівень кваліфікації – характеристика діапазону і складності виконуваних завдань.
2.спеціалізація – вид необхідних знань, використовуваних інструментів.
Для отримання змінної професії, яка подається в масивах 4-значним кодом, що означає чотири рівні групування. Перша цифра коду визначає 10 базових професійних груп. На наступному рівні (друга цифра) 10 основних груп поділяються на 28 груп, заснованих на принципі спеціалізації. На рівні третього цифри класифікація включає в себе 116 підгруп, і на останньому рівні четвертій цифри виділяються 390 базових груп.
9 змінних для присвоєння коду професій:
1)назва посади. 2)осн. робочі завдання і обов’язки. 3)рівень освіти. 4)рівень кваліфікації. 5)галузь зайнятості. 6)статус зайнятості. 7)кількість найманих працівників. 8)наявність керівних функцій. 9)к-сть підлеглих.
Класифікатор ISCO-88 ділить на такі групи:
законодавці, вищі держ. службовці, керівники
професіонали
спеціалісти
технічні службовці
працівники сфери торгівлі та послуг
кваліфіковані робітники с/г
кваліфіковані робітники з інструментом
оператори і складальники обладнання і машин
найпростіші професії
0. збройні сили
По-перше, слід зазначити, що дані різних досліджень дещо відрізняються у результатах. І якщо відмінність між різними європейськими дослідженнями незначна, то дані державної статистики України значно відмінні від інших досліджень – найсуттєвіша з яких полягає у кількості людей у найпростіших професій.
Серед зайнятого населення приблизно 1/10 входить до 1 першої групи ISCO-88 – законодавці, вищі державні службовці, керівники. Від чверті до третини зайнятих є працівники кваліфікованої нефізичної праці – серед них професіонали та спеціалісти. Від 3% до 6% займають технічні службовці. Близько 15% - працівники сфери торгівлі та послуг. ¼ зайнятого населення зайняті висококваліфікованою фізичною працею, серед них 1-2% с/г робітники, 13% - робітники з інструментом, 13% - оператори та складальники устаткування і машин. За різними даними від 10% до 25% населення мають найпростіші професії. Перші чотири категорії відносяться до білих комірців. Останні п’ять – до синіх комірців. Співвідношення білих та синіх комірців серед усіх респондентів становить 39% на 61%, а серед зайнятих – 49% на 51%. Таким чином, зараз структура зайнятості зсунута у білокомірцевий бік.
Динаміку населення можна проаналізувати лише за даними Держкомстату України, яке почало свої дослідження з 1996 року. Від 1996 до 2002 року відбувалося зниження чисельності зайнятих, з 2002 спостерігається процес підвищення та стабілізації кількості зайнятих. Найбільші втрати серед зайнятих спостерігалися у низці професійних груп робітничого класу. Найбільшими темпами знижувалася частка кваліфікованих робітників с/г – з 5% до 1,3% за 11 років. Це було наслідком аграрної реформи, руйнації колгоспів і радгоспів. Частка кваліфікованих робітників з інструментом скоротилася із 17% у 1996 році до 12,6% у 2007-му. Загалом високе зниження частки зайнятих відбулося у сфері професіоналів, спеціалістів та технічних службовців на 7%, 15 та вдвічі відповідно. Частка працівників сфери торгівлі та послуг виросла з 5,7% до 13,6% у 2007 році. Кількість операторів і складальників машин виросла на 4%, найпростіших професій на незначний 1%.
На тлі зниження обсягу зайнятих з 1996 по 2007 роки на 1,2 раза відбулися різноспрямовані процеси професійної мобільності. У п’яти групах знизився обсяг зайнятих, у 3 – збільшився. Пояснення цьому слід шукати у структурних зсувах в економічній сфері, у зміні відносин власності та впливові техніко-технологічних змін.
Вивчаючи гендерний профіль професійної структури, дослідники зазвичай фіксують увагу на горизонтальній сегрегації – нерівномірному розподілі чоловіків і жінок за галузями і професійними групами і на вертикальній сегрегації – соціальних бар’єрах для кар’єрного просування жінок, дискримінації на ринку праці, різниці в оплаті праці тощо. Чоловіки посідають вищі позиції у 1,5-2 рази частіше за жінок, кваліфікованих робітників з інструментом – 3 4-5 разів частіше, операторів і складальників устаткування і машин – у 3-5 разів частіше. Отже, чоловіки переважають на вищих керівних позиціях і на позиціях, де треба фізична праця, а жінки – у професійних позиціях нефізичної праці. Жінки отримують 68% від зарплати чоловіків.
Дані статистики та ESS підтверджують, що вік є значимою диференційною ознакою зайнятості в усіх порівнюваних країнах. Стосується це «крайніх» вікових груп на ринку праці – їхній професійний портрет значно відрізняється від портрета середніх вікових груп. Це явище називається віковий «ефект краю» у просторі професійних позицій. Крім того, у молодіжних групах інтенсивніше опановуються нові професії, а в старших – концентруються старі заняття, що потроху зникають.
Міські жителі мають безперечну перевагу в усіх позиціях, пов’язаних з управлінськими повноваженнями і кваліфікаційно-освітнім ресурсом: вони у 2-3 раза частіше, ніж сільські жителі, мають заняття керівника, професіонала і спеціаліста. Водночас серед сільського населення у 3-5 разів поширеніша зайнятість у найпростіших професіях. Серед міського населення співвідношення білих та синіх комірців становить 44% на 56%, серед сільського – 17% на 83%.
Сучасна соціологія пропонує чималий перелік теоретично та емпірично обґрунтованих вимірів соціальної стратифікованості суспільства, чільне місце серед яких посідає престиж професій і занять. Престиж використовується і як складова комплексних індексів соціальної нерівності, і як цілком самостійний вимір стратифікації.
В Україні дослідження престижу професій востаннє проводилося 2007 року, до цього дослідження – 1999 року. Очолюють престижну ієрархію заняття висококваліфікованою розумовою працею, насамперед управлінською, але також законотворчою, юридичною, підприємницькою, науково-викладацькою діяльністю. У нижній частині престижної ієрархії традиційно знаходимо професії сфери обслуговування та фізичної праці. Двадцять професій з тридцяти однієї статистично значуще змінили значення індексів за результатами оцінювання, серед яких індекси одинадцяти зросли, а дев’яти – зменшилися. Наші співгромадяни з більшою повагою почали ставитися до низки занять високого освітньо-кваліфікаційного та управлінського рівня, як то депутат, директор заводу, вчений, журналіст, актор, художник, військовослужбовець та інженер. Проте позитивні зміни в сенсі підвищення престижності заторкнули і кілька професій фізичної праці та сфери обслуговування. Будівельний бум останніх років, нестача кваліфікованих робітників-будівельників та рівень оплати їхньої праці не могли не позначитися на оцінці престижності професії будівельника. Серед усіх оцінюваних занять престижність професії будівельника зазнала найсуттєвіших змін щодо її рангового порядку в загальній ієрархії, піднявшись з 27-ї рангової позиції на 18. У верхній частині престижної ієрархії зниження оцінки престижності зафіксоване щодо керівника банку, а також традиційних занять правників – адвоката, юриста. Один з найвідоміших у сучасній соціології дослідників престижу професій і занять, автор Стандартної міжнародної шкали престижу занять (SIOPS) Д.Трейман переконаний у незмінності чи зовсім незначній варіативності ієрархії оцінок престижу професій і занять якщо порівнювати різні суспільства або ж оцінки в межах одного суспільства, диференційовані за соціально-демографічними та регіональними ознаками індивідів. Якоюсь мірою це явище характерне і для українського суспільства.
Перший фактор охоплює професії сфери обслуговування та фізичної праці, які потребують відносно меншого освітнього ресурсу і не передбачають тривалого навчання. Умовно назвемо цей фактор – “робітничі професії”.
Другий фактор описує професії управлінського рівня, які потребують високого освітнього рівня і передбачають високо статусні заняття – фактор “високо статусні заняття”.
Третій та четвертий фактори – результативно-творчі професії, які пов’язані з виробництвом матеріальної та духовної продукції, виконують певну соціалізуючу функцію щодо включення у суспільне життя наступних поколінь, вимагають довгого й кропіткого навчання та постійного удосконалення, підтвердження свого кваліфікаційного рівня. Назвемо третій фактор – “технічно-творчі професії” та четвертий “просвітницькі професії”.
Умовно названі як «технічно-творчі професії» та «просвітницькі професії», третій і четвертий фактори в уявленнях чоловіків становлять практично не два, а один набір близьких між собою занять, коли дещо відмінними від інших сприймаються лише професії художника і актора.
Переважна більшість респондентів (81 % разом) ідентифікували себе як належних до середнього (33 %) та робітничого (48 %) класів.
Регіональна диференціація також впливає на суб’єктивне бачення професій. Більш близькі уявлення до загальнонаціонального рівня мають мешканці центрального регіону.
обмеженість українського рейтингу професійного престижу очевидна. Настав час поступово приєднуватися до досліджень, які ґрунтуються на Стандартній міжнародній шкалі престижу занять. Інакше ми не матимемо можливостей ні для порівняння українського суспільства з іншими, ні для достовірних висновків про престиж професій і занять як один з основних суб’єктивних вимірів соціальної стратифікації на загальнонаціональному рівні.