1. Семінар 3: Гендерна система як система влади і домінування

1. Система “стать-гендер”: соціологічні теорії ХІХ ст. (Дюркгейм, Маркс, Енгельс)

2. Система “стать-гендер”: стуктурантропологія (Леві-Строс),

3. Система “стать-гендер”: психоаналіз (Фрейд).

Дюркгейм

Есть один род несходства, который отталкивает, и другой, который притягивает; один влечет за собой соперничество, другой — дружбу. Если одна из двух личностей обладает чем-нибудь чего другая не имеет но желает, то в этом факте имеется исходная точка положительного влечения. мы приходим к рассмотрению разделения труда с новой стороны. истинная функция его — создавать между двумя или несколькими личностями чувство солидарности. именно солидарность порождает эти общества друзей. половое влечение дает себя знать только между представителями одного вида, и любовь обычно предполагает определенную гармонию мыслей и чувств. Мужчина и женщина страстно ищут друг друга именно потому, что они различаются. не просто контраст даёт расцвести этим взаимным чувствам: эту способность имеют только дополняющие друг друга различия. разделение полового труда – вот источник супружеской солидарности, и психологи весьма справедливо заметили, что разделение полов было капитальным событием в эволюции чувств:, оно создало возможность для, вероятно, самой сильной из бескорыстных склонностей. Более того. Разделение полового труда способно быть большим или меньшим; оно может либо относиться только к половым органам и нескольким зависящим от них вторичным признакам, либо, наоборот, распространяться на все органические и социальные функции. "Объем черепа мужчины и женщины, даже когда сравнивают особи одинакового возраста, роста и веса, представляет большую разницу в пользу мужчины, и это неравенство увеличивается с развитием цивилизации, так что с точки зрения массы мозга, а следовательно, и интеллекта женщина все более отличается от мужчины. Эти анатомические сходства сопровождаются функциональными сходствами. Действительно, в тех самых обществах женские функции не отличаются, очень четко от мужских: оба пола ведут почти одинаковое существование. Один из отличительных атрибутов теперешней женщины – мягкость, по-видимому, не принадлежал ей изначально. В некоторых животных видах самка отличается даже противоположной чертой. в истории семьи была эпоха, когда не было брака; половые отношения начинались и прекращались по собственной воле, и никакое юридическое обязательство не связывало соединившихся. состояние брака в обществах, где оба пола слабо дифференцированы, свидетельствует, что и супружеская солидарность там очень слаба.

Наоборот, по мере того гак мы приближаемся к новому времени, мы замечаем, как развивается брак. Навязываемая

им сеть связей все более расширяется, санкционируемые им обязанности умножаются. Условия, при которых он

может быть заключен, условия, при которых он может быть расторгнут, определяются с возрастающей точностью,

равно как и следствия этого расторжения. Формируется долг верности; налагаемый вначале только на женщину, он

позже становится взаимным. Когда появляется приданое, устанавливают соответствующие права каждого из

супругов на его собственное имущество и на имущество другого. Достаточно, впрочем, заглянуть в наши кодексы,

чтобы увидеть, какое важное место занимает в них брак. Союз двух супругов перестал быть эфемерным; это

уже не внешний контакт, частичный и преходящий, но интимная, долговечная, часто даже неразрушимая

ассоциация двух жизней. Но известно, что в то же время половой труд все более разделялся. Ограниченный

вначале одними только сексуальными функциями он мало-помалу простёрся на многие другие. Уже давно женщина

удалилась от военных и общественных дел, давно уже жизнь ее целиком сосредоточилась внутри семьи. Затем

ее роль еще более специализировалась. Теперь у культурных народов женщина ведет существование, совершенно

отличное от существования мужчины. две значительные функции психической жизни; один из полов

наделен эмоциональными функциями, а другой – интеллектуальными.

общественные отношения, берущие начало в разделении общественного труда, состоят только в обмене. Он

предполагает, что два существа взаимно зависят друг от друга, потому что оба они несовершенны; он же только

выражает внешним образом эту взаимную зависимость.

Фрейд и Леви-Строс не видят ни следствий того, о чем говорят, ни возможности радикальной критики, которую могут породить их труды, если кто-то посмотрит на них через призму феминизма. они создают понятийный аппарат для описания того аспекта социальной жизни, который является локусом угнетения женщин, половых меньшинств и некоторых сторон человеческой личности. систему "пол/гендер" можно определить как набор механизмов, с помощью которых общество преобразует биологическую сексуальность в продукты человеческой деятельности и в рамках которых эти преобразованные сексуальные потребности удовлетворяются.

марксизм как теория общественной жизни практически не учитывает тех ее аспектов, которые связаны с полом. На марксовой карте социального мира человеческие существа суть рабочие, крестьяне или капиталисты; то, что они кроме этого, являются еще мужчинами или женщинами, не представляется Марксу особо значимым. Напротив, на карте социальной реальности, нарисованной Фрейдом и Леви-Строссом, весьма заметна роль сексуальности в обществе и роль глубоких различий между социальным опытом мужчины и женщины. было предпринято множество попыток применить марксистский анализ к исследованию женского вопроса. В рамках этого подхода высказывались следующие мысли: женщины при капитализме являются резервной рабочей силой; заработная плата женщин, которая, как правило, является низкой, обеспечивает прибавочный продукт работодателю-капиталисту; женщины, управляя потреблением в семье, тем самым служат целям капиталистического потребления и т. д. В некоторых работах была поставлена и более смелая задача: связать угнетение женщин с принципом динамики капитализма, указав на связь между домашней работой и воспроизводством труда. Выполнить эту задачу — значит учесть женщин в самом определении капитализма, то есть в процессе, при котором капитал производится путем присвоения прибавочной стоимости, производимой в процессе труда. работа по дому является ключевым моментом в процессе воспроизводства рабочей силы, которая является источником прибавочной стоимости. Поскольку именно женщины обычно выполняют работу по дому, было замечено, что как раз через воспроизводство рабочей силы женщины становятся одним из звеньев в цепи производства прибавочной стоимости, которая является тем, без чего нет капитализма.Поскольку за работу по дому не выплачивается заработной платы, труд женщин является вкладом в конечную величину прибавочной стоимости, которую капиталист обращает в деньги. Но объяснить полезность женщины для капитализма — это одно, а доказать, что эта полезность является причиной угнетения женщин — совсем другое. Именно на данном этапе рассуждения анализ капитализма перестает служить объяснением каких-либо вопросов, относящихся к положению женщин, и вопроса об угнетении женщин, в частности. То, что необходимо для воспроизводства рабочего, отчасти определяется биологическими потребностями человеческого организма, отчасти — физическими условиями места, где он живет, и, наконец, — культурной традицией. «определение стоимости рабочей силы включает в себя исторический и моральный элемент..," который определяет то, что "жена" является для рабочего одним из предметов первой необходимости, что обычно женщины, а не мужчины выполняют работу по дому и что капитализм — наследник длительной традиции, согласно которой женщины не обладают правом наследования, не руководят людьми и не говорят с Богом. Именно с этим к капитализму перешло культурное наследство в виде форм мужественности и женственности. Именно этот "исторический и моральный элемент" служит категориальной рамкой для всего, что связано с полом, сексуальностью и угнетением по признаку пола. А краткость замечания Маркса заставляет лишь еще раз задуматься об обширности той области социальной жизни, на которую оно указывает, но которую оставляет не исследованным.

Энгельс

рассматривает угнетение по признаку пола как наследство, которое досталось капитализму от предшествующих социальных форм. Энгельс встраивает пол и сексуальность в свою теорию общества. «определяющим моментом в истории является, в конечном итоге, производство и воспроизводство непосредственной жизни. Но само оно, опять-таки, бывает двоякого рода. С одной стороны, производство жизненных средств: производство питания, одежды жилища и необходимых для этого орудий: с другой — производство самого человека, продолжение рода. Общественные порядки, при которых живут люди определенной исторической эпохи и определенной страны, обуславливаются обоими видами производства: ступенью развития, с одной стороны — труда, с другой — семьи»

потребности, которые удовлетворяются посредством экономической деятельности, даже в наиболее полном смысле, придаваемом этому понятию Марксом, не исчерпывают всех основных человеческих потребностей. Группа людей должна также из поколения в поколение воспроизводить сама себя. Сексуальные потребности и потребности продолжения рода должны быть удовлетворены в той же мере, в какой удовлетворяются потребности в еде. Одно из наиболее очевидных заключений, которое можно сделать из данных антропологии, состоит в том, что способ удовлетворения этих потребностей едва ли когда-либо был более "естественным", чем способ удовлетворения потребностей в пище. Голод есть голод, но то, что считается пищей, определяется культурой и производится культурно определяемыми способами. Каждое общество следует определенной форме организации экономической деятельности. Секс есть секс, но то, что считается сексом, также культурно детерминировано. В каждом общество существует также система "пол/ гендер" (sex/gender system) — определенная организация, посредством которой биологический "сырой материал" половой жизни и воспроизводства человека в результате социального воздействия приобретает определенные конвенциональные формы независимо от того, насколько странными и причудливыми эти формы могут быть.

Сфера человеческой жизни, включающая пол, гендер и продолжение рода, подвергалась неумолимому воздействию социальной деятельности на протяжении тысячелетий. Пол (sex), включающий, как мы знаем, гендерную идентичность, сексуальное желание и фантазию а также представления о детстве, является сам по себе социальным продуктом. Для названия системы "пол/гендер" предлагались и другие термины. Наиболее распространенными альтернативами является "способ воспроизводства" и "патриархат". Хотя обсуждение терминов может показаться бессмысленным занятием, следует отметить, что оба этих термина иногда приводят к путанице. Все три термина были предложены для того, чтобы ввести различие между "экономическими" системами и системами отношений, связанных с полом (sexual system), и чтобы показать, что последние обладают определенной автономией и не всегда могут быть объяснены в терминах экономических факторов. Термин "способ воспроизводства", например, был предложен в противовес более знакомому "способу производства". истема "пол/гендер" — это не просто момент воспроизводства "способа производства". Примером производства в рамках системы отношений полов является, скажем, формирование гендерной идентичности. Система "пол/гендер" шире, чем "отношения, связанные с продолжением рода", то есть с воспроизводством в биологическом смысле.

Термин "патриархат" был введен, чтобы отличать силы, поддерживающие сексизм, от других социальных сил, таких как капитализм. любое общество располагает определенной системой, связанной с полом, гендером и детьми. Подобная система может быть эгалитарной в отношении полов — по крайней мере, в теории, — или же "гендерно стратифицированной", что, по-видимому, имеет место в большинстве, если не во всех известных случаях. Но даже перед лицом печальной истории человечества важно различать присущую человеку способность и необходимость создавать мир отношений между полами, с одной стороны, и реально существующие репрессивные способы организации этих миров, с другой. Термин "патриархат" включает оба эти значения, тогда как система "пол/ гендер" — это нейтральный термин, который обозначает данную область и указывает, что угнетение не является неизбежным, а представляет собой продукт специфических социальных отношений, которые ее организуют.

Энгельс подошел к анализу "второй стороны материальной жизни" через исследование систем родства (kinship system). Системы родства являются достаточно сложными системами, выполняющими множество функций. Они состоят из конкретных форм социально организованной сексуальности и воспроизводят их. Системы родства — это наблюдаемые и эмпирические формы, которые принимает система "пол/гендер". Это система категорий и статусов, которые часто противоречат действительным генетическим связям. Существует множество примеров, когда социально установленный статус родства оказывается важнее, чем биологический.

работа К. Леви-Стросса "Элементарные структуры родства"

родство эксплицитно рассматривается как воздействие культурной организации на факты биологического продолжения рода. В ней присутствует осознание значимости сексуальности в человеческом обществе. Она представляет собой описание общества, которое не допускает существования абстрактного бесполого человеческого субъекта. считает, что сущность систем родства заключается в том, что мужчины обмениваются женщинами, он имплицитно конструирует теорию угнетения по признаку пола. браки являются самой фундаментальной формой обмена дарами, где именно женщины представляют собой наиболее ценные дары. запрет инцеста лучше всего интерпретировать как механизм, обеспечивающий подобный обмен между семьями и группами. Поскольку он универсален, то не может быть объяснен как способ предотвращения заключения браков между генетически близкими индивидами. запрет инцеста использует биологические явления половой жизни и продолжение рода для достижения социальных целей экзогамии и родства и разделяет универсум сексуального выбора на категории дозволенных и запрещенных партнеров. при запрещении брачных союзов внутри группы предполагается обмен супругами из разных групп. Если именно женщины являются предметом сделок, тогда именно мужчины являются теми, кто их отдает и получает, и таким образом вступает в социальные связи. Женщина становится скорее каналом отношений, чем партнером обмена. Из обмена женщинами не обязательно следует, что женщины овеществляются в современном смысле этого слова, так как предметы в первобытном мире в высшей степени персонифицированы. И именно партнерам по обмену, а не дарам посредством взаимного обмена приписывается квазимистическая сила социальной связи. Отношения в системе подобного рода таковы, что женщины не имеют возможности использовать выгоды от своего участия в циркуляции даров. До той поры, пока отношения предполагают, что мужчины обмениваются женщинами, именно мужчины будут извлекать пользу из продукта подобного обмена — из социальной организации.

Система родства — это использование одного из аспектов природного мира в социальных целях.

Если Леви-Стросс прав, считая обмен женщинами фундаментальным принципом родственных отношений, то подчинение женщин может быть рассмотрено как продукт отношений, с помощью которых организуются и производятся пол и гендер. Экономическое угнетение женщин производно и вторично.

Разделение труда между полами есть не что иное, как инструмент институциализации взаимного состояния зависимости между полами" - табу на одинаковость мужчин и женщин, которое разделяет мужчин и женщин на две взаимоисключающие категории, табу, которое усиливает биологические различия между полами и потому создает гендер. Ни один аспект не можнт считаться естественным. Все формы проявления пола и гендера рассматриваются, скорее, как результаты воздействия императивов социальных систем.

. На наиболее общем уровне социальная организация пола покоится на гендере, обязательной гетеросексуальности и ограничении женской сексуальности.

Гендер является социально навязанным разделением полов. Это продукт социальных отношений сексуальности. Системы родства опираются на брак. Таким образом, они трансформируют биологических особей мужского и женского пола в категории "мужчин" и "женщин", каждая из которых представляет собой неполноту, половину, которая может обрести целостность при соединении ее с другой половиной. Мужчины и женщины, конечно, отличаются друг от друга. Будучи далекой от того, чтобы быть выражением естественных различий, гендерная идентичность, построенная на исключении, является подавлением природного сходства: в мужчинах — всего того, что является местным вариантом характерных "фемининных" черт; в женщинах — того, что в данном сообществе определяется как "маскулинные" черты. Разделение полов имеет своим следствием подавление некоторых характеристик практически любой личности, будь то мужчина или женщина. Та же самая система, которая подавляет женщин в отношениях Обмена, угнетает каждого, настойчиво требуя от каждого члена сообщества жесткого разделения личностных черт. Более того, индивидам присваивается гендерная идентичность (engender) для обеспечения гарантий брака. Гендер — это не только идентификация с каким-то одним полом; предписанное гендерное отношение предполагает также, что сексуальное влечение должно быть направлено на другой пол. Разделение труда между полами заключено в обоих вариантах гендера — оно создает мужчину и женщину. Подавление гомосексуального компонентасексуальности и, как следствие, притеснение гомосексуалистов, является, таким образом, продуктом той же системы, которая позволяет угнетать женщин.

Асимметрия гендера — различие между тем, кто обменивает, и тем, кого обменивают, — влечет за собой ограничение сексуальности женщины. Каждая социо-половая система специфична, и объединенные в нее индивиды должны сообразовываться с конечным набором возможностей. Каждое новое поколение должно усвоить свою "половую судьбу" и жить в соответствии с нею, каждому индивиду должен быть приписан соответствующий статус в рамках этой системы.

Фройд

Теорией воспроизводства родства является психоанализ. Психоанализ описывает след, оставляемый в индивидах столкновениями с правилами и нормами сексуальности обществ, в которых они родились. психоанализ часто является не просто теорией механизмов воспроизводства отношений между полами — он представляет собой один из таких механизмов. Поскольку целью бунта феминисток и геев является разрушение аппарата полового принуждения, их критика психоанализа вполне обоснована. Вплоть до конца 1920-х годов психоаналитическое движение не имело особой теории развития женщин. Вместо этого были предложены варианты комплекса Электры у женщин, согласно которому опыт женщины мыслился как зеркальное отображение эдипова комплекса, описанного у мужчин. Мальчик любит свою мать, но отказывается от нее из страха быть кастрированным отцом. Девочка, согласно данной теории, любит своего отца, но отказывается от него, боясь мести со стороны матери. Такая формулировка подразумевала, что оба ребенка подчинены биологическому императиву гетеросексуальности. Поскольку либидозная активность девочки первоначально направлена на мать, гетеросекс-сть, присущая взрослой женщине, нуждается в объяснении. Чтобы объяснить формирование "женственности", Фрейд ввел понятия зависти к пенису и кастрации, что сразу же вызвало ожесточенный протест. можно интерпретировать как утверждение, что женственность является следствием анатомических различий между полами. Поэтому он был обвинен в биологическом детерминизме.

тенденция развития психоаналитической теории заключается в том, чтобы "дебиологизировать" Фрейда и осмыслить психоанализ как теорию информации, а не как теорию строения органов.

Родство — это окультуривание биологической сексуальности на уровне общества в целом; психоанализ описывает, как трансформируется биологическая сексуальность индивидов по мере того, как они приобщаются к культуре. эдипов комплекс представляет собой механизм, который формирует соответствующие типы индивидов, наделенных полом. Альтернатива, представленная ребенку, может быть переформулирована как альтернатива между наличием или отсутствием фаллоса. Кастрация означает отсутствие (символического) фаллоса. Кастрация не является реальным "отсутствием", но значением, приписанным гениталиям женщины. Наличие или отсутствие фаллоса подразумевает различия между двумя половыми статусами: "мужчиной" и "женщиной" (об различительных признаках см.: 1971). Поскольку статусы мужчины и женщины не равны, в системе значений фаллоса присутствует идея господства мужчин над женщинами, и можно заключить, что "зависть к пенису" является признанием этого господства. Более того, поскольку мужчины обладают правом распоряжаться женщинами, которого у женщин нет, идея фаллоса подразумевает также различение "обменивающего" и "обмениваемого", дара и дарящего. В конечном счете ни классическая теория эдипова процесса, разработанная Фрейдом, ни ее перефразированный Лаканом вариант не имеют смысла, если эти палеолитические отношения сексуальности до сих пор не сохраняются в нашей жизни и сознании. Мы до сих пор живем в "фаллической" культуре. фаллос представляет собой нечто большее, чем признак, который отличает один пол от другого: это — воплощение мужского статуса, к которому стремятся мужчины и которому присущи определенные права, среди них — право на женщину. Он является символом преемственности в отношениях мужского господства. Он передается через женщин и закрепляется за мужчинами! 1. Следы, которые он оставляет, включают гендерную идентичность, разделение полов. Но фаллос оставляет и нечто больше. Он оставляет "зависть к пенису", которая обозначает беспокойное состояние женщин, принадлежащих к фаллической I культуре.

То, что происходит с девочкой, гораздо сложнее. Она, как и мальчик, открывает для себя табу на инцест и разделение полов. Она также узнает кое-что неприятное о женском роде (gender)., к которому ее приписывают. Для мальчика запрет инцеста — это табу на определенных женщин. Для девочки — это табу на сексуальные отношения со всеми женщинами. Поскольку девочка находится в гомосексуальной позиции по отношению к матери, господствующее правило гетеросексуальности делает ее позицию мучительной и противоречивой. Мать и, по аналогии, все другие женщины могут, согласно правилу, быть возлюбленными только того, кто "обладает пенисом" (фаллосом). Поскольку у девочки нет "фаллоса", у нее нет "права" любить свою мать или другую женщину, так как она сама предназначена какому-то мужчине. Она не обладает символическим знаком, который может быть обменен на женщину. Развитие пассивности в девочке происходит потому, что она признает невозможность реализации своего активного желания и неравные условия борьбы. Если эдипова фаза протекает нормально и девочка "принимает свою кастрацию", ее либидозная структура и объект выбора теперь соответсвует ее женской гендерной роли. Она становится маленькой женщиной: женственной, пассивной, гетеросексуальной. В действительности Фрейд полагал, что существует три разных пути выхода из катастрофы эдипова кризиса. Девочка может просто изуродовать, совсем подавить свою сексуальность и стать асексуальной. Она может взбунтоваться, остаться приверженной своему нарциссизму и желанию стать "мужчиной" или принять гомосексуальную ориентацию. Она может также просто принять ситуацию, подписать социальный договор и достичь "нормального состояния". Психоаналитическая теория женственности утверждает, что развитие женщин основано, главным образом, на боли и унижении, и требуются особые усилия и изощренность, чтобы объяснить, почему некоторым нравится быть женщинами. И тут-то происходит триумфальное возвращение биологии. Эти особые усилия направляются на то, чтобы доказать, что радость от боли — это адаптационный механизм, обеспечивающий роль женщины в воспроизводстве, так как "болезненными" являются деторождение и дефлорация.

Поразительны соответствия, которые мы находим в теориях Фрейда и Леви-Стросса. Системы родства требуют разделения полов. Эдипова фаза развития вносит разделение между полами. Системы родства включают множество правил регулирования сексуальности. Суть эдипова кризиса — в усвоении этих правил и запретов. Принудительная гетеросексуальность — продукт родства. Эдипова фаза конструирует гетеросексуальное желание. Родство опирается на радикальное различие между правами мужчин и женщин. Эдипов комплекс наделяет мальчика мужскими правами и принуждает девочку приспосабливаться к более ограниченным правам. наша система "пол/гендер" все еще организована по принципам, выделенным Леви-Строссом, несмотря на то, что он опирался на эмпирические данные, далекие от современности. Более современные данные, на которых основывает свою теорию Фрейд, свидетельствуют об устойчивости структур, связанных с отношениями полов. Система организации пола и гендера первоначально имела более широкие функции: она организовывала все общество. Теперь она организовывает и воспроизводит только самое себя. Типы взаимоотношений полов, установившиеся в отдаленном прошлом, до сих пор господствуют в нашей сексуальной жизни, в наших представлениях о мужчинах и женщинах и в том, как мы воспитываем своих детей. Однако сегодня отношения между полами несут иную функциональную нагрузку, нежели в прошлом. Одним из самых заметных свойств системы родства является то, что она постепенно лишалась своих первоначальных функций: политической, эконмической, образовательной, организационной. Так она была сведена к своему остову — полу и гендеру. Система "пол/гендер" не является вечно репрессивной системой, и она утратила многие из своих традиционных функций. Тем не менее она не исчезнет, если ей не будет оказано сопротивление. Она до сих пор несет социальное бремя, выполняя функцию определения пола и гендера, диктует механизмы социализации молодого поколения, формулирует наиболее общие суждения о природе людей. Эта система служит экономическим и политическим целям, отличным от тех, которым она изначально служила Система "пол/гендер" должна быть перестроена посредством политического действия. участники феминистского движения должны мечтать даже о большем, чем об искоренении угнетения жен щин. Они должны мечтать об устранении обязательной сексуальноcти и обязательных половых ролей. Моя мечта — это андрогинное и безгендерное (хотя и не бесполое) общество, в котором анатомическое устройство половых органов человека не играет никакой роли в том, какую профессию он выбирает и с кем занимается любовью. Политическая экономия пола.

Согласно марксистскому анализу системы "пол/гендер". Системы "пол/гендер" не являются внеисторическими эманациями человеческого сознания; они являются продуктами исторической деятельности человека. Родство и брак всегда являются элементами социальных систем и всегда связаны с политической и экономической организацией общества.

7) Свої погляди на стосунки чоловіків та жінок Дюркгейм виклав у праці «Про розподіл суспільної праці». Цю проблему він розглядає через призму розподілу «статевої праці» - тобто описує те як змінювались функції жінок та чоловіків у різних суспільствах, від найдавніших часів. Зв'язок чоловіка та жінки спричинений за Дюркгеймом у їх відмінності, але не всі відмінності мають властивість притягувати інливідів один до одного. Немає сумніву у тому, що статевий існує тільки між представниками одного виду, і любов зазвичай передбачає певну гармонію думок і почуттів. Проте не схожість, а саме різниця натур, що зєднуються цим потягом надає йому його специфічний характер і його особливу енергію. Чоловік і жінка пристрасно шукають одне одного саме тому, що вони розрізняються. Однак, не просто чистий контраст дає розвиток цим взаємним почуттям: цю здатність мають тількирозбіжності, що доповнюють один одного. І саме розподіл праці за статтю- той фактор, що є основою для подружньої солідарності.

Заглиблюючись у минуле можемо побачити, що ці відмінності між чоловіками і жінками зменшуються.. Дюркгейм вказує на те, що в давні часи жінка зовсім не була тим слабким створінням, на який вона перетворилась з прогресом моральності. Про це свідчить навіть схожість у анатомії жіночого і чоловічого тіл, а звідси і схожість виконуваних ними функцій. Дійсно, в тих самих суспільствах жіночі функції не відрізняються, дуже чітко від чоловічих: обидві статі ведуть майже однакове існування. Також прослідковується деяка відповідність між типом відносин між чоловіками і жінками, розподілом праці, та зростанням моральності. На початку історії сім’ї була епоха коли не було шлюбу, тобто статеві відносини починались та закінчувались за бажанням партнерів і ніякий юридичний обов’язок не звязував їх. Стосунки між матірю і дитиною були чітко визначеними в той час як стосунки між подружжям були слабкими, не потребували вірності. Навпаки, з наближенням до нового часу, ми помічаємо, як розвивається шлюб. Мережа звязків, що ним навязується все більш розширюється, обов'язку повязані з ним множаться. Формується борг вірності; накладається спочатку тільки на жінку, пізніше стає взаємним. В той же час статева праця все більше розділялася. Обмежена спочатку одними тільки сексуальними функціями вона простягся на багато інших. Уже давно жінка пішла від військових і громадських справ, давно вже життя її цілком зосередилося всередині сім'ї. Потім її роль ще більш спеціалізувалася. Тепер у культурних народів жінка веде існування, цілком відмінне від існування чоловіка.

8) В більшості робіт, написаних у марксистській традиції, в тому числі у Енгельса, поняття "другої сторони матеріального життя" виявилося або на другому плані або включеним в звичайні уявлення про "матеріального життя". Міркування Енгельса так ніколи і не було уточнено і розроблено як слід. Але він все-таки вказав на існування і важливість тієї області соціального життя, яку називають системою стать-гендер. Система "стать / гендер - певна організація, з якої біологічний матеріал статевого життя і відтворення людини в результаті соціального впливу набуває певної конвенціональної форми.

Будь-яке суспільство має певну систему "політичної економії". Подібна система може бути егалітарною або соціалістичною. Вона може бути стратифікована за класовим принципом, тоді пригноблений клас складається з слуг, кріпаків чи рабів. Аналогічним чином будь-яке суспільство має певною системою, пов'язаної зі статтю, гендером і дітьми. Подібна система може бути егалітарної щодо статей або ж «гендерно стратифікованою».

Енгельс підійшов до аналізу "другої сторони матеріального життя" через дослідження систем спорідненості. Системи спорідненості є досить складними системами, що виконують безліч функцій. Вони складаються з конкретних форм соціально організованої сексуальності і відтворюють їх. Системи споріднення - це спостережувані і емпіричні форми, які приймає система "стать / гендер".

Форми сім'ї тісно пов'язані з системою спорідненості - системою номінації родичів. Вона виражає не тільки кілька сотень різних родинних відносин, а й існуючі погляди на близькість і дальність, однаковість і неоднаковість кровної спорідненості. Такі словесні позначення як мати, батько, брат, сестра, бабуся і т.д. тягнуть за собою цілком певні і досить серйозні взаємні зобов'язання.

форми сім'ї

1.кровноспоріднена і пуналуальная: групові форми сім'ї

Першою сходинкою сім'ї є кровноспоріднена сім'я. У ній шлюбні групи розділені за поколінням. В межах одного покоління (бабусі-дідусі, матері-батьки, брати-сестри і т.д.) усі між собою вважаються чоловіками і дружинами. У цій формі сім'ї шлюбні (статеві) відносини виключаються тільки між предками і нащадками, між батьками та дітьми, тобто табуйовані тільки міжпоколінні шлюби. Так, брати і сестри - рідні, двоюрідні, троюрідні і більш далеких ступенів споріднення - всі вважаються між собою братами і сестрами і вже в силу цього чоловіками і дружинами один одного. Таким чином, перший крок в організації сім'ї полягав у тому, щоб виключити статевий зв'язок між батьками та дітьми. Другий крок полягав у виключенні статевих звязків між братами і сестрами. Поступово ряд або декілька рядів сестер, які не мали можливості брати в чоловіки своїх братів, утворювали ядро одного роду, а єдиноутробні брати, відокремлюються від своїх сестер, - ядро ​​іншого. Таким чином, з пуналуальной сім'ї виник інститут роду.

2. Парна сім'я

Чим більше розвивався рід, тим більшим ставали групи "братів" і "сестер", між якими шлюб був неможливий, і все складніше було вибрати собі шлюбного партнера. Внаслідок послідовного виключення з "сімейного" кола, який спочатку охоплював все плем'я, близьких, потім все більш віддалених родичів, а потім і просто свояки, груповий шлюб, зрештою, стає майже неможливим. В результаті він витісняється парної сім'єю.

3. Моногамна сім'я

Моногамна сім'я виникає з парної і, як зазначає Енгельс, її прихід ознаменував настання епохи цивілізації. Моногамна сім'я заснована на пануванні чоловіка з виразно вираженою метою народження дітей, походження яких від визначеного батька не повинна підлягати сумніву. Ця безперечність походження потрібна тому, що діти з часом виступають спадкоємцями власності свого батька. Моногамна сім'я відрізняється від парної набагато більшу міцність шлюбних уз. Цей шлюб важче розірвати, і як правило право на розлучення належить чоловікові, також само як і право на подружню невірність залишається за ним. Так жінка перетворюється на знаряддя для народження дітей від і для певного батька, що, зокрема, є причиною контролю її сексуальності.

Моногамна сім'я з часом також зазнає змін. У першу чергу, під тиском економічних трансформацій. Як приклад подібної залежності Енгельс наводить розвиток великої промисловості, яка дозволила жінкам вийти на ринок праці і стати повноправними годувальницями своїх сім'єю, через що панівна позиція чоловіка в родині сильно похитнулася.

9) Леві-Стросс розглядав гендер як основу побудови соціальної структури суспільства. Згідно з його концепціям, в основі суспільства лежить операція обміну, який прагне до рівноваги - віддає повинен отримувати певний еквівалент своєму дару. Операція обміну може бути уподібнена також до позики: один дає іншому щось у борг, що той повинен повернути.

Пріоритетними об'єктами обміну в простих суспільствах виступають слова і жінки. Мова є обмін синтагмами між людьми. Показово, що в найбільш розхожих формах спілкуваннях - найзагальніших для всіх людських культур - взаємообмін мовними формулами (діалог) є законом. Точно такій же логіці підпорядковується обмін жінками в структурі шлюбних відносин і .Він заснований на принципі еквівалентності і підпорядковується настільки ж однозначним правилами, як і мова. Результат дарування жінок є більш глибоким, ніж результат обміну іншими подарунками, бо стосунки, встановлені таким чином, це не просто відносини взаємного обміну, а відносини спорідненості. Партнери по обміну стають родичами, а їхні нащадки будуть родичами по крові.

Як і у випадку з іншими варіантами дарування, шлюби не завжди є просто діями, спрямованими на досягнення миру. Шлюби можуть носити характер серйозного змагання, в якому беруть участь безліч конфліктуючих один з одним родичів. Якщо саме жінки є предметом угод, тоді саме чоловіки є тими, хто їх віддає і отримує, і таким чином вступає в соціальні зв'язки. Жінка стає скоріше каналом відносин, ніж партнером обміну.

У системах спорідненості не просто відбувається обмін жінками. Обмінюються доступністю статевих відносин, генеалогічними статусами, спадкуванням імен і предків, правами і людьми - чоловіками, жінками та дітьми - в конкретних системах соціальних відносин. Ці відносини завжди припускають одні права для чоловіків, інші - для жінок. "Обмін жінками" - це компактний спосіб вираження соціальних відносин системи спорідненості, при якій чоловіки мають певні права на своїх родичів-жінок, а жінки не мають аналогічних прав ні на себе, ні на своїх родичів-чоловіків. У цьому сенсі обмін жінками - це поняття, що відображає глибоке розуміння системи, в якій жінки обмежені в праві розпоряджатися собою. Поняття обміну жінками втрачає свій сенс, якщо його розглядати як культурну необхідність і якщо його використовувати як єдиний інструмент аналізу конкретної системи спорідненості.

Леві-Стросс виділяє ту мінімальну структуру, яка зберігається постійною при всіх соціальних моделях гендерного обміну. Він описує її через групу з 4 членів: чоловік (батько) - дружина (мати) - син - брат дружини (дядько). Між ними теоретично можливо 6 осей зв'язку:

Для вивчення та систематизації цих зв'язків Леві-Стросс пропонує розділити їх на дві категорії - інтимність / дистанція. Інтимність включає ніжність, спонтанність, близькість. Дистанція - авторитет, повагу, стриманість, ворожість. Суспільство, в якому домінував би тільки один тип відносин, не існує. Якщо все засновувати на дистанції, неможливо продовження роду і створення сім'ї. Якщо все засновувати не інтимності, не буде порядку, ієрархій та дотримання табу (зокрема, інцестуальний). Тому кожне відношення в атомарної структурі в різних суспільствах може бути різним - тобто можуть переважати або інтимність, або дистанція.

1 Особливості сковородинського гуманізму

Сковорода здебільшого розглядає людину не як рід, а як індивіда, особу, та це не значить, що він обминає проблему суспільства. Останнє він розглядає як складну систему, уподібнюючи її машині, тому потрібно берегти основу суспільства. Правду як головне підґрунтя суспільства Сковорода трактує в дусі традиційних народних уявлень як уособлення істини, антитезу неправди, як відповідність верховному закону, а цей закон "духовний є". Якщо праця с необхідною умовою фізичного існування людини й суспільства, то правда — його духовний базис. Адже істинна людина створена "по Богу в правді і преподобії істини".

На принципах правди, істини, прагнення до щастя й засновується ідеологія сковородинського гуманізму

Характерними рисами його с визнання цінності людини та її життя, право людини на свободу, щастя, самореалізацію в "сродній праці" тощо. Мислителю відомі шляхи досягнення цього: через само-пізнання та морально-етичну досконалість, а це вихід за межі тілесного, матеріального. Проте не всі це розуміють і зупиняються на видимому, що породжує негаразди в суспільстві. Люди прагнуть багатства, чинів, задоволення плотських потреб, женуться за матеріальним і не розуміють своєї істинної людської духовної сутності, того, що справжнє щастя "внутри нас єсть". Тому за наявності існуючих наук людині не вистачає найголовнішої, "верховнейшей" науки — науки про людину та шляхи досягнення нею щастя.

2.Проблеми людського самопізнання у творчості Г.Сковороди.

Самопізнання мислитель розглядає як засіб, що дає змогу людині відчути свою вищу, “божественну” сутність, бо щастя, мир, рай, бог “внутри тебя есть”. Осягнення такої мети формує істинну людину, бо така людина тотожна Богові. Самопізнання – це перманентний процес руху людини до вищої істини від стадій чуттєвого сприймання явищ зовнішнього світу, коли вона орієнтується на земні цінності (“плоть” і “прах”, але не знаходить у цьому щастя, бо “бранний кумир” стає тісним, обмеженим, породжує розчарування, духовну кризу. Вихід із цього Сковорода вбачає в принципі “Пізнай самого себе”. Самопізнання полягає в необхідності усвідомлення полярності світу, його “дихотомічності”, роздвоєності не видиме – невидиме, матеріальне – духовне, гідне – недостойне і т.ін. в таких ситуаціях людина завжди знаходиться в стані гострої драматичної напруги; вона поставлена перед вибором, котрий визначає відповідні шляхи подальшої діяльності між високим і ницим, благородним і негідним, між добром і злом, блаженством і стражданням тощо. Правильний вибір пов’язаний з “невидимою натурою”, яка зумовлює справжню свободу на відміну від обмеженого “бранного кумира”: “Духовный … человек есть свободен. В высоту, в глубину, в широту летает беспредельно».

2. Розуміння сутності людини у творах Г.Сковороди.

Філ-я Сковороди наближується до концепцій філос.антропологізму, розглядає внутр. дух. Сутність людини як божественну. Людина, сенс її життя й діял-ть - центральні у творчості Сковороди. ЇЇ можна розглядати як першу в історії укр.. філ.. думки концепцію соц..філософії,оскільки безпосереднім об*єктом досліджень є сама людина в прояві її волі, духу,покликання, «серця», прагнень, діяльності, праці. Кожна людина має також осягнути затаєнні істини Біблії,щоб досягти щастя,бо тільки Біблія містить істини та ідеали людських взаємин. Соціальні аспекти життєдіял-ті люд. Розкрив в учінні про сродну працю. Сковорода також розрізняє в людині тілесну і духовну натури, при цьому він не стільки протиставляє ці дві природи в дюдинів, скільки підкреслює примат невидимої природи над видимою, тілесною, бо дійсна людина –це її внутр. Дух. Світ з притаманними йому волею, розумом, почуттями, прагненнями, що приносять йому задоволення та щастя . Сковорода-проповідник помірк. Способу життя (бджола та шершень). Вважає працю-необхідною умовою існування людини. Божест. Начало споконвічно притаманне людині, тільки його пошук через процес пізнання робить людину вільною і дає людині відчувати свою вищу божест. Сутність і проголошує принцип : «пізнай себе». Найважливіша заслуга Сковороди втому, що він робить спробу розкрити сутність людини,визначаючи притаманні їй риси сспец. Хар-ру, «не людина-рослина» і не «людина-механізм».

Але були й недоліки в його поглядахпролюдину:1. С. розглядає людину переважно як атомарну істоту, поза системою соц..зв*язків. Також зйого поля зору виппадаєсоц. Контекст впливу на люд, на процеси фор-ня,розвиток та діял-ті. Людина анал. поза істор. простором і часом.

3 .Вчення Г.Сковороди про сродну працю.

Особливу цінність має його концепція спорідненої праці. Сковорода чи не першим із вчених нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя на найпершу життєву потребу та найвищу насолоду. Смисл людського буття він вбачав у праці, а справжнє щастя — у вільній праці за покликанням.

Сковорода, розглядаючи двоєдину природу людини, вважав, що вона народжується з певними, так би мовити, “запрограмованими” задатками (здібностями, нахилами) до того чи іншого вкорінений і в людині. В процесі самопізнання вона відкриває в собі вище начало, котре єднає її з Богом і робить богорівною насамперед завдяки усвідомленню свого власного покликання, адекватно оцінює свої природні задатки й реалізує їх у відповідних формах діяльності. Тоді вона досягає щастя.

Найповніший аналіз “сродної праці” викладений у творі “Разговор, называемый алфавит, или букварь мира».

Вчення Сковороди про “сродну” (споріднену) працю розкриває джерела “сродності” – призначення, покликання людини до конкретного виду діяльності. Їх закладає природа-бог з моменту народження людини. Тому все “сродне” є природним у людині.

Люди не народжуються однаковими за своїми задатками: одні “сродні” до землеробства, другі – до військової справи, треті – до богослов’я і т.д.Якість і міра обдарувань теж різні

Невідповідність природних задатків посаді – джерело особистих невдач і суспільного зла. Людина не на своєму місці страждає сама і приносить негаразди оточуючим.

Сковородинська концепція “сродної праці” є засобом пояснення численних феноменів соціального життя і набуває методологічного значення в розкритті їх причин та механізмів. Так, вчення про “сродну працю” намагається пояснити деякі процеси суспільного поділу праці. Проте вразливою стороною концепції є факт заздалегідь “передвизначенних” сфер діяльності в суспільстві, тоді як історично суспільний поділ праці передував становленню спеціалізованих сфер діяльності – конкретним професіям чи то в галузях матеріального виробництва, чи в сферах розумової діяльності. В суспільстві найчастіше не “сродність”, а соціальний статус людини зумовлює можливості вибору нею відповідної праці, навіть коли вона “несродна” для неї. Адже представники вищих класів ніколи не займались селянською чи ремісничою справою і, навпаки, соціальні умови нижчих верств, якими б “сродностями” до інтелектуальної праці вони не були наділені, стояли на перешкоді їх просуванню вгору.

Вихідним началом в аналізі “сродної праці” у нього є не суспільство, а людина, індивід, особистість, котра з народження “запрограмована” на певний вид діяльності. Соціально-професійну структуру суспільства Сковорода розглядає статично: є набір “сродностей” і відповідних їм суспільних видів діяльності – професій, посад тощо: “сто сродностей, сто званий”. Виходячи з паралельності” їх співіснування, автор помилково інтерпретує соціальну структуру суспільства, оскільки вбачає причини соціальної нерівності в передвизначеному “неравному всем равенстве”, котре можна подолати відомими засобами самопізнання й вибору відповідного заняття (бо сокола, а не черепаху можна навчити літати). Принаймні, такий вигляд має проблема соціальної нерівності в його інтерпретації.

4. Основи формування української літературної мови, її роль у розвитку української інтелектуальної традиції.

У мовознавчій літературі були окремі спроби висвітлити питання про становлення та формування української літературної мови в Галичині , але монографічного опису про це досі ще немає.

Сталося так, що Україна впродовж багатьох століть не мала своєї державності, тому не могла розвивати й національну літературну мову. Центральна та Східна Україна у 1654 році була віддана Б.Хмельницьким Росії, а що стосується Галичини, то вона від 1340 до 1772 року була під польською владою.

У цей час серед греко-католицького духовенства виділяються люди, які бачили необхідність широкого просвітництва народу, розуміли важливість збереження народної мови як основного засобу цього просвітництва та національного відродження української Галичини. За ініціативою Могильницького був відкритий дяко-учительський інститут, він був ініціатором та автором листів єпископа М. Левицького до президії губернії про запровадження української мови в народних школах. Могильницький виступив також ініціатором створення в Перемишлі просвітницького товариства, яке ставило за мету видання підручників, книг релігійного та світського змісту українською мовою (правда, цьому товариству не дали можливості розгорнути свою діяльність). Та він увійшов в історію України не тільки як ініціатор перших організаційно оформлених проявів національно-культурного життя в Галичині , але і як видатний учений, з-під пера якого вийшло немало наукових праць і навчальних посібників. Розвиткові української літературної мови в Галичині, без сумніву, сприяла б „Граматика языка словено-руского", написана І. Могильницьким українською книжною мовою, але вона не була надрукована і побачила світ тільки в 1910 р. завдяки професорові М. Вознякові. Важливо підкреслити ставлення І. Могильницького до української літературної мови. Услід за М. Смотрицьким, М. Ломоносовим, Й. Добровським він уважав, що писемна, літературна мова повинна відрізнятися від простої народної мови, тобто дотримувався теорії про два стилі. Ця проблема була предметом тривалих дискусій між галицькими вченими упродовж цілого ХІХ ст. Якби І. Могильницький своєчасно висловився на користь народної мови, то, можливо, вона значно раніше перейшла б у літературну. Однак І. Могильницький не міг однозначно стати на бік простої народної мови, як не могли цього зробити й інші галицькі вчені. Справа в тому, що на території східної Галичини функціонували в той час, як функціонують і тепер, кілька українських говорів. Стати на бік народної мови означало стати на бік одного з цих говорів на шкоду іншим. Цей факт був головним козирем у руках противників народної мови майже упродовж усієї другої половини XIX століття.

Помітною працею з проблем української мови була українська граматика Йосифа Левицького, написана німецькою мовою та видана в 1834 р. Автор знайомив європейського читача з особливостями української мови, однак у книзі була представлена не справжня українська мова, якою розмовляли українці, а сурогат, мішанина старослов'янських, українських, великоруських і польських слів. Й. Левицький був твердим прихильником старослов'янської мови та етимологічного принципу правопису, він усе життя обстоював написання ъ у кінці слів після твердих приголосних, дуже різко та непримиренно нападав на прихильників фонетичного правопису. Ці погляди він обстоював у всіх своїх наступних статтях, які були опубліковані в українсько-, польсько- та німецькомовних галицьких часописах.Рух і вплив народовців посилився з відкриттям 8 грудня 1868 р. товариства „Просвіта", яке залучало у свої лави широкі верстви населення Галичини та в першу чергу - інтелігенцію. „Просвіта" ставила своєю метою широке просвітництво народу, видання книг загальнонародною українською мовою. Можливо, що це товариство було створено на противагу науковому товариству „Матица", яке під керівництвом Я. Головацького скотилося на москвофілъські позиції. Могутню підтримку українська мова одержала зі сторони нового завідувача кафедри української словесності Львівського університету (після Я. Головацького) Омеляна Огоновського. Як філолог у широкому розумінні слова він залишив після себе значний науковий спадок. Розвиток і формування української літературної мови в Галичині неможливо уявити собі без активної участі в цьому процесі видатного українського письменника Івана Франка.Своїм творчим доробком у поезії, художній прозі, публіцистиці та в наукових дослідженнях І. Франко збагатив українську літературну мову, сміливо впроваджуючи до неї як народну лексику своєї рідної наддністрянської говірки, так і лексику, запозичену з „освічених" европейських мов. Багато слів було створено або „викувано" ним самим . Аналогічні думки висловлював і Пантелеймон Куліш. Підтримуючи з Галичиною дуже активні творчі зв'язки, він у той же час досить гостро виступав проти „галицької" мови.

5. Роль Києво-Могилянської колегії у розвитку науки, освіти, культури в Україні.

Головним освітнім і науковим центром в Україні і надалі був Києво-Могилянський колегіум. За правління Івана Мазепи, коли для академії було споруджено новий буди­нок, цей заклад вступив у пері од свого розквіту. Саме ста­раннями Івана Мазепи заклад одержав у 1694 р. звання Академії. В академії навчалися діти духовенства, козаків, міщан. Уже в першій половині XVIII ст. дехто з викладачів знайомив студентів з передовими поглядами культури нового часу, ідеями Передпросвітництва. Особливо це було помітно в лекціях Феофана Прокоповича, Стефана Калиновського, Мануїла Козачинського, Георгія Кониського. Школа но­сила загальноосвітній характер риторико-філософського типу. Багато випускників академії досягли великих успіхів у галузі медицини, біології, зокрема І. Полетика, Д. Самой-лович, А. Шумлянський, Н. Амбодик-Максимович, М. Тереховський. Серед її випускників були юристи, музикан­ти, композитори, архітектори і, в першу чергу, діячі на ниві освіти. Зокрема, у Київській академії здобули освіту 21 із 23 ректорів Московської академії, 95 із 125 її професорів, а також багато вчителів, які працювали в школах Росії та України.

На науковій основі протосоціологічна проблематика в Україні найглибше розроблялася викладачами й випускниками К-МА. З її активною діяльністю пов’язаний подальший поступ соціокультурних процесів в Україні – в поширенні освіти, науки, збереженні і продовженні традицій, підтримці контактів із Заходом, освоєнні його культурно-історичного та наукового потенціалу. Особл. Велика заслуга К-М кол. В досл історії Укр та слов’янства (І.Гізель), у розробці ідеї єдності України (Л.Баранович), в розумінні неохідності розвитку наук знання, в розробці конц пирдного права і сусп. Договору, в усвідомл значння історії. Починає осмислюватись активний х-р людської діяльності в контексті людського вибору.

6.Хуторянство П.Куліша – аналіз основних засад.

Пантелеймон Куліш (1819-1897) – непересічна особистість, талановита, освічена, працьовита і дуже суперечлива у своїх поглядах і діях. Був ворогом насильства і револ. Актів. В них він вбачав головну причину укр.. Руїни. Творчий потенціал українства при відповідній вихов. Роботі змусить укр.. народ прокинутися і нашій землі настане час,коли запанує мир і злагода. Це стрижньові ідеї Кулш. Хутор. концепції.

В основі «хуторянської концепції» лежить глибоке переконання автора в національних ідеалах і цінностях минулого, їх неодмінному наступному відродженні та створенні в народному житті. К. романтизує і ідеалізує минуле україни, її «хуторянські» ідеали», котрим він надавав особливого значення. Будучи глибоко віруючою людиною, він за власним визнанням, був ентузіастом біблійного слова і вбачав відображення релігійних ідеалів у народній творчості минулого. Повернення до неї він розглядав як головну підойму національного відродження, оскільки сучасна міська к-ра знищувала народні вірування. Традиції. Природність сільського життя забезпечує духовне й фізичне здоров’я і є запорукою протистояння усім недолікам цивілізації.

7 Панслов’янізм у творчості М.Костомарова.

8 Стратегія об’єднання слов’ян у федерацію: намічення шляхів і перспектив.

Микола Іванович Костомаров – розробляє програму та ідеологію Кирило- Мефодіївського братства, що були закладені в основу “Книги буття українського народу”. За своєю структурою праця нагадує Біблію , що робив зміст “Книги” зрозумілим для людей і робив іі зміст більш сакральним.

“Книга” розпочинається з оповіді створення Богом світу і людського роду.Поки був один Бог-усі були рівні.Зокрема слов’янське плем’я не мало ні царів, ні попів, але через перейняття від іноземців королів, князів та ін. потрапили в ярмо росіян та поляків. Україна любила і поляків і росіян, братів своїх слов’янських.Вона хотіла, щоб всі жили в купі, поєднавшись як один народ слов’янський з іншим народом слов’янським,а ті з третім, і було б три Речі Посполиті в однім союзі по образу Святої Трійці. Але Польща та Росія розділили між собою Україну.

Ідея організації панслов’янського союзу вільних народів відобразила коло проблем, характерних для Зах.Європи та слов’янських народів. Оптимальним шляхом була федерація слов’ян. Об’єднання слов’ян мало відбутись шляхом приєднання до Росії, де кожен народ зберігає свою самостійність. Федерація:

• Польський, болгарський, чехо-словацький, сербський штати

• Росія поділяється на 2 надволзькі, 2 південні, 2 сибірські, 2 кавказькі, 2 українські, 1 білоруський штат

Існує загальний сейм, куди мають входити представники всі слов’янських народів. Сейм розміщується в Києві, який не включається в жоден штат. Кожен штат як держава повинен мати свій власний сейм та президента. Центральна влада федерації належить президентові, який обирається раз в 4 роки. Така політична дещо нагадувала модель американського політичного устрою.

Засоби досягнення поставленої мети – мирні. Влада на землі від Бога, Бог єдиний цар.

Ідея егалітарності українців містили елемент месіанства. Вища законодавча влада в федерації має належати двопалатному сейму, виконавча – президенту. У федерації буде той державний устрій, який був колись у слов’янських народів, де не було ні царів, де всі були рівні, де всі жили “братством, усе у них було общественне”

Значення діяльності Івана Котляревського та впровадження української мови як літературної

Іван Петрович Котляревський, класик нової української літератури, видатний письменник-реаліст, автор славнозвісної“Енеїди” і “Наталки Полтавки”. У важкі часи самодержавства він розкривав духовну велич рідного народу. Вихід у світ “Енеїди” став епохальним явищем в історії української культури, визначною подією в духовному житті народу. З'явилася книга, що ставила ряд важливих суспільних та естетичних проблем. .В образах троянців, латинців, карфагенян, сіцілійців та “олімпійських вершителів” І.П.Котляревський відтворив живу сучасність, зобразив яскраві типи представників різних суспільних верств, намалював картини української дійсності свого часу. . Поет на боці тих, кого принижували, топталим тодіші панівні верстви. Поема “Енеїда” в своїй суті твір реалістичний, побудований на життєвій основі. Автор її раз у раз говорить про потребу стати ближче до реального життя. “Енеїда” І.П.Котляревського сильна наявним у ній прогресивним просвітительським ідеалом. Оспівування любові до батьківщини, звеличення героїчного минулого, показ самовідданних і мужніх воїнів.Окремі фрагменти, переспіви та переробки з поемиІ.П.Котляревського почали жити в народі, відіграючи роль важливого культурного чинника. .Значення Котляревського як зачинателя української літератури винятково важливе: своїм поетичним словом, утвердженням засад демократичної естетики він відкривав, новий напрям у розвитку національної культури, спрямований на дедалі глибше проникнення в життя народу, на осмислення його історичної долі. Він підняв нові теми, звернувся до невичерпних скарбів фольклору, він перший серед українських письменників дошевченківського періоду широко звернувся до невичерпних багатств мови народу. . Народолюбство Котляревського, осуд жорстокості кріпосників, їхнього паразитизму і морального дикунства, проголошення ідеї рівності станів, розумової і моральної вищості народу над панством – усе це мало не лише літературно-мистецьке, а й велике суспільне значення, бо скеровувало читачів на роздуми, на шлях демократизму, вселяло віру в краще завтра, стимулювало національне відродження.

Впровадження укр. літ мови Перетворення живої української мови в літературну мало для народу величезне значення. Мова — душа народу. Філософи стверджують: «Український дух, що ожив, вперше проявляє себе у літературі». Історики уточнюють: з опублікуванням першої частини «Енеїди» Івана Котляревського починається українське національне відродження, тобто процес пробудження і формування самосвідомості народу, який проявляється у розвитку його духовної культури, прагненні відтворити власне історичне минуле, захисті мови. Введення розмовної мови як літературної стало містком об’єднання різних соціальних верств, а тому поштовхом до національної боротьби.

.

9. Ідея егалітарності українського народу.

ЕГАЛІТАРИЗМ — концепція загальної рівності, яка набула поширення, починаючи з епохи буржуазних революцій (Руссо, Бабеф та ін.). Історично склалися дві течії в егалітаризму— як рівності  можливостей та як рівності результатів. Центральні проблеми – співвідношення внеску і винагороди, здібностей і потреб,  можливостей, бажаності й міри перерозподілу доходів та ін.

Ідею егалітаризму проповідував і М.Костомаров у своєму творі «Книга буття українського народу» - основному маніфесті Кирило-Мефодіївського братства. Серед пропонованих у ньому конкретних заходів були скасування кріпацтва, ліквідація юридичних відмінностей між станами, доступність освіти для мас. Національне питання, що з усією очевидністю привернуло найбільшу увагу товариства, ставилося на широкий контекст панславінізму: «Всі слов'янські народи мають право вільно розвивати свої культури і, що важливіше, вони повинні утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах». Столицею федерації мав стати Київ. Першою по шляху створення федерації мусила піти Україна, яку Костомаров та його однодумці вважали водночас і найбільш пригніченою, й найбільш егалітарною серед усіх слов'янських суспільств — через відсутність у ній знаті.

10. Громадсько-політична діяльність Драгоманова (1841-1895)

Драгоманов був активним громадським та політичним діячем. Він викладав у ВНЗ, з другої пол..60 х рр. Драгоманов проявляє себе як палкий публіцист, співпрацює з різними періодичними виданнями Росії. Він викликає незадоволення царських чиновників. Згодом захищає магістерську дисертацію, їде в Європу, зустрічається з видатними науковцями і політичними діячами, брав активну участь у спавах української громади у Відні та Львові.

Після повернення співпрацює з Південно-Західним відділенням російського геогр.товариства , веде активну наукову та суспільно-політичну діяльність. У своїх статях відстоює прогресивні політичні ідеї, які мали значний вплив на розвиток політичної думки не тільки в україні, а і в Росії. Саме в цей час(1873) разом з Старою громадою, та іншими представниками укр..інтелігенції готує для демократичного руху в Галиччині декларацію. В ній формулюються основні принципи розвитку демократичної держави(федералізм, демократитизм, раціоналізм в культурі). Влада почала його переслідувати, був підписаний Емський указ. Це були складні часи для для України в цілому. Щоб запобігти арешту, він емігрує. Але вплив його ідей на політичну боротьбу залишається вагомою. Його критикували за видання збірок і журналів, які пропагували прогресивні політичні й державно-правові ідеї.

У 1876-1880 Драгоманов видає гострі політичні статті, які коментували перебіг російсько-турецької війни. Тут він виступав проти народницької тактики терору, обстоював ідею застосування принципів політичного федералізму до України. Закликав знищити політичне рабство, ліквідувати самодержавство

Драгоманов стає помітною фігурою в міжнародному соціалістичному русі , залишаючись водночас теоретиком та організатором національно-визвольних змагань українців..

У 1889 очолив кафедру всесвітньої історії в Софіївському універі. Він не припинив свою науково-публіцистичну діяльність у 1891 виходять його «Чудацькі думки про українську національну справу».

Він по суті став на захист духовності українського народу, виступав проти денаціоналізації. Виступав не за відокремлення України від Росії, а хотів реорганізувати Російську імперію у вільну конфедерацію автономних ргіонів

11. М.Драгоманов в інтелектуальному колі 2 пол. ХІХ ст. – листування та дискусії.

Народився 18ь вересня 1841 р. на Полтавщині у відомій укр родині. Видає дисертацію «Імператор Тиберий» -- отримує право викладання у ВНЗ. З 1865 – приват-доцент Київського ун-ту. Курс з світової історії. З 2ї пол 60х рр – проявляє субу як публіцист, співпрацівник періодичних видань Росії. 70-ті рр – Співпраця з Пд-зх відділенням Російського географічного тов-ва, напружена наук та сусп-політ діяльність. У публіцистичних статях 73-76 рр обстоює прогресивні ідеї, які мали вплив на розв політ думки. В цей час співпрацює з київською «Старою громадою», укр інтелігенцією, готує для демократичного руху в Галичині декларацію. В ній – о-ні принципи розв демократичної держави: в політиці – федералізм, в соц питаннях – демократизм, в культурі – раціоналізм.

Утиски з-боку уряду Росії -- акт діяльність: 1876-1880 – гострі політ статті про перебіг рос-тур війни. Виступав протии народницької тактики террору, ідея застосування принципів політ федералізму до України. Результат – постійний нагляд за ним поліції. Діяльність за кордоном (80-95). Помітна фігура у мвжнародному соціалістичному русі, залишався головним теоретиком та організатором нац-визв змагань укр народу.1889 – на запрошення болгарського уряду посів кафедру всесв історії в Софійському ун-ті. продовжує наук-публ діяльність. 1891 – «Чудацькі думки про укр нац славу». Помер 20.06.95 в Софії.

12. Соціально – політичні перспективи з погляду Драгоманова

М. Драгоманов активно розробляв питання влади, взаємовідносин між державою і суспільством. В історію політичної науки він ввійшов і як один з фундаторів етнополітології, оскільки вивчав конкретно-історичні форми політичних режимів, особливості взаємовідносин центральної та місцевої влади у різних народів, влади світської та духовної. М.Драгоманов мав досить послідовні погляди на походження та розвиток держави і права, роль матеріального виробництва, класової боротьби та людського розуму в цьому процесі. Розглядаючи форми держави, він віддавав перевагу федерації, оскільки вона забезпечувала децентралізацію влади і можливість формування сильних місцевих органів влади. Ліберально-демократичні позиції Драгоманова просліджуються в його тезах про те, суть держави полягає не у формі побудови держави, а у правах, якими наділені громадяни і нації у цій державі. До демократичних прав він відносив право виборів, обрання, відкрите ведення державних справ, урахування інтересів меншості. . Головну увагу вчений приділяв контролю над державними органами влади з боку суспільних інститутів, головно через реалізацію принципу народного самоврядування. Драгоманов надавав перевагу такій системі влади, у якій державні чинники обмежувались би і контролювались інституціями громадянського суспільства, а всі складові політичної системи разом - висловлювали би і втілювали інтереси, волю не тільки нації взагалі, але й громадян як справжніх носіїв суверенітету держави. Цікавим у поглядах М.Драгоманова те, що лібералізм мав служити засобом у боротьбі за соціалістичні ідеали. У пошуках реального й об’єктивного критерію суспільного розвитку М.Драгоманов звертається до здобутків тогочасної західноєвропейської науки і знаходить його в ідеї суспільно-культурного прогрессу.

М.Драгоманов, намагаючись перенести ідею прогресу на український політичний грунт, ототожнює її з ідеєю духовно-морального, економічного та політичного розвитку суспільства. На думку вченого, чим більше розвинена суспільна організація, тим вищий щабель соціального прогресу може бути досягнутий.Важлива складова драгомановської теоретичної спадщини-спроба розглянути перспективу української нації не через боротьбу за національну державність, а через створення умов для розбудови громадянського суспільства. Ця спроба перенести питання про суверенність нації у площину забезпечення суверенності індивіда, члена національного колективу, засвідчує як творчу сміливість Драгоманова.

Серед засад, на яких Драгоманов основував свої політичні накреслення, особливе місце займає принцип народного суверенітету, якому він давав власне тлумачення. Воно характеризує політичні погляди вченого і громадського діяча загалом. Він категорично не поділяв концепцій "народної волі", "народного самодержавства", "диктатури більшості" і переконливо доводив негативні наслідки їх втілення у політичну практику. Дослідник відзначав, що стару ідею народного самодержавства спіткала доля інших самодержавств, духовних і світських, і замінилась ідеєю вільної держави, що керується громадянами при загальному контролі і загальній участі у напряму суспільних справ, з гарантіями свободи осіб і груп, і навіть політичної меншості, - не кажучи вже про розподіл справ на місцеві і державні, з яких кожну вирішують відповідні кола населення. Драгоманов наголошував на диференційованості складових елементів суверенітету, намагався дати його визначення через ступінь забезпеченості демократичного процесу в державі, виходячи навіть за межі традиційної для політичної думки дихотомії "пряма – представницька демократія".

Головну увагу вчений приділяв контролю над державними органами влади з боку суспільних інститутів, головно через реалізацію принципу народного самоврядування.

Отже, вчений і громадський діяч стверджував, що справжній суверенітет належить не абстрактній, деперсоніфікованій цілості-народові, а самоорганізованій, політичне вільній, соціальне диференційованій і, водночас, інтегрованій на засадах громадянського суспільства нації. Драгомановські застереження проти тих чи інших теоретичних інтерпретацій концепції народного суверенітету мали й цілком "прикладне" ідеологічне та політичне значення. Драгоманов точно передбачив, до яких негативних наслідків може призвести реалізація ідеї "необмеженого народного суверенітету" в історико-культурних умовах. Тому він невтомно наполягав на потребі застосування демократичного принципу побудови нових держав, як він висловлювався, "знизу - догори": від окремого громадянина, корпорацій, місцевого та регіонального самоврядування до загальнонаціональних державних інститутів. У протилежному випадку, попереджав дослідник: "Зовсім інше виходить, якщо ми почнемо побудову держави згори донизу: від народу і його волі.Справді, передбачені Драгомановим політичні наслідки тлумачення принципу народного суверенітету, загроза монополізації його атрибутів новими елітами становило і становить до тепер одну із серйозних проблем у розвитку нових держав, що виникають на уламках багатонаціональних імперій. Інша справа, наскільки в легітимізації таких режимів "винна" концепція "народного самодержавства", проти некритичного сприйняття якої так послідовно виступав Драгоманов.

13.Права людини за М. Драгомановим

До числа засновників ліберально-демократичної думки в Україні належить М. Драгоманов. Він — автор "Вольного Союза — Вільної Спілки" (1885 р.) — одного з перших конституційних проектів, суттю якого були:    а) політична свобода суспільства й особи, що мала реалізуватися через народне представництво в центрі;    б) самоуправління на місцях;    в) права й свободи особи.

Для нього політична свобода є не що інше, як недоторканість особи, свобода слова, совісті, самореалізації національності. М. Драгоманов пропагував демократично організовану систему суспільства, в якому інтереси держави не суперечили б інтересам народів. Політичні права й свободи М. Драгоманов розглядав у цілісній системі ідей, у якій гармонійно взаємодіють людина й суспільство, особа й сукупність осіб (народ, нація), загальним мотивом поведінки яких є ідеали свободи й самостійності, їхнє право самим визначати свої інтереси й засоби досягнення їх, відповідати за свою долю. акцентував увагу на правах людини, системах виборності й місцевого самоврядування. Під правами людини він розумів недоторканість особи й житла, заборону тілесних покарань і страти, таємність листування, свободу вибору місця проживання й занять, недоторканість гідності, національності й національної мови в приватному та громадському житті, свободу слова, преси, театрів і навчання, зібрань, запитів і заяв знаками-малюнками, знаменами, процесіями без порушення громадського порядку й за дотримання безпеки громадян, свободу об´єднань і товариств тощо.

Політичні права М. Драгоманова включали в себе загальне виборче право, право виборців давати накази депутатам, гласне ведення всіх державних справ, необхідність ураховувати думку меншості, всіх національних меншин. М. Драгоманов як один із засновників федералізму й місцевого самоврядування надавав федералізмові політичного змісту, розглядав політичну свободу й федеративну державність крізь призму децентралізації, автономії земських одиниць, тобто сільських і міських общин, волостей і областей. Діяльність місцевої влади мають очолювати представницькі збори, обласна дума й призначена нею обласна управа. Встановлення меж компетенції різних органів місцевого самоврядування та центрального уряду передавав виключно суду. Основою федеральної держави М. Драгоманов називав обласну автономію, місцеву владу, місцеве самоуправління, які вирішують усі внутрішні справи в межах своєї території. Федеративну республіку, засновану на принципах децентралізму, М. Драгоманов називав найдоцільнішою формою організації для держав з великою територією. Незважаючи на глибоку й щиру любов до українського народу, він так і не спромігся виділити українське питання в самостійне і звів справу національного визволення народу до питання про загальну децентралізацію Російської держави.

2. Самоврядування як основа державного устрою

3. Україна як автономна республіка в Російській федеративній (конфедеративній) державі форма міждержавного об’єднання

4. Загальнолюдські цінності, що базуються на національному ґрунті (нац. Ідея)

5. Приватна власність як основа господарювання

6. Особа — суспільство — держава (іерархія цінностей)

Слід також підкреслити, що в політичних поглядах М. Драгоманова досить чітко відчувається вплив західних мислителів щодо організації суспільно-політичного життя, який сприяв розвитку ліберальних ідей на українському ґрунті.

14. Загальні особливості соціологічних поглядів І.Франка

Соціолог.питання розробляються ученим у працях: «Про соціалізм», Що таке поступ? , Про працю.

Він спрямовував усе своє надбання на «народне виживання», розвиток української нації, збагачення української духовної культури.

Розквіт нації, її прогрес у межах самостійного державного утворення є основою основ суспільного життя. Але щоб ідеал національної самостійності, за франком, став чинником цінності, він має бути не лише усвідомлений розумом, а й відчутий серцем. Цьому мусять бути підпорядковані усі наявні сили і засоби суспільства.У царині філософії франко тяжів до позитивізму спенсера, йому було властиве етико-антропологічне розуміння філософських проблем. Свою світоглядну позицію він визначав як раціоналізм, за основу існування і розвитку речей брав факти позитивних наук, описані, досліджені розумом.за соціально-політичною спрямованістю франко – соціаліст драгоманівського ґатунку. Його соціалізм ґрунтувався не на класових цінностях, а на загальнолюдських, був позбавлений держави, оскільки їх функції передбачають наявність у ній привілейованого прошарку управлінців, які неодмінно узурпують владу в суспільстві, поставлять себе над рештою над рештою народу, і замість декларованої рівності знову запанує нерівність.

Ф. дуже обережно підходив до способів реалізації соціалізму як суспільного ідеалу, категорично виступав проти його штучного насадження, оскільки це, на його думку, може обернутись величезними економічними, політичними і духовними втратами для народу.

15.Франко про проблеми і суперечності поступу

Розглядаючи проблеми прогресу людства, які на той час були предметами дискусій, І.Франко доходить висновку, що кожне їх вирішення мас свої недоліки і не може розглядатись як панацея від усіх суспільних лих. Він вважає, що повного громадського щастя, повного раю на землі люди не досягнуть ніколи. Свою працю «Що таке поступ?» він закінчує такими словами: розвитком людства керують два фактори -- голод і любов. Голод він розуміє як матеріальні та духовні потреби людини, а любов -- як почуття, що поєднує людину з іншими людьми. А людського розуму, каже він, серед цих факторів немає і, напевно, ще довго не буде. Це аж ніяк не означає, що в соціальній філософії І.Ф був песимістом. Він закликає до дії, до науки і праці. Ф-гуманіст не сприймає вчення дарвіністів про вовчу боротьбу в громаді людей, тобто про боротьбу видів, яка є і джерелом, і рушієм еволюції і у природі та суспільстві. 0сновна підвалина суспільного поступу, за І.Франком, не боротьба класів, а милосердя і любов до інших людей. Щодо земної цивілізації в цілому, то мислитель вважає, що і в природі, і в розвитку людства поступ забезпечують два керманичі, як їх визначив Й.Гете, -- голод і любов. І.Франко виступав за еволюційний розвиток суспільства, розвиток, пов'язаний з волею, старанням та працею людей, розвиток без суспільних потрясінь, бунтів, революцій і повстань. І.Ф сповідує філософію науки, філософію праці, філософію поступу. Отже, в розумінні ідеї суспільного прогресу І.Ф виділяє насамперед людину, рівень задоволення її матеріальних і духовних потреб. Це неможливо без миру й злагоди між людьми, як неможливий без цього стан щастя і окремої людини, і суспільства в цілому. Шлях до добробуту і щастя лише один -- через свободу людини і гарантію її людських прав. Вирішення суперечностей, на думку І. Ф, є процесом, що розгортається як заперечення старого і утвердження нового. Виникнення кожного суспільного ладу є запереченням попередньою і одночасним сприйманням від нього цінного. Кожна історична епоха відходить у минуле, приготувавши реальні основи для майбутнього.

16. Бачення суспільного ідеалу Франка Був у житті франка один вічний, нетлінний ідеал. Це свобода: національна свобода українців; соціальна свобода людей праці; особистісна, індивідуальна свобода кожної людини. Якщо оглянути духовний всесвіт Франка в цілому є певні підстави стверджувати, що домінантою інтелектуальних, художніх, соціально-політичних пошуків великого українця було створення певної «трiади свободи» (хоч він сам, звичайно, такого терміна не вживав). Ця «трiада» складалась у Франка саме з тих компонентів, про які вже щойно згадувалось: національний, соціальний, індивідуальний. Всі ці компоненти являють собою органічну, а не штучну, єдність і, отже, не можуть існувати і розглядатись окремо. Ось чому спроби звести величний ідеал митця лише до якогось одного, хай винятково важливого, компонента, є, очевидно, все ж таки непереконливими. Компонент перший. Франко-соціаліст. Ось саме на цій складовій світогляду Івана Яковича десятиліттями спекулювала радянська пропаганда. Франко з величезною повагою ставився до корифеїв соціалістичного руху, називав Карла Маркса «великим соціалістом», переклав 24-й розділ 1-го тому «Капіталу» українською мовою; очолював , справді доволі близьке до соціалістичного руху крило Українсько-руської радикальної партії. «Мета соціалізму — зробити рівновагу між поступом багатства, знання і мистецтва і зростом добробуту, і розвою всієї народної маси» .Не можуть не заважати розвиткові суспільства «величезні багатства, з одного боку, зібрані в немногих руках, і страшенна бідність, з другого боку, що душить мільйони народу».Але треба відверто і чітко сказати: були дві принципово важливі позиції, щодо яких Франко вів жорстку і відкриту полеміку з діячами соціалістичного руху тих років . Перша — це концепція «диктатури пролетаріату» з наступним її перетворенням у «народну державу». Він пише : «Держава — розуміється, будуща, народна держава — має стати всевладною панею над життєм усіх горожан... Власна воля і власна думка кождого чоловіка мусили б щезнути, бо а ну ж держава признає її шкідливою, непотрібною? Народна держава стала б величезною народною тюрмою». Далі Франко зазначає що у цій державі влада буде знову зосередуватися в руках панівної вірхівки. І знову з’являється соціальна нерівність. Зазначимо два аспекти. По-перше, Франко до кінця життя ставився з якнайвищою повагою до питань соціальної справедливості, але відносив себе до прихильників не так званого «наукового», а «етичного» соціалізму.І по- друге. Зауваження Івана Яковича стосуються не лише однієї конкретної партії, а будь-якої політичної сили, яка обіцяє людям «рай земний», позбавляючи їх свободи.Другий компонент. Франко — націоналіст. Він був глибоко переконаний, що «ідеали національної самостійності не можна прикривати ідеалами соціальної рівності і політичної волі. Лише ідеал національної самостійності може дати тим двом ідеалам поле до повного розвою».Ці свої ідеї Франко постійно пропагував, ще більше — після виходу брошури “Ukraina irredenta”, де вперше було сформульовано гасло державної незалежності України. У 1899 році, саме через розходження в поглядах із Радикальною партією у питанні майбутньої української державності, Франко зблизився з Національно-демократичною партією, що стояла на значно чіткіших державницьких позиціях. У питаннях незалежності він був поміркованим, адже вважав, що це справа багатьох років, а не просто “вибуховий момент”. Ідеалом Франка було і залишалось «найтісніше збратання людей з людьми і народів з народами як вільних з вільними і рівних з рівними через зниження всякої політичної залежності, всякого уярмлення одного народу іншим».Третій компонент — франко — свобода особистості. Для Франка громадянська права самі по собі є самодостатньою цінністю, за них треба боротися, спираючись насамперед на громадську думку .Але він був нестандартним, неліберальним лібералом; зокрема, ніколи не погоджувався з тим, що соціальна нерівність — цеблаготворний, необхідний стимул для розвитку суспільства. Поєднуючи в своїй думці та творчості ідеали загальноєвропейські та національні, великий українець, із гордістю заявляючи про себе: «Я є мужик, пролог, не епілог!», підкреслював: «Я прибічник поміркованості, але тільки в засобах, в способах діяти й говорити, але ніколи не в суті справи, там, де поміркованість... просто маскує відсутність сталих принципів або запалу до справи, визнаної слушною і святою».

17. Критика марксизму, соціального дарвінізму та анархізму в розумінні походження, сутності і майбутнього суспільства, держави, власності І.Франком

мислитель підкреслив основний недолік теорії еволюції видів — її антигуманний характер, оскільки така теорія прирівнює життя людей до життя «щупаків у воді та вовків у лісі».

Неприйнятним видається І.Франкові й те, як тлумачать суспільний поступ анархісти та комуністи. Комунізм не може сягати приватного життя людини: «Кождий чоловік бажає мати собі для відпочинку свій власний кутик, де би міг бути собі зовсім свобідним і не стісненим навіть своїми найближчими приятелями». Комуністичні ідеї важко здійснити, визнає І.Франко, адже люди дуже різні, мають неоднаковий рівень розвитку, та й повна спільність власності на землю не є можливою[27].

К.Маркс, який відстоював спільну власність усіх працівників на знаряддя, засоби і продукт праці як запоруку прогресивного суспільного ладу, не змалював цього устрою в деталях. Це зробили його послідовники. Таким устроєм, на думку німецьких соціал-демократів, пише І.Франко, має бути народна держава - «у ній через своїх вибранців панував би весь народ, у ній не було б ні визиску, ні кривди, ні бідності, ні темноти». Описуючи цю «прогресивну» державу, як її собі уявляли учні Маркса, І.Франко вирішує, що у такому майбутньому устрої соціальної демократії є багато привабливого для бідних людей, насамперед турбота держави про кожного свого громадянина. Але чим обертається насправді ця турбота? Сила такої турботливої держави, — пише І.Франко, — «налягала би страшенним тягарем на життя кождого поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кождого чоловіка мусила би щезнути, занидіти... Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, а лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовою муштрою, казенною. Люди виростали би і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційнних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою»[28].

Читаючи такі слова, бачимо, що І.Франко чітко зрозумів суть марксистського вчення про державу, що красномовно засвідчила радянська соціалістична дійсність. Зрозумів він і те, що керманичі такої держави-тюрми матимуть «таку величезну власть над життям і долею міліонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти»

18. Інтелектуальна традиція гуманітаріїв на прикладі творчої біографії Б. Кістяківського

Всесвітньо відомий соціолог, автор оригінальних ідей Б.Кістяківський поєднував плідну наукову і видавничу діяльність з політичною.

Кістяківський захищав і аргументував свою підтримку наукової соціології, модель якої на межі століть потрапила у труднощі. Він захищав тезу про універсальність законів суспільного життя, пропонував методологічний інструментарій соціального пізнання за часів відмови від ідеалів наукового знання, витіснення принципів об’єктивної істини інтуїцією та класовим підходом, обстоював у руслі баденської теми неокантіанства наукову орієнтацію в аналізі соціального життя. У цьому він приєднувався до поглядів Вебера. Також він працював над подоланням психологізму в соціальних науках.

Кістяківський еволюціонував від від позиції соціального психологізму («Суспільство і особистість», 1899), згідно з яким суспільство – результат взаємодії індивідів на ґрунті спільних почуттів, ідей, бажань, тощо, до розуміння обмеженої ролі психологічних чинників у суспільному житті (суспільство – суспільність, що породжує почуття і прагнення, що не існують по за її межами).

Кістяківський запропонував три умови досягнення соціологією науковості:

4. Формулювання основних понять «суспільство», «держава», «право», «культура», тощо. Особливий акцент зроблений на категорії «можливість»

5. Виявлення причинних відносин у соціальній сфері, аналіз питань необхідності й випадковості соціальних процесів, можливості і дійсності. Запропонований Кістяківським соціологічний атомізм з опорою на емпіричні узагальнення знайшов чимало послідовників і донині залишається одним із основних підходів теоретичної соціології.

6. Вирішення проблем цінностей у соціологічному пізнанні. Він ставив їх як проблему аналізу норм і ціннісних регуляторів, що впливають на соціальне життя. Кістяківский сповідував думку, що звернення до ціннісних ідей необхідне, оскільки в суспільному житті дослідник стикається зі сплетіннями не тільки причинно-наслідкових зв’язків, а і певних уявлень про добро, красу, тощо.

20. Основні періоди історії розвитку соціологічної думки України.

1. Основні періоди історії розвитку соц..думки в Укр.

Історія соціологічної думки в Україні як цілісний процес донедавна практично не досліджувалася. Нині вона відтворює низку проблем, пов'язаних зі складними процесами становлення і розвитку українства від початків його історії до сьогодення.

Протосоціологічний період її розвитку охоплює хронологічний проміжок від часів Київської Русі до середини XIX ст. Його історія налічує кілька етапів, що характеризуються певними особливостями розвитку соціологічного знання під впливом економічних, соціальних, політичних, ідеологічних факторів:

— протосоціологія епохи становлення, розвитку та розпаду Київської Русі (праісторія, Київська держава, княжа доба, литовсько-польський період — V — кінець XV ст.);

— протосоціологічне знання козацької доби (від початків козацтва до зруйнування Січі — кінець XV — третя чверть XVIII ст.);

— протосоціологія доби відродження України (кінець XVIII — середина XIX ст.).

Витоки соціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (IX — XIII ст.), і тісно пов'язані з буттям українського народу, формуванням української державності — Київської Русі, яка постала в результаті об'єднання східнослов'янських племен навколо політичного й культурно-економічного центру — Києва й Середнього Подніпров'я. Елементи соціологічної думки містять праці найдавніших українських мислителів.

Витоки соціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (IX — XIII ст.), і тісно пов'язані з буттям українського народу, формуванням української державності — Київської Русі, яка постала в результаті об'єднання східнослов'янських племен навколо політичного й культурно-економічного центру — Києва й Середнього Подніпров'я. Елементи соціологічної думки містять праці найдавніших українських мислителів.

Другий період розвитку соціологічної думки в Україні безпосередньо пов'язаний з виникненням соціології як окремої науки. У наукових колах його називають періодом академічної соціології. Розпочинається він за існування та інституціалізації соціології на Заході. Це породжує певні способи бачення й моделі пізнання соціальної реальності, нові підходи, способи вирішення й засоби реалізації соціальних цілей, інтересів і потреб, оскільки соціологічні принципи, методи та концепції були вже досить відомими серед українських науковців. Прийнято вважати, що українська соціологія заявила про себе у 80-х роках XIX ст. дослідженнями Женевського гуртка українських учених, праці яких друкувалися найчастіше в тамтешньому журналі «Громада».

Період акад. соц.. в Укр. Включає в себе таки етапи:

1.Становлення і розвиток соціолог. Знання (друга половина 19ст.- 20-ті роки 20ст.)

2.етап інституаціалізація соц. Дослідження та соціології Укр. за радян. Часів

3.сучасний етап розвитку соціології в умовах незалежної Укр.

У другій половині 19 ст. процес формування акад.. соціології розпочинається з творчості М. Драгоманова, І. Франка, О. Потебні, С. Подолинського та інших мислителів і набуває завершених класичних соціолог. Форм у працях М. Грушевського, М. Шаповалова, Б. Кістяковського, В. Липинського.

Вони досліджували окремі соціологічні аспекти. У акад. період був відчутним дефіцит новітньої соціологічної методології, системного бачення соціологічних проблем. І все ж таки у цей період сформувалася українська соціологічна традиція. Спрощені трактування поступалися місцем диференційованим, самодостатнішим концепціям. Складався та оформлювався власне соціологічний апарат. Була започаткована системна робота щодо методології і техніки досліджень. Нові соціологічні ідеї, які проростали в Європі, знайшли і в Україні благодійний ґрунт. Поступово окреслювався предмет досліджень вітчизняної соціології, чіткішими ставали грані, що відмежовували її від суміжних дисциплін.

Ця система періодизації не є ідеальною, вона базується на головному принципі , покладеному в запропоновану систему: історія соцдумки в Укр. Має відбивати об*єктивну логіку розвитку історії Укр. Аналіз історії соцдумки в Укр. Свідчить, що її розвиток відбувається за тими ж загал. Закономірностямі, котрі були притаманні загал європейському процесові. Водночас вона має і спец. Риси, пов*язані з утратою державної та національної незалежності і тими гострими проблемами, що були характерні для українства у порівнянні з державно і політично незалежними народами, чиї етноси не були розмежовані чужими кордонами. Специфіка розвитку соцдумки в України ще й в тому, що вона розвивалася спонтанно, з внутрішніх потреб нації, котра не мала своєї офіц. школи, освіти, не фінансувалась і не підтримувалась панівними державними інститутами.

№21.Історичні та регіональні особливості розвитку соціологічного знання в Україні.

Історичні особливості У. наприкінці 18ст істотно вплинули на характер і зміст філософської,соціологічної та сусп.-політичної думки. Якщо в країнах Зах. Європи соціологічна думка переходить від загальних проблем до соціально-статистичних і демографічних обслідувань,то для У. цей період характерний розвиток проблематики,пов»язаної з тими соціально-економічними,політичними питання,які випливали з її залежного становища. У зв»язку з вищесказаним постає нагальна проблема періодизації історії розвиту соціологічної думки. Ук. В минулому практично не мала своїх спеціальних інституцій соціологічного профілю,кадрів,видань,які вже мали європейські країни, а певні соціологічні концепції чи підходи ,що мають місце в істор соц. думки,були покладенні до життя безпосереднім впливом європейської соціології.З питань генезису української соціологічної думки теж виникає ряд проблем,дослідження яких ускладнюється як невирішеними питаннями розвитку соціології так і історичними умовами, в яких перебувала розділена Україна. В різних її регіонах розвиток соц. думи відрізнявся своїми особливими рисами,достотно ускладнює процес уніфікації загальних тенденцій . Розвиток наукової ,соціальної, політ, філософськ думки в Україні відбувався інакше,ніж у незалежних країнах. Ігнорування цієї специфіки може привести до логічного нонсенсу,що Україна взагалі не мала своєї науки,культури. Насправді ж українці завжди мали свою культуру, потім науку,а різноманітні форми ідеології сягають за межі 18-19ст.,коли власне наука закінчила своє оформлення як соціальний інститут.. Тому ці явища не можна розглядати через звичайні критерії адже розвиток ідеологічних наук,та інших знань відбувався в більш-менш однакових умовах. Не випадково вся соціолог проблематика а Україні набагато політизована і пов’язана з ідеями культурної політ державної незалежності,тоді як для багатьох країн вона не була актуальною. Історія непевний процес, тому розглядаючи історію соціолог думки Укр, важливо відтворити її цілісний,спадково-поступальний процес еволюції, вивчити логіку і механізми цього процесу. Цілісна картина такої еволюції буде неможлива без визначення першопочатків,начал. У зв»язку з цим дослідження соц. думки Укр мають бути не тільки класичні праці з дослідженням предмета та методів соціології, а й ті соціальні проблеми ,постановка яких у минулому торувала шлях до диференціації суспільствознавства та виділення науки- соціології. Тому термін «соціологічна думка» має два значення – інституціональне ,коли об»єктом аналізу стає спеціалізоване знання - соціологія, і більш умовне – конвенційне, котре пов»язане з розвитком інтегрованого на окремі наукові галузі знання в його синкретичній формі. Для виділення того специфічного знання ,котре пов»язане з предметною сферою соціологічної науки,ми вводимо термін протосоціологічного знання. Прот. Знання включає в себе різноманітні форми і засоби пізнання соціальних спільностей, їх взаємовідносини,цінності, системи норм регулювання соціальних взаємин між різними групами населення та інші проблеми, відображені в ідеях,гіпотезах, концепціях в синкретичному суспільствознавстві. Таким чином виділяють два періоди історії розвитку соціологічного знання: протосоціологічний період і період академічної соціології. Протосоціологічний період її розвитку охоплює хронологічний проміжок від часів Київської Русі до середини XIX ст. Його історія налічує кілька етапів, що характеризуються певними особливостями розвитку соціологічного знання під впливом економічних, соціальних, політичних, ідеологічних факторів:Протосоціологія епохи становлення, розвитку та розпаду Київської Русі (праісторія, Київська держава, княжа доба, литовсько – польський період – V – кінець XV ст.);Протосоціологічне знання козацької доби (від початків козацтва до зруйнування Січі – кінець XV – третя чверть XVIII ст.);Протосоціологія доби відродження України (кінець XVIII – середина XIX ст.).Протосоціологічний період – історичний час від виникнення елементів знання про людину ,суспільство, соціальні спільноти та системи регулюючих норм і відносин між ними. Другий період розвитку соціологічної думки в Україні безпосередньо пов’язаний з виникненням соціології як окремої науки. У наукових колах його називають періодом академічної соціології. Розпочинається він за існування та інституціалізації соціології на Заході. Це породжує певні способи бачення й моделі пізнання соціальної реальності, нові підходи, способи вирішення й засоби реалізації соціальних цілей, інтересів і потреб, оскільки соціологічні принципи, методи та концепції були вже досить відомими серед українських науковців.

22. Розвиток концепцій природного права та суспільного договору в Україні

XVI – поч.XVII ст.: Х.Філалет одним із перших українських мислителів, які перебували в річищі гуманістичної та раціоналістичної традицій, запропонував та обґрунтував ідеї суспільного договору і природного права, обмеження влади законом тощо. Ідея природного права, рівності – у І. Вишенського.

Друга половина XVII ст. - І.Гізель. Концепція базувалася на постулатах суспільного договору та природного права. Мислитель, зокрема, визнавав за підданими, право в разі порушення володарем умов угоди між ним і народом повстати і відібрати в нього владу. Близькі до І.Гізеля позиції займали також Л.Баранович та І.Галятовський.

XVII – XVIIІ ст.: Феофан Прокопович. Значне місце в творчості належить проблемам держави, абсолютної монархії, співвідносин світської та церковної влади. Модифікуючи теорію природного права і суспільного договору, пристосовуючи її до умов України, Росії, Феофан Прокопович орієнтується на інтереси купців, мануфактурників, дворянства, а інтереси народу інтерпретує. Просвітництво широко розповсюджувалось в періоди великого соціального напруження в суспільстві, загострення соціальних суперечностей та ін. В цей час в Європі висувається концепція природного права. Виникає проблема взаємовідносин між природним станом людини і її суспільним становищем і цивілізацією. Розвиваючи концепцію природного права, українські просвітителі дотримувались думки, що закони природного права є тією основою, з якої, як від коріння паростки, мають виростати закони суспільства, що звичайно реалізуються і справедливі лише ті державні закони, що випливають з природних прав людини.

Яків Козельський поділяв погляди Руссо. Розглядає сус-во як продукт прир права та сусп. договору внасл чого виникає держава. Застосовує ідню природного права та сусп. договору для аналізу рос сус-ва. Прир право дає цілковиту свободу людині яку вона втрачає з переходом в громад сус-во де приймає сусп. волю й закони громад права. Законодавці можуть порушувати природні права людини – необх моральної філософії. Принцип «розумного егоїзму» приведе до заг стану благополуччя в сус-ві. Визнає право самозахисту.

Просвітницька інтерпретація суспільного договору та природного права притаманна відомим українським вченим і громадським діячам Володимиру Капністу, Петру Лодію, В. Каразіну. Просвітителі вбачали суспільний ідеал у здійсненні свободи, рівності і права на власність. Просвітницькі тлумачення понять рівності полягали у визначенні рівності людей перед законом. Право власності - це природне право, що нікому не дається в дарунок і ні від кого не забирається, це рівне для всіх право вільно купувати і володіти власністю.

І. Шад – проф. філософії Харк ун-ту у 20х рр. ХХст розвивав теорію прир права на релігійній основі. «Природне право». Першопочаткові права: на життя, на свободу мислення, на вступ до громад сус-ва. Рабство суперечить природному праву, сусп. устрою. Шлюб – форма сусп. договору. Закони сусп.-ва мають відповідати прир праву.

П. Лодій. Люди нар вільними з однаковими правами на: бути людиною, життя й розвиток особистості, дбання про своє благополуччя, чесне ім’я. Спочатку – сімї, необхідність захисту – добровільне обєднання у рід (анархія). Слабкий для самозахисту – виникнення держави, первинна причина – Бог, людський фактор – другорядний. Люди відмовл від частини прав. Бог як верховна влада наділяє людей правом влади над іншими – люди не повинні чинити опір правителю в жодному випадку.

23. Соціолінгвістична концепція Потебні

Потебня – відомий мовознавець, засновник філософсько-лінгвістичної школи, дослідник історії культури, нар. творчості, національних та соціальних проблем. Він був прихильником політичної та національної рівноправності народів, ідеалів свободи, демократизму й гуманізму. Головним вихідним джерелом його наукової творчості була українська мова і словесність. Він спрямовує свою діяльність у питаннях мови та нації на захист саме української мови, культури.

Праці – «Думка і мова», «Мова і народність». Займався психолінгвістичними та соціально- психологічними проблемами мови, спілкування, про значення мови у історико-культурному процесі. Поняття мови і мислення вчений розглядає у нерозривній єдності з понятями «народ». Народ є творцем мови, а вона – один з найістотніших індикаторів культури народу.

Потебня першим започаткував в Україні дослідження з «психології народів». Він розглядає мову як важливий компонент культури народу, оскільки без мови немає етносу. Мова є не лише засобом спілкування, а й інструментом творення думки. Завдяки системі, сумі особистих елементів світосприйняття складається психологія народу, його дух, що відрізняє один етнос від іншого.

Розуміння мови як творчого процесу створило можливість по-новому розглядати явища та факти соціокультурного життя сус-ва, розуміння самого процесу соціального пізнання. Потебня показує, що людське пізнання поєднує у собі елементи міфологічного та наукового сприймання. Міф змінюється на не міфологічне мислення, яке уособлюється в поетичній та прозаїчній мові. Потебня доводив, що мова кожного народу явище унікальне, бо завдяки їй кожна нація створюї власний менталітет, свою особливу культуру, свій «дух».

У дослідженні мови він розкриває універсальну єдність всесвітньої історії в її закономірностях у формуванні мислення, пізнання, форм духовної творчості та культури. Говорить, що не завжди вищі класи, що є носіями індивідуального розвитку засвоюють все найкраще з «народного духу».

Важливою для соціології є його стаття «народність і мова». Вона порушує питання про існування великих та малих етнічних спільностей – народності, нації. Історично в свідомості етносів поняття «народ» і «мова» нероздільно пов’язані , тотожні.

Мова кожного народу зумовлює специфічне світосприймання, відіграє евристичну роль у пізнанні природи й сус-ва, а всесвітня культура є інтегративним продуктом різних культур і менталітетів унаслідок їх взаємодії та взаємовпливу між собою. Загальнолюдська культура існує завдяки взаємодії національних культур.

Потебня різко критикує процеси денаціоналізації, вказує її наслідки. Зникнення мови веде до втрати етнічної самобутності нації. Але це також породжує кризові явища серед пануючої народності, зумовлює початок її розпаду.

Потебня вважав, що розвиток кожної народності має відбуватися на основі національної та політичної рівноправності й незалежності. Це відбувається завдяки спілкуванні між народностями, що позитивно впливає на розвиток кожної з них. Зникнення навіть однієї народності було б утратою для загальнолюдської культури.

24.Соціологічні погляди Михайла Драгоманова.

Михайло Драгоманов (1841-1895 pp.) був одним із заснов­ників української соціології, людиною, що перша використала поняття "соціологія" в курсі своїх лекцій.Найбільш відомі твори М. Драгоманова: "Вопрос о значе­нии Римской империи и Тацит", "Чудацькі думки про україн­ську національну справу", "Шевченко, українофіли і соціа­лізм", "Положение и задачи науки древней истории".Михайло Драгоманов вважав соціологію універсальною, але й точною наукою про суспільство. Він досить критично ставився до деяких концептуальних положень позитивізму О. Конта й органістичної теорії суспільства Г. Спенсера.На думку М. Драгоманова, соціологія - це наука про діяльність людини в суспільстві, тому вона повинна містити такі ж узагальнення, формулювання законів, як і точні науки. Для цього необхідно використовувати соціологічний метод "логічної семантики", котрий означає класифікацію, типі­зацію та аналітичне групування суспільних явищ.Структура суспільства, за М. Драгомановим, має три основні підсистеми:• матеріал, з якого складаються суспільства (індивіди, на­родності);• суспільства (їхні форми: сім'я, клас, державний союз, міждержавний союз);• продукти суспільної діяльності (матеріальні та моральні).Продовженням і розвитком соціологічного методу є по­рівняльний, або компаративний метод, яким часто кори­стується вчений. Широко послуговуючись порівняльним методом, М. Драгоманов вивчає:•  різні соціальні, етнічні групи, а також їхніх представ­ників у різні історичні періоди;•  життя сучасних йому народів, які перебували на при­мітивній стадії розвитку, що дає можливість перевірити факти стародавньої історії;=•  певні артефакти минулого, що відобразилися у фольк­лорі, звичаях, народних традиціях.Частиною соціологічного методу є принцип історизму у формі системного, конкретно-історичного підходу. Розвиток суспільства пов'язаний із упливом багатьох різно­манітних факторів: економічних, політичних, культурних, духовних. Отже, М. Драгоманов реагує на спроби зобразити всю різноманітність суспільних явищ як наслідок дії якого-небудь єдиного фактора - чи то економічного, чи то гео­графічного. Досить активно використовує М. Драгоманов поняття стан, клас, маси, корпорація. Визначаючи класи, він виходив із по­ділу суспільства на людей "м'язової та розумової праці". На соціальну структуру впливають не лише економічні від­носини, спосіб виробництва, але й активність політичних, соціокультурних та інших учасників соціального процесу. Поділ суспільства на можновладні й бідні класи по­яснюється існуванням приватної власності, що є певним історичним явищем, яка виникає на досить високому рівні розвитку суспільства. Як історичне явище приватна власність не вічна та з часом поступиться місцем власності колективу. Основними чинниками суспільного прогресу М. Драгоманов вважає: економічний прогрес, вільну науку та філософію, а також культуру. Соціальний прогрес, маючи незворотний характер, є закономірним, вільним від випадковостей процесом, який має власну логіку. Суспільно-історичний рух не є прямо­лінійним і зазнає змін темпу, тимчасових зупинок, відкатів назад, повернення до вже пройдених етапів. Говорячи про соціальну еволюцію, М. Драгоманов, поряд із поступовим переходом суспільства на більш високий ступінь, визнавав і революційний шлях. Та перевагу він надає поступовому, невибуховому, стрибкоподібному, прогресив­ному рухові суспільства, в якому люди мають більші можли­вості для індивідуального та громадського самовираження й розв'язання власних життєвих проблем. Значне місце у творах М. Драгоманова посідають проблеми політичних відносин. Він вважається фундатором політич­ного лібералізму в Україні. Відносини між державою та су­спільством, міжзагальногромадськими пріоритетами й особис­тими правами та індивідуальною свободою є предметом до­слідження політичної соціології М. Драгоманова.

24. Соціологічна проблематика у творчості М. Драгоманова

Будучи першою людиною, яка використала саме поняття «соціологія» в авторському курсі лекцій перед студентами Київського університету, д. поділяв властиве передовим ученим того часу «жагуче бажання знайти такі ж об’єктивно точні початки для пояснення історичних явищ, які вже мають для багатьох життєвих процесів науки прродничі». Соціологію він роумів як універсальну, а з тим і точну науку пр. суспільство, «якій багато з існуючих до цих пір самостійних наук повинні стати відділами». Драгоманов визначає соціологію як «науку про діяльність людини в суспільстві», а історію – як науку про звершену , минулу діяльність, ставлячи вимогу, щоб ці науки давали «такі ж точно узагальнення, які дають інші науки, тобто так звані закони».

Економічні відносини, спосіб виробництва і їх вплив на соціальну структуру суспільства драгоманов трактував у дусі позитивістської теорії чинників, тобто признаючи силу економічної детермінації, але водночас обмежуючи її паралельною активністю політичних, соціокультурних та інших агентів історичного процесу. В цілому вдосконалення економічних відносин драгоманов зараховував до числа головних підойм суспільного прогресу.

Поняття про прогрес він використовує методологічно, грунтуючи на ньому власну позитивістську інтерпретацію суспільного розвитку як розвитку закономірного, в основному вільного від випадковостей, такого, що має певну логіку.

Драгомановські уявлення про суть прогресу не були ні фаталістичними, ні телеологічними. Між ідеєю прогресу і християнською есхатологією він не вбачав ніякого зв’язку.

Засноване на порівняльно-історичному і логіко-семантичному метода поняття прогресу передбачає розлад всесвітньої історії як певного цілісного руху, який має внутрішню єдність.Драгоманов говорить про соціальну динаміку як про цілком об’єктивне явище, що охоплює різні типи суспільно-історичного руху.

Драгоманов надавав однакового значення вдосконаленню і ускладненню суспільного господарства, розвиткові суспільно-політичної структури і суспільної свідомості, як взаємодіючим чинникам соціальної еволюції.

Дослідження Д. в галузі відносин церкви й держави порушують загальну й глибоку проблему політичної соціології – проблему взаємодії політичної організації суспільства з пануючою в ній ідеологічною системою. Д. – федераліст і противник централізму. Його державний ідеал – федеральне обєднання політично автономних країв і областей.

19. Методологічні проблеми вивчення соц.думки в україні

В українській науковій лцтературі практично не розроблена у соціологічному аспекті проблематика специфічно українських соціальних спільнот, якими були наприклад братства, парубоцькі громади, особливо козацтво. Неає досліджень різноманітних форм кооперації людей в різні епохи украхнської цсторії, не кажучи вже про соціальні інститути, символи, соціальні орієнтації, громадську думку, проблеми міжгрупових та ососбистісних стосунків у різних соціальних спільностях на різних історичних етапах розвитку украхнського суспільства. Тут перспективи обмежені. Ще й дрсі немає джодної праці з історії розвитку соціологічної думки в Україні. Соціологічні процеси та явища инулого не описані сучасниками в обсязі, достатньому для глибокого наукового розуміння того чи іншоготсоціального феномена. Методами цієї науки можуть бути історико-порівняльний(еволюційний), контент-аналіз, лінгвістичні методи, методи ретроспективного передбачення, етнографічні та ін.