40. Явище секуляризації та його вплив на структуру релігійно-конфесійного простору.

Секуляризація (С.) - процес зниження ролі релігії в житті суспільства; перехід від суспільства, регульованого переважно релігійною традицією, до світської моделі суспільного устрою на основі раціональних (позарелігійних) норм.

У західній соціології релігії секуляризація обговорюється вже понад півстоліття, однак, незважаючи на велику кількість фактичного і теоретичного матеріалу, досі не вироблено узагальненого підходу до феномену секуляризації, оскільки його трактування багато в чому визначається розумінням релігії і ставленням ученого до неї. Деякі автори вважають, що немає такого явища або процесу, який можна було б назвати С. На їхню думку, він являє собою скоріше форму антирелігійної ідеології (типу комунізму, атеїзму і раціоналізму), ніж наукове поняття. Інші вважають процес С. встановленим фактом, розглядаючи його як незворотний процес, властивий сучасності, що веде до скорочення сфери дії релігії, падіння її впливу і значення як для суспільства в цілому, так і для окремого індивіда. Між цими крайніми точками зору є багато інших, що наближаються до того чи іншого полюсу. Згідно класифікації амер. соціолога Л.Шайнера, існує 6 типів концепцій С.:

В рамках концепцій першого типу С. визначається як занепад релігії. Б.Вільсон визначає її як «процес, в ході якого релігійні інститути, свідомість і практика втрачають свою соціальну значимість». Згідно Вільсону, не релігійна практика і не релігійні інститути, а релігійна свідомість - сфера найбільш помітних і глибоких змін.

У концепціях другого типу (М.Вебер, Г.Пфаутц, Бергер і т.д.) увага акцентується на змінах в самих релігійних групах і інститутах, в яких на зміну орієнтації на «інший світ» приходять орієнтації на «цей світ», а на зміну традиційній етиці приходить прагматична етика. До цієї перспективі відноситься теза Вебера про протестантістской етиці.

Для третього типу (Пірсона, Белла та ін) характерно розуміння С. як наслідку дедалі більшої структурної диференціації суспільства, відділення релігії як соціального інституту від інших соціальних інститутів (освіта, сім'я, політика, право, мораль, економіка і т.д.) і від суспільства в цілому. Замість того щоб бути, як раніше, головним джерелом легітимації всього суспільства, релігія все більшою мірою стає приватною справою людини, проблемою його індивідуального вибору. Обмежується сфера її впливу, в значній мірі втрачаються функції релігії як соціального інституту, а значить, її роль і значення в суспільстві.

Згідно четвертому типу, С. означає заміну традиційної релігії її «функціональними еквівалентами» і «релігійними сурогатами» типу марксизму, націоналізму, атеїзму, раціоналізму і т.д. В даному випадку можна говорити про С. як про сурогатної релігійності.

З точки зори п'ятого типу концепцій, С. - це процес «десакралізації» світу.

Шостий тип концепцій визначаєте, як рух від «священного» суспільства до світського. Його головним представником є ​​Г.Беккер. У «священному» суспільстві велика ступінь опору зміні, культурним нововведень, відсутня ефективна взаємодія між соціальними групами і підтримується непрозора система цінностей. Для світського суспільства, навпаки, характерна готовність і здатність до зміни, прозора система цінностей, підвладна разл. впливам, а нововведення тут вітаються. В рамках цієї концепції С. означає відмову від традиційного визначення універсумів заради утилітарних і раціональних визначень.

41 Специфіка структурування релігійно-конфесійних відносин в сучасній Україні.

Релігія в цілому - абстракція, яка на рівні соціальної структури виявляється лише як конкретне віросповідання. У силу того, що одиницею релігійного простору є конфесійне поле (певне віросповідання), межа, що розділяє соціально-релігійні групи, також проходить саме між цими полями. Це не виключає формування в певних умовах релігійних спільнот більш високого порядку, що поєднують кілька соціально-релігійних груп (наприклад, християни, мусульмани, буддисти). Однак такі категорії перетворюються в скільки-небудь реальні лише при наявності конфлікту, протистояння на макрорівні. Релігійна практика неминуче формує соціальну межу: «ми» віримо в Бога, а «вони» - ні. Таким чином соціальний простір чітко ділиться на «нас» і «їх», на сакральне і світське. Сама межа, що ділить таким чином соціальний простір, надає йому ієрархічного порядку. Межа, що розділяє різні конфесії, може існувати в різних формах. У гранично ліберальній моделі межа будується на повній терпимості і інтелігентському релятивізмі. Модель межі в Україні наближається до ліберальної: створено достатні умови для вільного функціонування релігійних організацій традиційного і нетрадиційного спрямування в межах діючого правового поля. Саме такий стан демократичного і правового ставлення до всіх релігійних установ сприяв становленню поліконфесійності в релігійному житті України при збережені домінування традиційної релігії – християнства. Після здобуття Україною незалежності зафіксоване постійне зростання майже всіх складових релігійної мережі приблизно на 5-7% на рік, що організаційно закріплює поліконфесійність. З 1991 року кількість релігійних громад в Україні значно зросла і становить зараз понад 20 тисяч. Значно збільшилась кількість духовних центрів, релігійних місій та братств.

Держава по-різному бере участь у конструюванні релігійно-соціальної структури. Дуже поширений феномен державної релігії. У цьому випадку держава офіційно проголошує свою підтримку (моральну, законодавчу і фінансову) тієї чи іншої церкви, що автоматично ставить її на вершину релігійної ієрархії. Так, існування десятків церков не відміняє традиційного домінування в Україні православного християнства. Із загальної кількості релігійних організацій в нашій державі на громади послідовників християнства завжди припадало не менше 80%.

Проте єдиної православної церкви в нас немає і українське православ’я чітко розмежоване на три конфесії:

- Українська Православна Церква, підпорядкована Московському патріархату (УПЦ-МП)

- Українська Православна Церква, підпорядкована Київському патріархату (УПЦ-КП)

- Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ)

Конфесійна роз’єднаність значно перешкоджає консолідації суспільства, провокує протистояння та відкриті конфлікти між віруючим населенням України.

42.Місто як «соціальна лабораторія» та джерело соціоструктурних процесів.

Як особлива галузь, соціологія міста оформилась у межах чиказької школи (20—ЗО-ті роки XX ст.). її лідери — Р. Парк, Е. Берджесс, Л. Вірт — головне завдання вбачали у віднайденні механізмів просторової організації міста, уявляючи його соціальною лабораторією, в якій можна вивчати людську природу і зміст суспільного життя. Міську спільноту розглядали вони як мозаїку різних соціальних груп, кожна з яких претендувала на певну територіальну зону.

Дослідницька програма Р.Парка та Е.Берджеса міста як “соціальної лабораторії”: Місто як продукт економічної, соціальної та культурної адаптації соціальної спільноти до оточуючого середовища, що саморозвивається на певній території і поділяє колективну відповідальність.

Місто - найбільш успішна спроба людини перетворити світ. (ТУТ І ВІДБУВАЄТЬСЯ СТРУКТУРУВАННЯ)

1) Створивши місто людина перетворила себе саму. У сучасних містах цивілізація і соціальний прогрес набули характеру якогось контрольованого експерименту.

2) Звичай та традиція змінилися сусп. думкою і законом. (Місто - осередок складних змін.)

3) новий соціальний порядок є більш або менш штучним утворенням - артефактом. Він не природний і не священний, але прагматичний і експериментальний

Міське співтовариство - тенденції та події які можна описати і дослідити. Берджес говорив, що об’єкти вивчення не можна витягти з лабораторії, їх треба вивчати в місті.

Місто - це особлива організація з типовою біографією, і окремі міста мають достатню схожість, щоб знання, отримане про одне місто, могло вважатися (певною мірою) істинним і для інших міст.

Боротьба між процесами самоорганізації (потреба в адаптації до середовища і інтересів різних груп) і дезорганізації (наслідок постійних процесів вторгнення та витіснення на території).

Механізми функціонування та розвитку міської спільноти:

1. соціація – інтегративні фази кооперації, аккомодації, конкуренції, асиміляції;

2. сегрегація – утворення соціально-поселенських спільнот у “концентрованих зонах” міста (Р.Берджес), розвиток просторової соціальної ієрархії та соціальної маргінальності. Берджес вивчаючи як місто росте, ввів поняття «концентрація», «послідовність», «концентричні зони». У Чикаго, наприклад, він виділив: 1 зона-центральний діловий район, 2 - проміжний район, 3 - місце проживання робітників, 4 - зона резиденцій (особняків і т.п.), потім - передмістя, природні райони і т.д.

(Парк) Район називається «природною зоною» тому, що з'являється незаплановано і

виконує певну функцію. Місто - це купа природних зон, кожна з яких має свою специфічну середу і свою особливу функцію в міській економіці в цілому. Потрібно вивчати 1) топографію природніх зон, 2) культурне життя цих зон.

Міграція, мобільність - двигуни зростання міста (центр-периферія, накладення, витіснення й інші процеси). Уявлення індивіда про себе самого, роль, яка йому відведена в суспільстві і, нарешті, характер, який він набуває, у великій мірі визначаються характером асоціацій, в які він вступає.

Концепт маргінальності (Стоунквист, Парк) – як соц.-псих.наслідку неадаптації; “соціо-культурний гібрид”

Вітчудження та маргінальність зберігаються, незважаючи на географічну близькість, і де кожне співтовариство, наймовірніше, складається з людей, що проживають разом і пов'язані відносинами, які, скоріше, можна описати як символічні, ніж соціальні.

1) Злочинність, дезорганізація теж відбуваються по зонах (в перехідних, в зонах розпаду цих елементів більше).

2) соціальна «дезорганізація» змінює темп життя міста. Вихідний пункт особистісної дезорганізації - сім'я.

3) всі типи суспільних явищ - реакція на зміни середовища (фізичної, соціальної, міжособистісної).

У колишньому стійкому соціумі людина досягала повної біологічної і соціальної рівноваги, але зараз соціальні проблеми незрівнянно зросли. Вторинні засоби повідомлення (у порівнянні з спілкуванням міжособистісним) погіршують мораль.

4) У місті, де звичаї витісняються громадською думкою і законами, людина змушена жити не інстинктами і традицією, а своїм розумом. В результаті вона потрапляє в критичне становище, коли вона повинна створювати правила дій і, одночасно, діяти.