Соціальна диференціація – це поділ суспільства на групи, що займають різне соціальне становище.

Соціальний статус – це соціальна позиція, яка передбачає у власника евні права та обов*язки (види: соціальний, від народження – стать, етнічнітсь// приписані, набуті). Статус – статична величина, а роль – її динамічна основа.

Соціальна роль - це соціальна функція, модель поведінки, об'єктивно задана соціальною позицією особистості в системі суспільних або міжособистісних відносин.

Соціальна група – це сукупність людей, які певним чином взаємодіють один з одним, усвідомлюють заспіваю приналежність до даної групи і вважаються членами цієї групи з точки зору інших (Мертон).

Соціальний інститут - сталого комплексу формальних і неформальних правил, принципів, норм, установок, що регулюють різні сфери людської діяльності і організують їх у систему ролей і статусів.

Соціальна рівність: 1. рівність особистісне; 2. рівність можливостей досягти бажаних цілей (рівність шансів); 3. рівність умов життя (добробут, освіта тощо); 4. рівність результатів.

Основні виміри стратифікації – те, за рахунок наявності чого відбувається соціальна диференціація: влада, дохід, престиж, освіта, професія/заняття.

Влада - це здатність соціального суб'єкта в своїх інтересах визначати цілі і спрямованість діяльності інших соціальних суб'єктів. Дохід - грошові кошти або матеріальні цінності, отримані державою, фізичною або юридичною особою в результаті будь-якої діяльності. Престиж - популярність кого-небудь або чого-небудь, заснована на високій оцінці та повазі в суспільстві. Освіта - цілеспрямований процес виховання і навчання в інтересах людини, суспільства, держави, що супроводжується констатацією досягнення громадянином (учнем) встановлених державою освітніх рівнів. Професія - рід трудової діяльності (занять) людини, що володіє комплексом спеціальних теоретичних знань і практичних навичок, набутих в результаті спеціальної підготовки, досвіду роботи.

Можна зробити висновок: узагальнюючим поняттям для наукового вивчення і розуміння відносин між людьми з приводу розподілу влади, власності, престижу, присвоєння усіх видів ресурсів є соціальна стратифікація.

2. Поняття соціальної справедливості. Чи усі нерівності є несправедливими? Які існують теоретичні відповіді на питання?

Справедливість - це перша чеснота суспільних інститутів, точно так само як істина - перша чеснота систем думки. закони та інститути, як би вони не були ефективні і успішно влаштовані, повинні бути реформовані або ліквідовані, якщо вони несправедливі. Кожна особистість має заснованої на справедливості недоторканністю, яка не може бути порушена навіть процвітаючим суспільством. З цієї причини справедливість не допускає, щоб втрата свободи одними була виправдана великими благами інших. Неприпустимо, щоб позбавлення, вимушено які відчувають меншістю, переважували більшою сумою переваг, якими насолоджується більшість. Отже, у справедливому суспільстві повинні бути встановлені свободи громадян, а права, гарантовані справедливістю, не повинні бути предметом політичного торгу або ж калькуляції політичних інтересів. Єдине, що дозволяє нам неохоче приймати помилкову теорію, - це відсутність більш кращої теорії. Аналогічно, несправедливість терпима тільки тоді, коли необхідно уникнути ще більшої несправедливості. Будучи першими чеснотами людської діяльності, істина і справедливість безкомпромісні. Суспільство цілком упорядкованим (well-ordered), коли воно призначене не тільки для забезпечення блага своїм членам, а й для ефективного регулювання суспільного концепції справедливості. Іншими словами, це суспільство, в якому (1) кожен приймає і знає, що інші приймають ті ж самі принципи справедливості, і (2) базисні соціальні інститути, в загальному, задовольняють, і, наскільки відомо, насправді задовольняють цим принципам. У цьому випадку, хоча люди можуть пред'являти один одному завищені претензії, вони, тим не менш, визнають спільну точку зору, яка дозволяє виносити рішення по них. У той час як схильність людей до переслідування власних інтересів змушує їх бути пильними у відношенні один до одного, громадське почуття справедливості робить можливим їх об'єднання в ім'я безпеки. Між індивідами з різними цілями загальна концепція справедливості встановлює узи громадянського співдружності; загальне устремління до справедливості обмежує переслідування інших цілей. Можна вважати суспільну концепцію справедливості фундаментальної особливістю цілком упорядкованого людського суспільства. Люди розходяться в тому, які саме принципи повинні визначати основні умови угоди в суспільстві. Але незважаючи на ці розбіжності, ми все ж можемо сказати, що кожен з них має концепцію справедливості. Тобто вони усвідомлюють потребу в певному безлічі принципів щодо основних прав та обов'язків і готові прийняти їх. Ці принципи також визначають правильний розподіл вигод і тягот соціальної кооперації. Таким чином, поняття справедливості як таке відрізняється від конкретних концепцій справедливості, і в ньому проявляється те загальне, що мається на цих різних концепціях концепції справедливості, яка узагальнює до більш високого рівня абстракції знайому теорію суспільного договору. Її ми знаходимо, наприклад, у Локка, Руссо і Канта 4. Для того щоб зробити це, ми не повинні думати про вихідний контракті як про договір в якомусь конкретному суспільстві, укладеному для встановлення якоїсь конкретної форми правління. Швидше, основна ідея тут в тому, що принципи справедливості для базисної структури суспільства є об'єктами вихідного угоди. ті, хто зайнятий у соціальній кооперації, разом обирають, в одному спільному дії, принципи, які розписують основні права і обов'язки і визначають поділ соціальних переваг. Люди повинні вирішити заздалегідь, як вони будуть регулювати свої домагання один до одного і яка повинна бути основна хартія їхнього суспільства. У справедливості як чесності вихідне положення рівності відповідає природному стану в традиційній теорії суспільного договору. Це вихідне положення не мислиться, звичайно, як дійсне історичний стан справ, і ще в меншій мірі, як примітивне стан культури. Воно розуміється як суто гіпотетична ситуація, яка характеризується таким чином, щоб привести до певної концепції справедливості 5. Одна з істотних особливостей цієї ситуації в тому, що ніхто не знає свого місця в суспільстві, свого класового становища, або соціального статусу, а також того, що призначене йому при розподілі природних обдарувань, розумових здібностей, сили. Перша формулювання двох принципів така. Перший принцип: кожна людина повинна мати рівні права у відношенні найбільш великої схеми рівних основних свобод, сумісних з подібними схемами свобод для інших. Другий принцип: соціальні і економічні нерівності повинні бути влаштовані так, щоб: (а) від них можна було б розумно очікувати переваг для всіх, і (б) доступ до положень (positions) і посадами був би відкритий всім. коли в принципах йдеться про людей або про те, щоб кожен мав вигоду від нерівності, мова йде про репрезентативні особистостях, що мають різне соціальне становище, посаду, які встановлюються базисної структурою. Таким чином, в застосуванні другого принципу я припускаю можливість приписування репрезентативним індивідам, які займають деякі положення, очікувань добробуту. Ці очікування вказують на перспективи їхнього життя з точки зору їх соціального стану. Загалом, очікування репрезентативною особистості залежить від розподілу прав і обов'язків по всій базисній структурі. Очікування пов'язані: збільшенням перспектив репрезентативною особистості в одному положенні ми напевно збільшуємо або зменшуємо перспективи репрезентативних людей в інших положеннях. Так як це може бути застосовано до інституційних форм, другий принцип (або, швидше, перша частина його) вказує на очікування репрезентативних індивідів. Як я стверджую нижче (§ 14), жоден принцип не застосовується до виділення (allocation) конкретних благ конкретним індивідам, які можуть бути ідентифіковані по іменах. Ситуація, де хтось думає над тим, як розподілити деякі товари серед відомих йому нужденних людей, не знаходиться у сфері дії принципів. Принципи покликані регулювати базисні інституційні пристрою. Ми не маємо погодитися з точки зору справедливості великого подібності між адміністративним виділенням (allotment) благ конкретним особам і придатним устроєм суспільства. Наша повсякденна інтуїція щодо першого може бути поганим гідом для другого. Другий принцип наполягає на тому, що кожна людина має вигоду від допустимих нерівностей у базисній структурі. Це означає, що для кожного репрезентативного людини, визначеного цією структурою, при розгляді ним відбувається повинно бути розумно віддати перевагу свої перспективи укупі з нерівностями, ніж перспективи без них. Не дозволено виправдовувати розходження в доходах чи влади на тій підставі, що обмеження репрезентативного людини в одному положенні переважуються великими перевагами репрезентативного людини в іншому становищі. Ще менш виправдана компенсація подібного роду при порушенні свобод. Ясно, однак, що є нескінченно багато шляхів, де всі можуть виграти, коли в якості зразка взято вихідне угоду рівності. Основні нерівності в сучасному суспільстві проходять по лініях влади, авторитарно розподіляє матеріальні нагороди, а також життєвим шансам, які визначаються ринком, статусної позицією і доступом до політичного впливу. Як вважає Ф.А. Хайєк, нерівність, диференціація проявляють свої позитивні функції особливо яскраво при капіталізмі, "в умовах розширеного порядку" [33]. Нерівність реалізує свободу відрізнятися від інших, "мати свої власні цілі в межах свого власного домену". Синергетична співробітництво диференційованих індивідів вводить в гру особливі таланти. Згідно авторові, подібне розмаїття є необхідною умовою громадського порядку, оскільки пробуджує нові сили і тим самим веде до "розширеного порядку", економічному зростанню. Таким чином, підсумовує Ф. Хайєк, розвиток різноманіття є важливою складовою частиною культурної еволюції, "і цінність індивіда для інших значною мірою зумовлена його несхожістю на них. Дискурс "справедливого нерівності" як природного продукту індивідуальних відмінностей і співпраці, необхідної доцільності економічного зростання та соціального благополуччя, необхідного чинника саморозвитку громадського порядку. Природну нерівність доповнюється формальним рівністю: або як рівністю перед законом, або рівністю можливостей, або - рівністю кінцевих результатів. При цьому, якщо дві перші інтерпретації рівності не суперечать ліберальної ідеї свободи, то останнє розуміння рівності не сумісно зі свободою, оскільки пов'язано з розширенням і посиленням централізованої державної влади і виникненням нав'язаних державою обмежень особистої свободи. Рівність кінцевих результатів може бути досягнуто або у формі егалітаризму, або у формі "справедливої частки для всіх". Однак хто буде вирішувати, що "справедливо", а що ні? Хто буде нести збитки в результаті можливих наслідків прийнятого рішення? Той, хто його приймав, або хтось інший? А це вже означає насильницьке обмеження вільного вибору інших. Так, у самій сутності ідеї "рівності кінцевих результатів" закладена основа не-рівності і не-свободи, і з цієї підстави така інтерпретація формального рівності відторгається ліберальної думкою. Таким чином, природне рівність людей вимагає введення противаги природному нерівності здібностей у формах рівності перед законом та рівності можливостей.