Категорія соціальної структури суспільства: пізнавальний статус, спільне та відмінне в провідних соціологічних інтерпретаціях.
Соціальна структура – відносно усталене розміщення функціонально залежних елементів та зв’язків між ними в межах певної цілісності. Структура – упорядкованість, яка відтворюється у часі та просторі.
Поняття «соціальна структура» описує:
Упорядкованість між компонентами соціальної системи(групи, організації, суспільства), яка проявляється в стійких соціальних зв’язках, соціальних відносинах і відтворюється у часі та просторі. Зрозуміти соціальну структуру означає зрозуміти сукупність її компонентів
Типи ознак структурної системи
Морфологічні – кількість, порядок, дистанція, способи організації компонентів
Функціональні/поведінкові – ролі, взаємодія, підтримка, регуляція, функції..
Методологічні підходи до аналізу соціальної структури.
Конт, Спенсер – суспільство як організм, як статика-динаміка.
Карл Маркс – через класову структуру і економіку. (сек.)
Вебер запропонував «трьохмірний» підхід аналізу соціальної структури, що складається з: власності, престижу та влади.
Дюркгейм – структура функціоналізму (структури – пов’язані сукупності цінностей на норм.).
Р. Браун - соціальна структура - це розподіл осіб в системі відносин, що регулюються та встановлюються соціальними інститутами.
Маліновський розглядав структуру суспільства як сукупність інститутів, відповідей на базові потреби( мета принцип).
Для Леві-Стросса «соціальна структура - це уявна конструкція, що створюється для пояснення емпіричних спостережень і що лише у загальних рисах відображає моделі різних емпірично спостережуваних положень і відносин».
Лінтон виділяв у складі соціальної структури статус, очікування та ролі.
Загально наукові уявлення про структурні риси систем. Як співвідносяться мінливість та усталеність в проявах соціальних структур?
Структура — відносно усталене розміщення функціонально залежних елементів та зв’язків між ними в межах певної цілісності (системи). Структура — упорядкованість (напротивагу хаосу, відтв. У часі і просторі). Соціальна структура описує упорядкованість між компонентами соціальних спільноти (групи, організації, суспільства), яка проявляється в стійких соціальних зв’язках, соціальних відносинах у часі і просторі. Зрозуміти соц, структуру — зрозуміти сукупність її компонентів.
Проблема будови суспільства як соціальної системи завжди була однією з центральних у соціології. Так, ще О. Конт, окреслюючи предмет дослідження своєї соціальної статики визначив, що вона — це соціальна анатомія, що вивчає будову соціального організму, котрий складається з великої кількості соціальних елементів.
Соціальна структура суспільства — це сукупність взаємозв'язаних і взаємодіючих між собою соціальних груп, спільностей та інститутів, пов'язаних між собою відносно сталими відносинами.
Сутність соціальної структури суспільства найбільш повно виражається у її загальних рисах, до яких можна віднести:
• багатоманітність соціальних елементів, що утворюють соціальну структуру суспільства (соціальний інститут, соціальна група, соціальна спільність тощо);
• різний ступінь впливу кожного складового елемента соціальної структури суспільства на соціальні процеси і явища, відмінність їхніх соціальних ролей;
• наявність відносно стабільних зв'язків між складовими елементами соціальної структури суспільства, взаємозалежність останніх. Це означає, що жоден елемент соціальної структури не може існувати в суспільстві автономно. В будь-якому випадку він поєднаний соціальним зв'язком з іншими структурними підрозділами суспільства.
• взаємопроникність елементів, що забезпечує цілісність соціальної структури, тобто одні й ті ж соціальні суб'єкти можуть бути частинами різних складових одиниць суспільства.
• багатофункціональність і стабільність — кожен елемент соціальної структури суспільства виконує свої специфічні функції, які є відмінними від ролей інших соціальних елементів, що й передбачає значну кількість соціальних функцій суспільства. У зв'язку з вищесказаним можна зробити висновок, що основними складовими суспільства є соціальні спільності, оскільки їх вплив на соціальні процеси є незрівнянно більший ніж участь окремої особистості. Що стосується соціальних організацій та соціальних інститутів, то вони формуються у результаті діяльності і взаємодії соціальних спільностей та груп, є похідними від них. Важливим елементом соціальної структури суспільства є також соціальні групи.
Особливості морфологічних та функціональних проявів соціальних структур, їх ознаки. Сформулюйте дослідницькі завдання для вивчення морфологічних та функціональних проявів конкретного виду соціальної структури.
T. Дюркгейм виокремлює у структурі соціологічного знання соціальну морфологію і соціальну фізіологію. Соціальна морфологія, на думку вченого, вивчає "матеріальні форми суспільства", тобто демографічні, географічні, економічні, соціоструктурні фактори. В цьому зв´язку Е. Дюркгейм привертає увагу до географічного місцезнаходження суспільства, форми його кордонів, розмірів території, чисельності та густоти населення, розмірів сіл, міст, провінцій, характеру комунікацій тощо. Вирізнення соціальної фізіології Еміль обґрунтовує існуванням (поряд з морфологічними) функціональних або фізіологічних фактів. Це факти колективної свідомості та способи колективних дій. Дюркгейм насамперед цікавиться колективною свідомістю, впливом колективних уявлень на свідомість та поведінку індивідів.. Серед фактів колективної свідомості французький соціолог розрізняє релігійні традиції, народні легенди, політичні ідеї, правові та моральні норми, мотивацію економічної діяльності.
Морфологічні ознаки:
- кількість та стійкість компонентів, які утворюють систему
- порядок розташування компонентів
- дистанції та характер зв’язків між ними
- способи організації компонентів в системі
2. Функціональні (поведінкові) ознаки:
- розподіл ролей, функцій, очікувать між компонентами
- регулярність взаємодій, обміну між компонентами, а також між компонентами та системою в цілому.
- моделі підтримки, регулювання, контролю внутрішнього функціонування узгодженості структури
- моделі подолання структурної неузгодженості, зміни структури.
4 Способи класифікації соціальних структур. Проілюструйте на конкретних прикладах відповідні різновиди соціальних структур.
Критерії класифікації:
за сферами буття (матеріальні та ідеальні)
за спрямованістю зв*язків (горизонтальні, ієрархічні, композиційні, мережеві)
за походженням зв*язків (субстанціональні та функціональні; обумовлені внутрішніми або зовнішніми для системи факторами)
за чисельністю та гетерогенністю компонентів та зв*язків (прості/складні, діади/тріади, гомогенні/гетерогенні, внутрішньо узгоджені/неузгоджені)
Приклади - ????
5 Яким чином соціальні відносини здатні впорядковуватись? Як утворюється соціальний порядок з хаосу людських дій?
Існує чотири типи відповідей на такого роду питання про соціальний порядок.
(1) Згідно з утилітаристським підходом, підтримання соціального порядку відбувається, оскільки це відповідає особистим інтересам всіх індивідів, особливо в складних суспільствах, де надзвичайно високий ступінь поділу праці та взаємозалежності людей.
(2) В рамках культурного підходу підкреслюється роль загальних норм і цінностей. Основне положення даного підходу полягає в тому, що члени товариства володіють певними загальними переконаннями, наприклад, такими, як недоторканність людського життя, легітимність належним чином встановленого авторитету, важливість шлюбу. Саме цей консенсус щодо належного способу поведінки і забезпечує стабільність і порядок. Часто підкреслюється, що важливу роль у багатьох суспільствах відіграє релігія, яка об'єднує населення на основі загального набору цінностей. Впливовими представниками даного підходу серед соціологів є Е. Дюркгейм і Т. Парсонс. Існує також марксистська версія культурного підходу. З цієї точки зору, хоча спільність цінностей дійсно може мати місце, насправді вона нав'язується тими, хто наділений владою. Таким чином, загальна культура, що забезпечує порядок, - це, по суті, ідеологія, що сприяє реалізації інтересів тих, хто має владу в суспільстві.
(3) Третій підхід підкреслює значення влади і панування, тобто примусу. Порядок забезпечується використанням армії, поліції, суду, а також внутрішньою дисципліною організацій, таких, як школи, бюрократичні організації, підприємства, лікарні та в'язниці. Серед теоретиків соціології найбільш яскравими представниками такого погляду на роль примусу в забезпеченні соціального порядку є К. Маркс і М. Вебер, хоча очевидно, що і той, і інший надавали також важливе значення культурі і цінностям. Теоретики, що підкреслюють роль примусу, прямо або побічно піднімають важливе питання. Порядок не є чимось нейтральним, завжди необхідно задаватися питанням про те, чиїм інтересам служить створений соціальний порядок.
(4) Інтеракціоністський підхід зосереджується на питанні про виникнення соціального порядку. Даний напрямок з'явився, головним чином, завдяки етнометодології і І. Гофману, яких цікавило, на відміну від згаданих вище соціологів, конструювання порядку на рівні повсякденної соціальної взаємодії. Вони показують, що існує безліч правил, які керують соціальною взаємодією, але в основному не усвідомлюються нами. Учасники взаємодії усвідомлюють їх існування тільки тоді, коли ці правила випадково або з експериментальними цілями порушуються.
6 Концепт та аналітичні різновиди соціальних відносин
Соціальні відносини – схема взаємоорієнтованих дій акторів в певних умовах взаємодій, які повторюються у часі й просторі, мають регулярний й регульований характер та внутрішню логіку.
Аналітичні класифікації соціальних відносин:
За шансами (егалітарні – неегалітарні)
За спрямованістю (універсалістські– комунітарні-корпоративні – індивідуалістські)
За мотивацією учасників взаємодій (інструментальні–ессенціальні; псевдо-)
За регулятивними нормами (формальні –неформальні)
За тривалістю (постійні-тимчасові)
За гомо- \ гетеро-генністю звязків
За ступенем раціональності (емоційності)
За ступенем інтимності-дистанційності та персоніфікованості-анонімності (первинні face-to-face – вторинні)
За сферами практик
7.На розкриття яких проявів соціальних явищ та процесів налаштовує соціоструктурний аналіз? Основні пізнавальні рівні та категорії соціоструктурного аналізу.
Будь-який соціоструктурний аналіз і соціоструктурний опис завжди були і є описом систем соціальної нерівності. (В. Іонін)
нерівність індивідів і груп є початковою ознакою соціальної структури, завдяки якій стає можливим її існування в системній якості, в іншому випадку (рівності або тотожності елементів) не було б громадської організації, систем, структур; просто абстрактна безліч елементів. саме факт нерівності обумовлює розвиток і зміну соціальної структури.
М. Вебер вважав основним соціокультурним критерієм потребу людини в гармонізації стосунків між нею і космосом, природою, оточуючим світом.
Соціокультурний аналіз спрямований на : -розкриття стану й механізму соціальних відносин, що утворюються в практиках учасників соціальних взаємодій. -Двоїстість прояву структур (практичні \ дискурсивні) (Гідденс, Бурдьо) -Процесуальність (структурування) (Штомпка, Гідденс) -Функціональність -Багаторівневість (Лефевр, де Серто) -Історичність (зв’язок із просторово-часовим континуумом) (Бродель..)
Концептуальний апарат соціоструктурного аналізу:
на макрорівні: соціальні інститути
на мезорівні: статуси і ролі (досягнуті та приписувані), соціальні мережі та організації, правила (формальні та неформальні), соціальні позиці (сильно -чи слабо-ресурсні).
На мікрорівні: соціальні ресурси, різні види капіталу.
Соціоструктурний аналіз передбачає бачення суспільства як певної системи, яка характеризується наявністю елементів та відносин, що виникають на їх основі, механізмів, що ці відносини регулюють. Тобто говоримо про суспільство як систему, що характеризується структурою взаємодій, відносин, механізмів їх перебігу і функціонування. Соціальний простір, соціальна мобільність, соціальна стратифікація, явище соціальної нерівності і т. д. – це все явища і процеси, що можуть бути досліджені соціоструктурним аналізом. Відповідно, міркуємо далі, соціальний статус, ролі, позиції, класи, норми і правила, різновиди соціальної мобільності та стратифікації і ще деякі – можуть виступати категоріями аналізу. Відповідно до прикладів, наведених вище це автори: Сорокін, Гідденс, Парсонс, Бурдьє, Уорнер, Ядов, Радаев, Шкаратан, Штомпка.
8. Основні принципи соціоструктурного аналізу суспільства; пізнавальні можливості підходу. (лекція)
1. Соціальні взаємодії прагнуть до утворення сталих форм; таке прагнення посилюється в часі.
2. В суспільстві існують соціальні структури як мережі усталених взаємозв’язків між індивідуальними або колективними агентами (індивідами, соціальними спільнотами, інститутами та організаціями), які утворюються з приводу виробництва та розподілу ресурсів і правил взаємодій, а також їх інтерпретацій .
3. Соціальні структури мають об’єктивні та суб’єктивні прояви \ виміри.
4. Соціальні структури постійно конструюються і відтворюються в соціальних взаємодіях-практиках.
5. Фунції структур у суспільстві є множинними: Примус та контроль, стимулювання, забезпечення можливості соціальних взаємодій.
6. Соціальні структури обмежені простором і часом.
7. Структури змінюються колективними та індивідуальними практиками агентів.
8. Для розвитку структур важливою є тенденція до самоорганізації та ефект синергії.
9.«Соціальний простір» - теоретичний конструкт чи метафора? Якою має бути логіка соціологічного дослідження соц..простору за субстанціоналістським та реляційним підходами?
Соціальний простір зазвичай розглядають як поле соціальної діяльності, що містить сукупність значимих соціальних груп, індивідів, об’єктів у тому чи іншому їх взаємному розташуванні. [14, с.83] Складність вивчення категорії «соціальний простір» полягає в тому, що саме поняття соціального простору має міжциплінарний характер, оскільки проблематика простору є предметом досліджень не лише соціологів, а й політологів, філософів, географів, істориків та представників ряду інших наук. Актуальність дослідження методології аналізу соціального простору в межах соціології, його форм і особливостей розвитку обумовлена завданнями, що висуваються конкретно-науковим аналізом сучасних соціальних процесів і соціальних практик.
Трансформацію підходів до розуміння соціального простору логічно будувати хронологічно, починаючи з робіт представників класичних соціологічних вчень. Засновник соціології, О. Конт, у праці «Курс позитивної філософії»[15, c.500-586] зазначав, що простір є важливим елементом, без якого досить складно формулювати закони. Він увів до наукового обігу поняття «соціальної відстані», а також обґрунтував ідею щодо тривимірності простору, виділивши в ньому 3 вісі: вісь Х, що відображає величини економічного фактору, вісь У – духовного та Z – морального фактора. Соціальна відстань між точками була трактована О.Контом як взаєморозуміння, що існує між індивідами, між групами та між індивідом і групою, в яку він входить. Але для О. Конта та для інших прихильників школи позитивізму проблема простору не посідала основного місця в теоретичних конструкціях.
У Е. Дюркгайма соціальний простір розглядається як момент соціальної структури. Він має бути диференційованим і організованим соціокультурно. Уявлення про простір і його структурацію спільні для всіх членів суспільства, оскільки вони входять до однієї соціальної або цивілізаційної цілісності. Соціальний простір також може розглядатися як механізм об’єднання соціальних явищ, що безпосередньо впливають на спосіб життя соціальних утворень. У межах концепції Е. Дюркгайма простір суспільства не є продуктом «колективних уявлень», він сам є суттю «колективного уявлення».
Необхідно означити ще один напрям аналізу простору в соціології, засновником якого є Г. Зіммель. У свій фундaментaльній «Соціології» він приділив цілу глaву дослідженню простору. «Простір зaвжди зaлишaється формою, що сaмa по собі не мaє результaту, aле в модифікaціях якої відновлюються реaльні енергії». [16, p. 543-544]. Тaким чином, для Зімеля соціaльне знaчення мaє не сaм простір, скільки те, як з психологічної точки зору ми оргaнізуємо його чaстини. Тaким чином, вивчaючи місто, ми повинні перш зa все орієнтувaтися нa людину тa її комунікaцію. Як вже було зaзнaчено вище, інформaнт, a не дослідник, визнaчaє, що повинно бути нaнесено нa кaрту. Тaкож вaжливим моментом є те, що соціaльнa взaємодія є кaтaлізaтором для реaлізaції простору: до почaтку взaємодії простір, по суті, є незaповненим, він оживaє тільки у результaті взaємодії.
У своїй книзі Зімель зaчіпaє тaкі вaжливі моменти соціaльного знaчення простору, як питaння унікaльності місцевості, проблему кордонів, вплив мігрaції людей нa сaму місцевість. Для нaс цікaвим є питaння кордонів тa те, як люди відобрaжaють це у своїх ментaльних кaртaх. Нa думку Зімеля, символічні межі мaють нaбaгaто більший вплив нa людей, ніж, нaприклaд, природні, тaкі як річки чи гори. Він визнaчaє кордон (грaницю) як соціологічну реaльність, що оформленa у просторі. Для Зімеля кордон (грaниця) є водночaс і бaлaнсом між індивідуaльним тa суспільним у житті людини, люди хaрaктеризуються різною включеністю в соціaльні структури, і це тaкож є проблемою кордонів. У Зімеля ми тaкож можемо знaйти зaувaження щодо психологічного пливу великих тa мaлих просторів нa людей. У своєму есе «Великі містa і духовне життя» він детaльно розглядaє це нa приклaді впливу великого містa нa поведінку людей, нa їх відчуття, кaжучи про те, що життя у великих містaх хaрaктеризується підвищеною нервовістю, причиною якої є швидкa і безперервнa змінa зовнішніх і внутрішніх врaжень» [17]. Відповідно, змінa розміру території проживaння дуже вaжливa для жителів, тaк як впливaє і нa коло їхнього спілкувaння, і нa трaєкторії щоденного переміщення, і нa темп життя, і нa сaмоідентифікaцію.
Г. Зімель говорив про місто як про центр кристaлізaції соціaльних зв'язків тa простір, який є місцем локaлізaції відносин з приводу обміну. Він розумів міський простір як сукупність символічних точок, нaсичених певними соціaльними смислaми: релігійними (хрaми), влaдними, розвaжaльними, торговельними. Їх головнa функція - перетворити нейтрaльну територію нa комфортний для проживaння простір. Міський простір впорядковує життя городян, зaдaючи їм трaєкторії поведінки і життєвого шляху.
До дослідження проблем соціального простору принципово по-новому підійшов П. Сорокін [18]. Він досліджував соціальний простір під кутом зору соціальної мобільності. Вчений звертається до порівняння геометричного та соціального просторів. Кожна з площин соціального простору формується під впливом певного типу відносин і володіє власною автономною логікою. Це свого роду «підпростори», структурні елементи єдиного соціального простору. Тому відмінність, яку він фіксує, полягає у тому, що геометричний простір є тримірним, а соціальний – багатомірним.
Праці П.Сорокіна з проблеми соціального простору справили вельми неоднозначний вплив на соціологію. З одного боку, вони створили передумови для дослідження проблем соціальної мобільності, а з іншого – закріпили в науці розуміння соціального простору лише як одного з аспектів соціальної структури. Проблема фізичного простору в соціології через вплив П.Сорокіна впродовж тривалого часу була маргіналізована.
У контексті аналізу соціального простору, виникає необхідність відмітити підхід Т. Парсонса до цієї проблематики. У своїй праці «Соціальна система» Т. Парсонс описує, як просторове розміщення вказує на те, у якому специфічному відношенні певний об’єкт перебуває або розташовується у просторі відносно інших об’єктів. Тобто кожна соціальна група, кожна спільнота повинна мати окреме місце в просторі суспільства. Таким чином соціальний простір проектується на фізичний, соціальний капітал конвертується у просторовий і навпаки. Його наукові погляди на простір пов’язані з центральною для нього ідеєю нормативного порядку.
Необхідно відмітити, що французький соціолог П. Бурдьє створив одну з фундаментальних конструкцій соціального простору [19]. Він розглядає суспільство як багатовимірний простір, а структуру соціального простору створюють чотири поля практик: поле економіки, соціальне поле, культурне, поле політики, що визначають багатовимірність простору. З точки зору П. Бурдьє, соціальний простір є об’єктивним відносно кожного з агентів соціальної дії. Як П. Сорокін, так і П. Бурдьє зазначає, що фізичний та соціальний простір відмінні між собою. Він навіть намагається їх розмежувати: фізичний простір визначається за взаємними зовнішніми сторонами частин, які його утворюють, в той час, коли соціальний простір – за взаємовиключенням позицій, що його утворюють. У П. Бурдьє фізичний простір є соціальною конструкцією та проекцією соціального простору, соціальна структура в об’єктивованому стані, об’єктивація та натуралізація минулих та чинних соціальних відносин. П. Бурдьє зазначає, що діяти у суспільстві можна, тільки посідаючи певну позицію у соціальному просторі. Концепція поля П. Бурдьє надала можливість для подальшого дослідження проблематики простору в межах конструктивістської парадигми.
На особливу увагу заслуговує позиція англійського соціолога Е. Гідденса в процесі дослідження соціального простору. [20] Науковець зазначає: якщо у минулому соціальні практики були безпосередньо пов'язані з локальним просторовим контекстом, то в сучасних умовах спостерігається відокремлення соціальних відносин від конкретного місця. Це призводить до послаблення «почуття простору». Тобто, мова йде не про зникнення реального фізичного або соціального просторів, а про зміну особливостей в його сприйнятті.
Сучасний погляд на проблему соціального простору відстоює У. Бек у своїй роботі «Що таке глобалізація?», де він розглядає вплив глобалізаційних процесів на зміну соціального простору [21]. Соціолог вводить поняття «транснаціональний соціальний простір». Світове суспільство є єдиним, хоча і багатовимірним, поліцентричним, політизованим транснаціональним соціальним простором.
Фундатором теоретичного аналізу проблеми простору в соціології виступив Г.Зіммель. (Концепція “соціальних кіл”, до яких належить окрема людина, індивід може бути водночас залучений до кількох соціальних груп).
уявлення про соціальний простір як систему місць. “З одного боку, суспільство продукує в собі й пропонує певне “місце”, яке, щоправда, відрізняється від інших за змістом та абрисами, але в принципі може бути заповнене багатьма й тому є чимось анонімним; з іншого боку, незважаючи на його всеосяжний характер, індивід посідає це місце на грунті внутрішнього “покликання”, кваліфікації, яку сприймає як цілком особисту” Сам соціальний простір постав водночас і простором примусу, і простором свободи,творчості.
Субстанціональний підхід: П. Сорокін “Соціальний простір є певний всесвіт, складений з народонаселення Землі. Там, де немає людських особин або живе лише одна людина, немає соціального простору (або всесвіту), оскільки одна особина не може мати у світі жодного стосунку до інших. Вона може перебувати лише в геометричному, але не в соціальному просторі. Відповідно, визначити положення людини або якогось соціального явища в соціальному просторі означає визначити його (їхнє) відношення до інших людей та інших соціальних явищ, узятих як такі “точки відліку” .
Субстанції- індивіди, групи, організації, які об’єднані суспільними відносинами.
Реляційна концепція: П. Бурдьє “соціальний простір є об’єктивним щодо кожного з агентів соціальної дії. Доволі перспективним видається його твердження про те, що побачити щось у суспільстві можна, тільки посідаючи певну позицію в соціальному просторі: “За відсутності сконструйованого простору, – писав він, – немає жодної можливості побачити, звідки бачать те, що бачать” Отже, соціальне розуміння потребує врахування соціальноїтопології.” "Структура соціального простору визначається … структурою розподілу капіталу і прибутку, специфічних для кожного окремого поля".
10.Які властивості має соціальний простір? Що це означає для методології соціологічного дослідження структур соціального простору (сталих моделей соціальних відносин)?
Властивості простору: 1) процесуальність, зв'язок з часом-потік безкінечних практик та подій ( Бродель, Штомпка); 2) рухливість кордонів, емерджентність; 3) дуальність об’єкта-субєкта (Гіденс, Бурд’є); 4) багаторівневість (Лефевр, де Серто); 5) дискретність – містить різні поля практик (Бурд’є); 6) тенденція до гомології полів простору; 7) боротьба за володіння капіталами та дискурсами ( Бурд’є).
Щоб визначити, яке значення мають властивості соц простору для методології соціолог досл-ня структур соціального простору, треба прослідкувати еволюцію терміну «соціальний простір» та змісту, який був в нього вкладений.
Фундатором теоретичного аналізу проблеми простору в соціології виступив Г.Зіммель в опублікованій 1903 р. спеціальній праці “Соціологія простору”. Зіммель розробив уявлення про соціальний простір як систему місць, у нього соціальний простір постав водночас і простором примусу, і простором свободи, творчості. Після концепції Г.Зіммеля найбільший резонанс у соціології мала концепція соціального простору, запропонована П.Сорокіним. За ним, соціальний простір є певний всесвіт, складений з народонаселення Землі. Відповідно, визначити положення людини або якогось соціального явища в соціальному просторі означає визначити його (їхнє) відношення до інших людей та інших соціальних явищ, узятих як такі “точки відліку” .
Це визначення дає підстави для висновку, що порівняно з Г.Зіммелем П.Сорокін значно спростив концепцію соціального простору, довівши реляційну установку до максимально можливої межі. Але простір, зведений до відносин між індивідами та іншими соціальними одиничностями, ставав недоступним для наукового дослідження. Адже жоден людський розум не в змозі охопити всю сукупність міжіндивідуальних відносин, в яких нерозривно переплетені необхідне та випадкове. До того ж стосунки між акторами (не тільки індивідами) не охоплюють усіх відносин у суспільстві. Лишаються структурні відносини, на які актори мусять зважати як на об’єктивні. До структурних належать відносини, породжені диференціацією суспільства у фізичному просторі. З огляду на це, здивування викликає припущення П.Сорокіна щодо самотньої людської особи поза соціальним простором. Сам П.Сорокін, мабуть, відчув, що запропоноване ним визначення соціального простору є інструментально безплідним. Так, виходячи з нього, неможливо визначити місця акторів або явищ. Тому П.Сорокін пропонує методологічні вдосконалення, згідно з якими треба співвідносити індивідів із соціальними групами, а соціальні групи – між собою: “Складові цього методу такі: 1) визначення відношень людини до певних груп; 2) відношення цих груп одна до одної всередині популяції; 3) відношення цієї популяції до інших популяцій, що становлять людство” Праці П.Сорокіна з проблеми соціального простору справили вельми неоднозначний вплив на соціологію. З одного боку, вони створили передумови для дослідження проблем соціальної мобільності, а з іншого – закріпили в науці розуміння соціального простору лише як одного з аспектів соціальної структури.
Бурдьє трансформував теорію соціального простору і розвинув її у теорію соціального поля. Соціальний простір Бурдьє розуміє як двопорядкову сутність: а) соціальну (задана система координат, у якій розташовані суб’єкти); б) фізичну (розташування людей відносно один одного у реальному просторі, “привласнення” агентами речей, земельних ділянок, міських ландшафтів та інших артефактів).
11.Як враховувати зв'язок між простором та часом в соціоструктурних дослідженнях суспільств? Як час впливає на соціальний простір? Поняття legacy (історичного, культурного наслідування) в соціології – його пізнавальне значення.
Простір і час як форми буття матерії мають як спільні для них властивості, так і характерні для кожної з цих форм. До їх загальним властивостей відносяться: об'єктивність і незалежність від свідомості людини, їх нерозривний зв'язок один з одним і з рухом матерії, єдність безперервного і перериваної в їх структурі, кількісна та якісна нескінченність, вічність.
Реальні простір і час володіють метричними і топологічними властивостями. Перші виражають їх протяжність, вони пов'язані з вимірюванням і характеризують їх кількісний аспект. Метричними властивостями простору є гомогенність, ізотропності, тривимірність, кривизна; часу - однорідність, одномірність. Топологічні властивості виражають просторову і тимчасову впорядкований ¬ ність, якісний аспект простору і часу (зв'язність, симетричність і ізотропності простору, анизотропность, незворотність, ритм, темп).
Загальні властивості простору і часу специфічно конкретизуються, заломлюються на різних рівнях організації матерії, наприклад, в неживій природі, в мега-, макро-і мікросвіті.
Специфіка соціального простору тісно пов'язана зі специфікою соціального часу, який є внутрішнім часом суспільного життя і як би вписано у зовнішнє по відношенню до нього час природних процесів.
Соціальний час є мірою мінливості громадських процесів, історично виникаючих змін у життя людей. Соціальний час і соціальний простір мають складну структуру. Соц час виникає як накладення один на одного різних часових структур. Тут можна виділити також і час індивідуального буття людини, яке визначається протіканням різних соціально та індивідуально значущих для нього подій.
Ідея наслідування має давнє коріння. Про значення наслідування для виховання людини писав ще Арістотель, але розгорнуту концепцію цього психологічного явища дав Г.Тард. Основна його праця — «Закони наслідування» (1890), де Тард ставить у центр свого дослідження індивіда, а суспільство розглядає як продукт взаємодії індивідів. У цьому він вбачає принципову відмінність суспільства від природи і розглядає органіцизм та еволюціонізм як концепції, не здатні пояснити особливості соціальних явищ.
Наслідування — загальна характеристика процесу повторення різних форм буття. Соціологія мусить досліджувати психологічні відтворення результатів наслідування, котрі мають простір повторюваності, число і вимір.
Головною
рушійною силою розвитку суспільства є
непоборне психічне прагнення людей
до наслідування; всі явища людського
життя здійснюються під впливом сили
прикладу, і кожне з них має наслідувальний
характер. Саме тому явища суспільного
життя часто схожі між собою, оскільки
вони є результатом наслідування в
найрізноманітніших формах: наслідування
звичаю, моди, симпатії, покори,навчання,
виховання і т. д.
Головним
об'єктом наслідування є винаходи та
відкриття. Окремі індивіди — творчі
особи — здійснюють ці новації в
суспільстві. З цих новацій завдяки
наслідуванню виникають нові відкриття,
нові вдосконалення елементів ма
теріальної
та духовної культури. Наділена актом
творчої уяви обдарована особа — єдине
джерело всіх новацій.
Тард ретельно розробляє всі деталі процесу наслідування. Він розрізняє два типи наслідування — звичаї і моду. З традиційному суспільстві панує звичай, у сучасному — переважає мода. Відкриття завжди сприймається менш болісно, якщо воно відповідає існуючим традиціям. Адаптація тоді наступає швидше, виникає логічний союз наслідувань. І навпаки, коли новація суперечить існуючим звичаям, уявленням, знанням, то гострішою стає логічна дуель наслідувань. Традиційне суспільство характеризується дещо гострішими конфліктами у впровадженні новацій, ніж новітнє. На зміну одним новаціям приходять інші, знову наступає наслідування, опозиція та адаптація, і таким чином, згідно з уявленнями Тарда, розвивається суспільство.
12.Як виробляється та упорядковується соціальний простір за неомарксистською концепцією?
Анрі Лефевр запропонував немарксистську концепцію виробництва простору. Кожні практики утворюють свій простір- як систему адаптаційних очікувань та відповідей у повсякденні та «common sence» індивідів. I простір – материальний/осяжний – результат стосунків між сус-вом та природою, створене оточуюче середовище; II простір – ментальний – простір ментальних осягнень, знання щодо матеріальної реальності; збагнені, в основному, через осмислення. III простір – соціальний/життєвий простір є практикованим фізично, емоційно, інтелектуально, ідеологічно.! Це – місце стратегічних локалізацій та протистояння людей. Концентрує прояви 1-го і 2-го просторів. Це-практики
13. 13. Концепти ресурсу соціальної дії та капіталу, їх співвідношення. Класифікація ресурсів соціальної дії.
Теорія соціальної дії - над нею працював Парсонс. Соціальні дії пов'язані з вирішенням життєвих вирішенням якихось життєвих проблем і свідомо зорієнтовані щодо відповідної поведінки оточуючих. Соціальна дія відрізняєтьсявід чисто рефлекторної активності (потирання утомлених очей) і від тих операцій, наякі дробиться дія (підготувати робоче місце, дістати книжку і т. п.). Дія можлива лише в рамках суспільства з певним рівнем розвитку культури та соціальноїструктури. І сама дія, і її опис стають можливі тільки внаслідок включеності в життясуспільства.
Соціальна дія: У будь-якому випадку прагнення задовольнити деяку потребу викликає до життя систему спонукань і план певних дій разом з образом бажаного результату, метою. Відповідно спонуканням і цілям підбираються засоби. Самій дії в будь-якому випадку передував вибір можливих варіантів поведінки. Результати вибору однозначно були оцінкою ситуації.
Тут самое важное начинается:
Для прогнозування соціальної дії створюються теоретичні моделі. Для створення теоретичної моделі необхідно виявити структуру, функції с.д. . Структура: субьект (носій цілеспрямованої активності) об’єкт (те, на що направлена дія). До важливої характеристики суб’єкта дії відноситься сукупний життєвий ресурс, прагнення і ціннісні орієнтації. Сукупний життєвий ресурс включає ресурси енергії, часу, природних і соціальних переваг. (это заодно и классификация. лейте воду)Люди володіють різними життєвими ресурсами залежно свого соціального стану. Всі види ресурсів по-різному виявляються і вимірюються для індивідуальних чи колективних суб'єктів.
Соціальний стан (позиція), в свою чергу, (відповідно до Бурдьє) залежить від сукупності капіталів, якими він володіє. Таким чином, життєві ресурси, необхідні для здійснення соціальної дії, деякою мірою залежать від набору капіталів, якими володіє індивід. “Капітал” - це такі ресурси, якими володіє соціальний актор і які здатні приносити додаткові блага їх володарю, підвищувати життєві шанси. На всякий случай, классификация капиталов по Бурдьє - см. 14 вопрос, классификация по Граски:
Типи ресурсів: Основні показники:
Економічні Власність, дохід, ресурси експлуатації
Політичні Влада, вплив, контроль в організаціях та соціальних спільнотах
Трудові Зайнятість, її форма, професія, посада, кваліфікація
Культурні Способи споживання, життєві стилі, манери
Соціальні Доступ до високо статусних соціальних мереж, соціальних спільнот та організацій
Символічні Престиж, репутація, популярність, авторитет
Громадянські Права власності, контракту, виборче право, членство у виборчих органах, політичні свободи та можливість їх використання
“Людські” Особливі вміння, досвід, кваліфікація, знання, формальна освіта
Соціальне становище, поряд з індивідуальними якостями суб'єкта, визначає його прагнення, тобто складність завдання і результат, на який він орієнтується у своїх діях. Ці орієнтації суб'єкта щодо якоїсь сфери життєдіяльності є і ціннісними орієнтаціями. Ціннісні орієнтації - це спосіб розрізнення соціальних явищ за рівнемїх значущості для суб'єкта. Вони пов'язані з індивідуальним відображенням у свідомості людини цінностей суспільства.
14 Специфічні риси капіталу як ресурсу. Класифікація та ознаки капіталів за П.Бурдьо. Доступ до капіталів як фактор боротьби в соціальному просторі.
(не надо в ответе писать 1.2.3.4.5.6. – такого в тексте нет, єто для удобства)
“капітал” - це такі ресурси, якими володіє соціальний актор і які здатні приносити додаткові блага їх володарю, підвищувати життєві шанси.
Сам капітал це вид ресурсу, доступного людині. Скажімо, соціальний відноситься до взаємовідносин між акторами соціальної структури і включає навички, знання, взаємовідносини, довіру, групову щільність, певні очікування – словом майже весь контекст людських взаємовідносин [Коулман,2001]. Будь який капітал має подібні вияви в соц. Структурі.
Специфічні риси капіталу як ресурсу: (радаєв)
1) є обмеженим ресурсом
2) може зростати, поповнюватись
3) має ліквідність і вартість (прямо чи опосередковано перетворюватись в грошову форму)
4) конвертація, динамічність
5) по різному передається(обмін, виховання, освіта, знайомство, пояснення, генетика).
6) По різному вимірюється (гроші, престиж, час, репутація, здоров’я).
7) Має конкретні суспільно значущі ознаки: документ, диплом, титул…
Класифікація та ознаки капіталів за БурдЙО
По перше, існує три стани капіталу:
1) інкорпорований (стійкі можливості, диспозиції якими наділений власник будь якої форми капіталу -. в форме длительных диспозиций ума и тела)
2) об’єктивований (конкретна форма, яку можна спостерігати фізично , «овеществление» - в форме культурных товаров, являющих собой отпечаток или воплощение теорий или их критики, некоторого круга проблем)
3) Інституціоналізований (коли даний вид капіталу визнаний ресурсом, - сертифікати, права власності…)
По друге, існують такі форми капіталу: (лише по бурдьє)
- економічний (мат. Блага; напрямую конвертируется в деньги и институционализируется в форме прав собственности)
- культурний,(освіта, культ. Рівень індивіда; при определенных условиях конвертируется в экономический капитал и может быть институционализирован в форме образовательных квалификаций) (символічний (власність над певним авторитетом, репутацією, престиж ; - предполагает влияние хабитуса как социально сконструированной когнитивной способности.))
- соціальний (мережа зв’язків із людьми: послуга за послугу; при определенных условиях конвертируется в экономический капитал и может быть институционализирован).
Фактори формування економічного капіталу: 1)Грошові ресурси (дохід, багатство); 2)орієнтація індивіда на досягнення багатства схильність до цього; 3)Наявність відповідної соціальної мережі (соціального капіталу), яка підтримує такі прагнення. 4) Економічні та ринкові вміння. Ці фактори циклічно взаємопов’язані.
Фактори формування культурного капіталу: 1)Формальна освіта та кваліфікація; 2) орієнтація індивіда на складну літературну діяльність, смак до неї; 3) Наявність відповідної соціальної мережі (соц.-го капіталу), яка підтримує такі прагнення; 4)Знання та досвід .Ці фактори циклічно взаємопов’язані.
Доступ до капіталів як фактор боротьби в соц.. просторі
- Агенти займають певні позиції в просторі. Ці позиції відрізняються обьективованим капіталом, ну і владою відповідно також.
- Словами бурдьє: в кожному полі відбувається боротьба за володіння певною формою капіталу між домінантною і підкореною групами. Цих самих полей досить багато, і кожне з них продукує свої способи домінування і капітали.
- Влада будь де – це міра володіння певним капіталом.
15 Яку роль відіграють ресурси-капітали в структуруванні соціального простору? В яких формах відбувається боротьба за ресурси-капітали в сучасному світі, в Україні? Які ресурси стають предметом боротьби?
Соціальний простір - один з видів простору (поряд з фізичним та іншими); багатомірний простір соціальних процесів, соціальних відносин, соціальних практик, соціальних позицій і соціальних полів, функціонально взаємопов'язаних між собою.
Структурування простору за Бурдьо: структура й двох іпостасях: 1 – «реальність першого порядку» (дана через розподіл матеріальних ресурсів і засобів присвоєння престижних в соціальному плані благ і цінностей) 2- «реальність другого порядку» - існуюча в уявленнях, в схемах мислення і поведінки, як символічна матриця практичної діяльності, поведінки, мислення, емоційних оцінок і суджень соціальних агентів.
“Капітал” - це такі ресурси, якими володіє соціальний актор і які здатні приносити додаткові блага їх володарю, підвищувати життєві шанси. – поняття, яке активно використовував Бурдьо в контексті своєї теорії структурування простору.
Соціальний простір включає в себе кілька полів, і агент може займати позиції одночасно в декількох з них. Залежно від (нерівного) розподілу окремих видів капіталу формується, безпосередньо, структура соціального простору. С.п. може сприйматися як структура розподілу різних видів капіталу, що функціонує одночасно як інструменти і цілі боротьби в різних полях.
Система освіти, держава, церква, політичні партії, профспілки є полями. У полі агенти і інституції борються у відповідності з закономірностями і правил, сформульованими в цьому просторі гри (і, в деяких ситуаціях, борються за самі ці правила) з різною силою і тому різна ймовірність успіху, щоб оволодіти специфічними вигодами, які є цілями в даній грі .
Боротьба може бути:
Індивідуальна ( наприкл, просторова мобільність)
Колективна (політична боротьба)
Боротьба за ресурси-капітали перш за все залежить від наявного капіталу. Капітал, за наявності його, дистанцює від небажалих людей, та, навпаки, зближує з бааними. За його відсутності, людину тримають на відстані. Наявність\відсутність капіталу визначає ступіль близькості до дифіцитних благ. Доступ або присвоєння визначаються через відношення між просторовим розподілом агентів.
Словами бурдьє: в кожному полі відбувається боротьба за володіння певною формою капіталу між домінантною і підкореною групами. Цих самих полей досить багато, і кожне з них продукує свої способи домінування і капітали.
(ПРО УКТАИНУ МОЖЕТЕ ПРИДУМАТЬ САМИ. Я БУДУ ПИСАТЬ ПРО ТО, ЧТО НА РАЗНЫХ УРОВНЯХ РАЗНАЯ ФОРМА БОРЬБЫ (МАКРО\МИКРО), РАЗНЫЙ ХАРАКТЕР БОРЬБЫ МОЖЕТ БЫТЬ (ЯВНЫЙ\ЛАТЕНТНЫЙ). НАЙБОЛЕЕ ДИФИЦИТНЫЙ – ПОЛИТИЧЕСКИЙ, ТАК КАК ЭТО ДОСТУП ДО ВЛАСТИ. ТАКЖЕ ЭКОНОМИЧЕСКИЙ – ЭТО БОЛЬШЕ ОБ ИНДИВИДУАЛЬНОЙ БОРЬБЕ.)
16. Поняття соціальної позиції. Як визначаються соціальні позиції у соціальному просторі? Як співвідносяться поняття соціальної позиції, статусу та ролі?
Соціальна позиція - сукупність соціальних зв’язків, які утворюються між соціальними акторами в доступі до ресурсів соціального простору. Це - сталий у просторі та часі результат диференціації й локалізації соціальних акторів у просторі значущих в суспільстві ресурсів / капіталів.
Ідентифікатори соціальних позицій:
1. комбінація доступних ресурсів, значущих для задоволення життєвих потреб та інтересів акторів,
2. суб'єктивна значущість ресурсів, престиж позиції,
3. зв’язок позиції з іншими, відносність локалізації стосовно інших позицій (вище, нижче, поміж і т.п.),
4. дистанція, яка віддаляє позицію від інших позицій в конкретних полях соціального простору.
Типологія соціальних позицій в залежності від значущості наявних ресурсів:
1. Слаборесурсні - обмежений доступ до усіх значущих в конкретному суспільстві ресурсів;
2. Середньоресурсні - передбачають різний за результатом доступ до різних ресурсів;
3. Сильноресурсні - акумулюють доступ до найбільш впливових ресурсів.
Закономірність:
- чим більш високою є концентрація ресурсів у просторі, тим більш високою є соціальна напруженість в суспільстві,
- тим більш конфліктним стає сприйняття акторами “своїх” та “чужих” соціальних позицій, тим більш виразними є соціальні дії, спрямовані на зміну такої ситуації.
! Гіпердиференціація простору соціальних позицій в сучасних суспільствах.
Позиція - структурна одиниця соціального простору у відволіканні від втілення в конкретних інститутах або агентах - залишається незмінною при переході від однієї системи спостережуваних (індикаторів), що описують розподіли капіталів, до іншої. Але позиція має значення не тільки специфічного поєднання капіталів, не мінливого при всіх структурних "реконструкціях" соціального простору, але й конкретно локалізованого та диференційно розподіленого місця інтеграції агентів в соціальні відносини. Поза позиціями участь агентів у соціальних відносинах фактично неможлива. Агентом стає лише той, хто перебуває в одній із соціальних позицій. Індивід поза позиції не є соціальним агентом. Такий, наприклад, Робінзон Крузо або душевнохворі.
Тому можна сказати, що, по-перше, позиція є форма існування соціальних відносин (кожна позиція формується пучком соціальних відносин), і, по-друге, позиція з'єднує агентів і соціальні відносини - за допомогою габітусу, фіксованого позицією.
"Позиція" виділяє всередині проблематики соціальних відносин зони виробництва практик. Позиція є "межею соціальних відносин" як конкретний дискретний прояв ансамблю соціальних відносин. Сенс соціальної позиції полягає в тому, що вона не фіксує зв'язок між подією і собою, але здійснює "виробництво" подій, виведене з взаємодії соціальних відносин між собою. Конструювання якої-небудь соціальної позиції означає, що агенти, які займають її, відносно однорідні в плані капіталів, що знаходяться в їх розпорядженні, а також реалізованих ними практик, так як сукупність відмінностей, що розуміються в першу чергу як відмінності капіталів і практик, конституює позицію.
"Соціальна позиція" дозволяє відійти від розуміння "соціального відношення" як фінальної структури, функціонування якої пояснює соціологія.
Соціальний статус особистості — це її позиція в соціальній системі, пов'язана з належністю до певної соціальної групи чи спільноти, сукупність її соціальних ролей та якість і ступінь їх виконання.
Він охоплює узагальнюючу характеристику становища індивіда в суспільстві: професію, кваліфікацію, освіту, характер виконуваної праці, посаду, матеріальне становище, наявність влади, партійну і профспілкову належність, ділові відносини, належність до демографічних або етнічних груп (національність, релігійність, вік, сімейне становище, родинні зв'язки). Усе це Мертон називає «статусним набором». Соціальні статуси поділяються на привласнені, або одержані незалежно від суб'єкта, найчастіше від народження (раса, стать, вік, національність) і досягнуті, або надбані власними зусиллями індивіда (сімейне становище, професійно-кваліфікаційний рівень тощо). За Вебером терміном «статус» позначаються реальні домагання на позитивні чи негативні привілеї у відношенні соціального престижу, якщо вони ґрунтуються на одному або на більшості з наступних критеріїв: а) образ життя; б) формальна освіта, яка передбачає практичне або теоретичне засвоєння відповідного образу життя; в) престиж народження або професія. Існує два види статусу – особистий (становище, яке людина займає в малій або первинній групі, в залежності від того, як вона оцінюється за її індивідуальними якостями) і соціальний (становище, яке людина займає об'єктивно в соціальній структурі суспільства або становище людини, яке вона автоматично займає як представник великої соціальної групи). Отже, певна позиція в соціальній структурі групи або спільності, що пов'язана з іншими позиціями через систему прав і обов'язків, є "статус".
Соціальна роль — типова поведінка людини, пов'язана з її соціальним статусом, яка не викликає негативної реакції соціального середовища.
Людина в суспільному житті, як правило, виконує кілька соціальних ролей, які утворюють, за термінологією Мертона, «рольовий набір». Соціальні ролі можуть закріплюватися формально (через посередництво закону чи іншого правового акту) або мати неформальний характер (моральні норми поведінки в певному суспільстві).
Про соціальну роль йдеться тоді, коли за тривалої соціальної взаємодії регулярно відтворюються певні стереотипи поведінки. Тобто роль є окремим аспектом цілісної поведінки. Конкретні індивіди виступають у багатьох ролях. Суперечності між окремими соціальними ролями породжують рольові конфлікти, як внутрі-, так і міжособистісні. Вони часто виступають як боротьба мотивів діяльності, що свідчить не тільки про існування ієрархії соціальних статусів, а й про ієрархію соціальних ролей. Вільний вибір особою першочерговості реалізації певних мотивів є відносним, оскільки людина перебуває під тиском соціальних функцій, статусів і ролей, завдяки чому стає частиною суспільства, соціальної спільноти. Сукупність соціальних ролей особистості відображає соціальні відносини в суспільстві. Соціальний статус і соціальна роль є основними поняттями рольових теорій особистості.
Отже, саме через свої статусні позиції і обумовлені ними ролі особистість включається в розмаїття соціальних відносин. Якщо статус характеризує включеність особистості в соціальну структуру суспільства, то соціальна роль втілює в собі скоріш включеність особистості в культуру, міру культурного розвитку людини.
17. Концепт соціальних дистанцій та підходи до його інтерпретації. Які види соціальних дистанцій утворюють поляризацію соціальних можливостей в сучасному українському суспільстві?
Даний термін був введений відомим соціологом Георгом Зіммелем. Соціальна дистанція є певним поняттям, яке характеризує становище соціальних груп та індивідів в соціальному просторі, їх співвідношення, тобто рівень їх близькості чи віддаленості, відчуженості один від одного, ступінь їх взаємозв'язку.
Основна значимість соціальної дистанції укладена в її зв'язку із соціальним статусом: соціальна дистанція якого-небудь суб'єкта виникає як необхідна умова підтримки його соціального стану, статусу. Дистанціюючись від інших суб'єктів і підтримуючи цю дистанцію, він встановлює і зберігає своє положення відносно них. Причому, як зазначає Богардус, протягом усього свого існування даний суб'єкт усіма силами бореться, щоб утримати своє положення, а також щоб поліпшити його.
Соціальна дистанція встановлюється інституційно, вона може бути регламентована законом, звичаєм, традицією, якимись соціальними установками і багатьма іншими засобами соціального контролю. Порушення соціальної дистанції може санкціонуватися як формальними, так і неформальними способами.
Об'єктивно соціальна дистанція відображає реальні відмінності - економічні, політичні, етнічні, національні, багато інших - між групами, членами яких вважають себе індивіди. Таким чином, соціальна дистанція служить певним «каркасом», базисом структури суспільства, саме на її основі упорядковується система соціальних статусів і утворюються соціальні сходи.
Соціальна дистанція, 3 теоретичних підходи:
А) Об’єктивіст. підхід:
(П.Сорокін, Г.Зіммель): ресурси соціальної взаємодії та дистанції у фізичному просторі. При зміні географічної відстані відбувається зміна соц. взаємодії.
Б) Конструктив. підхід:
(Р.Парк, Е.С.Богардус): соціальні відносини близькості або упередження; соціальні контакти різного ступеня близькості, до яких (не-)готові конкретні групи у взаємодіях з іншими.
В) Культурорієнтований підхід:
(Герт Хофстеде - 1980, Міхаел Бонд, Михаіл Мінков - 2007)
– “Культурні наслідки” (1980)
Базові антропологічні проблеми:
1. нерівність,
2. відносини індивіда з первинною групою,
3. невизначеність,
4. переживання власної статі,
5. переживання майбутнього,
6. самоконтроль.
Культурні дистанції у 4-6 вимірах:
PDI – владна дистанція;
IDV – індивідуалізм;
UAI – запобігання невизначеності;
MAS – маскулінність;
LTO – довготривалі орієнтації («часові горизонти»);
SCI – самоконтроль.
Дослідження регіональних розколів в Україні (О.Стегній, М.Чурилов (1997-1998), Н.Черниш (1994-2010), І.Кононов (1998-2008)
Сучасна інтенсивна регіоналізація є зворотним боком глобалізації, в Україні це – результат:
а) суперечливої уніфікації держави після регіонально-економічної дезінтеграції колишнього СРСР,
б) периферізації при входженні до світової капіталістичної системи,
в) подальше поглиблення множинних міжрегіональних асиметрій
(як-то: обсяг місцевих бюджетів, доходів та витрат, концентрації виробництва, фінансових установ, культурних та освітніх інституцій, соц.інфраструктури).
Регіональна структура України поляризована з полюсами на Донбасі та Галичині.
Тобто в Україні поляризацію викликає в основному: владна (політична) дистанція, регіональна дистанція, етнічна (не чітко виражена).
18. Соціальна група як теоретичний конструкт та реальне соціальне явище. Що забезпечує реальність соціальної групи?
Соціальні групи - це сукупність індивідів, які дотримуються прийнятих ними норм і виконують приписані їм соціальні ролі на основі стандартизованих зв’язків взаємодії.
Визначень соціальної групи в літературі є величезна кількість, як правило, в кожному з них поєднується декілька ознак цього явища. Частіше за все вчені вказують на такі ознаки соціальної групи:
1. взаємодія між членами групи, наявність спільної діяльності;
2. внутрішня організація групи, тобто інститути, форми контролю, зразки діяльності, які є важливими для появи групи;
3. наявність спільної соціальної ознаки, якою може бути стать, вік, національність, раса, професійний, економічний або політичний статус;
4. виконання соціально-необхідних функцій та ролей;
5. спільні цінності та норми, як центр об’єднання, необхідний для розвитку в групі почуття самоідентифікації та приналежності до неї;
6. реалізація в межах групи інтересів та цілей.
Є принаймні дві істотні умови, необхідні для того, щоб сукупність вважалася групою: 1) наявність взаємодій між її членами; 2) поява очікувань кожного члена групи, що розділяються щодо інших її членів.
Соціальні групи і відносини між ними – це продукт діяльності людей. Вони існують внаслідок того, що люди діють для задоволення своїх потреб і інтересів, розділяючи при цьому функції (ролі), об'єднуючись, кооперуючись. Отже, механізм існування і розвитку соціальних груп і соціальних відношень прихований в системі людської діяльності. Відносини між людьми в процесі цієї діяльності - основа формування і відтворення соціальних груп.
Вони можуть бути класифіковані по критеріям:
1) близькості і глибині відношень (первинні і вторинні. Первинна група складається з невеликого числа людей, між якими встановлюються прямі контакти, де діють безпосередні, особисті зв'язки (сім'я, група друзів, бригада робочих, дослідницька група і т. д.). Вторинна група утворюється з людей, між якими майже відсутні емоційні зв'язки, їх взаємодія обумовлена прагненням до досягнення певної мети. У цих групах основне значення надається не індивідуальним якостям людей, а їх умінню виконувати певні функції).
2) за принципом і засобом утворення розрізняють реальні й умовні, офіційні і неофіційні групи.
a. Реальна група - фактично існуюче об'єднання людей із реальними зв'язками і взаємовідносинами його членів, із цілями і задачами. Реальна група може існувати короткочасно або довгостроково, бути чисельно великою або малою. Вона існує і функціонує як спільність.
b. Умовна група - спільність людей, складена номінально. Наприклад, спортивні журналісти вирішують утворити команду з кращих футболістів світу. Вони відбирають зірок першого розміру й об'єднують їх у списку. Гравці ніколи не зберуться разом, і команда ніколи не буде виступати на змаганні. Але вона складена й умовно існує.
c. Офіційна (формальна) група створюється на основі штатного розкладу, статуту або інших офіційних документів. Між членами групи встановлюються ділові контакти, також передбачені документом. Вони припускають супідрядність або рівність, більшу або меншу відповідальність за виконання задачі Офіційна група може перебудовуватися, але це відбувається таки на основі наказу, рішення, постанови.
d. Неофіційна група виникає на основі єдиної спрямованості психологічної мотивації - симпатії, близькості поглядів, переконань, визнання авторитетності, компетентності окремих особистостей. Така група не передбачається ні штатним розкладом, ні інструкцією. Симпатії й прихильності цементують групу. Якщо ж вони зникають, те група неодмінно розпадається.
4) По ознаці відношення особистості до норм групи виділяють референтну групу - це реально існуюча або уявлювана група, погляди, норми якої служать зразком для особистості. Особистість може входити в групу, норми, цінності якої вона визнає, підтримує і вважає найкращими. Тоді особистість не тільки притримується цих норм, але і відстоює, захищає, а якщо треба, і пропагує їх. Але може бути і так, що особистість, приходячи членом однієї групи, вважає ідеалом цінності, погляди, норми іншої групи, інакше кажучи, для особистості еталоном служить інший зразок. Наприклад, підліток прагне бути членом групи старших школярів або дорослих. Якщо ж це йому не вдасться, то він наслідує норми поведінки, що існує в старших.
Ще одна класифікація:
- За принципом формальності:
а) формальні;
б) неформальні;
- За розміром:
а) діада (2 особи);
б) тріада (3 особи);
в) мала група (до 30 осіб);
г) велика група (понад 30 чоловік);
- По тривалості існування:
а) тимчасові;
б) постійні;
- По регулярності і частоті взаємодії:
а) первинні;
б) вторинні;
- За ступенем згуртованості:
а) група;
б) команда;
- За провідною діяльністю:
а) навчальні;
б) спортивні;
в) сімейні;
г) управлінські;
д) виробничі і т. д.;
- За фактом існування:
а) номінальні;
б) реальні;
- За ознакою мети:
а) цільові;
б) функціональні;
в) за інтересами;
г) дружні;
д) референтні (носії зразків поведінки).
Питання: «Як можлива соціальна група?» може бути переформульоване наступним чином: які об'єктивні і суб'єктивні передумови повинні діяти, які практики повинні здійснювати індивіди, щоб соціальні відмінності (ми можемо фіксувати якесь соціальне явище лише в силу його відмінності від інших) між ними вироблялися / відтворювалися в якості відносно стійкої системи?
Маючи уявлення про емпіричні позиції (системи розрізнень), припустимо ставити питання про те, чим (з точки зору соціології) повинна бути соціальна група (соціальне ставлення), щоб стало можливим виробництво / відтворення позиційних практик (відмінностей) в історичному часі соціального простору. Отже, необхідними і достатніми умовами можливості виробництва / відтворення позиційних практик є: по-перше, фактичне закріплення (воно може приймати самі різні форми - від юридичних до моральних) за агентами, з яких складається група, якоїсь сукупності об'єктивованих ресурсів (капіталів) усіх видів, що виступаютьув даному контексті в якості засобів виробництва, по-друге, «прив'язка» (за допомогою різноманітних процесів різних рівнів: інтеріоризації, соціалізації, виховання, навіювання і т. д.) цих агентів до якогось габітусу (що розуміється, згідно Бурдьо, як система стійких, що переносяться з однієї сфери дії в іншу практичних схем або диспозицій, яка виконує функцію базису практик, що провадиться) і до стилю життя.
Поняття габітусу пояснює закономірність, згідно з якою по відношенню до будь-якого агенту завжди є така соціальна позиція (соціальні позиції), яку він не зможе зайняти навіть у тому випадку, якщо йому будуть надані відповідні об'єктивовані умови і передумови практик. Оскільки позиція є не тільки специфічна сукупність капіталів, але ще й специфічні види практик, то для того, щоб її зайняти, освоїти, треба засвоїти і привласнити певну сукупність практик - а для цього необхідно мати певний габітус.
Третьою найважливішим умовою зазначеної вище можливості виступає буття соціальної групи в якості практичної (мобілізованою для спільних дій) групи - приведеної в діяльний стан групи-для-себе, готової до боротьби за збереження та / або розвиток своєї соціальної позиції.
19.Правила як механізм структурування соціальних відносин. Поняття формальних та неформальних правил соціальних взаємодій. Які функції виконують неформальні правила в соціальних відносинах?
Правила – нормативні зразки соціальної поведінки, пов’язані з соціальними позиціями, статусами та ролями; конвенції, що існують між соціальними акторами і визначають, регулюють і контролюють припустимі способи взаємодії. Формальні правила – результат раціональних публічних домовленостей, закріплюються письмово у нормах закону, письмових наказах, приписах, контрактах, які є обов’язковими для виконання. Неформальні правила – результат негласних конвенцій ; визначають локальні порядки, нерідко є латентними. Взаємодія формальних та неформальних правил: 1. формальні правила є інструментом обмеження, стримування неформальних практик взаємодій; 2. формальні правила стимулюють утворення нових неформальних правил, якщо виконання перших супроводжується значними витратами для акторів; 3. формальні правила визначають дискурс публічного обґрунтування та декларативних висловлень, що здатні прикривати діючі неформальні правила; 4. процес заміщення формальних правил неформальними і навпаки. Правила – це моделі або зразки поведінки, які визначають, як слід себе поводити в тій чи іншій ситуації. Правила є основою інститутів. Більшість існуючих в суспільстві правил можна умовно розділити на три групи: правила, які забезпечують координацію діяльності агентів в економічних та соціальних взаємодіях; правила, які регулюють відношення кооперації між агентами; правила, які розподіляють результати спільної діяльності.
В той час, коли системи формального правила ще не існувало, люди віддавали перевагу зв’язкам з тими, кого добре знали і на кого могли ефективно вплинути під час порушення обов’язків. Відповідно проблеми кооперації вирішувались шляхом поділу людей за принципом «свій-чужий» за допомогою правил, які дозволяли легко встановлювати приналежність людини до певної групи. Тим не менш дані правила існують і в даний час, хоча в більшості випадків вирішенню проблем кооперації вони сприяють лише опосередковано. Це правила поведінки, форма одягу, відповідний даній групі рівень освіти, правила етикету і т.д.
Розглянуті правила ефективні в умовах тісного соціального і культурного зв’язку, спільних цінностей. Але дані правила мають ряд недоліків. Зазвичай правила явно не фіксуються. Вони можуть інтерпретуватися учасниками по-різному. Це вносить у відношення елемент непередбачуваності – очікування однієї сторони відносно поведінки іншої не завжди здійснюються.
Правила, що існують в пам’яті учасників різних соціальних груп, в ролі гаранта дотримання яких виступає будь-який учасник групи, називають неформальними правилами. Правила, що існують у формі офіційних текстів або засвідчені третьою стороною усних домовленостей, в ролі гарантів яких виступають індивіди, що спеціалізуються на цій функції, називаються формальними правилами.
Неформальні правила можуть доповнювати формальні, які регулюють діяльність лише до певного моменту. Також вони можуть вступати в конфлікт з формальними правилами. Це виникає внаслідок того, що формальні правила можна ввести наказово, а неформальні еволюціонують дуже повільно і не можуть бути прийняті суспільством в наказовому порядку. В той же час неформальні правила можуть підтримувати та доповнювати існуючі формальні правила.
В момент виникнення правила соціальної взаємодії, виникає і проблема відхилення від даного правила. Тому паралельно процесу формування правил завжди відбувається процес створення санкцій за їх порушення. За порушення неформальних правил, які створені на основі цінностей та норм, накладаються персональні або колективні санкції.
З розвитком суспільства Стимули щодо порушення неформальних правил зростають і все більшу роль починають відігравати формальні правила, санкції за порушення яких мають організаційний характер і не залежать від соціальних зв’язків. Оскільки апарат реалізації таких санкцій допускає більшу віддачу від масштабу, то порівняльними перевагами в їх здійсненні на макрорівні володіє держава. Саме держава встановлює і формальні правила, і санкції за їх правопорушення на макрорівні.
Формальні правила поведінки встановлюються чи змінюються за короткий період часу, через відповідні закони чи укладання договорів.
Неформальні правила створюються протягом тривалого періоду і не піддаються швидким змінам, оскільки їх джерела - у культурі та релігії народу.
Каждое, даже однозначно записанное в виде неизменного текста, формальное правило содержит в себе неформальное фоновое знание о том, как это правило нужно применять и знание о том, в какой ситуации оно применимо. Этот бэкграунд крайне трудно выделить и очертить. Но, отдавая себе отчет в присутствии фонового знания, мы все же можем выделить в формальном правиле его фиксированное ядро – текст, содержащий более или менее определенную запись его содержания. Будем называть сам этот текст писаным правилом, а правило, содержащее такое текстовое ядро, назовем формальным.
Таким образом, то, что называет формальным правилом, предстает как сложный комплекс, состоящий из однозначно зафиксированного текста правила, неформальных правил прочтения и применения этого текста и процедурного знания о том, как и в каких обстоятельствах применять это правило. Достаточно очевидно, что эти формальные критерии далеко не всегда совпадают с сущностью правила.
20.Концепт «подвійної інституціоналізації», його застосування для пояснення нестабільних \ трансформаційних соціальних систем. Найду что-то по лучше напишу
1.Феномен «подвійої інституціалізації»,що стоїть на завадаі формуванню соціальної структури, яка принципово відрізняється від сучасної маргінальної, тобто поєднує елементи залишкової радянської соціально класової системи і суспільства разючої соціальної нерівності, характерної для дикого капіталізму.
2. Не сформованість сучасних мережених структур – неформальних, позбавлених офіційності зв’язків між людьми,котрі багато в чому визначають ті соціальні ресурси,що необхідні індивідові, в суспільстві, забезпечуючи собі і своїй сімї гідний спосіб життя і ставати представником того середнього класу,що визначає політичну стабільність й економічні досягнення держав Заходу.
Системотвірні інститути радянського суспільства,втративши легальність унаслідок перебудови й розвалу СРСР,не втратили традиційної легітимності – згоди людей із соціальними правилами, ґрунтованими на ідеології державного патерналізму, збереженні держ.власності на великі підприємства,соціалістичних пільг ля населення і привілеїв для правлячої еліти, незмінності позицій державного сектору в соціальній сфері – освіті, охороні здоровя , науці, художній культурі,управлінні конфесійними і міжетнічними відносинами.
Нелегальні(тіньові) інститути радянського суспільства – тіньовий ринок ( «ліве» виробництво і спекуляція за умов дефіциту), блат і корупція,організована злочинність, подвійна мораль (прірва між публічною й приватною моральними позиціями ) – трансформувалися в легальні інститути «перехідного суспільства», але не дістали належної легітимності внаслідок масового сприйняття іх як «узаконеного беззаконня»; звідси й відмова людей жити за формально легалізованими,але «тіньовими» за сутністю правилами і визнати нові установи як засадову інституціональну інфраструктуру суспільства;
Відчуваючи анонімну деморалізованість, недовіру і незадоволеність своїм становищем у суспільстві, більшість громадян України перебуває у стані амбівалентності стосовно інституціональних утворень, легальність чи легітимність яких не забезпечені правом або мораллю; така амбівалентність виявляється у масовій згоді жити в такому інституціональному просторі, де легальність забезпечується самим фактором узаконеного існування нових інститутів, що зберігають традиційну регулятивну функцію і спираються на збережені елементи соціальної структури, колишні соціальні позиції і рольові вимоги.
З огляду на зазначене можна сформулювати гіпотезу, згідно з якою лише в разі подвійної інституціоналізації забезпечується вельми своєрідна «інстуціональна гіперповноцінність» українського суспільства, ґрунтована на згоді людей жити в такому просторі, де водночас діють і старі і нові інститути, що забезпечують своїм суперечливим співіснуванням наявність усіх необхідних для соціальної інтеграції й стабільності атрибутів інституціональності.
21.Соціальні ідентичності як символічні структури соціального простору. Статуси, різновиди та структури ідентичності.
Ідентичність – стан усвідомлення себе і своєї автономності, механізмом формування якої є ідентифікація, як процес емоційного, раціонального та діяльнісного самоототожнення з іншою людиною чи групою. Через ідентифікацію індивід засвоює певну систему цінностей та норм, зразки поведінки та соціальні ролі. Ідентифікація – багаторівневий та багатоаспектний феномен, що обумовлює динаміку розвитку особистості. Внаслідок ототожнення себе з іншою людиною з’являється наслідування поведінки, прийняття її норм та цінностей. Ідентичність є соціальною за походженням, вона формується в результаті взаємодії індивіда з іншими людьми та групами. Зміни змісту ідентичності обумовлюються змінами в соціальному оточенні.
Ідентичність – динамічна структура, її становлення відбувається протягом всього життя людини, починаючи із найперших етапів онтогенезу. Цей розвиток нелінійний та нерівномірний, може іти як в прогресивному, так і регресивному напрямку. На поведінковому рівні ідентичність можна розглядати як процес вирішення життєво важливих проблем. Кожне прийняте рішення щодо власного самовизначення в житті буде вносити вклад в формування структури ідентичності.
Еріксон розглядав процес розгортання ідентичності через послідовність стадій відповідно до епігенетичного принципу дозрівання. Становлення ідентичності відбувається протягом всього життя людини, починаючи із раннього дитинства.
Ідентичність являє собою інтегрований образ всіх знань про себе, що ґрунтується на минулому досвіді і включає уявлення про майбутнє. Ідентичність – це, насамперед ідентифікація з цінностями. Кожній людині притаманна індивідуальна, специфічна ієрархія цінностей, яка формується на основі самовизначення.
Основний механізм соціальної ідентифікації, як зазначає Ядов — зіставлення інтересів, поглядів, цінностей, оцінок, моделей поведінки своєї групи (спільноти) з тими, які вважаються не своїми (або ворожими), інтереси яких є байдужими для даної спільноти або конфліктні.
Соціальна ідентифікація (за Ядовим) — нестроге позначення групових ідентифікацій особи, тобто самовизначення індивідів в соціально-груповому просторі щодо багатоманітних спільнот як "свої" і «чужі».
Функції соціальної ідентифікації (ідентичності) із сторони (за Ядовим) особи необхідна для задоволення базисних потреб: в приналежності до групи, забезпеченні захисту, можливостей самореалізації, оцінки іншими і впливи на групу (співтовариство). З боку суспільства — включення індивідів в систему соціальних взаємозв'язків, відносин.
Об'єкти соціальної ідентифікації: багатоманітні соціальні групи, які можна класифікувати, за Ядовим на: 1)первинні (сім'я, найближче, дружнє, оточення) і багатообразні вторинні групи; 2)групи безпосереднього, контактного спілкування (товариші по роботі) і символічні співтовариства ("моє покоління" або політичні однодумці); 3)примордіальні (архаїчні, традиційні) співтовариства і групи, як, наприклад, сім'я, поселенські, етно-національні співтовариства в порівнянні з "модерними, сучасними співтовариствами", як наприклад виробничий колектив, спільності тієї ж політичної орієнтації або розділяючи аналогічні погляди і цінності, групи, які займають аналогічне положення в системі соціальної стратифікації, громадяни даної держави або співтовариства держав; 4)традиційно "радянські" спільності як об'єкти ідентифікації наприклад, трудовий колектив, або "пострадянські". Всі соціальні групи з якими себе ідентифікує індивід можна розділити на номінальні та реальні, правда це розділення умовне. До номінальних ідентичності належить група людей, яка ідентифікує себе з людьми які не можуть адаптуватися до нових умов існування, які боляче сприймають втрати соціального статусу, також ідентифікують себе з великими соціальними спільнотами такими як, наприклад, країна, і не виділяють себе серед інших людей. На відміну від номінальних ідентичності, коли людина ідентифікую себе з нереальними соціальними групами, які насправді немає, реальні ідентичності, так які і реальні групи існують насправді. До них можна віднести людей які ідентифікують себе з близьким оточенням (сім’я, родичі, сусіди) та соціально-професійні такі як робітники, будівельники і так далі.
Основними механізмами становлення особистісної ідентичності протягом життя людини є ідентифікація, ціннісне самовизначення, самоусвідомлення та рефлексія.