1. Об'єкт та предмет соціології.

Cпецифіка соціології в тому, що вона вивчає суспільство як цілісність. Предмет науки (предметна область) - ті сторони, зв'язки, відносини об'єкта,які вивчаються даною наукою. Пошуки предмету соціології протягом всієї історії її розвитку можуть бути пов'язані з питанням "Як можливе суспільство?". Предмет науки, а саме через визначення предмета ми виділя¬ємо наукову дисципліну, являє собою абстрактне відтворен¬ня дійсності, яке з практичної точки зору постає як система її найбільш закономірних зв’язків і відносин. Становлення соціології як самостійної науки відбувалося важко саме через складність визначення її предмета, яке б чіт¬ко встановлювало її дисциплінарні межі та взаємодію з інши¬ми науками. Протягом майже двох століть існування соціології було запропоновано безліч визначень її предмета.

Об’єктом соціології є соціальна реальність у всій багатоманітності, але оскільки вона досить мінлива, то предмет соціології надзвичайно складно визначити, він не може бути постійним, статичним. Таким чином, соціологія вивчає всі сторони соціального співжиття людей.

Отже, з одного боку, соціологія вивчає загальні (соціальні, політичні, духовні) закономірності розвитку суспільства і має спільний об’єкт вивчення з економікою, політологією та іншими науками, що розглядають певні сфери життєдіяльності суспільства, а з іншого — має власний предмет вивчення.

2. Еволюція предмету соціології.

Cпецифіка соціології в тому, що вона вивчає суспільство як цілісність. Предмет науки (предметна область) - ті сторони, зв'язки, відносини об'єкта,які вивчаються даною наукою. Пошуки предмету соціології протягом всієї історії її розвитку можутьбути пов'язані з питанням "Як можливе суспільство?". Предмет науки, а саме через визначення предмета ми виділя¬ємо наукову дисципліну, являє собою абстрактне відтворен¬ня дійсності, яке з практичної точки зору постає як система її найбільш закономірних зв’язків і відносин. Становлення соціології як самостійної науки відбувалося важко саме через складність визначення її предмета, яке б чіт¬ко встановлювало її дисциплінарні межі та взаємодію з інши¬ми науками. ротягом майже двох століть існування соціології було запропоновано безліч визначень її предмета. У XIX ст. панува¬ла точка зору О. Конта, який вбачав Завдання соціології у накопиченні фактів з різних сфер наукового пізнання суспільства та їх систематиза-ції. Але вже наприкінці XIX ст. для визначення статусу соціо-логії вирішальним стає виділення соціальної сторони сус-пільного розвитку. Н. Смелзер: «Соціологія — це наукове дослідження су¬спільства та соціальних відносин, що спирається на дані чи факти реального буття». В. Ядов: «Соціологія — наука про становлення, роз¬виток і функціонування соціальних спільнот і соціальних процесів, наука про соціальні відносини як механізм взаємо¬дії між цими спільнотами, між спільнотами та особистістю».

Предмет соціології надзвичайно складно визначити, він не може бути постійним, статичним. Соціологія вивчає всі сторони соціального співжиття людей. Е. Дюркгейм називав предметом соціології соціальні факти як форми колективної дії і колективного буття, тобто колективне в усіх його проявах. Вебер зазначав, що соціологія намагається розтлумачити, зрозуміти соціальну дію. Осипов визначає соціологію як науку про загальні й специфічні соціальні закони та закономірності розвитку і функціонування історично окреслених соціальних систем, про механізм дії і форми прояву цих законів і закономірностей у діяльності особистостей, соціальних спільнот, класів, народів. Загальним проблемним полем для неї є суспільна життєдіяльність, яка розглядається як комплексне соціально-філософське та економічне явище. Тому ця життєдіяльність і є предметом різних наук, кожна з яких вивчає свою частку загальних проблем. Як і будь-яка інша наука, соціологія формувалася історично, поступово набуваючи рис особливої сфери суспільного знання, для котрої характерний особливий підхід до вивчення суспільства як функціональної системи зі структурою, що охоплює як соціальні спільноти, так і конкретних індивідів.

3. 3.Основні елементи системи соціологічного знання та їх взаємозв’язок.

Система соціологічних знань має свою специфічну структуру, яка уявляє собою своєрідну трьохрічневую модель, котра включає слідуючі рівні.

Перший соціологічний рівень – це загальносоціологічна теорія. Другий соціологічний рівень – це спеціальні соціологічні теорії. Третій соціологічний рівень – це конкретно-соціологічні дослідження.

ЗСТ є найвищим рівнем знання про соціальні явища, процеси, їх закономірності. ЗСТ на вищому рівні абстрагування та теоретизування охоплює зв'язки в розвитку соціальних явищ, у загальному вигляді пояснює природу соціальних відносин та їх компонентів. На загальнотеоретичному рівні здійснюється зв'язок соціології з іншими галузями наукового знання, такими, як філософія, антропологія, історія, психологія, педагогіка, культурологія та інші, що, в свою чергу, характеризується, як правило, високим рівнем абстрагування та теоретизування. Предметом ЗСТ є соціальне , яке реалізується в процесі соціальної взаємодії. ЗСТ є базою для розробки методологічних принципів, процедур, засобів, що визначають стратегію і тактику соціологічних досліджень; розробляє категоріальний апарат, забезпечує контроль достовірності фактів, інтегрує всі галузі та структурні елементи соціології.

За Мертоном ЗСТ дає узагальнено-абстрактний аналіз соціальної реальності, на її рівні фіксується структура соціальної реальності, закономірності функціонування та розвитку. Методологичним та теоретичним базисом виступає соціальна філософія, загальні соціологічні теорії, які пояс-нюють природу суспільства, закони, його динаміку, мають надто загальний, абстрактний характер і не можуть бути ос-новою для емпіричних досліджень. Вважав, що ЗСТ ще не сформована в науці. ЗСТ відображає визначальні тенденції становлення й функціонування соціальних спільнот - суб'єктів і місце у цих процесах людини як істоти соціальної. В сучасній соціології існує кілька загальних соціологічних теорій, які по-різному тлумачать суспіль¬ний розвиток. Теоретична соціологія може розглядатися як наука про закони розвитку людського суспільства. Загальна соціологія є більш фундаментальною наукою порівняно з галузевими соціологіями. Останні входять до неї як складові частини. Спеціальні соціологічні теорії контретизують положення загальних теорій, і здійснюють перехід від загальних понять до таких понять, з допомогою котрих можна вимірити конкретний соціальний процес. Конкретно – соціологічні дослідження - це теорія, методики та техніки соціологічного аналізу. На цьому рівні здійснюється вимір конкретних соціальних процесів та явищ на основі тіх підходів, принципів, показників, котрі дають загальносоціологічні і спіціально соціологічні теорії. Відокремлення рівній носить дуже умовний характер. По суті всі вони находяться в тісній взаємодії, і таким чином, створюють систему соціологічного знання.

4. Рівні дослідження: мікро- та макросоціологія.

Залежно від того, який рівень аналізу виступає як засадничий при побудові теорії - рівень поведінки людей чи суспільства в цілому, виділяють микросоциологію і макросоціологію (поведінковий підхід та інституціональний підхід).

МІКРОСОЦІОЛОГІЯ – сукупність соціологічних знань з протилежною щодо мікросоціології пізнавально-гносеологічною орієнтацією на вивчення т.зв. мікрооб’єктів (міжособистісні взаємодії, стосунки, комунікативні зв’язки в малих групах, поведінка індивіда, «мікромасштабні» соц. явища і процеси). Ця орієнтація визначає рівень узаг. у М. – емпіричний, завдяки чому в структурі цього типу знань переважають описові мікротеорії, що ґрунтуються в основному на теоретико-пізнавальній платформі індуктивізму та суб’єктивізму. У мікросоціології (поведінковій стратегії) суспільство задається як взаємодія людей.

МАКРОСОЦІОЛОГІЯ – сукупність заг. теор. знань у системі соціології, що є результатом макросоціологічних досліджень (досліджень, які охоплюють вивчення великих соц.. обєктів – сус-ва в цілому, його складових частин (систем, підсистем, агрегатів, сфер), масштабних соц явищ і процесів, ін.-тів, поведінки людських мас). Гол. форма знань у М. – теорії і теорет конструкції з відповідними сис-ми понять і термінів, генералізованими у процесі мікроаналізу сус-ва та його підсис-м, структур. Не можна сказати, що не визнають значення людської взаємодії для розуміння суспільства. Однак взаємодія обумовлена природою суспільства в цілому і тією його структурою, яка характеризує суспільство як соціальну систему, як цілісний соціальний організм. Макросоц. не становить єдиної концептуально-теорет., методолог. чи організаційної сис-ми, оскільки не має під собою спільних засадних чи системо утворюючих принципів, єдиного понятійно-термінолог. апарату. Макросоц. теор. нерідко бувають у методол. конфронтації одна з одною. Між елементами М. не має логічних чи змістовних зв’язків. У суч. зх. соц.-ї до М. відносять: структурний функціоналізм, неоеволюціонізм, структуралізм, неомарксизм, мікросоціологію знання, постіндустріалізм, інтегралізм Сорокіна. У суч. соціолог. теоретизуванні компоненти макросом. теорій слугують будівельним матеріалом для узаг. теорет. синтезу, спроб створення метатеорій.

Мікро-і Макросоціологічний підходи ще розрізняють як "поведінковий" і "інституційний". У першому випадку (мікроповедінкова орієнтація) суспільство аналізують як би "знизу", зосереджуючи увагу на людській поведінці, версії якої можуть бути різними. те, що відбувається в суспільстві може пояснюватися індивідуальними властивостями людей або колективними. У другому ж випадку (макроінстітуціональний підхід) суспільство задається "зверху" і основне – не люди і їх взаємодія, а сама соціальна система і утворюючі її структури (складні взаємодії щодо стійких відносин різного типу - "соціальних інститутів" суспільства (економіка, політика, релігія, сім'я, освіта тощо).

Абсолютне протиставлення макросоціологіі і мікросоціології неправомірне. в багатьох теоріях вони фактично поєднуються. беззастережне віднесення тієї чи іншої теорії до макро-або мікросоціології сумнівно.

5. Понятійно-категоріальний апарат соціології: специфіка та типологія.

Кожна наука має певну сукупність понять, які вона використовує, розв'язуючи дослідницькі завдання. Призначення понять — фіксувати різні істотні властивості досліджуваної дійсності, а також зв'язки й відносини між властивостями, процеси, які відбуваються, зміну властивостей і відносин. Та чи та наука характеризується своїм набором понять, має "свою мову".

Використовувані наукою поняття складають поняттєвий або, як ще кажуть, "категоріальний" апарат науки. Категорії — це засадові, найважливіші для певної науки поняття.

Категорії соціології вводилися й діставали поширення мірою поширення й розвитку соціології.

Категоріальний апарат соціології, як і будь-якої науки, змінюється під впливом нових даних, необхідності пояснити виявлені зв'язки й відносини, завдяки використанню інших дослідницьких процедур, впливу суміжних соціальних дис-циплін. Зміни ці полягають у тому, що в арсеналі соціології з'являються нові, не використовувані раніше поняття, кори-гуються сенс і спектр використання вже наявних, конкретизу-ються старі поняття з тим, щоб зафіксувати різновиди дослід-жуваної властивості та відношення.

Одним з критеріїв науковості є "однозначність поняттєвого фонду". Це значить, що наукові поняття слід використовувати у тому самому змісті та обсязі. Проте для соціології, як і для інших наук про суспільство, дотримання цього правила пов'язане з особливими труднощами. Останні зумовлені недостатньою розвиненістю поняттєвого фонду цих наукових дисциплін у порівнянні з природничо-науковим знанням, необхідністю більш широкого використання "пов сякденної мови", в якій слова мають додаткові, часто не-відповідні науковій мові, значення.

Двозначність і нерозуміння можуть бути пов'язані не тіль-ки з тим, що багато які слова, використовувані для вираження соціологічних понять, "прийшли" з повсякденного життя. Зміст, який вкладають у те чи те наукове поняття, зумовлений характером теорії, якої дотримується дослідник, або, як ка¬жуть ще, використовуваною "концептуальною схемою" (кон¬цепцією).

Називатися те чи те явище може однаково, але сенс, який вкладають у цю назву (термін), може бути іншим і часом дуже відмінним.

В залежності від методолог. позиції по-різному розуміються такі категорії як «соц. статус», «соц. інституція» тощо.

Загалом же, ха¬рактеризуючи долю різних соціологічних категорій і з'ясо¬вуючи їх залежність від методологічної стратегії, слід мати на увазі:

— методологічні стратегії можуть характеризуватися своїми власними поняттями й відповідними їм термінами, які не використовуються у рамках іншої методології;

— при різних методологічних підходах можуть використо¬вуватися ті самі терміни, в які вкладається різний смисл;

— смисл термінів, використовуваних у рамках тієї самої методології, може змінюватися, може конкретизуватися й уточнюватися у результаті нових, отримуваних у досліджен¬нях результатів.

Не можна догматично ставитися до категорій, їх визначення й використання. Категорії слід опановувати у взаємодії з іншими поняттями, враховувати, у рамках якої теорії та методології вони оформлювалися й яким було їх призначення (що за їх допомоги передбачали зафіксувати й виразити).

Доцільність використання тієї чи тієї категорії та відпо-відних термінів визначається обраною методологічною стра тегією, конкретними завданнями дослідження.

6. Поняття парадигми. Види соціологічних парадигм.

Поняття „парадигма” було введено Куном в „Структурі наукових революцій”. Парадигма – це сукупність переконань, цінностей і технічних засобів, які прийняті науковим товариством і забезпечують існування дослідницької традиції. Якщо теорія є частиною парадигми, то парадигма є частиною досл.традиції. Ядов визначає парадигму, як певне системне уявлення про зв’язок різних теорій. Парадигма, за Я., включає наступні елементи: прийняття повної загальної ідеї про природу соц.світу (соц. онтологія), визнання певних принципів достовірності знання про соц.процеси і явищя, визначення певног кола проблем, що вирішуються в межах даної парадигми.

В науці панує певна парадигма (перша). Але з часом в науці з’являються проблеми, аномалії, які викликають кризу науки. Внаслідок цього утворюється нова парадигма (друга). Але якщо в фізиці друга парадгма замінює першу, то в гуманітарних науках вони існують паралельно. Так, Рітцер виділяє 3 парадигми сучасної соціології:

- фактуалістична (парадигма соц.фактів). Предметна область: соц.факти, інститути. Методи: опитування та історичне порівняння. Теорії: конфлікту, систем, структурно-функціональна теорія.

- дефіціоністська (парадигма соц.визначення). Пред. область: як діючі S-ти визначають їх взаємодію. Методи: опитування і спостереження. Теорії: соц.дії, символіний інтерекціонізм, етнометодологія, екзистенціоналізм.

- біхевіористична (парадигма соц.поведінки). Пред. область: людська поведінка; заохочення, які її стимулюють. Методи: експерименту. Теорії: поведінкова, обміну.

У рітцерівській класифікації парадигм наявний один недолік: куди віднести критичну теорію. Ядов виділяє також 3 парадигми в соціології. Перша – це парадигма класичної науки. За неї світ постає як такий, що незалежить від вченого, а соціальне – як цілісна система. Критерієм науковості виступає відтворення знання і застосування його в методології, критерієм обгрунтування – несуперечлива теорія. Друга – це парадигма некласичної науки. Світ є об’єктивним, а соціальне вивчається як соц.взаємодія. Критерієм науковості виступає принцип доповнення знання, а критерієм обгрунтування – підтвердження передбачуваного. Трєтя парадигма за Ядовим – це парадигма постнекласичної науки. Світ постає як такий, що постійно змінюється. Відповідно змінним є і соціальне – соціальна реальність. Критерій науковості – це принцип домовленості. Критерій обгрунтування – це ножинність, неоднозначність пояснень.

Отже, оскільки у соціології наявні одночасно декілька парадигм (принаймні 3 за Рітцером і Ядовим), то вона є мультипарадигмальною наукою.

7. Етапи розвитку соціології за М.Елброу

Мартін Елброу, редактор журналу Міжнародної соціологічної асоціації, запропонував періодизацію, яка може полегшити розуміння проблеми розвитку предмета соціології. Він виділив 5 фаз.

- „універсалізм”. Це класична стадія, хар-ю рисою якої є спроба зрозуміти процеси суспільного життя і суспільних змін як всезагальних, позачасових і аналогічних універсальним закономірностям, які існують у природі. Так Конт будував позитивне соціологічне знання по аналогії з природно-фізичними процесами: розуміння соціології як соціальної фізики, розділення її предметної області на соціальну статику і динаміку. Спенсер представляє соціальні процеси по аналогії з еволюцією живої природи, а суспільство – з живим організмом.

- становлення „національних шкіл” або „національних соціологій”. Це період інтенсивного розвитку класичних теорій Вебера з акцентом на раціоналізм, який є властивим германській культурі; Е. Дюркгейм, з акцентом на роль соціокультурних факторів; американська соціологія з домінантою прагматизму; британська школа – Тойнбі (дослідження циклічних стадій у ровитку світової цивілізації); італійська (Кроче, Паретто); російська (Сорокін, Михайловський). Цій фазі властивий „концептуальний імперіалізм” – боротьба за панування певної соціологічної парадигми.

- наступає в період розвитку політико-ідеологічного протистояння 2 систем після 2 світової війни. Це період консолідації соціологів у 2 протидіючих світових напрямках: марксистської соціологіїі соціології структурно-функціонального аналізу. Мертон і Парсонс сприйняли традицію еволюціонізму (сусіпльство в якості організму), вони критикувалися соціологами-марксистами за консерватизм, недооцінку соціальних протиріч як рушійної сили суспільного прогресу. Це фаза інтернаціонілазації соціології, зіткнення теоретико-методолгічних і ідеологічних напрямків на міжнародному рівні.

- поява у 70-ті роки національних і соціокультурних шкіл у країнах 3-го світу – фаза індігенізації чи „отуземлення” соціології, тобто розвиток напрямків, які врахували специфіку культури і традиції народів країн, які розвивалися. Виникає напрямок в африканській соціології, який спирається на розуміння соціальних процесів в африканськлму суспільстві в контексті особливих змістів соціальних відносин, як вони відображаються в африканській усній поезії (Аківово, Макінде). В Мексиці, Нікарагуа, Колумбії набуває популярності соціологія „дії, яка приймає участь”. Марксистська соціологія також пережила фазу „індігенізації” у таких її різновидаї, як марксизм-ленінізм в СССР, маодзедунізм в Китаї, вченя Чучхе в Кореї.

- сучасний етап розвитку соціології – „глобалізація”. Це прагнення об”єднати зусилля соціологів всіх шкіл, напрямків, теоретико-методологічних підходів для вирішення загально-людських проблем. Це і відповідь на об”єктивні процеси в людських суспільствах. Цивілізація все більше представляє собою взаємопов”язану систему в областіекономіки і політики (ООН, ЄС, СНГ), культури, глобальних комунікацій. Людство опиняється перед загальними для всіх країн загрозами: ядерна війна, екологія, епідемологічні захворювання. Соціологічна теорія не може не реагувати на цей виклик, точніше – на зміну об”єкта дослідження, нового розуміння соціальної реальності. Повороти сучасних досліджень: переосмислення масштабів соціального простору,яке представляється як загальносвітове; переміщення центру уваги з вивчення соціальних структур на соціальні процеси.

8. Соціальна дія: сутність, структура, типологія.

Вперше в соціологію поняття "соціальна дія" було введено і науково обгрунтовано Максом Вебером. Значення соціальної дії зумовлено тим, що воно являє собою найпростішу одиницю, найпростіший елемент будь-якого виду соціальної діяльності людей.

Соціальною дією він називав "дія людини (незалежно від того, чи носить вона зовнішній чи внутрішній характер, зводиться до невтручання або до терплячого прийняття), яке по передбачуваному дійовою особою або дійовими особами змістом співвідноситься з дією інших людей або орієнтується на нього".

Соціальна дія має 2 особливості:

1. Соц.дія повинна бути раціональною і усвідомленою.

2. Вона повинна бути з необхідністю орієнтована на поведінку інших людей.

Виходячи з такого розуміння соціальної дії, не можна називати соціальними діями вчинки людей, пов'язані з орієнтацією на несоціальні, речові об'єкти. Самогубство не буде соціальним, якщо його наслідки не зроблять впливу на поведінку знайомих або родичів самовбивці.

Кожній соціальній дії передують соціальні контакти, проте на відміну від них соціальна дія - досить складне явище. Будь-яка соціальна дія повинна включати в себе:

1) дійову особу;

2) потребу в активізації поведінки;

3) мету дії;

4) метод дії;

5) іншу дійову особу, на яку спрямована дія;

6) результат дії.

Відомо, що будь-який діючий індивід не перебуває в ізоляції. Його оточує матеріал, матеріальний світ, соціальне середовище (що виражається в груповій взаємодії), культурне середовище (що виражається в навколишніх індивіда нормах і цінностях). Сукупність речових, соціальних і культурних умов створює ситуацію, яка знаходить вираз в умовах дії і засобах дії.

Під умовами дії розуміються ті елементи оточення, які чинне особа не може змінити, а кошти - це ті елементи, які дійова особа контролює. Жоден індивід не здійснює соціальні дії без урахування ситуації. Ситуація входить в тему соціальної дії через орієнтацію індивіда. При цьому слід розрізняти оціночну та мотиваційну орієнтацію індивіда на ситуацію. Це означає, що кожен діючий індивід повинен оцінити своє оточення (інших діючих індивідів, умови кошти навколишнього середовища) і за допомогою мотивації внести корективи в ціль і методи здійснення соціальної дії.

Мотивація - це сукупність факторів, механізмів і процесів, що забезпечують виникнення спонукання до досягнення необхідних для індивіда цілей.

Іншими словами, мотивація - це сила, що штовхає індивіда до здійснення певних дій. Механізм соціальної дії містить, таким чином, потребу, мотивацію і саму дія.

Вебер виділяє чотири типи соціальної дії в порядку спадання їх усвідомленості:

- цілераціональне - коли предмети або люди трактуються як засіб для досягнення власних раціональних цілей. Суб'єкт точно представляє мету і вибирає оптимальний варіант її досягнення. Це чиста модель формально-інструментальної життєвої орієнтації, такі дії найчастіше зустрічаються у сфері економічної практики.

- ціннісно-раціональне - визначається усвідомленою вірою в цінність певного дії незалежно від його успіху, здійснюється в ім'я якої-небудь цінності, причому її досягнення виявляється важливішою побічних наслідків (наприклад, капітан останнім покидає потопаючий корабель);

- традиційне - визначається традицією чи звичкою. Індивід просто відтворює той шаблон соціальної активності, який використовувався у подібних ситуаціях раніше їм або оточуючими (селянин їде на ярмарок в той же час, що і його батьки і діди).

- афективний - визначається емоціями;

9. 9. Сутність соціальної взаємодії, її основні форми.

Основна одиниця. людської поведінки - це дія. Дії, що зачіпають будь-які інтереси хоча б однієї іншої людьми, (тобто впливають на умови задоволення якої-небудь її потреби), називають. соціальними. діями. Соціальна дія, у мікросоціологічному розумінні, - це поведінка, що або зорієнтована на інших людей, або відбувається під їх впливом. Навіть якщо людина просто поводиться так, щоб не заважати іншим людям, тобто щоб не зачіпати їх інтереси, - це соціальна дія.

Коли люди у своїй поведінці беруть до уваги один одного, тоді їх соціальні дії складаються у соціальну взаємодію. В цьому розумінні соціальна взаємодія. – це обопільний та взаємний вплив двох або більше людей на поведінку один одного.

Саме тому соціальна взаємодія складається із взаємного впливу між діями різних людей, це так би мовити, «будівельна цеглинка», з якій складаються всі процеси соціального життя. Без соціальної взаємодії людина не може одержати ані знань, ані вмінь, які необхідні їй, щоб стати діючим членом суспільства. Без соціальної взаємодії були б неможливі будь-які соціальні інституції чи групи. У сучасній соціології є кілька підходів до вивчення соціальної взаємодії, й кожен з них дає додаткове, відмінне від інших, розуміння цього поняття. Чотири основні підходи до вивчення соціальної взаємодії:інтеракціоністський,драматургічний, етнометодологічний, соціального обміну.

Соціальна взаємодія є вихідним моментом формування соціальних зв'язків, і може бути визначене як спосіб здійснення соціальних зв'язків і відносин у системі, яка передбачає наявність не менше двох суб'єктів, самого процесу взаємодії, а також умов та факторів його реалізаціі.

Принято розрізняти три основні форми взаємодії.

- Кооперація - співпраця декількох індивідів (груп) задля вирішення загальної задачі. Кооперація увазі поділ праці.

- Конкуренція - індивідуальна чи групова боротьба за володіння дефіцитними цінностями (благами).

- Конфлікт-приховане або відкрите зіткнення конкуруючих сторін. Коли це відбувається не мирним шляхом, виникає озброєний конфлікт - війна. Може виникнути і в кооперації, і в конкуренції.

10. 10.Соціальна структура суспільства та її елементи.

Суспільство є складною соціальною системою, структурно організованою цілісністю, яку утворюють різні елементи, компоненти, підрозділи. У свою чергу вони теж мають певний рівень організованості й упорядкованості власної структури. Це дає підстави стверджувати, що соціальна структура суспільства є комплексним, багатомірним утворенням.

Соціальна структура суспільства — ієрархічно упорядкована сукупність індивідів, соціальних груп, спільнот, організацій, інститутів, об'єднаних стійкими зв'язками і відносинами.

Іншими словами, це внутрішній устрій суспільства, який складається з відповідно розташованих, упорядкованих елементів, що взаємодіють між собою. Поняття «соціальна структура» охоплює системно-організаційний і стратифікаційний аспекти.

Згідно із системно-організаційним аспектом головний зміст соціальної структури створюють соціальні інститути, насамперед економіка, політика (держава), наука, освіта, сім'я, зберігаючи і підтримуючи існуючі в суспільстві відносини і зв'язки. Ці інститути нормативно регулюють, контролюють і спрямовують поведінку людей у життєво важливих сферах, а також визначають стійкі, регулярно відтворювані їх рольові позиції (статуси) у різних типах соціальних організацій. Соціальний статус є первинним елементом соціальної структури суспільства, що розкриває місце особистості в соціальній структурі суспільства. Він зумовлений професією, віком, освітою, матеріальними статками тощо. Наприклад, структура сім'ї утворюється взаємозалежною мережею позицій: чоловік, дружина, діти; у системі освіти — учитель, учень; в економіці — підприємець, робітник і т. д. Соціальні позиції (статуси) та зв'язки між ними визначають характер соціальних відносин. На основі близькості соціальних статусів, що встановлюють потенційну можливість участі індивідів у відповідних видах діяльності, формуються складніші структурні елементи суспільства — соціальні групи.

11. Поняття соціального статусу, види та символи статусу.

Соціальний статус особистості – це її позиція в соціальній системі, пов’язана з належністю до певної соціальної групи чи спільноти, сукупність її соціальних ролей та якістьі ступінь їх виконання.

По-перше, говорячи про статус, маємо на увазі певний обсяг політичних, юридичних прав, обов’язків, можливостей, зафіксований або законодавчо, або в нормах та традиціях (наприклад, громадянство). По-друге, «становище у суспільстві» може бути відображене в декількох вимірах: рівень доходу, рівень освіти, стать, етнічне походження, місце в структурі влади – за статус може прийматися положення на шкалі тієї чи іншої ознаки. Крім того, статус часто розуміється як міра узгодженості цих вимірів. По-третє, статус у соціології визначається як визнання і оцінка з боку інших індивідів чи певних формальних інстанцій. Сукупність індивідів, що мають однаковий статус, називається статусною групою.

В соціології також існує таке поняття, як символа статусів (емплема, значок, автомобіль, наукові ступені, звання), які виконують ряд функцій. За їх допомогою індивіди ідентифікують статуси чужі і власні. Сприймання символів статусу дає змогу створювати цілісний образ сіту. Вони впорядковують поведінку індивідів, спрямовують її у потрібне русло, а отже контроль за символами є одночасн контролем за поведнікою індивідв.

Символи соціальних статусів. Статуси виявляють себе за допомогою своїх представників (репрезентантів) — символів. Про статус (ранг) індивіда ми можемо судити за зовнішніми ознаками. Як символи статусу використовуються найрізноманітніші предмети і речі: колір, емблема, значок, слово, книга, автомобіль тощо. Існує ієрархія статусів: про твою позицію все розповість статус друзів. Таку розпізнавальну функцію виконує значна частина предметів споживання, що оточують людину. У науці символами є вчені ступені та звання, членство в наукових товариствах. В армії символічну функцію виконують форма та військові звання. Для характеристики системи господарювання активно використовують символіку кольору: чорний ринок, тіньова економіка.

Символи статусу виконують низку важливих функцій у суспільстві. За їх допомогою індивіди ідентифікують статуси — чужі й власні. Розпізнання статусів необхідне для того, щоб набрав сили та почав діяти доречний у такому разі етикет, сформували¬ся сподівання, спрацювали стереотипи поведінки: хто, кому і в яких межах повинен виявляти увагу, шану, повагу, опікунство. Сприйняття символів статусу індивідами та групами дає їм змогу створювати досить цілісний образ соціального світу. Є ще одна функція символів. Оскільки вони впорядковують поведінку індивідів, спрямовують її в потрібне русло, то контроль за символами є водночас контролем за поведінкою індивідів та груп, а нагородження символами — позитивною санкцією за виявлену активність. Не випадково розподіл знаків визнання (орденів, звань, премій) здійснюють держава, її керівник та вищі органи влади. Зі свого боку, індивіди та групи починають домагатися символів визнання, оскільки деякі символи супроводжуються цілком конкретними привілеями та пільгами.

12. 12.Поняття соціальної ролі, рольовий набір, рольовий конфлікт.

Поняття соціальної ролі зпропонували Р.Лінтон та Дж.Мід, незалежно один від одного у 1930 р. Причому, перший описував роль як одиницю суспільної структури, а другий – у контексті процесу взаємодії людей, коли людина, приймаючи роль іншої людини, засвоює певні соіальні ролі.

Соціальна роль – це соціальна функція, модель поведінки, об’єктивно задана позицією особи в системі суспільних відносин та міжособових стосунків. Роль є окремим аспектом цілісної поведінки. Виконання ролі має відповідати прийнятим у суспільстві нормам і очікуванням. Людина не визначає зміст ролі. Оскільки ролі об’єктивно задаються суспільством, культурою, соціальною групою, то і вимоги до цієї ролі задають ті, хто задає саму роль.

Рольові приписи можуть бути як зафіксовані в офіційнмх документах, так і закріплені в традиціях і нормах.. Але в будь-якому разі діє система соціальних санкцій, яка здійснює жорстокий контроль за дотриманням ролі.

Одна з перших спроб систематизації соціальних ролей належить Т.Парсонсу, на думку якого їх характеризують:

- емоціність (одна роль вимагає емоційної стриманості, інша – цілковитої розкутості)

- спосіб одержання (одні ролі притаманні особистості органічно, інші виборюються нею)

- масштабність (сформульовані й суворо обмежені або нечіткі й розмиті)

- ступінь формалізації (дія за жорстко встановленими правилами і приписами або довільна дія)

- характер і скерованість мотивів (орієнтовані на особисте або загальне благо)

Так як індивід входить до різних угруповувань, він у них виконує різні ролі, виконання яких може спричинити виникнення рольових конфліктів, яких існує два види: міжособистісні та внутрішньоособистісні. Міжособистісний виникає на ґрунті незбігу очікувань щодо змісту однієї й тієї самої соціальної ролі (наприклад, коли зустрічаються люди з різних культур). Внутрішньоособистісний конфлікт виникає тоді, коли норми і цінності різних груп, до яких належить індивід, не збігаються, а тому від індивіда очікують різні прояви його соціальної ролі.

13. 13.Соціальні відносини: сутність та типологія.

Соціальні зв’язки люд. - множина взаємодій. У ході спілкування з сукупності взаємодій виділяються стійкі соц зв’язки, які на основі рац. чуттєвого сприйняття їх взаємодіючими індив. Набувають специф. форму, яка хар-ся відповідною поведінкою індивідів. Такі усвідомлені і чуттєво сприймаємі сукупності повторюючихся взаємодій, співвіднесені за своїм смислом один з одним, і які хар-ся відпов. поведінкою — назив. Соц. Відносинами.

На відміну від соц. взаємодії чітко розділяються за смислом та змістом. Кожен з членів соц. групи після ряду взаємодій вступає з ін. членами групи у певні відносини, різноманітні за формою і змістом. Соціальні відносини — система нормальних взаємодій між партнерами з приводу чогось , що їх пов’язує. На відм. від с. взаємодії — стійка система, обмежена певними нормами. Соц. Відн. І соц. залежність — не тотожні (є ел-том соц. відносин, повністю не розкриває їх сутність). Соц. відносини - складна система, яка складається не лише з системи залежностей, що виник. між партнерами, а й хар-ра залежностей. Поняття «соц. відносини» має різні значення. а) певний етап (положення) А і В (такий стан взаємної залежності , до виникнення якої вони свідомо не прагнули, не мали жодних суб’єкт. намірів): вир-чі вдносини. б) свідомо і суб’єктивно спрямована дія А відносно Б, яка базується на усвідомленні суб’єктивно визначеної зал-ті одного від ін.: відносини дружби. Яким чином люди вступають у соц. відносини з ін, як займають ті соц позиції, як отримують властиві цим позиціям ролі, в силу яких стають певними партнерами ін людей? Різними способами: а) статуси приписані (вроджені) набув незал від нашої волі, без можливості вибору, самим актом свого народження, у силу біолог. неминучості; в результаті того, що ми втрачаємо «суб’єктивність»- право розпоряджатися собою; б) набут позиції — набув через рішення і закладені зусилля (професійні статуси) ; досяг різними зусиллями. в) проміжні, не зовсям точні категорії ( серед домінуючих у суч суспільстві досягн., набутих позицій — категорія, яка може досягатися через універс критерії.

14. Соціальна стратифікація та її роль у відтворенні соціоструктурних елементів суспільства.

Автором сучасної теорії стратифікації вважається Питирим Сорокін. Він визначає соц. стратифікацію як диференціацію певної сукупності людей (населення) на класи в ієрархічному ранзі. Її основа і сутність – в нерівномірному розподілі прав і привілеїв, відповідальності і обов’язків, наявності чи відсутності соціальних цінностей, влади і впливу серед членів того чи іншого суспільства. Конкретні вияви соц. стратифікації числені, однак уся їх різноманітність може бути зведена до трьох основних форм: економічна, політична і професійна стратифікація. Соц. стратифікація – це те саме, що й соц. розшарування. Термін “розшарування” буквально означає розподіл усього сус-ва на шари, тобто групи багатих, забезпечених, бідних, злиденних. Соц. розшарування – процес (і результат) утворення нових шарів населення. Вихідна точка цього процесу – соціально однорідне сус-во. Стратифікація звичайно виражає цінності груп, які знаходяться при владі. До тих пір, поки дана стратифікаційна ієрархія адекватна всій сусп. сис-мі на певній фазі її роз-ку, вона всім сус-вом визнається як цінність. Девіс і Мур розглядаючи стратифікацію, зазначають, що не існує жодного некласового, нестрвтифікованого сус-ва. До осн. функцій сус-ва належать: розподіл індивідів щодо певних позицій, спонукання індивідів до виконання обов’язків, що пов’язані з цими позиціями. До базових принципів теорії стратифікації вони віднесли: 1)деякі позиції у сус-ві функціонально є важливішими ніж інші; 2)якщо невелика кількість осіб має здатність виконувати найбільш відповідальні функції, то ці функції є більш престижними; 3) щоб спонукати талановитих осіб виконувати навантаження сус-во відкриває їм доступ до дефіцитних благ і ресурсів; 4)нерівний доступ до дефіцитних ресурсів призводить до того, що люди мають неоднаковий престиж і повагу; 5) соц. нерівність є позитивною і необхідною функцією будь-якого сус-ва. У межах стратифікаційного підходу до розгляду сус-ва соц. нерівність розглядається як необхідний ел-т сус-ва. А клас є номінальною групою, яка не є суб’єктом, а є результатом дії самого дослідника. У свою чергу страти існують лише як група, яку виокремили за певними ознаками.

15. 15. Типологія стратифікаційних систем.

Соціальна стратифікація означає як сам процес, що безперервно триває в суспільстві, так і його результат. Вона засвідчує не просто різне становище в суспільстві індивідів, родин чи цілих країн, а саме їх нерівне становище. Вона є не лише методом виявлення верств конкретного суспільства, а й портретом цього суспільства. Простратифікувавши населення країни, можна виділити страти (верстви), з яких воно складається. Тому стратифікація — риса будь-якого суспільства. Англійський соціолог Е. Гідденс розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи.

1. Рабство. Воно було граничною формою нерівності, за якої одні люди володіли іншими. Щоправда, і рабство було неоднорідним залежно від періоду чи культури: в одному випадку раб перебував поза законом (класична форма рабства), в іншому — йому відводилася роль слуги чи солдата.

2. Касти. У різних регіонах поділ на касти має різні форми. Особливо характерний він для Індії. Як правило, межі між кастами дуже різкі, що практично виключає будь-яку соціальну мобільність. Каста пов'язана з індуїзмом і з ученням про «переселення душі». Сподівання на те, що в «наступному» житті його каста підвищиться, спонукає індивіда суворо дотримуватися певних суспільних норм.

3. Стани. Властиві вони європейському феодалізмові. До найвищого стану належали аристократи і вельможі. До нижчого — духівництво, наділене значними привілеями. До третього стану — вільні селяни, чиновники недворянського походження, купці й ремісники. Межі між станами не були такими різкими, як за кастової системи, а соціальне переміщення було можливим, хоча й складним.

4. Класи. Цей тип стратифікованого суспільства є головним об'єктом соціології марксизму. Її основоположник К. Маркс вважав класову структуру суспільства основою розвитку і змін, а виникнення класів пояснював економічними чинниками — суспільним поділом праці, формуванням відносин приватної власності. В. Ленін застосовував багатофакторний аналіз класоутворюючих ознак: місце в системі суспільного виробництва, відношення до власності на засоби виробництва, роль у суспільній організації праці, розміри доходів та ін.

Сучасні дослідники (французький соціальний філософ П'єр Бурдьє) при розгляді цього питання беруть до уваги не тільки економічний капітал, вимірюваний у категоріях власності й доходу, а й культурний (освіта, особливі знання, вміння, стилі життя), соціальний (соціальні зв'язки), символічний (авторитет, престиж, репутація).

Якщо за попередніх типів стратифікації достатньо було одного параметра, класове структурування передбачає застосування сукупності критеріїв.

Класи не детерміновані віросповіданням або законом; належність до класу не є спадковою. Це — відкритіший тип стратифікації, ніж інші, а класові межі не настільки суворі. Тому соціальне переміщення за класовою ознакою — звичайне явище, оскільки належність до класу пов'язана з професією, матеріальним рівнем, майновим цензом індивіда, його прилученням-неприлученням до ключових контролюючих позицій у суспільстві тощо.

Клас — угруповання людей на основі нерівного становища щодо основних соціальних ресурсів, які визначають їхні життєві шанси, соціальні претензії та соціальні можливості спільно діяти.

У західному індустріальному суспільстві розрізняють, як правило, три класи.

1. Вищий клас. До нього зараховують роботодавців, керівників, топ-менеджерів, усіх, хто володіє виробничими потужностями чи контролює їх, має високий майновий ценз (багатство).

2. Середній клас. Цей феномен сформувався в індустріальному суспільстві, розвинувся в постіндустріальному. Його ідентифікують за різними критеріями, в яких домінують такі сутнісні ознаки:

1. Сукупність соціальних груп, що займають проміжну позицію між верхами і низами суспільства, виконуючи внаслідок цього функцію соціального медіатора (посередника).

2. Порівняно високо забезпечена частина суспільства, що володіє власністю, економічною незалежністю, свободою вибору сфери діяльності. Висока якість життя, впевненість у майбутньому зумовлюють його зацікавленість у збереженні соціального порядку, внаслідок чого він є соціальним стабілізатором суспільства.

3. Елемент соціальної структури, що зосереджує у своїх рядах кваліфікованіші, найдіяльніші кадри суспільства. Професійний склад його охоплює наукових і інженерно-технічних працівників, управлінський, адміністративний персонал, що не обіймає високих посад, інтелектуалів, які працюють за наймом, працівників сфери обслуговування, дрібних власників, фермерів, робітників високої кваліфікації. Середні верстви сучасного західного суспільства становлять приблизно 80 відсотків. Завдяки переліченим якостям та високому соціальному престижеві середній клас виконує функцію агента технологічного і соціально-економічного прогресу.

4. Більшість населення високорозвинутих західних країн, що є основним носієм суспільних інтересів, національної культури, тобто властивих відповідним суспільствам цінностей, норм. Поширюючи зразки власної культури на вищі і нижчі верстви, середній клас виступає культурним інтегратором суспільства.

3. Нижчий клас. До нього належать малокваліфіковані робітники, особи без професійної кваліфікації (так звані «сині комірці»).

Однак за всієї значущості класова система — один з виявів соціальної стратифікації. При цьому класова і стратифікаційна моделі соціальної структури не заперечують одна одну, а навпаки — сприяють побудові моделі соціальної структури. Розгляд соціальної структури в контексті стратифікації дає змогу описати механізми і способи формування конкретної ієрархії в суспільстві. Це особливо важливо при дослідженні перехідних періодів у розвитку суспільства, коли змінюються механізми соціальної диференціації.

16. 16.Культура як ціннісно-нормативна система суспільства.

Одним із найцінніших здобутків соціуму, який впливає на фундаментальні процеси в ньому, є культура. Спершу слово «культура» (лат. cultura agri) означало догляд землі. Згодом ним стали позначати все, що створила людина, а культурою вважати все, що відрізняє людину від природи. В цьому розумінні розвиток людства — це розвиток його культури.

Культура як соціальний феномен — явище складне, поліструктурне. Вона інтегрована в різноманітні сфери життєдіяльності людини. Звідси — неоднозначність самої дефініції культури, її логічної структури, сутності та форм. Кожне з визначень культури фіксує реальні й значущі риси та особливості культури, але жодне з них не є вичерпним.

Культура як предмет соціологічного аналізу є сукупністю структур, процесів, пов'язаних з функціонуванням суспільства на різних рівнях розвитку, системою контролю за соціальною поведінкою (система соціальних структур і соціальних відносин щодо культурного феномену, особливості взаємодії культури як соціального інституту із суспільством).

Традиційно культуру розглядають як сукупність цінностей. Ціннісний вимір — один з найважливіших у культурі. Отже, у вузькому значенні культура — цінності, переконання, зразки, норми поведінки, притаманні певній соціальній групі, конкретному суспільству; у широкому — соціальний механізм взаємодії (засоби, способи, зразки) особистості, спільноти із середовищем існування (природним і соціальним), які забезпечують передачу досвіду та розвиток діяльності. Тобто культура є якісною характеристикою людської діяльності, наскрізною суспільною системою, яка пронизує все суспільство, всі його галузі й структури. Різноманітність виявів людської культури відповідає багатогранності людської діяльності.

17. 17.Форми та види культури.

У межах одного суспільства існують різні форми культури. Залежно від того, хто створює культуру, і який її рівень, соціологи розрізняють три форми культури: елітарну, народну і масову.

Елітарна культура — створюється привілейованою частиною суспільства або, на її замовлення, — професійними творцями. До неї можуть належати: серйозна музика (Альфред Шнітке, Софія Губайдулліна); концептуальний живопис (Джеймс Поллок, Пабло Пікассо), скульптура (Олександр Архипенко, Девід Мур) чи театр (Ежен Іонеско), високоінтелектуальна література (Марсель Пруст, Джеймс Джойс) та ін. Як правило, творіння елітарної культури випереджують рівень запитів середньоосвіченої людини. Коло її споживачів — високоінтелектуальна частина суспільства. Коли рівень освіченості суспільства зростає, розширюється коло її споживачів.

Народна культура (фольклор) — створюється анонімними творцями, які не мають фахової підготовки. Вона є аматорською (не за рівнем, а за походженням) і колективною. Вона включає міфи, легенди, пісні, танці, казки тощо. Фольклор чітко локалізований, тобто пов'язаний з традиціями певної місцевості.

Масова культура створюється професійними творцями і поширюється за допомогою електронних пристроїв (радіо, телебачення, магнітофони, комп'ютери тощо); коли велика кількість людей стала отримувати ідентичну інформацію, із порівняно невеликої кількості джерел. Час появи масової культури — приблизно середина XX ст. Головною її ознакою є вторинна (на відміну від історично сталої) система культурних цінностей, призначених для масового споживання. Масова культура відрізняється високим рівнем стандартизації музичних, кінематографічних та інших зразків, що культивують типові ціннісні орієнтації.

Субкультура — це самостійне цілісне утворення в межах домінючої культури (цінностей, норм, переконань, зразків поведінки тощо), модифікованих відповідно до вікових, професійних, класових, територіальних та інших особливостей певної соціальної групи, спільноти. Наприклад, етнічна чи професійна субкультура, субкультура організації тощо Професійна культура тісно зв’язана зі змістом професійної діяльності, роллю, яку вона відіграє в суспільстві, організацією робочого місця представників даної професії. На неї справляє великий вплив професійна освіта та підготовка.. Субкультури відрізняються від домінуючої культури певними специфічними особливостями, що відповідають умовам життєдіяльності спільноти, групи. У субкультурі зберігаються засади домінуючої культури, її шкала цінностей, але виникають додаткові елементи, наприклад, норми, які забезпечують регулювання зв’язків у відповідних соціальних інститутах — військова, лікарська, освітня, сімейна субкультури тощо.

Залежно від масштабів і форм взаємодії різних суб’єктів з оточенням розрізняють форми і види культури. Соціологи вирізняють насамперед дві особливі форми культури:

1) матеріальну сукупність опредмечених результатів людської діяльності, що включає як фізичні об’єкти, створені у результаті діяльності людей (житлові будинки, знаряддя праці, книжки, прикраси та ін.). Так і природні об’єкти, що використовуються людьми. Перші називають артефактами. Артефакти завжди мають певну цінність для людини, певне символічне значення, виконують певні функції.

2) духовну, cукупність результатів діяльності, що включає нематеріальні об’єкти, створені розумом і почуттям людини (мова, знання, традиції, міфи, символи тощо). Вони існують у свідомості людини, підтримуються людським спілкуванням, але до них не можна доторкнутися, фізично відчути. Нематеріальні об’єкти потребують матеріальних посередників: знання містяться в книгах, традиція привітання втілюється в рукостисканні тощо.

18. Функції культури в суспільстві.

Культура як соціальний інститут реалізує свою діяльність через певні функції.

- Творча функція. Полягає у продукуванні нових знань, норм, цінностей, їх оновлення, а в окремих випадках запозичення з інших культур і народів. При цьому культура, використовуючи досягнення світової цивілізації, повинна перетворювати їх у національні зразки, створювати на їх основі власні економічні та політичні структури, формувати менталітет нації. Повнота реалізації цієї функції залежить від історичного досвіду, вміння вирішувати соціокультурні проблеми, знань та врахування традицій, звичаїв, сил соціальної інерції, стану суспільної думки, вірувань, переконань, суспільних санкцій та заохочень, визнаних у суспільстві. У нашу добу розвиток суспільства перебуває у прямій залежності від виробництва знань, які перетворюються на особливий різновид індустрії. Індустрія знань, яка виробляє та споживає інформацію, визначає тип культури.

- Функція накопичення, збереження, трансляції знань, норм, засобів поведінки, цінностей, значень, соціального досвіду. Основними механізмами культурної спадковості є природна пам'ять людей, колективна пам'ять, збережена в мові, духовній культурі, у речових засобах — текстах, книгах, архітектурних пам'ятках та ін.

- Ціннісно-нормативна функція. Фіксує цілі, перспективи та проекти людської діяльності. Виявляється в існуванні обов'язкового для особистості соціокуль-турного мінімуму.

- Комунікативна функція. Забезпечує інтеграцію суспільства і соціальних груп. Полягає в нормативізації, підтримці успадкування різноманітних культурних форм. Виявляється, зокрема, через механізм міжкультурної комунікації, тобто через механізм сприйняття «нового», соціального спілкування, обміну інформацією між людьми, які є носіями відмінних між собою цінностей, стереотипів, поведінкових форм.

- Селекційна функція. Полягає в оцінці та класифікації наслідуваних цінностей та норм, визначенні їх місця та ролі у вирішенні проблем розвитку суспільства у певний період. З цієї точки зору феномен сучасної української культури формується під впливом трьох культурних векторів: нової системи цінностей, «імпортованої» з країн західної цивілізації разом з ринковими моделями економіки; колишньої старої «радянської» системи цінностей, поведінкових стереотипів, домінуючих у свідомості більшості людей; цінності традиційної національної культури, які швидко відроджуються в умовах незалежної України.

- Світоглядна (гносеологічна) функція. Полягає у впливі на формування і розвиток світогляду як суттєвого елемента культури, у межах певної культурної системи.

- Адаптаційна функція. Тісно пов'язана з впливом культури на соціалізацію особистості, позаяк процес адаптації починається із засвоєння загальноприйнятого, поширеного.

- Функція соціального контролю. Виявляється в дії таких субстанційних елементів культури, як право і мораль.

19. 19.Поняття соціального інституту. Соціальні потреби та соціальні інститути.

У своїй повсякденній діяльності люди розуміють під інститутом різні соціальні одиниці. Це можуть бути навчальні або наукові організації й установи, будь-які великі цільові організації.

Можна дати таке формальне визначення соціального інституту: соціальний інститут - це організована система зв'язків і соціальних норм, що поєднує значущі суспільні цінності й процедури, що задовольняють основні потреби суспільства. Під суспільними цінностями розуміються роздподілені ідеї та цілі, під суспільними процедурами - стандартизовні зразки поведінки в групових процесах, а під системою соціальних зв'язків - сплетення ролей і статусів, за допомогою яких ця поведінка здійснюється й утримується в певних рамках. Наприклад, інститут родини містить у собі: 1) сукупність суспільних цінностей (любов, відношення до дітей, сімейне життя); 2) суспільні процедури (турбота про виховання дітей, їхньому фізичному розвитку, сімейні правила й зобов'язання); 3) переплетення ролей і статусів (статуси й ролі чоловіка, дружини, дитини, підлітка, тещі, свекрухи, братів і т.п.), за допомогою яких здійснюється сімейне життя. Будь – який соціальний інститут виникає й функціонує, виконуючи ту або іншу соціальну потребу. Зародження й загибель соціального інституту добре проглядаються на прикладі інституту дворянських дуелей честі. Дуелі були інституалізованим методом з'ясування відносин між дворянами в період з XVI до XVIII ст. Цей інститут честі виник у силу потреби в охороні честі дворянина й упорядкуванні відносин між представниками даного соціального прошарку. Поступово система процедур і норм розвивалася й спонтанні сварки й скандали перетворювалися у высокоформалізовані бої й двобої зі спеціалізованими ролями. Але з розвитком капіталістичних відносин змінювалися етичні норми в суспільстві, що виразилося, зокрема, у непотрібності захисту дворянської честі зі зброєю в руках. Прикладом занепаду інституту дуелей може служити абсурдний вибір зброї дуелі Авраамом Линкольном: кидання картошин з відстані 20 м. Так цей інститут поступово припинив своє існування.

Разом з тим є важливі, найвищою мірою необхідні інститути, викликані до життя неминучими потребами. Соціологи вважають, що таких інститутів у розвинених суспільствах всього п'ять: це інститути сімейні, політичні, економічні, освітні й релігійні. Отже, інститут - це своєрідна форма людської діяльності, заснованої на чітко розробленій ідеології, системі правил і норм, а також розвиненому соціальному контролі за їхнім виконанням.

20. Функції та дисфункції соціальних інститутів.

Кожен соціальний інститут виконує специфічну функцію. Їх сукупність формує загальні функції. Основоположними і найбільш значущими серед них є:

— регулятивна функція — полягає у регулюванні за допомогою норм, правил поведінки, санкцій дій індивідів у межах соціальних відносин (забезпечується виконання бажаних дій і усунення небажаної поведінки);

— функція відтворення, безперервності суспільних відносин — завдяки їй соціальний інститут транслює досвід, цінності, норми культури з покоління в покоління; соціальні інститути існують у всіх суспільствах і є частиною звичаїв народу;

— інтегративна функція — полягає у згуртуванні прагнень, дій, відносин індивідів, що в цілому забезпечує соціальну стабільність суспільства;

— комунікативна функція — спрямована на забезпечення зв'язків, спілкування, взаємодії між людьми за рахунок певної організації їх спільної життєдіяльності.

Перелічені функції притаманні кожному інституту. Сім'я — наочний приклад такої багатосторонньої функціональності. Крім них, соціальні інститути можуть виконувати конкретні економічні, управлінські, політичні та інші функції, які бувають явними та латентними. Явні (формальні) функції зафіксовані в нормативних документах, усвідомлені й прийняті причетними до певного інституту людьми, підконтрольні суспільству. До явних функцій інституту освіти можна віднести набуття грамотності, професійну соціалізацію тощо. Латентні (приховані) функції є офіційно незаявленими, але насправді здійснюються. Латентною функцією інституту освіти є, наприклад, так звана «соціальна селекція», що виявляється у закріпленні й досягненні через систему освіти (елітарні престижні вузи, які дають затребувану професійну кваліфікацію) соціальної нерівності. Інколи явні та латентні функції можуть збігатися, але за їх розбіжності виникає нестабільність, навіть дезорганізація суспільства.

Підтриманню функціональності соціального інституту сприяють:

— наявність соціальних норм, приписів, які регулюють поведінку людей;

— інтеграція інституту в соціальну систему суспільства, що забезпечує йому підтримку самого суспільства;

— можливість здійснювати соціальний контроль за дотриманням норм поведінки;

— наявність матеріальних засобів та умов для підтримки діяльності інституту.

Якщо цих умов не дотримуватися, соціальні інститути стануть дисфункціональними, у їх роботі виникнуть збої, порушення, що може дестабілізувати суспільство.

Серед найпоширеніших дисфункцій виділяють:

— невідповідність інституту конкретним потребам суспільства (нечіткість інституціальної діяльності);

— розмитість, невизначеність функцій, вироджування їх у символічні, неспрямовані на досягнення раціональних цілей;

— зниження авторитету соціального інституту в суспільстві;

— персоналізація діяльності інституту, яка означає, що він перестає діяти відповідно до об'єктивних потреб, змінює свої функції залежно від інтересів окремих людей, їх особистих рис.

У сучасному українському суспільстві, яке переживає соціальну трансформацію, простежуються типові риси інституціальної кризи (дисфункції у діяльності основних соціальних інститутів). Так, дисфункції політичних інститутів проявляються у нездатності стабілізувати суспільне життя, працювати в інтересах більшості населення, беззаконні, криміналізації, корумпованості. Простежується тенденція зниження авторитету і недовіра до основних інститутів державної влади.

Соціологія з однаковим зацікавленням ставиться як до функціональної, так і дисфункціональної діяльності основних соціальних інститутів, оскільки стан інституціальної системи є важливим індикатором стабільності суспільства.

21. 21.Типи соціальних інститутів та їх роль у життєдіяльності суспільства.

Соціальний інститут – стійкий комплекс формальних і неформальних правил, принципів, норм, настанов, що регулюють різні сфери людської життєдіяльності і організують їх в систему ролей і статусів, що утворюють соціальну систему.

Соціальні інститути відрізняються за типом потреб та інтересів, вирішуваних ними проблем. В соціалогії виділяють п’ять основних: економічний, політичний, освітній, релігійний і сімейний.

- Економічні інститути — найстійкіші, із суворою регламентацією соціальних зв'язків у сфері господарської діяльності (виробництво, розподіл благ і послуг, регулювання фінансів, організація і поділ праці, трудова діяльність, ринок, власність та ін.).

- Політичні інститути — тобто соціальні інститути, пов'язані із завоюванням влади, її здійсненням та розподілом, забезпеченням функціонування суспільства як цілісності: держава, адміністративні органи, політичні партії і рухи, об'єднання, армія та ін. Тут поширені певні форми діяльності: мітинги, демонстрації, вибори та ін.

- Інститути культури і соціалізації — найстійкіші, чітко регламентовані форми взаємодії з приводу зміцнення, створення і поширення культури, соціалізації особи, оволодіння ними культурних цінностей суспільства (сім'я, освіта, наука, художні творчі об'єднання та ін).

Соціальні інститути здійснюють у суспільстві важливі функції: інтеграцію і об'єднання суспільства, диференціації, поселення за певними соціальними статусами і ролями, вироблення чітких норм, правил, принципів життєдіяльності суспільних спільностей; регулювання відносин у соціальних спільностях, залучення людей до суспільної діяльності, здійснюють соціальний контроль.Соціальні інститути бувають монофункціональні і поліфункціональні, залежно від кількості основних і неосновних функцій, що вони реалізують. Проте якщо сталися зміни, які в соціальних потребах не знаходять адекватного відображення в структурі і функціях відповідного соціального інституту, то в його діяльності виникають явища дисфункції. Дисфункції виражаються в нестачі матеріальних засобів і в організаційних неполадках, у неясності мети діяльності.

Інституалізовані соціальні зв'язки є формальні і неформальні. Формальні соціальні інститути мають спільну ознаку: взаємодії між суб'єктами здійснюються на основі формально застережених правил, законів, регламентів, положень та ін. Формальні соціальні інститути відіграють важливу роль у зміцненні суспільства. До формальних соціальних інститутів відносяться: економічні інститути- банки, виробничі установи; політичні інститути- парламент, міліція, уряд; виховні і культурні інститути- родина, інститут, навчальні заклади, школа, художні установи.

Неформальні соціальні інститути хоча і регламентуються в соціальних діях, зв'язках, але не оформлені законом та ін. Візьмемо інститут дружби: Йому властиво багато ознак соціального інституту, адже дружба — один із елементів, що характеризує життя будь-якого суспільства, є обов'язковим, стійким явищем в житті людей. Регламентація в дружбі досить повна, чітка, часом навіть жорстка. Образа, суперечки, припинення дружніх зв'язків — своєрідність форми соціального контролю в інституті дружби. Та регламентація ніяк не оформлена у вигляді законів, админістративних кодексів. У дружбі є ресурси (довір'я, симпатії, дії знайомства та ін.), але немає настанов. Дружба має чітке розмежування в тому числі від любові, взаємовідносин з колегами по службі, братніх відносин, але немає чіткого професійного статусу, прав, обов'язків та ін.

Соціальні інститути відрізняються своїми функціональними якостями:

1)Економіко-соціальні інститути - власність, обмін, гроші, банки, господарські об'єднання різному типу - забезпечують усю сукупність виробництва і розподілу суспільного багатства, з'єднуючи разом з тим, економічне життя з іншими сферами соціального життя.

2)Політичні інститути - держава, партії, профспілки й іншого роду громадські організації, які переслідують політичні цілі, спрямовані на встановлення і підтримку визначеної форми політичної влади. Їхня сукупність складає політичну систему даного суспільства. Політичні інститути забезпечують відтворення і стійке збереження ідеологічних цінностей, стабілізують домінуючі в суспільстві соціально-класові структури.

3)Соціокультурні і виховні інститути ставлять метою освоєння і наступне відтворення культурних і соціальних цінностей, включення індивідів у визначену субкультуру, а також соціалізацію індивідів через засвоєння стійких соціокультурних стандартів поведінки, і нарешті, захист визначених цінностей і норм.

4)Нормативно-орієнтовані інститути морально-етичної орієнтації і регуляції поводження індивідів. Їх ціль - додати поведінці і мотивації моральну аргументацію, етичну основу. Ці інститути затверджують у співтоваристві імперативні загальнолюдські цінності, спеціальні кодекси й етику поведінки.Вони визначають суспільно-соціальну регуляцію поводження на основі норм, правил і розпоряджень, закріплених у юридичних і адміністративних актах. Обов'язковість норм забезпечується примусовою силою держави і системою відповідних санкцій.

5)Церемоніально-символічні і ситуаційно-конвенціональні інститути. Ці інститути засновані на більш-менш тривалому прийнятті конвенціональних (за договором) норм, їх офіційному і неофіційному закріпленні. Ці норми регулюють повсякденні контакти, різноманітні акти групового і межгруппового поводження. Вони визначають порядок і спосіб взаємного поводження, регламентують методи передачі й обміну інформацією, вітання, звертання і т.д., регламент збор, засідань, діяльність якихось об'єднань.

22. 22.Соціальна організація: сутність і типологія.

Існує безліч різноманітних визначень поняття «організація». Фролов визначає 4 найосновніших. Отже, за К. Барнардом, організація – це таке об’єднання людей, що характеризуються спільністю дій. Марч і Саймон говорять, що організація схожа на складний біологічний організм, так як це об’єднання людей, яке є найбільш розповсюджене у суспільстві та має свою центральну координуючу систему. П. Блау та У. Скотт кажуть, що основна характеристика організації – це те, що для досягнення певних цілей вона повинна бути фоомалізована та мати чітку структуру. Етционі ж вважає, що організація – це таке об’єднання, в якому найважлившим є усвідомлене членство в організації та свідомі дії її членів. Якщо ж все підсумувати, то можна сказати, що організація – це така соціальна група, яка орієнтована на досягнення взаємопов’язаних специфічних цілей та формування високоформалізованих структур.

В структурі організації Фролов виділяє такі складові елементи, як соціальна структура, цілі, члени організації, або учасники, технологія, зовнішнє оточення. Всі ці елементи тісно взаємопов’язані. Наприклад, цілі самі по собі, так само як і взята окремо структура, або технології, не можуть дати повну картину про функціонування організації, тому важливо знати про всі елементи та їх комплексну взаємодію.

За змістом основної діяльності, соціальні організації поділяються на економічні, політичні, демонстративні, культурно-ідеологічні, навчальні.

У господарських організаціях (промислові, економічні, виробничі) центральним елементом є статус, який зовні опредмечується на посаді. В ній досить чітко формулюється мета – виробництво (товарів, послуг, ресурсів, інформації). За цією ознакою можна розподілити організації на виробничі, сервісні та фінансово-банківські. За складовими елементами виробничого процесу (обмін, розподіл, споживння) організації поділяють на виробничі, розподільні, чпоживчі.Політичні організації – це такі формальні структури, діяльність яких спрямована на розподіл та перерозподіл влади.Це визначає їх мету, статут і програмні документи. Сюди належать партії, профспілки, громадські організації політичного спрямування.Щодо навчальних організацій, то слід зазначити, що окремо взятий авчальний заклад тільки тоді можна буде назвати організаією, коли він буде відзначатись автономністю, тобто здатністю самостійно поставити ціль та знайти шляхи її досягнення.

Ще за іншими ознаками соціальні організації можна поділити на ефективні –неефективні, доцільні – недоцільні, автономні – залежні (дочірні), державні – громадські, зовнішньокеровані – самоврядувальні. Поділяють організації на добровільні (індивід виходить з неї, як тільки перестає задовольняти його потреби), примусові (армія, психлікрня, середня школа), утилітарні(для задоволення власних потреб – наприклад, працювати, щоб отримати гроші).

23. Соціальні групи: сутність і типологія.

Перед тим, як давати визначення поняття «соціальна група», неможливо не розкрити поняття соціальної множини та соціальної категорії.

Отже, соціальна множина – це сукупність людей, які мають загальну спільну ознаку (наприклад, колір волосся, очей, вік і т.д.). Здебільшого множини визначають на основі соматичних, тобто зовнішніх ознак. Соціальні категорії – це дуже схожі на множини утворення, але, на відміну від множин, визначаються не за зовнішніми ознаками людей, а за їх соціальними та статусними ознаками. І соціальні категорії, і множини є номінальними поазниками. Крім того, вони не є реальними, ми їх визначаємо внаслідок наших передбачень. Соціальні множини і категорії не являються соціальними групами, вони – квазігрупи.

Не зважаючи на те, що поняття групи є одним із найважливіших у соціології, вчені ніяк не можуть дійти згоди щодо точного визначення цього поняття. Але в загальному, Фролов визначає соціальну групу як сукупність індивідів, що взаємодіють певним чином на основі очікувань кожного члена групи по відношенню до інших. А отже виходячи з цього можна сказати, що основні ознаки групи, які показують, що ми маємо справу саме з групою, а не з агрегацією чи категорією, наступні. По-перше, в групі необхідна наявність очікувань стосовно дії іншого. По-друге, групі властива систематичність взаємодії. По-третє, в групі обов’язково є соціальний контроль, що виникає на очікуванні. Але найчастіше соціологи вивчають не групи, а квазігрупи, які відрізняються від груп непостійністю існування. Квазігрупи – це ніби перехідні утворення на шляху до утворення стійких соціальних груп.

Типологізувати групи можна за різними ознаками. По-пеше, за приналежністю до груп індивіду (інгрупа та аутгрупа, референтна група), по-друге, за характером взаємовідносин її членів (первинні, вторинні), по-третє, квазігупи (аудиторії, натовп, діади, кола) -хоча вони не є групами, проте вивченні груп дуже часто наближається до вивчення квазігруп.

Інгрупа – це така група, до якої індивід відчуває свою приналежністьта в якій він ідентифікує себе з іншими членами таким чином, що розглядає членів інгрупи як «ми». Іншу групи, до яких не належить індивід, будуть для нього аутгруами, яких він символічно позначає «не ми», «інші». В сучасному світі один індивід може належати до великої кількості інгруп та аутгруп, зв’язки яких перехрещуються. Референтна група – це група, на яку урієнтується індивід, приймаючи її цінності та норми, вважаючи їх принятними для себе і намагаючись поводитись так, як поводяться індивіди цієї групи.

Первинні групи – це такі групи, в яких кожен член бачить інших членів групи як особистостей, індивідуальностей. Вони цікаві одни одному перш за все як особис тості, мають спільні почуття та надії та повністю задовольняють свої потреби в спілкувнні. Вторинні групи, навпаки, носять утилітарний характер. Вони побудовані не на місособистісних дружніх стосунках, а просто на функціональних контактах. Вторинні групи майже завжди включають у себе деяку кількість первинних груп.

Групи бувають замкнені (намагаючись огорожити себе від зовнішнього свту, створюють обряд ініціації) та незамкнені.

24. 24.Соціальні групи та соціальні категорії.

Не зважаючи на те, що поняття групи є одним із найважливіших у соціології, вчені ніяк не можуть дійти згоди щодо точного визначення цього поняття. Але в загальному, Фролов визначає соціальну групу як сукупність індивідів, що взаємодіють певним чином на основі очікувань кожного члена групи по відношенню до інших. А отже виходячи з цього можна сказати, що основні ознаки групи, які показують, що ми маємо справу саме з групою, а не з агрегацією чи категорією, наступні. По-перше, в групі необхідна наявність очікувань стосовно дії іншого. По-друге, групі властива систематичність взаємодії. По-третє, в групі обов’язково є соціальний контроль, що виникає на очікуванні. Найчастіше соціологи вивчають не групи, а квазігрупи, які відрізняються від груп непостійністю існування. Квазігрупи – це ніби перехідні утворення на шляху до утворення стійких соціальних груп.

Але з поняттям «соціальна група» дуже сильно пов’язані поняття соціальної множини, соціальної агрегації та соціальної категорії.

Отже, соціальна множина – це сукупність людей, які мають загальну спільну ознаку (наприклад, колір волосся, очей, вік і т.д.). Здебільшого множини визначають на основі соматичних, тобто зовнішніх ознак. Соціальні категорії – це дуже схожі на множини утворення, але, на відміну від множин, визначаються не за зовнішніми ознаками людей, а за їх соціальними та статусними ознаками. І соціальні категорії, і множини є номінальними показниками. Крім того, вони не є реальними, ми їх визначаємо внаслідок наших передбачень. Соціальні множини і категорії не являються соціальними групами, вони – квазігрупи.

Агрегації ж – це сукупність людей, що знаходяться водному місці в даний момент, тобто їх об’єднує просторова єдність. (наприклад, черга, чи пасажири в метро). На відміну від множин та категорій, агрегації є реальними. Ця реальність дає можливість агрегаціям переходити у групи, так як люди можуть вступати у відносини один з одним , до того ж може виникнути очікування стосовно дій інших.

25. Соціальний контроль: сутність, види функції

Для визначення сутності соціального контролю корисно розглянути способи його здійснення в групі або суспільстві.

Соціальний контроль через соціалізацію. Е. Фромм зазначав, що суспільство лише тоді функціонує ефективно, коли його члени досягають такого типу поведінки, при якому вони хочуть діяти так, як вони повинні діяти в якості членів даного суспільства. Вони повинні бажати робити те, що об'єктивно необхідно для суспільства.

Таким чином, соціалізація, формуючи наші звички, бажання і звичаї, є одним з основних факторів соціального контролю і встановлення порядку в суспільстві. Вона полегшує труднощі при прийнятті рішень, підказуючи, як одягатися, як поводитися, як діяти в тій чи іншій життєвій ситуації. При цьому будь-яке рішення, що йде врозріз з тим, яке приймається і засвоюється в ході соціалізації, здається нам недоречним, незнайомим і небезпечним. Саме таким шляхом здійснюється значна частина внутрішнього контролю особистості за своєю поведінкою.

Соціальний контроль через груповий тиск. Людина не може брати участь у суспільному житті, грунтуючись тільки на внутрішньому контролі. На його поведінка накладає відбиток також включеність в суспільне життя, яка виражається в тому, що індивід є членом багатьох первинних груп (сім'я, виробнича бригада, клас, студентська група і т.д.). Кожна з первинних груп має усталену систему звичаїв, традицій і інституційних норм, специфічних як для цієї групи, так і для суспільства в цілому.

Таким чином, можливість здійснення групового соціального контролю зумовлена включеністю кожного індивіда в первинну соціальну групу. Необхідною умовою такого включення є та обставина, що індивід повинен розділяти певний мінімум прийнятих даною групою культурних норм, що складають формальний чи неформальний кодекс поведінки. Кожне відхилення від такого порядку негайно призводить до засудження поведінки групою. У залежності від важливості порушуваною норми можливий широкий діапазон засудження та санкцій з боку групи - від простих зауважень до вигнання з даної первинної групи. Варіації поведінки групи, що виникає в результаті групового тиску, можна простежити на прикладі виробничої бригади. Кожен член бригади повинен дотримуватися певних норм поведінки не тільки на виробництві, але і після роботи. І якщо, скажімо, непослух бригадиру може спричинити для порушника різкі зауваження з боку робітників, то прогули і пияцтво часто закінчуються його бойкотом і відторгненням з бригади, так як вони завдають матеріальної шкоди кожному з членів бригади. Як ми бачимо, соціальний контроль в даному випадку закінчується застосуванням неформальних санкцій по відношенню до індивіда, що порушує норми.

Ефективність та своєчасність застосування соціального контроля далеко не завжди однакові у всіх первинних колективах. Груповий тиск на індивіда, що порушує норми, залежить від багатьох чинників, і насамперед від статусу даного індивіда. До осіб, що мають високі і низькі статуси в групі, застосовуються зовсім різні способи групового тиску. Особистість з високим статусом у первинній групі або лідер групи має в якості однієї зі своїх основних обов'язків зміна старих і створення нових культурних зразків, нових способів взаємодії. За цей лідер отримує кредит довіри і сам може в тій чи іншій мірі відступати від групових норм. Більше того, щоб не втратити свій статус лідера, він не повинен бути повністю ідентичним членам групи. Однак при відступі від групових норм в кожного лідера є межа, через яку він не може перейти. За цією межею він починає відчувати дію групового соціального контролю з боку інших членів групи і його лідерське вплив закінчується.

Ступінь і вид групового тиску залежать також від характеристик основної групи. Якщо, наприклад, згуртованість групи висока, високою стає і групова лояльність по відношенню до культурних зразків цієї групи і, природно, підвищується ступінь соціального групового контролю. Груповий тиск лояльних членів групи (тобто членів групи, прихильних групових цінностей) сильніше, ніж членів роз'єднаної групи. Соціальний контроль через примус. Багато примітивні, або традиційні, суспільства успішно контролюють поведінку індивідів через моральні норми і, отже, за допомогою неформального групового контролю первинної групи; формальні закони чи покарання у таких суспільствах не обов'язкові. Але у великих, складних людських популяціях, де переплетені багато культурні комплекси, формальний контроль, закони і система покарань постійно розвиваються і стають обов'язковими. У разі якщо індивід цілком може загубитися в натовпі, неформальний контроль стає неефективним і виникає необхідність у формальному контролі. При наявності високої чисельності населення складної культури починає застосовуватися так званий вторинні груповий контроль - закони, різні насильницькі регулятори формалізовані процедури. Коли окремий індивід не бажає дотримуватися цих регуляторам, група чи суспільство вдаються примусу, щоб змусити її діяти так само, як усі. У сучасних суспільствах існують суворо розроблені правила, або система контролю через примус, яка представляє собою набір діючих санкцій, що застосовуються у відповідності з різними типами відхилень від норм.

26. 26.Соціальні норми та соціальні санкції: поняття та види.

Соціальна норма — система уявлень, що становить певний шаблон поведінки, що розділяється членами соціальної і необхідний для здійснення сумісних узгоджених дій. Соціальні норми - це правила вироблені суспільством, чи групою людей у процесі їхньої життєдіяльності. Соціальні норми поділяються на моральні, правові, релігійні, корпоративні, сімейні, естетичні. Також до соціальних норм відносять звичаї та традиції.

Санкція (лат. sanctio — непорушна постанова) — стимулювання бажаної поведінки і припинення небажаної для забезпечення внутрішньої згуртованості й безперервності суспільного життя.

Хоча зазвичай санкція сприймається негативно, існують негативні і позитивні санкції. Відповідно до норм, покладених в основу санкцій, та соціальних інститутів, що їх виробляють, санкції можуть бути неформальними, що реалізуються безпосередньо соціальною групою через певні форми її поведінки, і формальними (юридичними, політичними, економічними та ін.), що реалізуються через діяльність соціальних інститутів. За змістом тиску санкції поділяються на правові (покарання та заохочення за певні дії, передбачені законом); етичні (покарання та заохочення згідно з моральними принципами), сатиричні (насмішки, глузування, презирство), релігійні (анафема). Якщо санкції взаємодоповнюють одна одну, їх дія ефективніша, ніж коли між ними виникають суперечності.

Соціальні санкції встановлюються і застосовуються суспільством або окремою соціальною групою як засіб захисту соціальної організації, забезпечення дотримання норм поведінки.

Система санкцій, відображаючи розвиток соціальної реальності, не є законсервованою схемою жорстко фіксованих заходів і засобів соціальної регуляції. Навпаки, санкції забезпечують конкретизацію поведінки на певному етапі історичного розвитку суспільства. Від них залежить соціальний порядок. Якщо за порушення соціальних норм санкції не застосовуються, виникають правовий нігілізм, різноманітні види девіантної поведінки.

27. Соціалізація: сутність, види, функції.

Соціалізація — процес інтеграції індивіда в суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості.

Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості. Спрощеним є трактування соціалізації як одномірного, односпрямованого процесу дії соціальних факторів на конкретну людину, де індивіду відводиться пасивна роль об'єкта впливу.

До впливу соціального середовища людина ставиться вибірково на основі сформованої у її свідомості системи цінностей. Індивідуальність особи, її потенційні можливості засвоїти культурний пласт суспільства, потреби та інтереси, спрямованість соціальної активності є найважливішими чинниками її соціалізації. Агентами соціалізації є сім'я, сусіди, ровесники, вихователі та вчителі, колеги і знайомі, засоби масової інформації, соціальні інститути, насамперед культурно виховні, референтні групи тощо. Соціалізація здійснюється протягом усього життя людини, поділяючись на первинну (соціалізація дитини) та вторинну (соціалізація дорослих). Це відбувається тому, що умови життя людини, а значить і вона сама, постійно змінюються, вимагають входження у нові соціальні ролі та змін статусу, інколи докорінних.

Але якщо під час соціалізації дитини головною для неї є соціальна адаптація (пристосування до суспільного середовища), то для соціалізації молодої і навіть соціально зрілої людини основну роль відіграє інтеріоризація (формування внутрішньої структури людської психіки, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє «Я» особистості). Результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості.

З. Фрейд виокремлює такі механізми соціалізації:

— імітація — усвідомлені спроби дитини копіювати і наслідувати поведінку дорослих і друзів;

— ідентифікація — засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як власних;

— почуття сорому і провини — негативні механізми соціалізації, що забороняють і придушують деякі моделі поведінки.

Ці механізми спрацьовують переважно на стадії дитинства. Але думки Фрейда були пристосовані деякими соціологами і до стадії дорослого життя особистості. Так, Т. Парсонс вживає фрейдівські поняття у теорії соціальної дії. Для нього імітація — це процес засвоєння елементів культури шляхом простого наслідування, а ідентифікація — вияв ставлення до соціального середовища та його складових, прийняття цінностей певних соціальних груп і спільнот, спосіб усвідомлення своєї належності до них.

Теорія соціалізації виходить з того, що людина як активний суб'єкт суспільства є одним з чинників, що створює умови і обставини для власного і суспільного життя в цілому. Її дії органічно вплетені в механізм функціонування різноманітних соціальних систем (підприємство, населений пункт тощо). Особистість — об'єкт і суб'єкт соціальної взаємодії. Взаємодія соціальної системи і особистості здійснюється за допомогою певних механізмів впливу як на соціальні якості індивіда з боку соціальних систем, так і навпаки. Перша група трактується як механізм соціалізації індивіда, друга — як механізм зміни соціальної системи.

Залежно від віку індивіда розрізняють чотири основних етапи соціалізації:

1. Соціалізація дитини.2. Соціалізація підлітка (нестійка, проміжна).3. Тривала (концептуальна) цілісна соціалізація (перехід від юності до зрілості у період від 17—18 до 23—25 років).4. Соціалізація дорослих.

На кожному етапі існують «критичні періоди». Щодо соціалізації дитини — це перші 2—3 роки і вступ до школи; для соціалізації підлітка — перетворення дитини і підлітка на юнака; для тривалої — початок самостійного життя і перехід від юнацтва до зрілості. Соціалізація дорослих націлена на зміну поведінки в новій ситуації, дітей — на формування ціннісних орієнтацій. Дорослі, спираючись на свій соціальний досвід, здатні оцінювати, сприймати норми критично, тоді як діти спроможні лише засвоювати їх. Соціалізація дорослого допомагає йому набути необхідних навичок (часто конкретних), а соціалізація дитини пов'язана здебільшого з мотивацією.

Соціалізацію особистості можна розглядати як сходження від індивідуального до соціального. Водночас соціалізація передбачає індивідуалізацію, оскільки людина засвоює існуючі цінності вибірково, через свої інтереси, світогляд, формуючи власні потреби, цінності.

Соціалізація — тривалий і багатоактний процесс. Завдяки соціалізації люди реалізують свої потреби, можливості й хист, налагоджують відносини з іншими членами суспільства, їх групами, соціальними інститутами і організаціями, з суспільством загалом. Все це дає змогу їм почуватися в суспільстві, соціальному житті впевнено. Водночас соціалізація — найважливіший чинник стабільності суспільства, його нормального функціонування, наступності його розвитку.

28. Поняття девіантної поведінки, типи девіацій.

Девіантна (лат. deviatio — ухилення) поведінка — вчинок, дія людини, групи людей, які не відповідають офіційно встановленим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам).

Соціальні відхилення мають для суспільства різне значення. Позитивні є засобом прогресивного розвитку системи, підвищення рівня її організованості, подолання застарілих, консервативних, реакційних стандартів поведінки. Це соціальна творчість — наукова, технічна, художня, суспільно-політична. Негативні відхилення дезорганізують систему, підриваючи іноді її основи. До них належать соціальна патологія — злочинність, наркоманія, проституція, алкоголізм. Межі між позитивною і негативною девіантною поведінкою рухомі в часі й просторі. Водночас співіснують різноманітні «нормативні субкультури».

Девіантну поведінку вдало класифікував, на думку соціологів, Р. Мертон, який виділив кілька типів пристосування до аномії (патологічного стану суспільства):

— конформізм — пасивне прийняття стандартів поведінки, безумовне визнання існуючих порядків, норм, правил, схиляння перед авторитетами. Чим стабільніше суспільство, тим поширеніша аномія;

— інновація — допускає згоду з певною культурною метою, але заперечує засоби її досягнення, які схвалюються соціально;

— ритуалізм — заперечує мету певної культури, але згодна використати засоби, що схвалюються соціально;

— ретретизм (втеча від дійсності) — спостерігається, коли людина одночасно заперечує цілі й соціально схвалені засоби їх досягнення. Особи, які вдаються до цього засобу, перебувають у суспільстві, але не належать йому;

— заколот — виявляється у неприйнятті актів громадської непокори.

Деформація соціальних норм є основним чинником формування різноманітних форм девіантної поведінки і відповідних їм поведінкових настанов. Ця деформація може виявлятися у:

— відриві соціальної норми від конкретних умов життєдіяльності;

— застарілості або незбігу їх з реаліями суспільного життя;

— викривленому або неповному відображенні у свідомості людей об'єктивних закономірностей функціонування суспільства;

— нестабільності, нестійкості й невизначеності норми, яка внаслідок цього не може виконувати функцію соціального регулятора;

— руйнуванні взаємозв'язку її структурних компонентів;

— послабленні або незастосуванні санкцій, функціональній неефективності соціальних норм.

Соціальні норми деформуються під тиском трансформаційних процесів у суспільстві, у зв'язку з викривленням ціннісних орієнтацій у різноманітних верств населення.

29. Соціальна мобільність та її чинники. Типи соціальної мобільності.

Під соціальною мобільністю розуміють рух індивідів між різними соціальними позиціями, тобто перехід від однієї групи до іншої.

Класиком теорії соціальної мобільності вважають російсько-американського вченого П. Сорокіна, котрий запровадив відповідний термін у науковий обіг. Найвідоміші дослідники цієї проблеми - американці Б. Барбер, Л. Уорнер, а також авторитетний соціолог сучасності - англієць Д. Голдторп. Останній створив методики дослідження мобільності, вивчаючи англійське суспільство.

У сучасній науці розрізняють два види соціальної мобільності:

• горизонтальна - передбачає перехід індивідів з однієї соціальної групи до іншої без зміни соціального статусу;

• вертикальна — передбачає перехід індивіда з однієї групи до іншої зі зміною соціального статусу.

У свою чергу, вертикальна мобільність може бути висхідною, коли індивід збільшує свої доходи, підвищує освіту, здобуває владу, визнання, престиж, статус, отже, здійснює соціальний підйом і є мобільним угору, та спадною, коли індивід втрачає у власності, владі, визнанні, статусі, здійснює соціальний спуск, зазнає деградації та є мобільним донизу.

Вертикальна мобільність може бути як індивідуальною, що стосується окремого індивіда, так і колективною, що характерна для цілої групи.

Також виокремлюють внутрішньогенераційну мобільність (інтрагенераційну) та міжгенераційну (інтергенераційну).

Внутрішньогенераційна мобільність (інтрагенераційна) - це висхідна чи спадна мобільність окремої людини протягом її життя. Інколи цей вид соціальної мобільності ще називають кар'єрою, котру визначають як зміну соціального статусу індивіда протягом власного життя.

Міжгенераційна мобільність (інтергенераційна) - це рух індивіда соціальною драбиною між різними поколіннями. Вивчаючи цей тип мобільності, можна з'ясувати, як змінилися соціальні позиції поколінь дітей порівняно з поколіннями батьків.

Досліджуючи мобільність, соціологи оперують ще низкою понять.

Швидкість мобільності - це рух індивіда соціоекономіч-ною шкалою за певний проміжок часу. Нормальною швидкістю вважають пересування індивіда на одну-дві сходинки-"страти". Раптовий злет або раптове падіння на декілька позицій за короткий проміжок часу - ознака кризових чи перехідних суспільств (характерна для сучасної України).

Інтенсивність мобільності - це кількість індивідів, які змінюють соціальні позиції у вертикальному та горизонтальному напрямах за певний час.

Сукупний індекс мобільності - це показник, який враховує швидкість та інтенсивність мобільності.

30.

31. Поняття соціологічної уяви та її компоненти за статтею П.Штомпки “Теоретична соціологія та соціологічна уява”.

Соціологічну уяву Штомпка розглядає як знання «мови» свого предмету, набору понять, за допомогою якого створюється соціальна реальність та наявність певного погляду на предмет, перспективу підходу до соціальної реальності. Це вміння розглядати суспільство під певним кутом.

Соц. Уява є основною метою соціолог. освіти.

Це вміння включає п’ять компонентів:

- розглядати всі соціальні явища як результат діяльності соціальних агентів, індивідів або груп і ідентифікувати цих агентів;

- розуміти приховані за поверхнею явищ структурні та культурні ресурси та обмеження, що впливають на соціальне життя, в тому числі ті можливості, які є в розпорядженні агентів;

- вивчення попередньої традиції, живої спадщини минулого і його постійного впливу на сьогодення;

- сприймати суспільне життя в його динаміці, мінливому процесі становлення;

- визнання величезного розмаїття і варіантів форм прояву суспільного життя.

Отже,соц.. уява - це здатність знайти зв'язок будь-якої події в суспільстві з структ., ку-ними та істор. Контекстами, а також індивід. та колект. діями членів сус-ва.

Викладення соціології повинно бути орієнтовано на «соціологію в житті», що дозволять давати більш глибокі інтерпретації і краще розуміти, що нас оточує. Треба вміти інтегрувати знання з досвідом і проблемами дійсного життя сус-ва.

Розвиток соц.. уяви – це майже те саме, що оволодіння соц.. теорією. Суть полягає у застосуванні теорії, у співставленні її з конкретним досвідом; осмислення нашого життя і проблем сус-ва в контексті теорії.

Соц. Уява має дати більш глибоке розуміння світу, більш чіткий та ясний погляд на речі. Теоретичними ресурсами є теорет. ідеї минулих традицій, а особл. З початку 19ст. Необхідно розглядати праці класиків в контексті нашого часу. Звичайно необхідно піддавати їх і критиці, вони можуть стати важливими для відкриття нових поглядів і проблем.

Вивчення історії соціолог. теорії – важливий урок теорем. Плюралізму, терпимості до різних поглядів та ідей.

У соціології склалися 4 типи теорії, які мають різне значення для формування соціолог. уяви: 1) поясн. Теорія;2)евристична теорія;3)аналітична;4)екзегетична теорія.

У кінці 20 ст. ситуація змінилась щодо соц.. теорії, яка зайняла досить сильні позиції. Доказом цього є: 1) збільшення чисельності теорет. Секції АСА;2) поява все більшої кількості період. Видань;3) теорет. Конференції; Теорія повертю і в Європу (Англія, Франція, ФРН), де власне вона і виникла, і на чию теорію спиралися америк. Соціологи.

Іншими словами, соціологічне уява - це витікаюча із визнання різноманітності і множинності соціальних установлень здатність зв'язати будь-яку подію в суспільстві зі структурним, культурним та історичним контекстами, а також з індивідуальними і колективними діями членів суспільства.

32. 4 типи теорії та теоретичної діяльності в соціології за статтею П.Штомпки “Теоретична соціологія та соціологічна уява”.

У сучасній соціології склалися чотири типи теорії і теоретичної діяльності, які мають різне значення для освітніх цілей, для формування соціологічної уяви. У порядку убування їх значущості виділяють : (а) пояснювальну теорію; (б) евристичну теорію; (в) аналітичну теорію; (г) екзегетичних теорію.

Вражаюче просування теорії викликано тим, що вона отримала визнання у всіх областях емпіричної соціології, знайшла своє місце серед всіх областей соціології і, нарешті, визнана важливим і необхідним компонентом соціологічних досліджень. Поділ теорії та досліджень більше неможливий. Замість цього ми спостерігаємо широке поширення теорій, в яких розглядаються різноманітні соціальні проблеми.

(а) Пояснююча теорія

Це теорія реальних соціальних проблем, яка пояснює їх. Вона відповідає на питання, чому росте злочинність, чому виникають нові громадські рухи, звідки виникає бідність і т.д. (Теорія виростає з досліджень і повинна бути спрямована на дослідження). Теорія існує, щоб дати пояснення чи, принаймні, моделі для кращої організації розрізнених фактів і явищ, інтерпретації безлічі різних подій і явищ. Вона призначена не тільки для колег-теоретиків, але для простих людей, щоб дати їм орієнтацію, просвітництво, розуміння свого стану. Важлива роль теорій - "забезпечувати інформацію для демократичного дискурсу".

Причини успіху пояснювальної теорії кореняться у швидких, радикальних, найширших соціальних змінах. У часи змін виникає особлива потреба в теорії і адекватні уявлення про суспільство, карти соціальних відносин можуть бути надані тільки за допомогою узагальнених пояснювальних моделей.

(б)Евристична теорія

Евристична теорія створює поняття, образи, моделі. Евристична теорія близька до соціальної філософії оскільки намагається відповісти на три вічних онтологічних питання про будову соціальної дійсності: (а) що є основою соціального порядку?; (Б) що становить природу людської діяльності? (В) які механізм і напрям соціальних змін? (Приклади теорій: структурний функціоналізм, символічний інтеракціонізм, теорія обміну, марксизм)

Це теорія основ соціальної реальності. Вона пояснює як можливий соціальний порядок (як існують соціальні групи, як люди живуть разом, співпрацюють, співіснують)Теорія для чого? Для того, щоб створити категоріальний апарат для більш конкретної пояснювальній теоретичної роботи, запропонувати значущі категорії для осмислення розрізнених фактів. Теорія для кого? В основному, для дослідників, що створюють пояснювальні моделі окремих областей світу, що відповідають на конкретні питання.

Вражаюче розвиток подібних евристичних теорій в кінці століття може бути пояснено інтелектуальними досягненнями.

(в)Аналітична теорія

Вона узагальнює і прояснює поняття, дає типології і класифікації, пояснення і визначення. Її застосування має важливе значення, але вона відіграє допоміжну, інструментальну роль. Аналітична теорія ризикує переродитися в постійне удосконалення інструментів без їх певного застосування, або в конструювання закритих категоріальних систем.

Ця теорія про змістовні поняття,які необхідні для розуміння речей. Для чого? Для визначення, розкриття, пояснення явищ або їх важливих характеристик. Для кого? Для соціологів - теорія створює для них канонічний словник, технічну мову для роботи з предметом, ця мова набагато ясніше буденної мови і мови здорового глузду. Викладання аналітичної теорії має величезне значення для розвитку здатності студента думати і говорити мовою соціології. Вона дає студенту основні інструменти професії.

(г) Екзегетична теорія

Вона полягає в аналізі, тлумаченні, систематизації, реконструкції, критиці існуючих теорій. Звичайно, екзегетична теорія особливо значима для підготовки до теоретичної роботи. До неї слід ставитися як до етапу в науковій кар'єрі, періоду навчання.

Чим більше заплутаною є теорія, тим більше можливостей вона дає у екзегетичних суперечках.

Це теорія інших теорій, окремих книг, текстів, фантомів соціологічної уяви, вироджуються в кінцевому підсумку в самореферентной вправи. Теорія для чого? Для апології або повалення теорій: що неодмінно передбачає виникнення фракцій, догматизму, ортодоксальних шкіл, сект, шанувальників. Така теорія розвивається назад від "вільного ринку ідей" до недоброї пам'яті "полю боротьби ідей".Теорія для кого?Для інших теоретиків, що грають в інтелектуальні ігри в сектах присвячених. такі теорії - найменш значущі, часто непотрібні (вважає Штомпка). Часто вони перероджуються в епігонство.

33. Специфіка та функції соціологічної уяви у праці Ч.Р. Мілса “Соціологічна уява”.

Все те, що людина знає безпосередньо з досвіду знаходиться зазвичай в межах її приватного життя. Її уявлення і можливості обмежені вузькими рамками роботи, сімї. Життя індивідів і хід історії не можна зрозуміти окремо без осягненя того і іншого разом. Прості люди зазвичай не знають, що від існуючого зв’язку між їхнім життям і історичними процесами, залежить і те, якими вони стануть завтра, і те, як буде творитись історія. Більшість не володіють тим складом розуму, який необхідний для осмислення взаємозв’язку між людиною і сус-м, між біографією та історією. Ті чи інші історичні події впливають на кожну людину. Швидкість з якою нині історія набуває нових форм, випереджає здатність людей орієнтуватись у світі відповідно з істинними цінностями. Люди не можуть зрозуміти ні смислу сучасної історичної епохи, ні її впливу на їх життя. Кожен намагається замкнутись у своєму приватному житті. Люди потребують певного розуміння, певної якості розуму, щоб зрозуміти, що відбувається. І цією надією є соціологічна уява. Той, хто нею володіє, здатний розуміти, який вплив історичних сил на внутрішній і життєвий шлях людини. Першим результатом СУ є те, що людина може визначити своє місце в контексті даного часу і може визначити свої життеві шанси, лише тоді, коли зрозуміє, які вони у тих , хто знаходиться з нею в однакових умовах. СУ дає можливість осягнути історію та обставини життя людей, а також зрозуміти взаємозв’язок їх в сус-ві. В цьому і полягає завдання СУ. Жодне соц. Дослідження, якщо воно не звертається до проблем людського життя, історії та їх зв’язка, не може виконати поставлення завдання. За допомою СУ людина намагається зрозуміти, що відбувається в світі та з нею самою. Вони починають розуміти, що самі здатні до правильних висновків, оцінок і суджень. Найбільш важливо, що СУ дає можливість розрізнити поняття «осбисті труднощі»,і суспільні проблеми та потреби. Часто, те, що ми переживаємо в своїх індивідуальних сферах діяльності часто викликане структурними змінами в сус-ві. Стан тривоги став відміною рисою нашої епохи. Завдання соціолога вияснити елементарні основи цих тривог.

34. Перспективи розвитку соціологічної теорії в статті Е.Гіденса «9 тез про майбутнє соціології».

Що чекає соціологію у майбутньому?

Перш за все він описує сучасний стан соціологічної науки й наголоошує, що в ній і досі можна помітити «пережитки минулого». Він має на увазі усталене переконання більшості соціологів у тому, що економічні фактори є найголовнішою рушійною силою світового поступу. Вперше цю тезу, як відомо, висунув К.Маркс.

1 теза . Соціологія потроху втратить соціально-теоретичний присмак минулого століття

На думку Е.Ґідденса, у майбутньому слід відмовитися від однобічності економічного редукціонізму і визнати, що сучасність — це надзвичайно складне явище, в якому дедалі більшої ваги набирає чинник культури. Тому надалі, очевидно, боротьба за звільнення від теоретичних пут минулого передбачатиме відмову від постійних суперечок з марксизмом і розширення діапазону оцінок сучасності передусім за рахунок поглибленого соціологічного аналізу культурних вимірів світу людини.

Це передбачення Ґідденса дістало своє трагічне підтвердження у

подіях 11 вересня 2001 р. у США, коли внаслідок терактів террористами були зруйновані будинкиисимволи Америки (торговельний центр і сектор Пентагону). Відтоді доля людства докорінно змінилася. Якщо раніше відбувалося протистояння Заходу і Сходу як двох світових економічних і мілітарних гіперсвітів (капіталізму й соціалізму, США та СРСР), то нині географічний вектор цього протистояння змінився. Нині зустрілися багата Північ і бідний Південь як насамперед дві різні культури и цивілізації.

2 теза. Виникне теоретичний синтез, який знову надасть звязносты соціологічним дискусіям

Далі увагу Е.Ґідденса привертає ідея уніфікації теоретичної мови соціології в умовах наявного нині плюралізму (тобто множинності) теорій, ідей і концепцій. Водночас він наголошує, що уніфікація не означатиме створення однієї єдиної, істинно правильної теорії для всього світу, всіх часів і народів: єдине бачення соціальної реальності можливе тільки в тоталітарному суспільстві. Оскільки світ є різноманітним і складним, то й теорії, які його описують, також різняться між собою, висвітлюючи різні сторони суспільного буття. Е.Ґідденс переконаний, що в XXI ст. соціологія досягне стану синтезу, остаточно відмовившись від натуралізму та інших спроб пояснення соціальних явищ зовнішніми щодо соціуму засобами. Новий синтез відмовиться також від пояснень людської поведінки, що автоматично випливає із соціальних причин. Він буде спиратися на ретельні емпіричні дослідження суспільства і людської діяльності, які постійно змінюються; саме нове емпіричне знання допоможе будувати нові теоретичні пояснення мінливого світу

3 теза.Головний обєкт соціологічного аналізу буде значно переглянутий

Наступне міркування Е.Ґідденса стосується головного предмета дослідження в соціології — суспільства. Раніше панівною була думка про необхідність такого аналізу суспільства, коли розвиток залежав від ендогенних (тобто внутрішніх) імпульсів. Тепер дедалі необхіднішим стає, пооперше, перенесення акцентів на дослідження систем держав із притаманними їм взаємозв’язками і взаємодією, а поодруге, вивчення насамперед національної держави «як втілення суспільства». Сааме національна держава, на думку Е.Ґідденса, є більш або менш цілісна інтегрована одиниця з досить однорідною культурною ідентичністю, політичними інститутами влади, певною територією, яка входить до системи національних держав. Тому внутрішні процеси розвитку кожної національної держави будуть розглядатись у контексті та з врахуванням зовнішніх процесів насамперед у таких системах національних держав, тобто досліджуватись як органічне співвідношення частини й цілого в його динаміці. І в цьому питанні соціології необхідно позбутися тиску марксистської тези про відмирання націй і зменшення питомої ваги національних чинників у суспільному розвитку, адже й досі, наголошує Е.Ґідденс, національні держави не стали предметом теоретичного осмислення, а етнічні відмінності хоч і цікавили соціологів, але не отримали належного соціологічного обґрунтування.

4 теза. Соціологія буде приділяти більше уваги світовій системі.

Із цим тісно пов’язана така тенденція майбутнього розвитку соціології, як ретельне вивчення світової системи з такими її ключовими аспектами, як зростаюча складність міжнародного розподілу праці, розподіл влади, міжнародний військовий порядок. Усі ці явища, невідомі раніше, нині дедалі більше впливають на розвиток окремих національних держав і визначають його траєкторію.

5 теза. . Колишні міждисциплінарні кордони в соціальних науках поступово втратять колишню чіткість

Усе викладене вище (тобто зростаюча системність світу і взаємоо залежність складових його частин) зумовлює таку особливість майбутнього стану соціології, як розмивання традиційних меж між різними соціогуманітарними науками. Соціологія дедалі тісніше взаємодіятиме з антропологією; хоча перша вивчає «нас», а друга — «їх», щораз відчутнішою стає потреба дослідження спільного світу культури, який об’єднує все існуюче розмаїття. Соціологія буде зближуватися з історією; хоча перша вивчає сучасність, а друга — минуле, дедалі чіткішим стає переконання, що жодне явище сучасності не можна зрозуміти поза його історичними коренями. Те саме можна сказати і про дедалі міцніший зв’язок соціології з політичними науками та утворення на їх стику політичної соціології, і про аналогічні відношення соціології з еконоо мічними науками, в яких на перший план виходять нині соціологічні дослідження мотивів економічної діяльності людей, сфера їх виробничих інтересів і потреб.

6теза Соціологи знову зацікавляться довгостроковими процессами соціальної трансформації.

Багато характерних особливостей повсякденних соціальних дій найтіснішим чином пов'язані з тривалими і масштабними процесами відтворення соціальних інститутів. У той же час «макроструктурні»властивості соціальних систем втілені в самих випадкових і повзльотних локальних інтеракція. Тут існує чимало складних теоретичних та емпіричних проблем, які чекають свого обговорення.

7 теза Активніша участь соціології в формуванні практичної соціальної політики і в проведенні реформ

На думку Е.Ґідденса, можна передбачити також зростаючу участь соціології у формуванні соціальної політики та її активність у впровадд женні реформ. Соціолог і політик, соціолог і державний діяч будуть співпрацювати у режимі діалогу. Передбачається, що важливі політичні ініціативи та законодавчі рішення ухвалюватимуться на основі ретельнихсоціологічних досліджень, які дадуть реальне знання суспільних процесів і спрогнозують можливі варіанти подальшого розвитку з їх різноманітними наслідками. Саме соціологи здатні вчасно виявити зміни у світі й виникнення на їх підґрунті нових проблем, з якими раніше людство не зустрічалось і які вимагатимуть нових нестандартних рішень.

8 теза. Соціальну рухи будуть займати провідну роль в якості стимулу соціологічної уяви

У майбутньому зростатиме роль соціальних рухів у розвитку суспільства, таких як екологічний, жіночий і рух за мир тощо. На зміну старим типам соціальних рухів (яккот робітничий рух) прийдуть нові типи, про які людство ще не накопичило потрібних знань. Серед них Е.Ґідденс називає як приклад ісламську революцію, котра загрожує докорінно змінити геополітичну ситуацію в її усталених формах і межах. Вона виявилася цілковито несподіваною для соціології, яка протягом останнього часу не приділяла релігійним феноменам належної уваги.

9 теза . Соціологія залишиться предметом дискусій

І нарешті Е.Ґідденс передбачає, що навіть в умовах досягнення консенсусу і нового синтезу соціологічних теорій соціологія і в майбутньому залишиться предметом суперечок та дискусій. Цю постійну внутрішню дискусійність всередині соціології він вважає позитивним чинником, який допомагає цій науці розвиватися, уникаючи догматизму, тобто перетворення її положень у незмінні й застиглі, такі, що не відповідають дійсності. З другого боку, соціологію і надалі критику ватимуть ззовні, особливо незадоволені результатами соціологічних досліджень люди, бо ці соціологічні дані частоогусто відкриваютьмалоприємні істини, на які так хочеться закрити очі. Не люблять соціологію і можновладці, особливо коли соціологічне розуміння існуючого стану речей не збігається з думкою владних структур. Хоч як парадоксально, каже Е.Ґідденс, але ми, тобто соціологи, повинні прагнути зберегти і в майбутньому таку дискусійність із приводу соціології, бо це є ознакою її потрібності у будььякому суспільстві, виззнанням її ролі у соціальних перетвореннях і загальному поступі людства.

35. Специфіка понятійно-категоріального апарату соціології за роботою А.Шюца “Формування поняття і теорії в суспільних науках”.

естественные науки должны иметь дело с материальными объектами и процессами, а общественные науки - с психологическими и интеллектуальными и, следовательно, метод первых заключается в объяснении, а метод последних - в понимании. Поздние работы Феликса Кауфмана и еще более поздние статьи Нагеля и Гемпеляподвергли критике многие ошибки в аргументах, выдвинутых обществоведами, и подготовили почву для нового подхода к проблеме – 1.обществовед должен мысленно идентифицировать себя с участниками наблюдаемого действия и видеть ситуацию, с которой они столкнулись как действующие лица, так, как видят ее они сами.2. Наше “понимание” природы и действия человеческих мотивов и их перехода в новое поведение не является более адекватным, чем наше понимание “внешних” причинных связей

согласен с профессором Нагелем в том, что всякое эмпирическое знание предполагает процесс контролируемого вывода, что его результаты должны быть изложены в форме утверждения, проверить которое может всякий, кто готов сделать это посредством наблюдения

Основная задача общественных наук - получать упорядоченное знание социальной реальности. Под термином “социальная реальность” я понимаю всю совокупность объектов и событий внутри социокультурного мира

, понятие человеческого действия, как с точки зрения здравого смысла, так и с точки зрения общественных наук, включает в себя также и то, что может быть названо “негативным действием”, т.е. намеренное воздержание от действия, которое, конечно же, не поддается чувственному наблюдению.

о понимании, или Verstehen, как технике, имеющей дело с человеческими действиями. Verstehen - это не метод, используемый в общественных науках, а особая форма опыта, в которой обыденное сознание получает знание о социально-культурном мире

сфера наблюдения обществоведа - социальная реальность - имеет специфическое значение и конкретную структуру для людей, живущих, действующих и думающих в ее пределах.

что общественные науки, как и все эмпирические науки, должны быть объективными в том смысле, что их утверждения подлежат контролируемой верификации, и не должны ссылаться на личный неконтролируемый опыт

обществовед? Он наблюдает определенные факты и события социальной реальности, относящиеся к человеческому поведению, и конструирует типические модели поведения или образа действий, которые он наблюдал. Вслед за этим он упорядочивает эти типические модели поведения некого идеального действующего лица (или действующих лиц), которые, как он себе представляет, наделены сознанием. Однако это сознание ограничено таким образом, что не содержит в себе ничего, кроме элементов, относящихся к представлению моделей наблюдаемого образа действий. Таким образом, он приписывает этому воображаемому сознанию ряд типичных идей, намерений, целей, которые принимаются инвариантными в предполагаемом сознании воображаемой модели поведения

что специфические методологические схемы, созданные обществоведами для более глубокого познания социальной реальности, являются более подходящими для открытия общих принципов, присущих всему человеческому знанию, чем аналогичные схемы, разработанные в рамках естественных наук.

36. Сутність і особливості соціологічного теоретизування за статтею В.Танчера «Теорія в соціології: особливості і шляхи її розвитку».

Однією з основних проблем, яка постає протягом всієї її історії є ствердж. Її наук. Статуса і закріпл. Теорем. Основ соц.. знання. Хоча соц.. дослідж. Набули дійсного розвитку теорем. Обгрунтув. Залиш. Недостатнім.

Дуже часто соціологія як наука асоц. з дослідж. Суспільного життя, гром. Думки і рідко з вивч. Соц.. структури і аналізом повед. соціальних суб’єктів. Недост. Уваги приділ. Природі соціал. Знання, риси соц.. світу. В центрі – прикладне, результат, а не фундамент. І основоположно. Причиною може бути те, що емпірик. Дослідж. Першими набули розвитку, ніж теоретичні. Хоча саме теорія здатна дати ключ до розуміння процесів, що відбув., пояснення конкр. фактів і дій.

Загалом теоретиз. зародил. з формув. соц.-гії як позитивної науки про суспільство. Вона будув. на загально- наукових принципах і це збагатило її різними аналіт. Принципами і підходами.

Однак в соціології відсутня загальна, єдина теорія суспільства. Вона представляє собою (соціологія) сукупність різних підходів, традицій, шкіл, теорій. Це приводить певним чином до теор.-метод. проблем, що ускладн. Розвиток та існування узгодження соц.. знання.

Багато дослідн. Погоджуються, що однією з основних проблем є відокремлення прикл. Досліджень, які пост. збільш. від теорет. аналітики. П. Сорокін критикує емпір. обмеженість амер. соц.-гії.

Соц. Теорія являє собою зібрання окремих теорем. Узагальнень сторін і сфер соц.. життя, на які вже спир. дослідн. напрями. Соц. склад. з вел. кількості галузей ( саме професійна), які відокремилися від академічного теоретизування. Дуже часто теоретики та емпірики ігнорують один одного.

В соціології теоретичний аналіз здійснюється в рамках певних традицій, шкіл, які вже формують стиль теоретизування, його направленість.

Особлива роль належить класичній соц. думці. Соціологія будучи наук. Дисципліною, викор. Конкретний набір базових, фундаментальних компонентів - вони спільні для всіх традицій і шкіл. Однак їхня композиція, концентр. Фокусув. Уваги на конкр. Елементах, різна у різних шкіл і течій. Їх відрізняють дослідницькі методи і процедури, методики.

Крім набору базових компонентів, теорет. позиція визнач. Ідеол. Методологічний та рівневий параметри.

Принципи, що заклад. В основі певної традиції задають напрям і спосіб розвитку соц.. знання.

Саме праці класиків, основопол. Традицій і шкіл є науковими стандартами, зразками науковості сучасних соціологічних концепцій. Соціологічна класика є певним еталоном, моделлю для сучасних теоретиків. Вона є ядром соціальної науки. Класич. Праці є інтегрованою загальнотеоретичною основою, на якій будуються нові конструкції.

Розвиток соц.. знання відбувається завдяки:

1)перше джерело- соц.. дійсність, вона є стимулом генерув. Теоретичних висновків. Накопич. Факти, спостереж., висновки збагачують, розширюють теорію.

2) завдяки новому переосмисленню, інтерпретації ідей, проблем сусп.. життя,які опинилися у нових умовах та обставинах.

3)чиста творчість, новаторство, нові підходи. І хоча в соціології перевага надається опорі на традиції, парадигми, але дедалі частіше зявляються нові оригін. Концепції (Хабермас, Бурдє)

В соц.-гії останнього часу дуже полит. Явищем є використання всього багатоманіття дослідницьких підходів, синтез різних традицій.

Головним двигуном має стати не накопич. Отриманих даних, досл. Концепцій, а суперечки і скуперню всередині дисципліни між представниками різних традицій, шкіл.

«Позитивний соціолог. дискурс» - основна форма розв. Соціолог. теоретизування.

Отже, спостерігається інтеграційна тенденція в обл.. соціолог. теорії. Найбільш помітними особливостями розв. Соц.. теорем-ня є:

- акцентув. Гуманістичних аспектів соц.. аналізу, що зверн. Переважно до особистості, а не до надособистос. Структур; спостерігається посилення уваги до філософії, ціннісним компонентам соц.. пізнання;

- спостеріг. Послаблення впливу логік. Емпіризму, принципів превіряємості, відмова від ідеї «єдиної науки» (єдність принципів побудування природн. Та сусп.. наук)

- посилення гуманізатор. Аспектів соц.. теоретизування не означає відмови від опори а принципи об’єктивно-логічного обґрунтування – певна рівновага;

- в соц.-гії зростає признання мультипарадигматизма (як зазначає Боттомор) як зовсім норм. Стану. Соціологія ніколи не була єдиною.

Соціологічний дискурс не тримається в рамках однієї традиції, парадигми, школи. Відбуввається взаємний обмін, і тмоу певне збагачення соціолог. теорії.

Будучи різними теоретичні конструкції не зваж. На це, складають взаємозалежне ціле. Багато підходів часто сформ. В формі антитезисів домін. Теорії.

Часто говорять про можливість мета теорії в соціології. До метатеорії можна віднести теорет. Побудови, які пов’язані з найб. Фундамент, загальними проблемами розв. Соц.. знань. Мета теорія визначає критерії оцінок, направленість і методол. досліджень. Вона має бути певною структурою для констр. Нових теорій. Метатеорет. Ідеї не тільки визнач. Сутність і структуру створюв теорій, але й самі форм. в ході констр-ня.

Основні риси і проблеми:

- немає загально визнач. Теорії;

- нерозвиненість теор. методол. основ;

- як складова част. Світ. Соц.. думки;

- відмова від марксизму-ленінзму;

- складний розвиток укр.. соціології: слабка свідомість, ознайомл. З соц.. класикою, важка доступність сучас. Робіт.

37. Функціоналістська концепція стратифікації за працею К.Девіса «Функціоналістське обґрунтування стратифікації».

Одним из основных вариантов приложения общей теории функционализма к проблемам социальной стратификации является концепция К.Дэвиса и У.Мура. Дэвис и Мур, также как и Т.Парсонс, утверждали, что их теория объясняет функциональную необходимость и универсальное наличие стратификации в каждом обществе. Под стратификацией ими понималось неравномерное распределение материальных благ и общественного престижа. Это неравномерное распределение определяется функциональной важностью (значимостью) позиции. Социальное неравенство как "функционально необходимое для сохранения общества.

Главная функциональная необходимость, объясняющая универсальное существование стратификации, связана с тем, что любое общество сталкивается с неизбежной проблемой размещения индивидов и стимулирования их внутри своей социальной структуры. Как функционирующий организм, общество должно каким-то образом распределять своих членов по различным социальным позициям и побуждать их выполнять обязанности, связанные с этими позиціями. Два разных уровня стимулирования: возбуждать у нужных индивидов желание занять определенное положение; и уже у занявших данное положение - желание выполнять связанные с ним обязанности. В действительности очень важно, кто и какое положение займет. Это важно потому, что некоторые из них требуют особых талантов или специального обучения, а некоторые функционально более важны, чем другие

Общество неизбежно должно располагать, во-первых, какими-то видами выгод, которые можно было бы использовать в качестве стимулов, а, во-вторых, иметь в своем распоряжении какие-то способы неравномерного распределения этих выгод (вознаграждений) в зависимости от занимаемых позиций. Вознаграждение и его распределение становятся частью социального устройства и, в свою очередь, порождают (являются причиной возникновения) стратификации

В любой социальной системе все вознаграждения должны распределяться дифференцированно в соответствии с занимаемыми социальными позициями. В определенном смысле вознаграждения как бы "встроены" в социальные позиции

. Часто права и иногда сопутствующие блага функционально связаны с обязанностями, присущими данной социальной позиции... Если права и сопутствующие блага, присущие различным социальным позициям в обществе, должны быть неравными, то и общество, как следствие, должно быть стратифицированным. Таким образом, социальное неравенство является тем неосознанно развиваемым средством, при помощи которого общество функционирует.

Таким образом Дэвис и Мур предложили следующие базовые идеи:

1. Некоторые позиции в обществе функционально более важны, чем другие.

2. Только небольшое число людей в любом обществе обладает способностями, дающими возможность выполнять эти более ответственные функции.

3. Чтобы побудить одаренных людей нести нелегкие нагрузки, овладевать знаниями и навыками, им общество открывает доступ к дефицитным и необходимым благам

4. Этот неравный доступ к благам приводит к тому, что разные страты пользуются неодинаковым престижем и уважением.

5. Престиж и уважение + права и преимущества создают институализированное неравенство, т.е. стратификацию.

6. Следовательно, социальное неравенство между стратами по этим признакам позитивно функционально и неизбежно в любом обществе

38. Концепція соціальної дії М.Вебера. Класифікація типів соціальної дії за роботою М.Вебера «Основні соціологічні поняття».

Понятие "социальное действие" - одно из центральных в социологии. Значение социального действия обусловлено тем, что оно представляет собой простейшую единицу, простейший элемент любого вида социальной деятельности людей. Действительно, даже такие социальные процессы, как общественные движения, крупные социальные конфликты, мобильность социальных слоев, состоят из отдельных действий индивидов, связанных между собой в сложнейшие цепи и системы.

Впервые в социологию понятие "социальное действие" было введено и научно обосновано Максом Вебером. Социальным действием он называл "действие человека (независимо от того, носит ли оно внешний или внутренний характер, сводится ли к невмешательству или к терпеливому принятию), которое по предполагаемому действующим лицом или действующими лицами смыслу соотносится с действием других людей или ориентируется на него"

Итак, социальные действия — это такие действия, цель которых вызвать изменение поведения, взглядов и стремлений индивидов или общностей. Уже М.Вебер подчеркивал, что не все действия людей представляют собой социальные действия, так как достижение далеко не всякой цели предполагает ориентацию на других людей. По этому поводу в своей работе “Основные социологические понятия” он писал: “Социальное действие (включая невмешательство или терпеливое приятие) может быть ориентировано на прошедшее, настоящее или ожидаемое в будущем поведение других. Оно может быть местью за прошлые обиды, защитой от опасности в настоящем или мерами защиты от грядущей опасности в будущем. “Другие” могут быть отдельными лицами, знакомыми или неопределенным множеством совершенно незнакомых людей” [29. С.625]. Таким образом, по М.Веберу, социальное действие представляет собой синтез двух необходимых моментов: а) субъективная мотивация действия индивида или группы; 6) ориентация на поведение (прошлое, настоящее или ожидаемое в будущем) других.

Любое социальное действие представляет из себя систему, в которой можно выделить следующие элементы :- субъект действия, воздействующий индивид или общность людей;- объект действия, индивид или общность, на которых направлено действие;- средства (орудия действия) и методы действия, с помощью которых осуществляется необходимое изменение;- результат действия — ответная реакция индивида или общности, на которых было направлено действие..

Социальное действие, по мнению М.Вебера, занимает центральное место в содержании социологии как науки. Он пишет: “Социология (в том смысле этого весьма многозначного слова, который здесь имеется в виду) есть наука, стремящаяся, истолковывая, понять социальное действие и тем самым каузально объяснить его процесс и воздействие” [29. С.602]. М.Вебер, в зависимости от степени участия сознательных, рациональных элементов в социальном действии, выделял целерациональное, ценностно-рациональное, аффективное и традиционное действие [см.: 29. 0.628]. Для целерационального действия характерно ясное понимание воздействующим того, что он хочет добиться и какие средства для этого наиболее эффективны. При этом им заранее анализируются все возможные положительные и отрицательные, ответные реакции со стороны объекта воздействия, находится разумное сочетание личной цели и социальной. “Целерационально действует тот индивид, — отмечает М.Вебер, — чье поведение ориентировано на цель, средства и побочные результаты его действий, кто рационально рассматривает отношение средств к цели и побочным результатам.., то есть действует, во всяком случае, не аффективно (прежде всего не эмоционально) и не традиционно” Т.е. не на основе той или иной традиции, привычки. Наиболее массовыми в реальной жизни являются ценностно- рациональные действия. В отличие от целерациональных действий, в основе которых лежит рационально понятая цель, в ценностно-рациональных действиях Бездействующий строго ориентирован на выполнение своих убеждений о долге, достоинстве или красоте (например, долг перед родителями, перед Отечеством и т.д). Такие действия, как считает М.Вебер, подчинены “заповедям” или “требованиям”, повиновение которым — долг каждого человека. В данном случае воздействующий строго придерживается и полностью полагается на принятые в обществе ценности и нормы, порой даже в ущерб своим личным целям. Традиционное действие — это традиционно привычное действие, совершаемое, как правило, без осмысления. Данное действие осуществляется на основе глубоко усвоенных индивидами социальных образцов поведения и норм, которые уже давно перешли в разряд привычных и традиционных. Аффективное действие — это действие, совершенное в состоянии аффекта, относительно кратковременного, но интенсивно бурного эмоционального состояния, возникшего в ответ на сильный раздражитель (например, во время гнева, ужаса). В основе его лежат чувства индивида, и для него характерно стремление к немедленному удовлетворению жажды мести, страсти или влечения. Два последних вида действия происходят на границе, а чаще всего за пределами осознанного или осмысленного, Т.е. для них характерна низкая степень участия сознательных, рациональных элементов. Поэтому, по мнению М.Вебера, они не являются социальными в строгом смысле слова.

39. Т.Парсонс про структуру соціальної дії (“праця Структура соціальної дії”).

Единица систем действия- акт действия» или просто «акт» ло гически включает в себя следующее:

1) предполагает агента, «деятеля» или «актора» ( actor );

• акт по определению должен иметь «цель» ( end ), т.е. будущее положение вещей, на которое ориентирова но выполняемое действие

• акт предпринимается в «ситуации», Эта ситуация в свою очередь может анализироваться с помощью двух типов элементов: тех, которые актор не может проконтролировать, т.е. тех, которые он не может изменить или тех, изменения которых, противоречащие его целям,

он не может предотвратить, — с одной стороны, и тех, которые он может контролировать, — с другой 2 . Для первых можно использовать термин «условия » действия, для вторых же — «средства»;

• «нормативная 3 ориентация » действия

Усло вия противоположны средствам, т.е. тем аспектам, на которые актор может воздействовать. Практически все конкретные аспекты ситуации действия — это либо условия, либо средства. Для понятия действия весьма существенно предположение, что дол жна существовать какая-то нормативная ориентация. Первая важная посылка — это то, что действие есть всегда процесс, совершающийся во времени. Времен ная категория — это основная категория для данной схемы. Понятие «цель» всегда предполагает соотнесен ность с будущим состоянием, которое либо в настоя щий момент не существует и не будет существовать, если актором что-то не будет для этого сделано. Процесс действия рассма тривается преимущественно в терминах его связи с це лями и называется по-разному: «осуществление», «реализация» или «достижение». Вторая, столь же существенная посылка предполагает наличие некото рой сферы выбора, доступной актору, в отношении как целей, так и средств, в сочетании с понятием норматив ной ориентации, а также предполагает возможность «ошибки » ( error ), неудачи в достижении цели или «не правильного » выбора средств.

явление с необходимостью расчленяется на единицы или составные части

Основную единицу можно назвать «единичным актом».

единицы систем действия также обладают некоторыми основными свойствами, без которых невозможно представить себе такую еди ницу «существующей ».

В этом смысле «акт действия» или просто «акт» ло гически включает в себя следующее:

1) предполагает агента, «деятеля» или «актора» ( actor );

• акт по определению должен иметь «цель» ( end ), т.е. будущее положение вещей, на которое ориентирова но выполняемое действие 1 ;

• акт предпринимается в «ситуации», направление развития которой в одном или нескольких отношениях кардинально отличается от того положения вещей, на которое ориентировано действие, т.е. от цели. Эта ситуация в свою очередь может анализироваться с помощью двух типов элементов: тех, которые актор не может проконтролировать, т.е. тех, которые он не может изменить или тех, изменения которых, противоречащие его целям,

он не может предотвратить, — с одной стороны, и тех, которые он может контролировать, — с другой 2 . Для первых можно использовать термин «условия » действия, для вторых же — «средства»;

• в аналитическом понимании единицы действия из начально содержится определенный способ взаимоотно шений всех элементов друг с другом. То есть в выборе аль тернативных средств достижения цели, в той мере, в какой ситуация представляет такие альтернативы, существует «нормативная 3 ориентация » действия.

Первая важная посылка — это то, что действие есть всегда процесс, совершающийся во времени. Времен ная категория — это основная категория для данной схемы. Понятие «цПроцесс действия рассма тривается преимущественно в терминах его связи с це лями и называется по-разному: «осуществление», «реализация» или «достижение». Вторая, столь же существенная посылка предполагает наличие некото рой сферы выбора, доступной актору, в отношении как целей, так и средств, в сочетании с понятием норматив ной ориентации, а также предполагает возможность «ошибки » ( error ), неудачи в достижении цели или «не правильного » выбора средствель» всегда предполагает соотнесен ность с будущим состоянием

». На конкретном уровне под единичным актом понимается конкретный действительный акт, а под его «элементами » — конкретные целостности, из которых он состоит. Например, студент может иметь непосредственной целью написание статьи на данную тему. Хотя в самом начале развития действия он будет не в состоянии наглядно представить себе ее содержание со всеми подробностями (то же самое можно сказать и о многих других конкретных целях), у него все же будет общая идея, представление о ста тье в самых общих чертах. Детализированное содержа ние может появиться только в процессе действия. Но это предвидимый продукт, и, возможно, его реализа ция — это и есть конкретная цель. Точно так же конкретные средства — это те предметы и ситуации, над которыми актор имеет достаточную степень контроля, например, книги, которыми он обладает или которыми располагает библиотека, бумага, карандаш Любое явление, к которому приложима эта теория, может быть описано как определенная система действия. Так, систему всегда возможно членить на части или мень шие подсистемы. Если это членение или анализ продол жать достаточно долго, то в конце концов мы получим то, что называется элементарным действием, т.е. «мель чайшую» единицу системы действия, имеющую смысл в рамках данной конкретной системы действия.

Во-первых, существует минимальный набор струк турных элементов действия — целей, средств, условий и норм. Невозможно дать значимое описание действия без спецификации всех этих четырех элементов, подобно тому, как описание физического тела не может быть получено, если опустить одно из необходимого минимума его свойств.

Во-вторых, в отношении всех элементов действия необходимо должна предполагаться нормативная ориентация действия, его телеологический характер. Действие всегда должно мыслиться в контексте существования напряжения между двумя различными типами элементов: нормативными и ситуативными. Как процесс, действие фактически является процессом изменения ситуативных элементов в направлении соответствия нормам

В-третьих, в действии необходимо присутствует вре менное измерение. Действие является процессом, проте кающим во времени Наконец, в четвертых, схема действия носит субъективный характер

Систе ма координат не есть явление в эмпирическом смысле, это необходимая логическая структура, в рамках которой мы описываем и понимаем явления и действия

40. Поняття взаємодії в драматургійному підході І.Гофмана за працею “Представлення себе іншим у повсякденному житті”.

Соціальна взаємодія за Гофманом ґрунтується натому, що індивіди знаходячись разом намагаються отримати інформацію один про одного. При чому кожен з них намагається контролювати своїми діями формування враження про себе у інших людей. Соціальна взаємодія нагадує театральну гру, коли індивіди надягають маски та грають певні ролі.

Інформація про індивіда з яким всупає людина у взаємодію допомагає визначити ситуацію, передчасно знати, чого можна від неї чекати. Однак іноді такої інформації замало, бо багато інформ приховується індивідом, дійсні установки та переконання можна вияснити лише побічним шляхом.

Індивід діє таким чином, щоб самовиразитись. Здатність справляти враження містить 2 види активності: 1)мимовільне самовираження, яким людина ніби видає себе,2) цілеспрямоване, заплановане самовираження, зазвичай у вербальній формі..

Людина у процесі взаємодії намагається контролювати поведінку інших, особливо їхню реакцію на свої дії. Такий контроль відбувається таким чином, що людина виражає себе так, щоб справити певне враження, яке власне іспонукає інших діяти хоча добровільно, але згідно з планом.

Знаючи, що індивід буде намагатись справити добре враження, люди ділять спостережуване на 2 частини: 1)частина, якою індивід легко маніпулює, 20 частина, що складається з ненавмисного, несвідомого самовираження. У такому випадку, люди можуть використовувати цю неконтрольовану частину для перевірки достовірності першої частини.

Всі знають по спланованість поведінки інших, проте відкриті протиріччя трапляються рідко. Підтримування такого поверхового консенсусу відбувається тому, що кожен учасник має певні цінності, яким вони мають слідувати, хоча і на словах..

Важливо сказати про важливість інформації, якою індивід першочергово володіє, чи отримує на початку взаємодії, бо саме на основі цієї первинної інформації індивід починає вибудовувати свою лінію реакцій на дії. Тобто початкове визначення ситуації індивідом, стає планом для наступної суміснох діяльності. Отже , у процесі соціальнох взаємодії, роль, яку грає одна людина, пристосовується до ролей, що виконуються іншими людьми.

41. Соціальна взаємодія як обмін (праця Дж.Хоманса “Соціальна поведінка як обмін”).

психологічних принципів. Ця торія розглядає соціальну взаємодію як обмін діяльністю, в якій берцть участь як мінімум 2 людини. Він розробив ряд постулатів.

1. Постулат успіху. Чим частіше будь-яка дія приводить до отримання винагород, тим більша ймовірність, що людина вчинить так само. Людина попросить знову пораду, якщо раніше вже отримувала корисну пораду чи допомогу.

2. Постулат стимулу. Якщо в минулому будь-який стимул чи їх сукупність була пов’язана з винагородою за певну дію, тоді ймовірність того, що людина в майбутньому знову відтворить таку дію вища, якщо нові стимули схожі на минулі

3. Постулат цінності. Чим більшу цінність представляє для людини результат її дії, тим більша ймовірність того, що він так вчинить ще.

4. Постулат перенасичення. Чим частіше людина отримуватиме винагороду, тим меншу цінність буде представляти кожна наступна одиниця такої винагороди.

5. Постулат агресії, одобрення. Якщо дія не отримує очікуваної винагороди чи приводить до покарання, то людина відчуває агресію і навпаки якщо веде до неочікуваної винагороди, то цінність дії збільшується.

6. Постулат раціональності. Люди як правило, прораховують різні можливі та альтернативні дії, порівнюють міру винагород, їх цінність.

Теорію Хоманса можна представити як концепцію, де діючий суб’єкт раціонально пораховує вигоду. Отже, він розглядав індивідуальну взаємодію.

42. Типологія стратифікаційних систем та капітали, що лежать в їх основі за статтею В.Радаєва “Поняття капіталу, форми капіталу та їх конвертація”.

Будь-яке сус-во складається з комбінацій стратифікаційних систем. Виділяють 9 ідеальних типів:

1)фізико-генетична-фізичний капітал(Он связан с состоянием здоровья, уровнем работоспособности хозяйственных агентов, а также их внешними физическими данными, которые могут использоваться для мобилизации других видов ресурсов9. Различия физического капитала определяются способностью к труду, инкорпорированной в теле потенциального или реального работника. Его объективированная форма представлена физическими и психическими качествами, позволяющими рабочей силе реализовать свое предназначение в трудовом процессе. Результат достигается путем соединения физических способностей человека с другими видами капитала, о которых пойдет речь далее, а также со средствами производства как важнейшей частью);(Нерівність утверджується існуванням фізичної загрози, фізичного насилля, а потім закріпл. в ритуалах та звичаях)

2)соц.-професійна-людський капітал(В своем инкорпорированном состоянии человеческий капитал представляет собой совокупность накопленных профессиональных знаний, умений и навыков, получаемых в процессе

образования и повышения квалификации, которые впоследствии могут приносить доход – в виде заработной платы, процента или прибыли12. В отличие от культурного капитала, значительная часть которого воплощена в нерефлексируемом практическом знании и телесных навыках, схватываемых общим понятием хабитуса (габитуса), в случае с человеческим капиталом мы имеем дело с рефлексивным знанием, имеющим логическую структуру. В вещной (объективированной) форме этот капитал существует в виде корпуса обучающих текстов и практик, призванных транслировать специфические знания и емонстрировать процедуры выработки новых навыков. А в институционализированном состоянии он подкрепляется системой формальных сертификатов [credentials], включающих дипломы, разряды, лицензии, патенты, свидетельствующие о получении искомых знаний и навыков. Причем, зачастую эти сертификаты открывают доступ к определенным видам хозяйственной деятельности – например, адвокатуре, медицинской практике, продаже товаров и услуг, способных повлиять на здоровье и жизнь человека.);

3)класова-економічний капітал (В своем объективированном (вещном) состоянии он включает:

• денежный капитал (финансовые средства);

• производственный капитал (средства производства);

• товарный капитал (готовые продукты).

4)культурно-символічна-символічний капітал(обозначает способность человека к производству мнений. В инкорпорированном состоянии он означает наличие легитимной компетенции– признаваемого права интерпретировать смысл происходящего; говорить, «что есть на самом деле» (например, какова «истинная ценность» того или иного капитала). Это также способность навязывать определенное понимание другим агентам. Важнейшую роль в его функционировании играет манипулирование разными способами оценок имеющихся и потенциальных ресурсов (символическое насилие). В этом отношении все прочие виды капитала зависят от символического капитала. В каких вещных формах объективируется данный вид капитала? В разного рода программных, стратегических документах и идеологически нагруженных текстах);

5)культурно-нормативна-культурний капітал(В инкорпорированном состоянии этот капитал воплощается в практическом знании, позволяющем человеку распознавать стратегии и принципы действия других хозяйственных агентов. Его накопление связано с навыками социализации в определенной социальной среде – усвоением и частичной интернализацией институциональных ограничений, позволяющих действовать по правилам, принятым в рамках того или иного хозяйственного порядка10. Причем использование данного капитала позволяет следовать не только формально прописанным нормам, но также имплицитным конвенциональным соглашениям. В своем объективированном состоянии культурный капитал выступает в виде «культурных благ» [cultural goods], которые являются не просто физическими объектами, но заключают в своей вещной форме специфические знаки и символы, позволяющие распознавать смысл отношений и расшифровывать культурные коды. Их можно наблюдать в широком круге предметов – от убранства делового офиса до одежды его хозяина, от способов организации труда до марки покупаемых продуктов. Заключенные в культурных продуктах знаки и символы помогают понять социальное происхождение и статусные позиции того или иного хозяйственного агента, в которых и институционализируется культурный капитал. Накопление культурного капитала способствует различению индивидов и групп, среди которых как бы «автоматически» распознаются выходцы из благородных или обычных семей, земляки или чужаки, проводится деление на «мы» и «они». В итоге обладание такого рода капиталом позволяет вступать в успешную коммуникацию, встраиваться в отношения со знакомыми и незнакомыми людьми.;

6) мережева – соціальний капітал (Социальный капитал – это совокупность отношений, порождающих действия. Эти отношения связаны с ожиданиями того, что другие агенты будут выполнять свои обязательства без применения санкций14. Эта одновременная концентрация ожиданий и обязательств выражается обобщающим понятием доверия [trust] Чем больше обязательств накоплено в данном сообществе, тем выше «вера в реципрокность», или взаимность [reciprocity] и, следовательно, уровень социального капитала15.

В отличие от культурного и человеческого капитала, социальный капитал не является атрибутом отдельного человека. Его объективированную структурную основу формируют сети социальных связей, которые используются для транслирования информации, экономии ресурсов, взаимного обучения правилам поведения, формирования репутаций.)

7) Корпоративна –адміністративний капітал (В инкорпорированном состоянии он связан со способностью одних хозяйственных агентов регулировать доступ к ресурсам и видам деятельности других агентов, используя особые позиции власти и авторитета. В объективированном состоянии данный вид капитала воплощается в организационных иерархических структурах. Речь идет об организациях корпоративного типа, в которых четко закрепляются формальные позиции начальников и подчиненных, имеющих или не

имеющих право на принятие определенных решений. А в институциональном состоянии он проявляется в структуре должностных позиций, каждой из которых вменен определенный круг прав и обязанностей. Ярким образцом формальной институциональной фиксации

структуры административного капитала служили, например, партийно-номенклатурные списки советского времени.)

8) політична – політичний капітал (Политический капитал означает инкорпорированную способность к мобилизации коллективных действий и участию в этих действиях. Он также предполагает способность человека репрезентировать интересы других агентов (индивидов и групп), которые делегируют ему права на представительство своих интересов. Наличие политического капитала означает узурпирование права говорить и действовать от имени других агентов (в том числе прикрываться их именем для воплощения собственных стратегий).

В объективированном состоянии политический капитал представлен партиями и общественными движениями, готовыми к совершению коллективных действий. Его институциональной формой являются признанные лидерские структуры. Их авторитет, разумеется, может подкрепляться ресурсами административного капитала в виде должностей в формальной иерархии (и стремиться к такому подкреплению). Однако, в отличие от административного капитала, политический капитал инкорпорирован скорее в самих агентах, нежели в организационных структурах, в меньшей степени формализован и, следовательно, его отчуждение от одного человека в пользу другого объективно затруднено. Он передается (формируется) путем выдвижения (в том числе, самовыдвижения) вождей, делегатов, депутатов, других лидеров и сохраняется по мере их активности.)

43. Основні ознаки суспільства як соціальної системи за роботою Е.Шилза «Суспільство і суспільства: макросоціологічний підхід».

Говоря об американском обществе, об английском обществе, об арабских или африканских обществах, мы, конечно, имеем в виду что-то совсем отличное от такой добровольной ассоциации, как кооперативное общество, или дискуссионное общество, или общество по охране памятников старины. Нет, мы подразумеваем нечто «более глубокое», более постоянное, более укоренившееся в конститутивных свойствах человеческого бытия, менее искусственное по своему происхождению. Но ведь такие качества, как глубина, основательность, постоянство и серьезность, присущи семьям, общинам, деревням. Однако эти последние могли бы быть признаны обществами только при наличии особых условий. Важнейшим из этих особых условии является самостоятельность: саморегулирование, самовоспроизводство, самозарождение. Иными словами, социальная система является обществом только в том случае, если она не входит в качестве составной части в более крупное общество, если оно имеет территорию, которую считает своей собственной, если оно имеет свою собственную правления систему; если у него есть свое собственное название и своя собственная история, если у него имеется своя собственная культура. Исключительность категории, которую мы хотим выделить из ряда других, состоит в том, что она представляет собой такую социальную систему, которая обладает генетической историей и своей собственной территорией, имеет отдельные части, но сама не является частью более широкой системы власти, осуществляемой над данной территорией и сосредоточенной где-то в другом месте. Определение общества применительно к современному предполагает существование семей, общин и городов, церквей и сект, штатов и провинций, школ и университетов, фирм, ферм, промышленных и т д. Главное, что все эти категории являются единицами, или подсистемами, более широкого целого. Сами по себе они не являются самостоятельными, но зато самостоятельно это более широкое целое.

Что же входит в общества? Сюда входят также системы, формально и неформально организованные по территориальному принципу — общины, деревни, округа, города, районы, Далее, сюда входят неорганизованные совокупности людей внутри обществ — социальные классы или слои, занятия и профессии. Почему же все эти образования или некоторые из них не являются обществами?

Каждое из этих образований осуществляет имеющуюся у него власть внутри структуры или в условиях подчинения общей власти, которая находится ла их пределами и представляет собой власть всего общества.

Само собой разумеется, независимость и самостоятельность относительны. Ни одна социальная система, которую мы называем обществом, не является полностью самостоятельной или независимой. У большинства достаточно крупных обществ нет единой истории. У некоторых обществ нет четко очерченных территориальных границ, причем в прошлом обществ с нечетко обозначенными границами было относительно больше, чем в наше время. Ни одно современное общество не обладает культурой, которая была бы исключительно его собственной. Ни одно общество, в котором наука поставлена на современную ногу, не является независимым в научном отношении. В экономическом отношении также нет ни одного общества, которое было бы полностью самообеспечивающимся и независимым.

Таким образом, мы видим, что полная самостоятельность не является абсолютно необходимым предварительным условием определения социальной системы как общества. Для того чтобы быть обществом, социальная система должна обладать своим собственным внутренним «центром тяжести», то есть она должна иметь свою собственную систему власти в рамках своих собственных границ. Кроме того, она должна иметь свою собственную культуру. Какую-то часть своей культуры она по необходимости разделяет с другими обществами, от которых происходит и с которыми поддерживает отношения. Другая же часть этой культуры самобытна и принадлежит только ей.

Общества имеют тенденцию быть «национальными».

Современные «национальные» общества — общества, претендующие па то, что они служат воплощением национального единства, и обладающие своими собственными национальными культурами, своими собственными, скорее независимыми, чем зависимыми, экономическими системами, своими собственными системами правления, своим собственным генетическим самовоспроизводством и своим собственным суверенитетом над территорий, обозначенной, самые независимые общества своих эпох.

общество — это не просто совокупность объединившихся людей, изначальных и культурных коллективов, взаимодействующих и обменивающихся услугами друг с другом. Все эти коллективы образуют общество в силу своего существования под общей властью, которая осуществляет свой контроль над территорией, обозначенной границами, поддерживает и насаждает более или менее общую культуру. Именно эти факторы превращают совокупность относительно специализированных изначальных корпоративных и культурных коллективов в общество.

Одна из многочисленных задач социологии, и в частности ее конкретной отрасли, получившей название макросоциологии, состоит в освещении механизмов или процессов, в силу которых это собрание, или совокупность, изначальных корпоративных и культурных групп функционирует как общество.

Главными факторами, создающими и сохраняющими общество, являются центральная власть, согласие и территориальная целостность.

Каждое общество приобретает наряду с центральной системой власти— которая, никоим образом не сводится исключительно к власти правительственной, политической или военной — центральную культурную систему. Центральная культурная система имеет свою собственную институциональную систему: церкви, секты, школы, университеты, библиотеки, музеи и т. П

Каждое общество, рассматриваемое под макросоциологическим углом зрения, может быть представлено как центр и периферия. Центр состоит из тех институтов (и ролей), которые осуществляют власть, будь то власть экономическая, правительственная, политическая, военная или культурная (в области религии, литературы, образования и т. д.). Периферия же состоит из таких слоев, или секторов, общества, которые воспринимают распоряжения и убеждения, вырабатываемые и назначаемые к распространению помимо них. Центр не только заставляет повиноваться, но и завладевает вниманием. Но общества отнюдь не одинаковы. В одних обществах отношения между центром и периферией более интенсивны, в других — менее.

44. Загальна концептуальна схема дії за роботою Т.Парсонса «Поняття суспільства: компоненти та їх взаємовідносини».

Общество является особым видом социальной системы. Мы рассматриваем социальную систему как одну из первичных подсистем системы человеческого действия, наряду с такими подсистемами, как организм, личность и культура.

Содержание действия образуют структуры и процессы, при помощи которых люди формируют осмысленные намерения и более или менее успешно реализуют их в конкретных ситуациях. Слово «осмысленный» предполагает символический (культурный) уровень смыслового представления. Человеческое действие является «культурным» в том плане, что смыслы и намерения поступков выражаются в терминах символических систем; универсальной для всех человеческих обществ символической системой является язык.

В определенном смысле любое действие можно рассматривать как действие личности. Тем не менее такие подсистемы, как организм и культура, содержат существенные элементы, которые не могут быть исследованы на индивидуальном уровне. Если говорить об организме, то его первичной структурной характеристикой является не анатомическая специфика, а видовой тип. Генетическая конституция любого индивидуального организма уникальна и содержит как комбинации присущих виду генетических характеристик, так и результаты воздействия окружающей среды. Но как бы ни были важны для определения конкретного действия индивидуальные различия, именно общие типовые характеристики больших человеческих групп – включая их дифференциацию по полу, – образуют органическую основу действия. генетическая конституция задает общую «ориентацию», которая определяет развитие анатомических структур, физиологических процессов и поведенческих образцов, возникающих в ходе взаимодействия с окружающей средой на протяжении всей жизни организма.

Несмотря на действительно большие способности человеческого организма к обучению, а также к созданию новых элементов культуры, ни один индивид сам по себе не в состоянии создать систему культуры. Основные воплощенные в типовых образцах характеристики культурных систем изменяются лишь на протяжении жизни многих поколений, им всегда следуют относительно большие группы, и они никогда не могут относиться лишь к одному или нескольким индивидам. Индивид научается им в основном пассивно, хотя и может привнести

в них незначительные созидательные (или деструктивные) изменения. Более общие культурные образцы обеспечивают системе действий высокоустойчивые структурные опоры, в достаточной мере соответствующие генетически заложенным свойствам вида.

Підсистеми дій:

Соціальна система, система культури, система особистості, поведінковий організм.

Існують две среды, внутри которых функционируют системы действия, а именно: физико-органическая среда, отношения с которой опосредованы в первую очередь поведенческим организмом; и среда, которую мы называем «высшая реальность», отношения с которой опосредованы конститутивными символическими системами (то есть религиозными компонентами) культурной системы.

В границах, определяемых, с одной стороны, генетикой вида, а с другой – нормативными культурными образцами, располагаются возможности конкретных индивидов и групп развивать независимые структурированные поведенческие системы. Поскольку действующее лицо (actor) в генетическом плане является человеком и поскольку его научение происходит в контексте определенной культурной системы, его поведенческая система (которую я буду называть его личностью), усвоенная посредством обучения, имеет черты, общие с другими личностями, например, язык, на котором он привык говорить. В то же время его организм и его окружение – физическое, социальное и культурное – всегда в определенных аспектах уникальны. Следовательно, его собственная поведенческая система будет уникальным вариантом культуры и присущих ей образцов действия. Поэтому существенно важно рассматривать систему личности как не сводимую ни к организму, ни к культуре. То, чему научаются, не является ни фрагментом «структуры» организма в обычном смысле слова, ни свойством культурной системы. С аналитической точки зрения система личности является самостоятельной системой.

Хотя процесс социальных интеракций внутренне связан и с личностными характеристиками взаимодействующих индивидов, и с культурными образцами, он, тем не менее, образует самостоятельную, четвертую систему, которая в аналитическом плане независима от систем личности, культуры и организма. Система интеракций и есть социальная система, которая является подсистемой системы действия и выступает в качестве основного предмета анализа в данной работе.

В рамках систем действия культурные системы выполняют функцию поддержания образца; социальные системы – функцию интеграции действующих элементов (индивидов или, точнее, личностей, исполняющих роли); системы личности – функцию достижения цели; а поведенческий организм – функцию адаптации.

При такой интерпретации каждая из трех других систем действия (Культура, Личность, Поведенческий Организм) составляет часть окружающей среды или, если можно так сказать, одну из окружающих сред социальной системы. За пределами этих систем находятся окружающие среды самой системы действия, которые располагаются выше и ниже общей иерархии факторов, контролирующих действие в мире жизни*. Среду нижнего уровня образуют физико-органические явления природы, будучи психологически воспринятыми и осмысленными, физические объекты становятся частью системы действия. В принципе сходные рассуждения применимы и к внешней среде, располагающейся выше системы действия – «высшей реальности», с которой мы все имеем дело при обращении к тому, что Вебер называл «проблемами смысла». «Идеи» в этой сфере являются, в некотором смысле, символическими «репрезентациями» высших реальностей, но не самими этим реальностями. Социальная система является интегративной подсистемой системы действия в целом. Три другие подсистемы действия составляют при этом среду функционирования социальной подсистемы.

45. Поняття соціальної системи та її складових (схема AGIL) за роботою Т.Парсонса «Поняття суспільства: компоненти та їх взаємовідносини».

АГІЛ – функції соціальної системи. Адаптація – цілеспрямоване пристосуваня системи до свого навколиш середовища, включно з його активною зміною. Ціле досягнення – здатність ставити певні цілі і організ засоби досягнення їх. Інтеграція – забезпечення згуртованості своїх складників, координація та взіємозвязок. Підтримання латентного патерну – збереження й відтворення сталої структури соціальних відносин через соціалізацію і соціальний контроль. Система життєспроможна, якщо в змозі пристосуватися до довкілля, визначити пріоритети. Обєднати свої складові, зберегти структуру. 4 фази руху соціальної системи: 1.адаптаційна фаза2.фаза ціледосягнення3.інтеграційна фаза4.фаза підтримання латентного патерну. Легітимація може відбуватися як у межах соціального оточення суб’єкта дії, або в його свідомості у соц. Систему – один з процесів, що утвор комплекс взаємозалежностей в межах суспільства. Суспільство – це соціальна система, відносно самостійна щодо рівноваги між чинниками, територіально орієнтована, політично організована, з доступом до економічних ресурсів, відтворення та соціалізації населення, культурна легітимація системи як єдиного цілого. Суспільство: 1.система культури – сукупність соц. Цінностей. Норм, символів, спеціалізація на функції підтримання латентного патерну(Л)2. соц..система – низка ролей. Статусів, зразків, що утвор через взаємодію і інтегрує дійові одиниці(І).3.система особистості – мотиваційна структура особистості(G)4- система поведінкового організму, тобто індивідуальна психо-фізична конституція людини(А).Домінує система культури. структура нормативного порядку – це ядро системи суспільства. Зміст порядку – це цінності, норми, правила, легітимація – зв'язок культури та суспільства. Спосіб легітимації первинно вкорінений в ролі. Суспільство – тип соц. Системи, що має найвищу міру самодостатності стосовно власного середовища. Соціальна система склад з множини індивід дійовх осіб, що взаємодіють в ситуації, що має принаймні функціональний аспект. різнорівневі системи – сімї та малих гру, локальні спільноти.суспільство є інтеграція соціальної системи, а отже с. має вивчати чинники, наслідкиінтират станів систем різних рівнів. Інтеграція – структури та процеси, що впоряди відносини мі складовими соц. Системами,. Людьми, спільнотами.умова успішного динамічного аналізу – зіставлення кожної проблеми зі станом системи.

46. Процес інституціоналізації за роботою П.Бергера та Т.Лукмана «Соціальне конструювання реальності» .

Вся людська діяльність піддається хабітуалізації(озвичаюванню). Будь-яка дія, яка часто повторюється, стає зразком. Важливим наслідком хабітуалізації є зменшення різних виборів,це звільнює індивідів від прийняття рішень, вивільнює енергію для прийняття більш важливих рішень. Процеси хабітуаліз завжди передують інституалізації. Інституаліз є там, де є взаємна типізація узвичаюваних дій індивідів. Інституалізація не лише дій, але і діячів.

Інститути передбачають історичність і контроль. Типізація дій відбувається в процесі історії, вони не можуть бути створенні моментально. Інститути контролюють людську поведінку, встановлюють її зразки. Сказати, щзо частина людської діяльності інституалізована – означає сказати, що ця діяльність піддана соціальному контролю.

Якщо індивіди(2) будуть постійно взаємодіяти, то типізація відбудеться досить швидко, будуть формуватись певні рольові очікування, кожен може передбачити поведінку іншого у певній ситуації. Однак, щоб відбулась взаємна типізація необхідний достатньо великий проміжок часу. Поява третіх осіб змінює ситуацію. Інститути тепер сприймаються як ті, що мають свою власну реальність, з якою індивіди стикаються як із зовнішньо існуючою. Поки відбувається початок інституаліз за 2 індивідів ступінь об’єктивності ще незначний, а цей інститут може легко змінюватись. Але все змінюється, коли ці типові дії передаються поколінням. Об'єктивність закріплюється, інститути стають більш реальними. Інститути здаються як ті, що зовнішньо дані, самоочевидні, і тоді інституціональний світ сприймається в якості об’єктивної реальності. Інститути постаютають як факти, що є зовнішніми по відношенню до індивідів, вони мають над ними примусову владу.

Процес, завдяки якому, продукти людської діяльності набувають характеру об’єктивності наз об’єктивацією. Інститут – це об’єктивована людська діяльність. Інтерналізація – об’єктивований соціальний світ переводиться у свідомість індивіда в процесі соціалізації.

В той же час інституалізованій поведінці необхідна легітимізація, тобто способи її пояснення, виправдовування. Ці легітимації завчаються новими поколоннями в ході соціалізації. Стає необідним і розробка механізмів соціального контролю, інститути утверджують таким чином свою владу над індивідами. Чим більш поведінка інституціоналізована, тим більше вона стає передбачуваною, а отже і контрольованою.

47. Сутність та основні форми соціальної мобільності за роботою П.Сорокіна «Соціальна стратифікація та мобільність».

Под социальной мобильностью понимается любой переход индивида или социального объекта (ценности), то есть всего того, что создано или модифицировано человеческой деятельностью, из одной социальной позиции в другую. Существует два основных типа социальной мобильности. горизонтальная и вертикальная. Под горизонтальной социальной мобильностью, или перемещением, подразумевается переход индивида или социального объекта из одной социальной группы в другую, расположенную на одном и том же уровне. Перемещение некоего индивида из баптистской в методистскую религиозную группу, из одного гражданства в другое, из одной семьи (как мужа, так и жены) в другую при разводе или при повторном браке, с одной фабрики на другую, при сохранении при этом своего профессионального статуса, — все это примеры горизонтальной социальной мобильности. Во всех этих случаях "перемещение" может происходить без каких-либо заметных изменений социального положения.

Под вертикальной социальной мобильностью подразумеваются те отношения, которые возникают при перемещении индивида или социального объекта из одного социального пласта в другой. В зависимости от направления перемещения существует два типа вертикальной мобильности: восходящая и нисходящая, то есть социальный подъем и социальный спуск. Восходящие течения существуют в двух основных формах: проникновение индивида из нижнего пласта в существующий более высокий nnaci; или создание такими индивидами новой группы и проникновение всей группы в более высокий пласт на уровень с уже существующими группами этого пшста. Соответственно и нисходящие течения. также имеют две формы: первая заключается в падении индивида с более высокой социальной позиции на более низкую, не разрушая при этом исходной группы, к которой он ранее принадлежал; другая форма проявляется в деградации социальной группы в целом, в понижении ее ранга на фоне других групп или в разрушении ее социального единства. Вторую форму социального восхождения, опускаьия, подъема и падения групп следует рассмотреть подробнее. В далеком прошлом касты воинов, правителей и кшатриев не располагались ниже брахманов, а, как оказывается, они стали высшей кастой только после долгой борьбы'. возвышения представители духовенства и, особенно, высшие церковные сановники также поднялись до самых высоких с грат средневекового общества.

Большевики в России до революции не имели какого-либо особо признанного высокого положения. Во время революции эта группа преодолела огромную социальную дистанцию и заняла самое высокое положение в русском обществе.

48. Основні канали вертикальної мобільності за роботою П.Сорокіна «Соціальна стратифікація та мобільність».

Функции социальной циркуляции выполняют различные институты. И среди них есть каналы, представляющие для нас особый интерес. Из их числа, которые существуют как в различных, так и в одном и том же обществе, но в разные периоды его развития, всегда есть несколько каналов, наиболее характерных для данного общества. Важнейшими из ряда этих социальных институтов являются: армия, церковь, школа, политические, экономические и профессиональные организации.

1. Армия как канал социальной циркуляции. Данный институт играет особенно важную роль в военное время. Крупные потери среди командного состава приводят к заполнению вакансий людьми более низких чинов. В ходе войны эти люди продвигаются в звании прежде всего при наличии таланта. Полученная таким образом власть используется для дальнейшего продвижения по службе. В то же время многие "урожденные" аристократы, принцы, короли, графы, правители утрачивали свои титулы, звания, состояния, социальное положение и даже лишались жизни. Наполеон и его окружение, маршалы, генералы и назначенные им короли Европы вышли из простолюдинов и поднялись до такого высокого положения благодаря армии. . С другой стороны, тысячи невезучих военных командиров, потерпевши поражение, становились рабами, понижались в должности, подвергались остракизму, исключались, изгонялись, короче говоря, резко шли вниз.

2. Церковь как канал вертикальной циркуляции. Вторым, из числа основных, каналом вертикальной социальной циркуляции была и есть церковь. Но церковь выполняет эту функцию только тогда, когда возрастает ее социальная значимость. легко понять огромную роль церкви как лестницы для социального продвижения или социальной деградации. Те, кто становились папами, кардиналами, нунциями, патриархами или другими высшими церковными авторитетами, одновременно достигали высшей или одной из высших социальных позиций в средневековом обществе. Церковь как канал социальной циркуляции переместила большое количество людей с низов до вершин общества. Будучи каналом для восходящего движения, церковь была одновременно и средством для движения нисходящего. Достаточно указать на тысячи еретиков, язычников, врагов церкви, преступников, смещенных церковными агентами, отданных под суд, замученных, униженных, разоренных и уничтоженных. В течение последних нескольких веков, когда социальная значимость церкви постепенно начала сокращаться, ее роль как средства циркуляции также начала сокращаться. Движение вниз и вверх внутри церковных рангов, естественно, продолжается, но оно уже не имеет былого значения. История буддизма и конфуцианства в Китае также дает множество подтверждений этому тезису. Хотя, возвеличивая одних, эти организации одновременно понижали других.

3. Школа как канал вертикальной циркуляции. Институты образования и воспитания, какую бы конкретную форму они ни обретали, во все века были средствами вертикальной социальной циркуляции. В обществах, где школы доступны всем его членам, школьная система представляет собой "социальный лифт", движущийся с самого низа общества до самых верхов. В Китае приток людей в высшие социальные и политические слои происходил в основном посредством школьного "механизма". Школы были открыты для всех классов. Лучшие ученики вне зависимости от их семейного статуса отбирались и переводились в высшие школы, а затем в университеты; из университетов они попадали на высокие правительственные позиции, а самые талантливые — в высшие социальные ранги. Таким образом китайская школа постоянно повышала людей простого происхождения до высших рангов и препятствовала продвижению (или даже скорее понижала ранг) людей, происходящих из высших слоев, которые не смогли удовлетворить требованиям школьной селекции.

В современном западном обществе школы представляют один из наиболее важных каналов вертикальной циркуляции, причем это проявляется в самых разнообразных формах. Не окончив университета или колледжа, фактически нельзя (а в некоторых европейских странах запрещено даже юридически) достичь какого-либо заметного положения среди высоких правительственных рангов и во многих других областях. Многие социальные сферы и ряд профессий практически закрыты для человека без соответствующего диплома.

4. Правительственные группы, политические организации и политические партии как каналы вертикальной циркуляции. Человек, единожды посгупивший на должность, пусть даже и самого нижнего ранга, или ставший с.лужащим у влиятельного правителя, поднимается при помощи этого "лифта", поскольку во многих странах существует автоматическое продвижение лиц по службе с течением времени. Карьера многих выдающихся государственных деятелей началась или с поста личного секретаря влиятельного политика, или вообще с чиновника низшего ранга. Используя любую возможность, им удавалось продвинуться до более высоких постов, а иногда даже до самых высоких общественных позиций. Их дети, родившиеся уже в более высоком социальном слое, продолжали это восходящее движение. В результате через два-три поколения все семейство заметно продвигалось по иерархической социальной лестнице. Нет необходимости говорить, что подавляющее большинство политических лидеров, правителей, государственных деятелей, сенаторов и прочих должностных лиц современных демократических стран достигли своих позиций по каналу политических партий.

5. Профессиональная организация как канал вертикальной циркуляции. профессиональный "лифт" чаще действует в искусствах, чем в науке. . Многие ученые, юристы, литераторы, художники, музыканты, архитекторы, скульпторы, врачи, актеры, певцы и прочие творцы простого происхождения социально поднялись именно благодаря этому каналу. газеты, как специфический вид профессиональных институтов, как важный канал вертикальной циркуляции. В настоящее время роль прессы в этом отношении значительно увеличилась. Она может обеспечить, по крайней мере на некоторое время, великолепную карьеру любой бездарности либо разрушить карьеру человеку незаурядных способностей. Прямо или косвенно она выполняет громадную роль "социального лифта". "Известность" — это то, без чего сейчас быстрое продвижение чрезвычайно затруднено.

6. Организации по созданию материальных ценностей как каналы социальной циркуляции. Накопление богатств приводило к социальному продвижению людей. накопление богатств шло параллельно с ростом социального веса. Особенно начиная с XV века "деньги начали управлять страной; все теперь покупалось: власти и достоинство, гражданские и военные позиции и даже принадлежность к знатному сословию"2. Достигали высокого положения только те, кто имел деньги. Нет необходимости говорить, что в настоящее время накопление богатств — один из самых простых и действенных способов социального продвижения. . Если человек богат, то он находится на вершине социального конуса, вне зависимости от своего происхождения и источника доходов.

7. Семья и другие каналы социальной циркуляции. Среди других каналов вертикальной циркуляции можно упомянуть семью и брак (особенно с представителем другого социального статуса) Такой брак обычно приводит одного из партнеров или к социальному продвижению, или к социальной деградации. Во все периоды каждый из вышеупомянутых институтов играл в той ли иной степени вторую для определенною общества и в конкретный момент истории роль. Армия играет большую роль в период войны и социальных потрясений, но ее значение принижается в мирные периоды. Церковь имела большое значение в средние века, а в настоящее время ее роль уменьшается. Накопление богатств и политическая деятельность имеют огромное значение сейчас, хотя несколько столетий тому назад их значгрие было менее ощутимым.

49. 4 виміри соціальної структури за статтею П.Штомпки “Поняття соціальної структури: спроба узагальнення”.

Мы рассматриваем социальную структуру как сложное целое, которое можно представить в четырех измерениях или планах.

Первое измерение социальное структуры - то, которое было в центре интереса

Э. Дюркгейма и представителей классической школы функционалистов. Это норма-

тивное измерение: сеть характерных для общности норм, ценностей и институтов.

Внешние, объективированные, принудительные для всех членов общества социальные факты и коллективные представления, указывающие, что должно быть, можно вслед за Дюркгеймом и функционалистами истолковать как реальные, конкретные действия людей. Такая стратегия объяснения снискала себе огромную популярность. Поэтому нормативная структура - наиболее глубоко и всесторонне изученное измерение социальной структуры. Но отнюдь не единственное.

Второе измерение структуры — то, которое является особо важным для феномено-

логов от М. Шелера и до А. Шюца. Это идеальное измерение: связанная с данным коллективом и распространенная в нем совокупность идей, убеждений, взглядов, образов. В отличие от норм и ценностей, они не обладают принудительной силой, но являются категорическими, устанавливающими. Убеждения и взгляды, независимо от того, истинны они или ложны, создают специфический для данного общества мыслительный горизонт, влияющий на совершаемые людьми действия. Особое значение имеют здесь убеждения, касающиеся своего общества и собственного места в нем, иными словами, социальное самосознание.

Третье измерение социальной структуры подверг внимательному анализу Г. Зим-

мель, а в современной социологии — авторы из круга сторонников так называемой

теории обмена или социального бихевиоризма. Здесь речь идет об интеракционном (или, если это для кого-то предпочтительнее - организационном) измерении: связанных с данной общностью и типичных для нее взаимно сориентированных действиях. Форма, "геометрия" интеракционных каналов или связей, объективированная, внешняя относительно отдельных личностей, существенно влияет на шансы появления конкретных интеракций между ними. Интеракционная структура во многом определяет, следовательно, то, с кем и относительно кого члены общества предпримут действия.

Четвертое и последнее измерение структуры оказалось в центре исследований

К. Маркса и М. Вебера, а затем — плеяды исследователей классов, социального

расслоения и власти. Я имею в виду измерение, касающееся различных и связанных интересов (или - для кого что предпочтительнее - жизненных возможностей), а, следовательно, распределения доступа к общественным благам: к богатству, власти, престижу, знаниям и т.п. Специфическое и для многих исследователей особенно поразительное свойство такого измерения структуры состоит в том, что логически неизбежно оно порождает иерархические неравенства между людьми, из-за чего возникают социальные конфликты. Значение явлений неравенства и конфликтности в общественной жизни проявилось в том, что для многих социологов (особенно тех, которые сознательно связывали себя с марксистской или веберовской традициями) изучение структуры общества стало отождествляться с изучением социального неравенства.

Они тесно взаимосвязаны, скреплены своеобразной "структурой структур", другими

словами "метаструктурой", или структурой второго порядка. Каждое отдельно взятое

измерение структуры существенным образом влияет на любое другое и одновременно находится под влиянием всех остальных

. Адекватное объяснение требует учета всех измерений не отдельно, не "по очереди", но синтетически, в их одновременной, многосторонней интерференции.

50. Співвідношення понять статус і роль, типологія статусів за роботою Р.Лінтона «Статус і роль».

функционирование обществ возможно благодаря наличию образцов взаимно согласованного поведения между индивидами и группами индивидов. Противоположные позиции в подобных образцах взаимонанравленного поведения именуют «статусами». Термин «статус», так же как и термин «культура», имеет два значения. Вообще «статус» представляет собой 1)позицию в структуре конкретного взаимодействия. И потому позволительно говорить, что каждый индивид обладает множеством статусов, поскольку участвует в нескольких системах действия. , под статусом индивида стоит понимать сумму всех занимаемых им статусов. Он означает2) позицию индивида по отношению ко всему обществу. Статус, в отличие от индивида, который может его занимать, оказывается просто совокупностью прав и обязанностей.

Отношение между индивидом и статусом напоминает отношение между водителем автомобиля и местом водителя в машине. Функции рулевого управления, акселератора и прочих приспособлений остаются неизменными, в то время как водителем может быть любой из членов семи. Роль репрезентирует динамический аспект статуса. Индивид социально закреплен за статусом и занимает его, соотносясь с другими статусами. Когда он пользуется правами и исполняет обязанности, он исполняет роль. Роль и статус неразъемны. Не бывает роли без статуса или статуса без роли. Подобно «статусу» термин «роль» употребляется в двух смыслах. 1)Каждый индивид исполняет серию ролей. и в то же самое время 2)роль вообще означает сумму подобных ролей, то есть то, что ожидает общество от него и что он может ожидать от общества. Статус и роль необходимы для того, чтобы выразить идеальные образцы социальной жизни в индивидуальных терминах. Они становятся моделями, организующими установки и поведение индивида и сочетающими их с установками и поведением других индивидов, которые участвуют во взаимодействии. чем точнее члены общества соответствуют своим статусам и ролям, тем более ритмичным должно быть функционирование общества. два типа статусов - предписанных и достижимых. Предписанные статусы -это статусы, которыми индивиды наделены без учета их склонностей и способностей. Они в принципе предвидимы и подготовка к ним начинается с самого рождения. Достижимые же статусы таковы, что, как минимум, требуют особых качеств, но не обязательно сводятся к ним. Они не закрепляются за индивидами с самого рождения, но открыты для заполнения на основе конкуренции и личных усилий. Большинство статусов в любой социальной системе относятся к предписанному типу. Они без труда устанавливаются еще при рождении, позволяя сразу же начинать подготовку индивида к его потенциальным статусам и ролям. Весь массив предписанных статусов в любом обществе распределяется между индивидами на основе пола, возраста и семейных отношений. Існують також такі ситуації, коли люди стремятся передать достигнутые преимущества по наследству и одновременно воспрепятствовать проникновению индивидов из низших категорий. Во многих случаях Подобная тенденция обусловливает возникновение в обществе ряда наследственных классов или каст. Такие наследственные объединения всегда служат основанием для предписывания статуса.

Во многих обществах весьма неохотно признается факт, что очень ограниченное число статусов действительно требуют особых дарований у притязающих на их заполнение. Поскольку такие дарования редко обнаруживаются в раннем детстве, подобные статусы по необходимости открыты для конкуренции за них. Даже в нашем обществе, где область, открытая для конкуренции, теоретически вроде бы не ограничена, однако на самом деле твердо установлена. Женщина не может стать президентом Соединенных Штатов. Трудно вообразить себе, чтобы женщина или негр стали дирижером нашего лучшего симфонического оркестра, даже если они лучше кого бы то ни было в Америке будут подходить для этого.

...Такие ограничения конкуренции за достижимые статусы оборачиваются, без сомнения, разного рода потерями для общества. Наделенные особыми талантами представляют собой отклонение от некоей нормы и могут появляться в любом классе общества, быть как мужчинами, так и женщинами. Социальные системы преимущественно опираются на потенции и способности обычных людей, не имеющих особых дарований, с нормальными задатками. Предписывая статус, общество жертвует возмож¬ностью превосходного выполнения роли ради сносного ее выполнения.

51. Поняття аномії за роботою Р.Мертона «Соціальна теорія і соціальна структура».

Некоторые социальные структуры оказыва¬ют на некоторых лиц в обществе определенное давление, побуждающее их вести себя скорее вразрез с предписаниями, нежели в соответствии с ними. девиантное поведение присутствует, и не потому что люди, составляющие их, обладают какими-то особыми биологическими предрасположенностями, а потому что они нормаль¬но реагируют на социальную ситуацию, в которой они оказываются.

Среди множества элементов социальной и культурной структур есть два непосредственно для нас важных. Первый — это оп¬ределенные культурой цели, намерения и интересы, выступающие как требуемые законные цели для всех членов общества либо некоторых его членов. Эти цели складываются в более или менее строгую иерархию ценностей. Это вещи, «за которые стоит бороть¬ся».

Второй элемент культурной структуры определяет, регулирует и контролирует приемлемые способы достижения этих целей. Каждая социальная группа неизменно связывает свои культурные цели с уко¬рененными в ее нравах и институтах нормами, регулирующими до¬пустимые процедуры продвижения к этим целям. Выбор средств достижения культурных целей ограничи¬вается институционализированными нормами.

Социологи часто говорят, что такие механизмы контроля заклю¬чены «в нравах» или действуют через социальные институты. Такие суждения в общем-то правильны, однако скрывают от внимания тот факт, что культурно стандартизированные практи¬ки не все одним миром мазаны. мы вовсе не имеем в виду, что цели и средства их достижения связывают друг с другом неизменные отношения. Может возникать очень мощное, временами даже ис¬ключительное, превознесение ценности каких-то особых целей, соеди¬ненное со сравнительным отсутствием заботы об институционально предписанных средствах их достижения. Другой крайний случай обнаруживается в группах, в которых деятельности, первоначально за¬думанные как средства, превращаются в самодостаточные практики, не преследующие никаких последующих целей. Первоначальные цели забываются, и непоколебимая верность институционально предписан¬ному поведению становится предметом ритуала4. Главной ценностью становится полная конформность. Между этими крайними типами располагаются общества, которые со-храняют относительное равновесие в акцентировании культурных це¬лей и институционализированных практик. Моя главная гипотеза как раз и со¬стоит в том, что отклоняющееся поведение можно социологически рассматривать как симптом расхождения между культурно предпи¬санными устремлениями и социально структурированными путями осуществления этих устромлений.

Нас прежде всего будет интересовать первуй случай: общество, в котором прида¬ется исключительно сильный акцент некоторым целям, но нет соот¬ветствующего акцентирования институциональных процедур. Нет ни одного общества, где не было бы норм, регулирующих поведение. Однако общества отличаются друг от друга тем, насколь¬ко эффективно народные обычаи, нравы и институциональные тре¬бования интегрированы с целями, занимающими высокое положе¬ние в иерархии культурных ценностей. Наиболее эффективной в техничес¬ком плане процедуре — вне зависимости от того, узаконена она куль¬турой или нет, — как правило, начинают отдавать предпочтение перед институционально предписанным поведением. По мере продолжаю¬щегося размывания институциональных норм общество становится нестабильным, и в нем появляется то, что Дюркгейм назвал «аноми¬ей» (или безнормностью)6.

Процесс, посредством которого превознесение цели порождает в буквальном смысле слова деморали¬зацию, то есть разинституционализацию средств, происходит во мно¬гих8 группах, где эти два компонента социальной структуры плохо интегрированы друг с другом.

Нынешняя американская культура, видимо, близка к крайнему типу, в котором сильное акцентирование некоторых целей успеха не сопровождается эквивалентным акцентированием институциональ¬ных средств.

Деньги в значительной степени были освяще¬ны как самоценность, стоящая выше того, тратят ли их на предметы потребления или используют для увеличения власти. Независимо от того, были ли они добыты обманом или институционально принятым способом, их можно использовать для приобретения одних и тех же товаров и услуг. Говорить, что в американской культуре укоренилась цель денеж¬ного успеха, означает одно: что на американцев со всех сторон обру-шиваются предписания, закрепляющие за ними право, а часто и обя¬занность сохранять эту цель. американская культура продолжает характеризоваться превознесени¬ем богатства как основного символа успеха и отсутствием соответству¬ющего акцентирования законных путей, по которым можно было бы проследовать к этой цели. Короче говоря, какие последствия для поведении людей, по-разному расположенных в соци¬альной структуре, имеет культура, в которой акцентирование господ¬ствующих целей успеха стало все более отделяться от эквивалентного акцентирования институционализированных процедур их достижения

Несовершенное согласование целей и средств ведет к ано¬мии. Одна из наиболее общих функций социальной структуры состо¬ит в том, чтобы закладывать основу предсказуемости и постоянства социального поведения; и ее эффективность все более и более сни¬жается по мере диссоциации этих элементов социальной структуры. В предельном случае предсказуемость снижается до минимума, и воз¬никает то, что можно с полным правом назвать аномией, или куль¬турным хаосом.

52. Типологія пристосування до аномії за роботою Р.Мертона «Соціальна теорія і соціальна структура».

1. Конформізм.

Чем выше степень стабильности в обществе, тем более типичным и распространенным становится первый тип приспособления, выражающим подчинение установленным, хотя, возможно, и постоянно меняющимся культур¬ным образцам.

2. Інновація.

это форма приспособления, состоящей в использовании институционально запрещенных, но часто эффективных средств дос¬тижения хотя бы подобия успеха — богатства и власти. Эта реакция возникает, когда индивид усвоил культурное акцентирование цели, не интернализировав при этом в равной степени институциональные нор¬мы, регулирующие пути и средства ее достижения. готовность идти на риск, производя тем самым в одном социальном слое большую частоту де-виантного поведения, чем в другом.

Во-первых, установленные культурные ценности дают стимул стремиться к успеху; во-вторых, классовая структура ог-раничивает доступные пути продвижения к этой цели главным обра¬зом девиантным поведением. Это сочетание культурного акцента и социальной структуры как раз и производит сильное принуждение к отклонению. . Господствующее в культуре дав-ление ведет к постепенному затуханию законных, но в общем и це¬лом неэффективных усилий и ко все большему применению незакон¬ных, но более или менее действенных средств. Социальная структура жестко ограничивает или полностью перекрывает для значительной части того же самого населения доступ к одобряемым способам достижения этих целей, — имен¬но тогда принимает широкие масштабы девиантное поведение. Однако эта форма при¬способления предполагает, что индивиды не были как следует социа¬лизированы, что и позволяет им отбрасывать институциональные средства, сохраняя при этом стремление к успеху. Тех же, кто полно¬стью интернализировал институциональные ценности, аналогичная ситуация скорее всего приводит к альтернативной реакции, когда цель отбрасывается, а конформность к нравам сохраняется.

3. Ритуалізм

Ритуалистический тип приспособления предполагает отвержение или понижение завышенных культурных целей великого денежного успеха и быстрой социальной мобильности до той точки, когда эти устремления могут быть удов¬летворены. Но хотя индивид отвергает культурное обязательство пы¬таться «обогнать весь мир», хотя он ужимает горизонты своих устрем-лений, он продолжает при этом едва ли не с маниакальной навязчи¬востью соблюдать институциональные нормы. . Страх порождает бездействие, или, точнее говоря, рутинизированное действие31.

Синдром социального ритуалиста известен и поучителен. Его скры¬тая жизненная философия находит выражение в ряде культурных сте¬реотипов: «я стараюсь не выделяться», «я соблюдаю осторожность», «я довольствуюсь тем, что у меня есть», «не стремись высоко — и не бу¬дешь разочарован». Так ведут себя и напуганный увольнением служащий, и бю¬рократ, ревностно соблюдающий нормы в кассовом отделе частного банка. Короче гово¬ря, это форма приспособления, состоящая в том, что индивид пыта¬ется в частном порядке уйти от тех опасностей и фрустраций, которые кажутся ему неотъемлемым компонентом конкуренции за основные культурные блага, отказываясь от этих целей и тем больше привязы¬ваясь к безопасным рутинам и институциональным нормам.

4. Бегство.

четвертый тип приспособления (отвержение культур¬ных целей и институциональных средств) встречается, вероятно, наи-более редко. Люди, которые приспособились (или неадекватно при¬способились) таким способом, строго говоря, находятся в обществе, но при этому ему не принадлежат. В социологическом смысле они по¬истине являются в нем чужими. Поскольку они не разделяют общую структуру ценностей, их можно отнести к числу членов общества (в отличие от населения) чисто фиктивно. Они отвергли предписанные куль¬турой цели, а их поведение не согласуется с институциональными нормами. Этот способ приспособления, должен становиться наиболее вероятным в том слу¬чае, когда индивид глубоко усвоил и культурные цели, и институци¬ональные практики, вложил в них свои чувства, наделил их высокой ценностью, но доступные институциональные пути не принесли ему успеха. чарованный и потерявший всякую надежду индивид, неспособный с ним справиться, «выбывает из борьбы». Пораженческие настроения, пассивность и смирение находят выражение в механизмах бегства, которые в конечном счете приводят индивида к «бегству» от требова¬ний общества. это такое средство, которое рождается из постоянных неудач в стремлении приблизиться к цели законными средствами и из неспособности прибегнуть к незаконным способам в силу интернализированных запретов

5. Мятеж - тип коллективного при¬способления.

Этот тип приспособления выводит людей за пределы окружаю¬щей их социальной структуры и побуждает их представить и попы¬таться воплотить в реальность новую, в значительной степени моди¬фицированную социальную структуру. Это предполагает отчуждение от господствующих целей и стандартов. И формирование совсем новых.

53. Загальні принципи теорії структурації в роботі Е.Гідденса “Структура як правила і ресурси”.

Большинство социологов произнося «структура» или «социальная структура» имеют в виду некое «устройство» социальных отношений: нечто наподобие несущих конструкций здания или скелета тела. Более того, они склонны отождествлять «структуру» с «принуждением». Я не предлагаю применять термин «структура» для указания на подобную оформленность и упорядоченность, а также воздержусь связывать структуру исключительно с принуждением. уместно предварить кратким обсуждением еще одного популярного социо¬логического понятия - «система». Большинство оперируют обоими терминами и полагают, будто социальные системы обладают структурами. Я же, напротив, утверждаю, что социальные системы имеют скорее структурные свойства, но сами структурами не являются. Часто структура общества уподобляется анатомии тела, недвусмысленно задавая вектор размышлений: структура есть морфология, «устойчивое сочетание частей». Если же подразумевается «функционирование», - если, иначе говоря, мы представляем живой организм - то мы имеем дело с системой. Система - это «функционирующая структура». Быть может это и справедливо для биологических организмов, но к обществу едва ли применимо. Подобное допущение бессмысленно в отношении общества. Я хочу сказать, что то, о чем большинство социологов думает как о «структуре», устойчивых взаимосвязях между индивидами или общностями, резоннее соотносить с понятием система. Социальные системы (и даже общества, как высший тип социальных систем) представляют собой воспроизводимые отношения между индивидами и (или) общностями. Как таковые социальные системы следует трактовать как локализованные в пространстве-времени. И обсуждение надлежит начинать с истоков структуралистской мысли, с работ Соссюра, по общему мнению основателя «структурной лингвистики». Понятие структура в структурной лингвистике референтно отношению часть/целое, различные виды которого выражены расчлененностью социальных систем. Я утверждаю, что понятие структура применима в социологии в смысле, который внешне напоминает, а по сути и включает концепцию Соссюра о структурных свойствах языка. «Структура» указывает на правила и ресурсы, наличные в социальных системах, но имеющих лишь «виртуальное существование». Под «Правилами» следует понимать социальные конвенции, а их знание предполагает и знание контекстов их применения. Ресурсами я называю «способности к опредмечиванию и овеществлению», обусловливающие определенный порядок событий.

За иллюстрацией и объяснением опять уместно обратиться к языку. Любой язык содержит «жесткие» ограничения, обуздывающие мышление, но в то же время оставляющие простор и позволяющие широкою вариативность оперирования понятиями, без чего язык немыслим и невозможен. Структурные свойства общества, существуют исключительно (а) в своих воплощениях в социальных системах, они возможны (б) благодаря оставленным в памяти следам (усиленным или преобразованным рутиной повседневной социальной жизни), они конституируют осведомленность и компетентность социальных акторов. следует понимать как допущение о том, что я называю дуальностью структуры. действие и структура... образуют дуальность. Другими словами, действие и структура находятся в отношении логического следования: действие пред¬полагает структуру. Прибегая к лингвистическим примерам, я вовсе не полагаю, будто общество подобно языку, или может изучаться как язык - типичная ошибка структуралистов.

Структура - рекурсивные правила и ресурсы, существующие виртуально вне пространства-времени.

Система - воспроизводимые отношения между индивидами или общностями, локализованными в пространстве и времени.

Структурация - условия воспроизводства системы.

Говорить о структурации в контексте обсуждаемой темы, значит утверждать, (а) что социальные системы структурированы в процессе и посредством непрерывного и непроизвольного их воспроизводства в повседневных буднях социальной жизни; и (б) что способность\осведомленность социальных акторов довольно жестко предопределены (условия подобной предопределенности исторически изменчивы).

54. П.Бергер про соціальний контроль (робота “Запрошення до соціології”).

<Социальный контроль> является одним из наиболее обще принятых понятий в социологии. Ни одно общество не может обойтись без социального контроля. Даже небольшой группе людей, случайно собравшихся вместе, придется выработать собственные механизмы контроля, дабы не распасться в самые кратчайшие сроки. Инструменты социального контроля отличаются огромным разнообразием и зависят от ситуации. Методы контроля различаются в зависимости от целей и характера конкретной группы. В любом случае механизмы контроля направлены на то, чтобы исключить нежелательную персону.Самым последним и, несомненно, старейшим средством социального контроля является физическое насилие. Но и в цивилизованно управляемых обществах современных демократий последним аргументом также служит насилие. Прямое насилие применяют не часто. До его применения может делаться бесконечное число шагов в виде предупреждений, выговоров. В западных демократиях с их идеологическим акцентом на добровольном подчинении общепринятым и узаконенным правилам постоянное присутствие официального насилия всячески затушевывается. Но очень важно осознавать, что насилие есть элементарное основание любого политического порядка. Постоянное использование насилия сопряжено с практическими трудностями, а кроме того, неэффективно, поэтому официальные органы социального контроля больше опираются на сдерживающее влияние всеобщего знания о средствах насилия. В любом функционирующем обществе насилие применяется очень умеренно и только в крайнем случае, тогда как простой угрозы его применения вполне достаточно для повседневного осуществления социального контроля. Насилие применяют, если все другие средства принуждения не имеют успеха.

Следующим по порядку за политическими и легальными методами контроля, пожалуй, можно поставить экономическое давление. Немного найдется столь же эффективных средств принуждения, как те, которые ставят под угрозу средства к жизни и выгоду. И капитал, и труд успешно применяют эту угрозу как инструмент контроля в нашем обществе. , Ничего противозаконного в том, что какой-нибудь пастор соблазнит свою органистку, может и не быть, но угроза навсегда лишиться возможности заниматься своей профессиональной деятельностью будет гораздо более эффективно удерживать от искушения, чем возможная угроза оказаться в тюрьме.

Там, где человеческие существа живут или работают компактными группами, где они лично знают друг друга и связаны друг с другом чувствами личной привязанности (подобные группы социологи называют первичными), для обуздания реальных и потенциальных девиантов постоянно действуют чрезвычайно эффективные и одновременно очень тонкие механизмы контроля. К ним относятся такие механизмы, как убеждение, насмешка, сплетни и презрение. Насмешка и сплетня являются мощными инструментами социального контроля во всех типах первичных групп. Во многих обществах прибегают к насмешкам как к одному из основных средств контроля над детьми. сплетня особенно эффективна в маленьких сообществах, где люди почти всегда на виду, под неусыпным присмотром своих соседей. Одним из самых распространенных средств наказания, имеющихся в распоряжении человеческого сообщества, является систематическое презрение и остракизм в отношении одного из его членов. это любимый механизм контроля в тех группах, которые принципиально выступают против насилия. Примером может служить <бойкот. перестают замечать человека.

Человека можна представить как стоящего в центре расходящихся концентрических кругов, каждый из которых представляет собой определенную систему социального контроля. Внешним кругом можно обозначить политико-юридическую систему, которой должны подчиняться все. Это та система, которая против нашей воли взимает налоги, призывает на военную службу, заставляет повиноваться своим бесконечным правилам и установлениям, а если надо, посадит в тюрьму и даже в случае крайней необходимости убьет.

Следующий круг социального контроля, давящий на одинокого индивида в центре, представляют мораль, обычаи и нравы. Аморальность наказывается увольнением с работы, эксцентричность - потерей шансов найти новое место, невоспитанность - тем, что вас не пригласят в гости или откажут от дома люди, которые ценят хорошие манеры. Кроме этих больших кругов принуждения, в которых индивид находится вместе с остальными членами общества, есть и менее широкие круги контроля. Выбранная индивидом профессия неизбежно несет в себе целый ряд контролирующих воздействий, подчас весьма жестких. Индивида официально контролируют лицензирующие организации, профессиональные объединения и профсоюзы и, разумеется, те официальные требования, которые устанавливает непосредственное начальство. Не менее важны различные способы неформального контроля со стороны коллег и сотрудников. Любая профессиональная роль в обществе, даже самая незначительная, предполагает специальный кодекс поведения, которым на самом деле едва ли можно пренебрегать. Социальный контроль профессиональной системы имеет огромное значение, ибо профессия и должность решают, что индивиду можно и что нельзя в остальной его жизни. . Однако совершенно независимо от профессии индивид вовлечен в другие социальные отношения, обладающие собственны ми системами контроля, многие из которых более формальны, а иные даже жестче профессиональных. В более широких объединениях правила могут быть менее строгими, неписаными законами. Они могут включать в себя манеру одеваться и говорить, эстетические вкусы, политические и религиозные убеждения и даже манеру вести себя за столом. Во всех этих случаях они составляют круги контроля, эффективно описывающих область возможных действий индивида в определенных ситуациях.

Наконец, та группа людей, в которой проходит так называемая частная жизнь индивида, т.е. круг семьи и личных друзей, тоже образует систему контроля. Неодобрение, утрата престижа, осмеяние или презрение в кругу близких имеют гораздо больший психологический вес, чем те же самые санкции, исходящие откуда бы то ни было еще.

Если мы опять вернемся к изображению индивида в центре концентрических кругов, каждый из которых отражает особую систему социального контроля, то лучше поймем, что место в обществе определяет положение человека относительно многих ограничивающих и принуждающих сил. Индивиду, который последовательно перечисляет всех, кому он должен угождать в силу своего положения в системе концентрических кругов приходит к мысли, что общество всей своей громадой подавляет его.

55. Соціальне як об'єкт соціології за статтею В.Тарасенка “Проблема начала і самообгрунтування соціології”.

Открытие и соціального и социологической точки зрения на него осуществил К.Маркс. он ввел особый метод понимания; открыл социальное, концентрированно выражающее общественную сущность человека; разработал методологию долгосрочных стратегических прогнозов социальных изменений; обосновал инструментарий структурирования человеческой истории (формационный метод) и общества (собственность — базис — надстройка) и др. По Марксу, даже в своем совместном, коллективном бытии индивиды вырабатывают свою социальность как общностную, в том числе и общественную сущность, не непосредственно, а только занимая каждый свою позицию, положение (статус), посредством которого и вступают во взаимодействия, в отношения друг с другом. Отсюда социальное как совместное, общее (общностное) для индивидов есть продукт их статусного, не какого#либо другого взаимодействия. Понимание этого означало возникновение собственно социологической точки зрения на социальное как важнейший дисциплинарный признак социологии. Вступая во взаимодействия, отношениямежду собой, которые суть общественные статусные взаимодействия и отношения, рабочий и капиталист продуцируют социальнуюреальность, не редуцируемуюни к ихфизическим, биологическим, психологическим свойствам, ни к существующим вне них каким#либо общественным образованиям. Это —особая реальность, возникающая вследствие не индивидуального, а статусно#группового, общественного бытия людей. Что же она представляет собой? Это — общая (совместная) и вместе с тем внутренне дифференцированная для взаимодействующих индивидов и их групп реальность, которую они продуцируют как исполнители статусных ролей в обществе. Она действительно выражает истинную, существенную связь между ними. Да, своим общественно#статусным взаимодействием рабочий и капиталист производят и воспроизводят социальное неравенство, и это последнее есть для них общая реальность. социальное существует через множество форми проявлений: зависимость, независимость, подчиненность, господство, равенство, неравенство, отчуждение, близость, враждебность, бедность, партнерство, эксплуатация, уважение, неуважение, совесть и т. д., и т. п. Открытие Марксом нередуцируемой социальной реальности, а также особого способа понимания ее (точки зрения) обеспечило социологии возможность изучать социальное на основе его собственных атрибутов. Это прежде всего его субъектность, уникальность, латентность, процессуальность, объективность и субъективность. Субъектность социального—такая его особенность, которая свидетельствует, что без статусно взаимодействующих субъектов оно не возникает и не существует, а потому и невозможно. Субъектами социального выступают не просто люди, а только общинные ибо общественные индивиды, взаимодействующие между собой с позиции занимающего ими общественного положения. Уникальность социального — его неповторимость, обусловленная статусными особенностями продуцентов, характером их взаимодействия и условиями, в которых взаимодействие происходит. Уникальность свидетельствует также о ситуативности, конкретной историчности социального, которое не может переходить из одной эпохи или ситуации в другую, где уже не действуют его прежние продуценты. Латентность—имманентный способ существования социального, благодаря которому оно не поддается непосредственному восприятию (наблюдению, ощущению и пр.), а потому свидетельствовать о себе оно может только посредством различных проявлений. По этой причине знание о социальном возможно преимущественно вероятностное, гипотетическое. К тому же добывается это знание в весьма непростом исследовательско#познавательном процессе, который разворачивается в пространстве “латентное–явленное”, задавая исследователю “вечную” гносеологическую проблему: идентично ли явленное латентному, тождественны ли они между собой? Явленное необходимо социологу зафиксировать, изучить, понять и проинтерпретировать, чтобыза фиксировать, изучить, понять и проинтерпретировать латентное. Выходит, социальное, чтобы быть познанным, должно обрести по крайней мере три формы бытия — латентную, явленную, интерпретативную. Явленная форма—это иноформа социального, которая может быть и наблюдаемым общественным явлением. Социологи его наблюдают, изучают, стараясь проникнуть в социальное содержание и профессионально понять его, что возможно только на основе его социологической интерпретации. Процессуальность социального—выражение его текучести, способности постоянно разворачиваться в своем проявлении (переходе от латентного к явленному состоянию) в процесс.Движение латентного в явленное есть “растягивание” социального во времени и пространстве. Процесс же социологического познания идет в обратном порядке — от явленного к латентному. Объективность социального—это способность его возникать и существовать независимо от сознания продуцентов и проявляться в объективной форме, а субъективность социального — его способность, возникая независимо от сознания продуцентов, проявляться в субъективной форме, сущеествовать как субъективная реальность. Марксом нередуцируемого социального и социологической точки зрения на него значительно продвинуло процесс его познания и понимания.

56. З’ясування дисциплінарних засад й самообґрунтування соціології за статтею В. Тарасенка «Проблема начала й самообгрунтування соціології”

Когда фактически возникла наука, которую называют социологией?

Ведь она до сих пор существует, не имея ни точно установленного исторически исходного пункта, ни надежно обоснованной и изученной истории становления ее как науки. Ей нужно обосновать саму себя, что тоже невозможно без точного знания ею собственного начала.

Проблеме начала социологии диктуется и назревшим сугубо “внутренним” вопросом: состоялось ли начало украинскойсоциологии или нет,можно ли говорить о ней как таковой илиже она остается заимствованной, только и умеющей повторять теоретические азы западной социологии или то, что там уже устарело? то ли это модель мировой, в частности западной социологии утверждающая себя на территории Украины; то ли речь идет о космополитической социальной науке, разрабатываемой социологами как гражданами Украины; то ли об особой национальной социологии.

К.Маркс иФ.Энгельс дали неоценимый пример не только целостного социологического взгляда на социальную реальность, но и мегасинтеза знаний на диалектико#материалистической основе.Но бывшие советские социологи не развили этот путь агрегации знаний.

Фундамент украинской социологии представляется по крайнеймере триединым: диалектико#материалистическая методология социологической науки, бытовавшая в советском прошлом; переосмысленные социологические теории и методологии Запада; эмпирические исследования социальной реальности украинского общества.

Если не установлено начало социологии, то остается открытым вопрос о ее исторических пределах.

К какому времени следует относить ее возникновение: к моменту появления на свет термина “социология”, введенного в оборот О.Контом в 1839 г., или нужно говорить об иных ее нижних границах?

Итак, как видим, ситуация, связанная с проблемой исторической идентификации и определения начала социологической науки, не дает оснований утверждать, что, во#первых, данная проблема решена, а во#вторых, социологиимеют точные иправильныепредставления обисторическихидисциплинарных, внутренних и внешних границах своей науки.Напротив, эти представления весьма приблизительныиусловны.

Что же касается исторических границ социологической науки, то традиционно, явно и неявно их исходный “узел” видят в социологии Конта. Является лиКонт основателем социологии или же другой науки под ее именем? Как правило, убеждение в том, чтоКонт—родоначальник социологии, а сама социология начинается со своего названия, упорно навязывается господствующим стереотипом. Однако сегодня историческое начало социологии вряд ли целесообразно помещать в координаты контовской ее версии, поскольку оно, не будучи

тождественно и синхронно дисциплинарному началу, о фактическом исходном моменте социологии еще не свидетельствует. Дисциплинарного же начала в философии / социологии Конта, строго говоря, нет. Дело в том, что историческое начало социологии еще не есть ее фактическое начало. В качестве же фактического изначального момента социологии может выступать только ее дисциплинарное начало, а о нем можно судить по ее атрибутивным свойствам, которые первыми возникали, свидетельствуя о появлении характерных элементов и признаков новой науки.

Этап протосоциологии. Этот отрезок исторического пути социологии справедливо называют подготовительным этапом, когда формировались объективные и субъективные предпосылки возникновения социологии. Его завершение обычно видятна рубеже с социологией Конта. Контовская модель - Это—реальная возможность социологии, представленная как проект, замысел ее, развернутое представление о том, какой она, по мнению Конта, уже есть или должна быть. Своим проектом Конт продолжил традицию так называемой “социальной физики. Вместе с тем это проект науки,фактически получившей уКонта разные

названия: “социальная физика”, “социология”, “социальная наука”, “пятая главная часть позитивнойфилософии”. В действительности Конт нашел “позитивные” признаки некоей переходной к социологии философско#социальной науки, выдав ее как проект социологии.

Тут, наконец, и подошел момент разобраться в том, что же, в отличие от исторического, представляет собой дисциплинарное начало социологии. Что это—сумма нових идей и методов или объект и предмет науки социологии, или же исходные, фундаментальные ее принципы, категории? Ни первое, ни второе, ни третье исходного дисциплинарного начала социологии не составляли. И вот почему. Начал у социологии много: онтологическое, гносеологическое, социальное, историческое, дисциплинарное, культурное, институциональное, интеллектуальное, инструментальное и др. Все они состоят в том, что социология в различных своих ипостасях начиналась в разное время и по#разному. И все же среди этого множества начал дисциплинарное является главным с точки зрения возникновения и идентификации социологии в качестве самостоятельной исследовательской дисциплины, поскольку оно указывает на появление у нее важнейших атрибутивных характеристик науки: профессионализма мышления (собственной точки зрения), затем—объекта, предмета, метода.

Гносеологическое начало социологии вполне общее у неес другими науками. На его основе, но через появление особой социальной позиции исследователя (субъекта познания) формировалась социологическая точка зрения на социальный мир, представлявшая собой дисциплинарное начало социологии.

Что же касается дисциплинарного начала, то, с учетом формирования социологии в системах знаний и границах других наук, его следует осмысливать еще и как ее интеллектуальное начало и оправдание. Получая свою

точку зрения, социология обретала возможность выхода за пределы этих наук и открытия (социологизации) своего объекта, а также предметной области как своего онтологического начала и оправдания. Но чтобы социологическая точка зрения в социальном мышлении и познании появилась, должно было осуществиться непременное условие — “онаучивание” и профессионализация этого мышления. “Онаучивание” социального мышления и познания означало их социологическую профессионализацию через конкретные исследования, тематизацию, институционализацию, инструментирование и т.д.

Заслуги Конта перед социологией признаются, хотя, правда, не совсем те, которые ему приписывают: мол, родоначальник социологии и первый социолог.Во#первых, у социологии не один родоначальник и первосоциолог, поскольку у нее много начал, а во#вторых, Конт является, еще раз подчеркнем, проектантом не социологической, а общей философско#социальной науки, хотя и под названием “социология”. У Конта мышление типично философское. Контовская наука изучает нечто другое, нежели социология, которая идет глубже и дальше: исследует то латентное, которое скрывается под наблюдаемым. “социология” Конта оставалась социальной наукой, но без собственно социологического взгляда на мир, он не смог открыть самодостаточное, самотождественное социальное, то есть не редуцируемое ни к физическим, ни к физиологическим, ни к психологическим, ни даже к общественным явлениям, и социологически его представить. Это проект, описание особой философско#социальной науки, названной им социологией, но на самом деле не являющейся ею. Однако традиционное признание Конта родоначальником социологиии первым социологомвсеже не приостановило попыток искать и другие, например, более ранние ее истоки и персоналии прародителей.

Р.Арон и П.Сорокин о начале социологии.

Арон поставил четыре вопроса: 1) с какой даты начинается социология, 2) какие авторы достойны считаться родоначальниками или основателями социологии, 3) какие определения социологии принять, 4) требуется ли для социологии одновременно и замысел ее,иобъектилионаначинает свое существование приналичииодногоиз них?

На первый вопрос Арон не нашел ответа и немог найти, поскольку социология принадлежит к тем явлениям и процессам, о которых Э.Дюркгейм в свое время говорил, что они не датируются. Арон выдвинул критерий определения родоначальника социологии. Это — выявление или видение мыслителем социального. Следует сразу же признать важность предложенного Ароном критерия определения истинного основателя социологии. Арон виделил особенную роль в откритии социального Монтескье. Но оба они сводили социальное к общественному, политическому, экономическому и т.п. Другими словами, социолог Арон во второй половине ХХ века понимал социальное примерно так же, как несоциолог Монтескье в ХVIII. Арон принял такое определение социологии как научной дисциплины: “Социология есть исследование, претендующее на научный подход к социальному как таковому либо на элементарном уровне межличностных отношений, либо на макроуровне больших совокупностей, классов, наций, цивилизаций или, используя ходячее выражение, глобальных обществ”. Но в дефиниции остается неясным “социальное как таковое”. Наконец, ответ на четвертый вопрос Арон свел к необходимости признания того, что в поисках истоков и источников социологии следует принимать во внимание наличие и замысла выявления социального как такового, и ее объекта, но все же замысел, считает Арон, имеет предпочтение, поскольку он определяет социологическую мысль и ведет к открытию объекта ее исследований.

ПредставленияП.Сорокина об исторических границах социологии основывались на его глобалистском образе мышления, интегралистском методе теоретизирования, на базе которых он разрабатывал понятие и образ “общей

социологии”, по сути, мегасоциологии.Несомненно, он свел воедино историческое начало социологии и начало письменно зарегистрированного социального познания, отождествил социологическое мышление и познание с социальным мышлением. По мнению Сорокина, “Государство” и “Политик” Платона, равно как “Политика” и “Никомахова этика” Аристотеля являются“крупными произведениямипо общей и специальной социологии”.Сама же социология, как он считал, стала систематической дисциплиной в ХIVвеке, а с публикацией Контом “Курса позитивной философии” обрела собствен ное имя и систему. Ясно, что с позиции такого видения социология — древнейшая, глобалистского плана дисциплина, возникшая задолго до получения своего названия и охватывающая едва ли не всю историю процесса социального познания.Сорокин чрезмерно раздвинул дисциплинарные рамки социологии. Конфуций, Платон, Аристотель, Полибий,Цицерон, Августин, Фома Аквинский, Макиавелли, Мор,Кампанелла, Гоббс, Вольтер, Руссо,Монтескье,Сен#Симон и т.д. — все они, по Сорокину, в той или иной мере социологи. Итак, не различал Сорокин в строгом порядке историческое и дисциплинарное начала социологии, которые, ясное дело, друг другу не тождественны и в истории социологии не совпадают. По сути, границы ее потерялись. Мегасоциология стала равной некоей общей социальной науке, базирующейся на социальном мышлении.

Открытие и социального, и социологической точки зрения на него осуществил К.Маркс. Так вот, ни Конфуций, ни Аристотель, ни Монтескье или Конт инструментально не проникали в сущность и содержание социального такого рода. Словом, последствия Марксового открытия оказались весьма благоприятными для социологии, однако что касается ее дисциплинарного начала, отсчитываемого от Маркса, процесс его становления и развития охватывал тоже целый период, называемый этапом классической социологии.Это—завершающий этап становления ее как науки. Во#первых, в совокупном родоначальнике социологии целесообразно выделять две группы первооснователей .Первая—Сен#Симон,Конт, Спенсер, обеспечившие понимание реальной возможности социологии и видевшие ее в качестве новой социальной науки на почве позитивизма и натурализма. Вторая группа — Маркс, Зиммель, Дюркгейм, Вебер и др., создавшие социологию на базе открытого Марксом нередуцируемого социального.

Тезисы для самообоснования социологии

Проблема самообоснования социологии трансформируется, прежде всего, в задачу создания адекватной концепции этой науки.

Предлагаемые тезисы гласят:

1.Ошибочно ставить возникновение социологии в зависимость от ее названия, так как последнее ни исторического, ни дисциплинарного начала социологии не фиксирует. Отсюда и Конт, изобретший название “социология”, не может только на этом основании считаться родоначальником социологии и первосоциологом. К тому же, в его проекте социологии нет указаний на дисциплинарные начала этой науки.

2.Исторически этап протосоциологии непосредственно в социологию не воплощается, между ним и нею находится некая переходная форма (философско#социальная наука), общее описание (проект) которой под названием “социология” впервые осуществил Конт, а Спенсер попытался создать особуюеемодель путемфилософского синтеза некоторых наук.Так называемые школы в социологии (географическая, механистическая, расово#антропологическая, биоорганическая и др.)—это как раз и есть промежуточныеформы исторического перехода от философии и других наук к социологии.

3.Фактическое начало социологии—в социальном мышлении и познании, которые на рубеже XVIII–XIX - открытия нередуцируемого социального и соответствующая точка зрения нанего.

4. Ввиду чрезвычайной сложности и трудности познания социального социология имеет очень длительную историю процесса своего “вызревания”, который заключает в себе период ее возникновения—этап протосоциологии — и становления (формирования) — этап существования ее в изначальной, нофундаментальной общейформе, то есть классической социологии. По этой причине у нее не может быть ни одномоментного начала, ни единоличного первооткрывателя либо родоначальника.

5.Социология формировалась какнаука,познающаяне только социальный мир, но и самое себя. Ее объект отличается тем, что включает в себя, кроме социальной реальности, субъекта познания и саму социологию как самопознаваемую и самопонимаемую науку.

6.Познавательный интерес социологии в настоящее время не только неравномерно раздвоен, но и не уравновешен, поскольку он сфокусирован на изучении больше социальной реальности, нежели самой социологии. Но слабо знающая и понимающая себя социология не может обеспечить должного уровня изучения и понимания этой реальности.

7. необходимость самообоснования социологии требует раскрытия именно ее уникальности.

8. Без решения в каждом конкретном исследовании проблемы “латентное–явленное” не может считаться завершенным и убедительным процесс социологического познания.

9.Социология нуждается в защите от самих социологов. Нужны соответствующие защитные механизмы, а осто рожное обращение с социологией — отнюдь не лишнее профессиональное правило в данной ситуации.

57. Функції “публічної” соціології та складнощі в їх реалізації у статті Д.Подвойського “”Публічна соціологія” в минулому і теперішньому: уточнення координат”

Публічна соціологія:

- критикує науку про суспільство й саме суспільство з його інститутами, нормами, ідеологемами і т.п;

- прагне допомогти людям у їхньому прагненні до кращого світу і позбавлення від відчуття нещастя в тій мірі, в якій воно викликається суспільним характером їх існування;

- повинна захищати права людини та громадянське сус-во від свавілля ринків та суспільств;

- повинна доводити соціологічну інформацію до більшості населення, яке може уособлювати суспільство, через засоби масової інформації. Труднощі полягають у тому, що результати соціологічних досліджень нерідко трактуються у ЗМІ досить своєрідно: журналісти приділяють увагу тільки тому, що їм здається важливим, ігнорують деякі дані, і тоді соціологічні дані стають інструментом для маніпуляцій суспільною свідомістю.

- бере участь у підготовці та прийнятті рішень на федеральному, регіональному та місцевому рівнях, що стосується суспільно-політичної, соціально-політичної та духовно-культурного життя суспільства. Ряд дій державних та суспільних органів здійснюється за рекомендаціями соціологів, їх ідеї та висновки латентно відображені у прийнятих рішеннях. Але використання соціологічних даних залежить від освіченості керівника, який іноді користується тільки власними поглядами на справу, нехтуючи підказками з боку соціологів. Небезпека для соціолога на цьому шляху полягає в тому, що він може підкоритися «щоденним турботам» та забути про перспективи, про необхідність поглянути «уперед» та спрогнозувати хід подій.

- повинна займатися соціологічною просвітою, наприклад читання лекційних курсів для студентів широкого спектру спеціальностей;

58. Т.Парсонс про дилеми орієнтації та еталонні змінні д в праці "Структура соціальної дії".

Наибольшее значение в следующих разделах насто ящей главы будет иметь производная классификацион ная система, схема эталонных переменных. Актор в ситуации сталкивается с целым рядом существенных дилемм, касающихся ориентации, и должен сделать ряд выборов прежде, чем ситуация станет приобретать для него определенное зна чение. Объекты ситуации взаимодействуют с познающим и ищущим удовлетворения организмом таким образом, что значение данной ситуации не определяется автома тически. Актор должен сделать ряд выборов — и только тогда ситуация приобретет определенный смысл. В частности, мы полагаем, что актор должен сделать пять кон кретных дихотомических выборов прежде, чем ситуация приобретет определенное значение. Эти пять дихотомий (дилемм ориентации), которые формируют альтернативы выбора, названы эта лонными переменными, поскольку любая конкретная ориентация (а следовательно, любое действие) характеризуются эталонами этих пяти выборов.

Мы утверждаем, что существует всего пять основных эталонных переменных (т.е. эталонных перемен ных, выводимых непосредственно из системы отсчета теории действия) и что они все, если выведены именно та ким способом, образуют систему. Перечислим их, давая им названия и номера так, чтобы можно было проще ссы латься на них в будущем. Это:

• Аффективность — аффективная нейтральность.

• Ориентация на себя — ориентация на коллектив.

• Универсализм — партикуляризм.

• Качество — результативность.

• Специфичность — диффузность.

Первая переменная применяется, чтобы определить, имеет ли место оценивание в данной ситуации. Вторая — преобладают ли моральные эталоны в процессе оценива ния. Третья — преобладают ли познавательные или ка- тексические эталоны. Четвертая — подходить ли к объек там как комплексам качеств или деятельностей. Пятая — степень значимости объекта.

Каков же вклад эталонных переменных в анализ си стемы действия и культурной ориентации? Эталонные переменные — это, главным образом, категории для опи сания ценностных ориентации, которые, в различных формах, интегральны для всех трех систем. Данная ценностная ориентация или какой-то ее аспект могут быть интерпретированы как подразумевающие определенное предпочтение или отдающие преимущество какой-то од ной альтернативе перед другими для отдельного типа ситуаций. Эталонные переменные тем самым определя ют альтернативные предпочтения, предрасположенно сти или ожидания; во всех этих формах присутствует об щий элемент непосредственного выбора в определенной ситуации. В системе личности эталонные переменные описывают главным образом предрасположенности или ожидания с точки зрения того, что ниже будет названо эго-организацией 37 и суперэго-организацией. В случае социальной системы это — важнейшие компоненты в определении ролевых ожиданий. Культурно они опреде ляют эталоны ценностной ориентации.

Эталонные переменные приложимы к нормативным или идеальным аспектам структуры системы действия. Они применимы к одной из частей ее культуры. Точно так же они полезны и при эмпирическом описании степени конформности отдельного действия с эталонами ожида ния или притязаний и отклонения от них.

Определение эталонных переменных

1. Дилемма: удовлетворение импульса — дисциплина. Сталкиваясь с ситуацией, в которой отдельные им пульсы влекут его к удовлетворению, актор оказывается перед проблемой: следует ли этому импульсу предоста вить свободу или репрессировать его. Он может разре шить эту проблему, отдавая преимущество при релевант ном выборе оценочному подходу за счет заинтересованности в непосредственном удовлетворении, либо отдать преимущество такой заинтересованности в непосред ственном удовлетворении, не принимая во внимание оце ночного подхода.

а. Культурный аспект. / 1 / Аффективностъ: нормативный эталон предписывает, что при данном типе ситуа ции актор должен отдать преимущество открывшейся возможности к непосредственному удовлетворению, не принимая во внимание оценочных определений./ 2 / Аффективная нейтральность: нормативный эталон предписывает актору в ситуации данного типа воздержание от некоторых видов непосредственного удовлетворения, поскольку существует показание в пользу оценочного подхода независимо от содержания оценок.

б. Личностный аспект. /1/ Аффективность: руко водствуясь своей диспозицией потребностей, актор может позволить себе в некоторых ситуациях отдать предпочтение возможности непосредственного удовлет ворения определенного типа, а не отказываться от этого

удовлетворения по оценочным основаниям. /2/ Аффек тивная нейтральность: диспозиция потребностей акто ра в определенной ситуации ставится под контроль оценочного подхода, который запрещает ему отдавать предпочтение возможности непосредственного удовлет ворения; в такой ситуации указанное удовлетворение отвергается независимо от того, какие конкретно основания приводятся в пользу такого отказа.

в. Аспект социальной системы./ l / Аффективность: ожидание 38 , что исполнитель роли может свободно про явить какие-то аффективные реакции по отношению к объектам в ситуации и не должен пытаться контролиро вать их в интересах дисциплины. /2/ Аффективная ней тральность: ожидание, что исполнитель роли, о которой идет речь, должен ограничивать любой импульс к

определенным аффективным проявлениям и подчинять их контролю и дисциплине. В обоих случаях аффект мо жет быть как позитивным, так и негативным, а дисципли на (или дозволенность) могут быть приложимы только к определенным содержательным типам аффективного проявления (например, сексуальным).

2. Дилемма: частные интересы — коллективные интересы, или распределение самодозволения и обязан ностей по отношению к коллективу. Чаще всего встреча ются ситуации, в которых существует дисгармония ин тересов, порождающая проблему выбора между действи ем в пользу собственных или в пользу коллективных це лей. Эту проблему актор может разрешить, либо отдавая предпочтение интересам, целям и ценностям, которые общи у него с другими членами данной коллективной еди ницы, где он является членом, либо отдавая предпочте ние собственным личным, частным интересам, не рассмат ривая того, как они сочетаются с интересами коллектив ными.

а. Культурный аспект. /1/ Ориентация на себя: нормативный эталон, предписывающий степень допустимости для актора в данном типе ситуации отдавать предпочтение возможности осуществить личные интере сы независимо от того, каково содержание этих ин тересов, а также каково направление интересов других акторов. /2/ Ориентация на коллектив: норматив ный эталон, предписывающий актору в ситуации данно го типа непосредственно учитывать в своем выборе те ценности, которые общи для него и других членов кол лектива. Этим определяется его ответственность перед коллективом.

б. Личностный аспект, / l / Ориентация на себя: руководствуясь своей диспозицией потребностей, данный ак тор позволяет себе осуществлять собственную цель или интерес независимо от того, является ли его точка зрения чисто познавательно-катексической или включает также и оценочный подход, — без учета возможности конфрон тации, тем или иным путем, с интересами коллектива, чле ном которого он является./2/ Ориентация на коллектив: Диспозиция потребностей актора находится под контро лем его обязанности принимать во внимание в первую очередь в данной ситуации те ценности, которые являются общими для актора и других членов данного коллектива;

следовательно, актор должен проявлять ответственность за стремление реализовать эти ценности в своем действии.

в. Социально-системный аспект./ l / Ориентация на себя: ожидание релевантных акторов, что для исполнителя рассматриваемой роли допустимо в данной ситуа ции отдать предпочтение своим собственным интересам любого мотивационного содержания и качества незави симо от того, имеют ли они отношение к интересам и цен ностям коллектива, членом которого он является, а так же к интересам других акторов. /2/ Ориентация на коллектив; ожидание релевантных акторов, что данный актор обязан как исполнитель данной роли принимать во внимание в первую очередь ценности и интересы коллек тива, в котором он имеет эту роль, являясь его членом. Если существует потенциальный конфликт с его соб ственными интересами, от него ожидается, что в данном выборе он отдаст предпочтение интересам коллектива. Это применимо также и к его действию в репрезентатив ной роли в пользу данного коллектива.

3. Дилемма: трансцендентность — имманентность. Сталкиваясь с любой ситуацией, актор оказывается пе ред лицом дилеммы: рассматривать ли объекты данной ситуации в соответствии с общей нормой, относящейся ко всем объектам этого класса, или в соответствии с их связью в каких-то частных отношениях с ним самим или с его коллективом, независимо от соответствия этих объектов общей норме. Эта дилемма может быть разрешена отданием предпочтения нормам или ценностным эталонам, которые максимально обобщают и основания валидности которых выходят за пределы любых частных отношений, включающих в себя «эго»; либо отданием предпочтения ценностным эталонам, обеспечивающим в первую очередь интеграцию частной системы отноше ний, в которую включен данный актор и его объекты.

а. Культурный аспект./ l / Универсализм: нормативный эталон обязывает актора в данной ситуации ориентироваться на объекты в свете общих стандартов, а не в свете прису щих объектам свойств (качеств или деятельностей класси фикационных или социальных, имеющих частные связи со свойствами самого актора (его чертами или статусами)./2/ партикуляризм: нормативная модель обязывает актора в данной ситуации отдавать предпочтение критериям частных связей объектов с собственными свойствами актора (каче ственными или деятельностными, классификационными или социальными) перед обобщенными атрибутами, способно стями или эталонами деятельности.

б. Личностный аспект./1/ Универсализм: диспозиция потребностей актора в данной ситуации должна соотно ситься с объектами в полном согласии с обобщенными эталонами, а не с тем, какими свойствами, имеющими ча стное отношение к самому актору, данные объекты об ладают (качественными или деятельностными, классифи кационными или относительными)./2/ Партикуляризм: диспозиция потребностей актора должна руководство ваться критериями выбора частного характера, имеющи ми значения для него самого, а также положением объек та в системе объектных отношений, а не критериями, определенными с общей точки зрения.

в. Социально-системный аспект./ l / Универсализм: ролевое ожидание, что член (коллектива) в определении членства и в решениях относительно отдельных подходов будет отдавать предпочтение эталонам, определен ным в обобщающих терминах, независимо от частных отношений собственных статусов актора (качественных или деятельностных, классификационных или соци альных) к статусам этих объектов. /2/ Партикуляризм:

ролевое ожидание, что в определении членства и в реше нии относительно отдельных подходов предпочтение бу дет отдаваться эталонам, которые предусматривают пре имущество ценностей, связанных с объектом в его частных отношениях со свойствами актора (качественны ми или деятельностными, классификационными или со циальными) в противоположность их свойствам, обоб щенным и универсально применимым ко всему классу.

4. Дилемма объектной модальности. Встречаясь с оъектами в ситуации, актор сталкивается с дилеммой о том, как решиться их рассматривать. Рассматривать ли их с точки зрения того, чем являются они сами по себе, или же с точки зрения того, что они могут делать или как могут они повлиять своими действиями. Эта дилемма мо жет быть разрешена посредством отдания предпочтения, в релевантных моментах выбора, аспекту «качество» со циальных объектов как фокусу этого выбора или деятель ности этих объектов и ее результатам.

а. Культурный аспект, / l / Качество: нормативный эталон предписывает, что актор в ситуации данного типа обязан, делая выбор из различных подходов к соци альным объектам, отдавать предпочтение определенным атрибутам, которыми они обладают (включая коллектив ное членство и то, чем они владеют), по сравнению с кон кретными деятельностями (прошлыми, настоящими или

будущими) этих объектов. /2/ Результативность: нормативный эталон предписывает актору в ситуации дан ного типа при выборе из различных подходов к соци альным объектам отдавать предпочтение их конкретным деятельностям (прошлым, настоящим или будущим), а не их атрибутам (включая членство и обладание чем-то), в той мере, в какой эти последние не обладают прямой зна чимостью в качестве условий релевантной деятельности.

б. Личностный аспект. /1/ Качество: диспозиция потребностей актора указывает в данном выборе на кон кретные атрибуты социального объекта, а не на его прошлые, настоящие или будущие деятельности./2/ Резуль тативность: диспозиция потребностей актора указывает

в данном выборе на конкретные деятельности (прошлые, настоящие или будущие) социального объекта, а не на его атрибуты, если они прямо не включены в релевантные деятельности в качестве «способностей», «умений» и т.д.

в. Социально-системный аспект. / 1 / Качество: ожи дание, что исполнитель данной роли, при ориентации его на социальный объект в ситуации релевантного выбора, будет отдавать предпочтение данным атрибутам объекта (определенным как универсалистично, так и партикуля ристично), а не его актуальным или потенциальным дея тельностям. /2/ Результативность: ролевое ожидание, это исполнитель данной роли при своей ориентации на социальные объекты в ситуации релевантного выбора будет отдавать предпочтение актуально ожидаемым де- ятельностям объекта и тем его атрибутам, которые не посредственно релевантны для таких деятельностей, а не атрибутам, которые по существу безразличны для такого рода деятельностей.

5. Дилемма степени значимости объекта. Сталки ваясь с объектом, актор должен выбрать одну из различ ных возможных степеней — в каких пределах он будет реагировать на данный объект. Дилемма состоит в том, будет ли он реагировать на множество аспектов данного объекта или на ограниченное количество их, насколько сильно позволит он себе включиться в данный объект? Эта дилемма может решаться признанием либо постоянной, первичной включенности актора в данный объект (в объект заинтересованности или долга), либо признани ем только ограниченного и специфического рода значимости данного объекта в системе ориентации актора.

а. Культурный аспект, / l / Диффузность: норматив ный эталон предписывает актору в данной ситуации при ориентации на объект не допускать изначального ограничения интереса актора к данному объекту и отноше ния к нему; некоторое ограничение может возникать в зависимости от необходимости по мере развития самой ситуации./2/ Специфичность: нормативный эталон пред писывает актору в ситуации данного типа обязанность определять свое отношение к данному типу объекта в отдельных сферах и не допускать включения других эм пирически возможных отношений.

6. Личностный аспект. /1/ Диффузность: диспози ция потребностей требует реагировать на данный объект любым способом, который обусловлен природой актор а, природой объекта, а также его актуальным отношением к «эго»; установившаяся значимость может изме няться только случайным образом./2/ Специфичность: Диспозиция потребностей актора, обусловливающая ре акцию на данный объект способом, ограничивающим вид и ко нтекст значимости этого социального объекта, вклю чая лишь обязанности, принятые по отношению к нему, и исключая все другие потенциальные их виды.

в. Социально-системный аспект, / l / Диффузность; ожидание к исполнителю роли, что в момент релевантно го выбора он будет признавать любое потенциальное зна чение социального объекта, включая обязанности по от ношению к нему в той мере, в которой это совместимо с его другими интересами и обязанностями, и что он будет отдавать предпочтение этому ожиданию перед любой диспозицией, склоняющей его ограничить свою ролевую ори ентацию каким-то конкретным рангом значения данного объекта./2/ Специфичность: ожидание, что исполнитель данной роли в момент релевантного выбора будет ориен тироваться на социальный объект только в рамках его как катексического объекта или как инструментального сред ства или условия, и что он будет отдавать предпочтение этому ожиданию перед своей готовностью включить другие потенциальные аспекты значимости данного объекта, определенные в эталоне ожидания не специфически.

Из пяти переменных, рассмотренных выше, первые три определяются преобладанием тех интересов, которые дифференцированы в рамках самой системы ценностных ориентации, и определяют границы их применимости; дру гие две определяют применение ценностных ориентации к альтернативам, которые укоренены в структуре объект ной системы и в отношении актора к ней. Выведение эта лонных переменных из основных категорий схемы дей ствия представлено в форме диаграммы на рис. 2.

Первая из эталонных переменных (эффективность — аффективная нейтральность) представляет проблему, может ли оценочное рассмотрение получить преимуще ство вообще. Это, следовательно, выбор между полной дозволенностью, без учета ценностных эталонов любо го вида, и дисциплиной в пользу одного из разнообраз ных видов ценностных эталонов.

Вторая эталонная переменная по существу репроду цирует ту же самую основную дилемму с несколько иной точки зрения и с дополнительными осложнениями, воз никающими от различия уровней. В эталонной перемен ной эффективность — аффективная нейтральность не затрагивается тот выигрыш, ради которого соблюдается определенная дисциплина. Эта проблема становится цен тральной в эталонной переменной ориентация на себя — ориентация на коллектив. Здесь воспроизводится то же основное различение между допустимостью и дисциплиной, но допустимость касается здесь не просто непосред ственного удовлетворения в психологическом смысле; она теперь включает действие с точки зрения "эго-орга- иизации" и всю дисциплину, с ним связанную. Наличие этой проблемы в личностной системе связано с тем, что описано Фрейдом в его последних работах и названо орга низацией «эго»и «суперэго» 39 .

С другой стороны, в той мере, в которой отдается преимущество чисто различительным критериям в определении эталона, соответствующие ценности имеют свою валидность в их отношении к актору, которым вы носится суждение. Первичная основа валидности раз личительного эталона возникает из того, что актору или акторам нравится данный объект, который может или не может оказаться в подходящих или соответствующих отношениях с ними; «подходящий» и «соответствую щий» означают здесь гармонию с эталоном, который должен быть всегда интернализованным. Таким образом, сам эталон — партикуляристический; т.е. он им манентен частным отношениям комплекса или системы действия, частью которых он является. Здесь существует источник возможной ошибки, подобной той, которая входит в понятие морального эталона. В культуре, где преобладают универсалистские ценности, многие конкретные различительные ценности определены также универсалистски. Это не результат преобладания раз личительного критерия в их определении; это получа ется потому, что частные различительные эталоны — часть общей системы ценностной ориентации, в кото- Рой познавательные эталоны имеют преимущество, и познавательные стандарты, следовательно, придают форму различительным ценностям, точно так же, как и всем другим 41 .

Эти первые три эталонные переменные исчерпыва ют возможности относительного преобладания внутри системы видов ориентации. Четвертая и пятая эталонная переменная выводятся из выбора, который должен быть сделан с учетом модальности и сферы значимости объект ной системы. Различие между модальностями качеств и деятельностей как центр тяжести для ориентации дей ствия 42 уже обсуждалось нами, и нет никакой необходи мости здесь заниматься этим, за исключением того, что следует отметить — оно представляет собой аутентич ный альтернативный выбор, включенный во все системы взаимодействия.

Пятая эталонная переменная представляет альтер нативу способов, определяющих границы отношения ак тора к социальному объекту. Это также сугубо относительная категория, конкретизирующая не обобщенные характеристики актора, не существенное свойство объек та, но один из аспектов того способа, которым данный актор соотносится с конкретным объектом. Социальный «объект» имеет либо права, "определенные" по отноше нию к «эго >>, либо права «младшего наследника ».

59. Аналіз бюрократичної організації у праці М.Вебера “Типи панування”

У Вебера ми знаходимо три типи легітимного панування. Їх легітимність може бути:

1)раціонального характеру, тобто грунтується на вірі в легальність встановленого порядку і законність здійснення панування на основі цієї легальності (легальне панування);

2)традиційного характеру, тобто грунтується на буденному вірі у святість традицій і вірі у легітимність авторитету, заснованого на цих традиціях,

3)харизматичного характеру, тобто грунтується на неабияких проявах святості чи геройською сили, або зразковості особистості і створеному цими проявами порядку (харизматичне панування).

Але бюрократія як особливий тип соціальних відносин притаманна легальному пануванню с бюрократичним штабом управління.

Основними категоріями раціонального панування є:

1)безперервна, пов'язана правилами, робота службового підприємства в рамках

2)компетенції, яка означає:

- об'єктивно розмежування (в силу розподілу праці) сферу посадових обов'язків,

- розстановку необхідного для цього начальства і розподіл допустимих засобів примусу і можливостей їх застосування.

Підприємство, організоване таким чином, називається "органом влади". "Органи влади" в цьому сенсі є на великих приватних підприємствах, в партіях, в армії, і подібно "державі", в "церкви". "Органом влади" у зазначеному сенсі є обраний президент держави (і колегія міністрів, і вибрані "уповноважені представники народна ")...

3)принцип чиновницької ієрархії, тобто влаштування постійних органів контролю та нагляду за кожним органом влади з правом апеляції чи скарги підлеглих на вищестоящих в ієрархічній драбині ...

4)"Правила", згідно з якими діють, можуть бути:

- технічними правилами,

- нормами.

Для їх застосування в обох випадках необхідно спеціальне навчання. Отже, для роботи в штабі управління людина повинна мати гарну кваліфікацію, бути добре навченим спеціальності, - тільки така людина може бути прийнятий на службу в якості чиновника. "Чиновники" утворюють типовий штаб управління раціонального союзу ...

5)Важливий принцип повного відчуження штабу управління від засобів управління і засобів придбання. Чиновники, службовці, робітники штабу управління самі не володіють засобами управління і придбання, але отримують їх в натуральній або грошовій формі і вести їх облік. Витримується принцип повного відділення службового майна (майна підприємства чи капіталу) від особистого майна (домашнє господарство) та службового робочого місця (бюро) від місця проживання.

6)У разі повної раціональності відсутня хоч би то не було особисте присвоєння місця служби ...

7)Важливий принцип акуратності в документах управління, і навіть там, де, як правило, прийнято усне обговорення питань, щонайменше письмово мають бути зафіксовані пропозиції та заключні рішення, постанови і розпорядження. Ділові папери і безперервна робота чиновників представляють собою бюро як основи діяльності сучасного союзу ...

... Повсякденне панування - це перш за все управління. Найчистішим типом легального панування є панування у вигляді бюрократичного штабу управління ... Штат штабу управління в самому чистому вигляді складається з окремих чиновників (монократія), які:

підкоряються тільки об'єктивним службових обов'язків;

визначені на службу (а не обрані) у незмінній чиновницькій ієрархії;

мають постійні службові компетенції;

працюють за контрактом, тобто на основі вільного відбору по

професійної кваліфікації, у найбільш раціональному випадку - визначеної за допомогою іспиту, засвідченої дипломом;

оплачуються постійним грошовим утриманням ..;

вважають свою службу єдиною або головною професією;

вбачають для себе кар'єру: "просування" по терміну служби або за успіхами в роботі ..;

працюють в повному "відчуження від засобів управління" і без присвоєння робочого місця;

підпорядковуються суворої однакової службової дисципліни і контролю.

Виходячи з всього досвіду, можна сказати, що чисто бюрократичне, тобто бюрократично-монократіческое управління справами в чисто технічному відношенні наближається до найбільш досконалого праці в сенсі точності, постійності, дисципліни, підтягнутості і надійності, інтенсивності і екстенсивності праці, в його формально універсальній застосовності до будь-яких завдань. У всіх цих значеннях воно є найбільш раціональною формою панування. Розвиток "сучасних" форм спілок у всіх областях (держава, церква, армія, партія, господарське підприємство, союз за інтересами, суспільство, установа тощо) просто означає розвиток і постійне посилення бюрократичного управління: наприклад, його виникнення є зародком сучасного західного держави ... Вся безперервна робота відбувається завдяки чиновнику в бюро. І якщо бюрократичне управління є повсюдно самим раціональним у формально-технічному відношенні (ceteris paribus!), То воно сьогодні просто необхідно для особистого чи ділового управління масами. Існує вибір лише між "бюрократизацією" і "ділетантізаціей" управління, і перевагою бюрократичного управління є професійні знання, повна незамінність яких обумовлюється сучасною технікою та економікою ... Постійно виникає питання: хто керує існуючим бюрократичним апаратом? Управління непрофесіонала цим апаратом обмежено: професійний таємний радник в більшості випадків перевершує тимчасового міністра-неспеціаліста в проведенні своєї волі. Потреба в постійному, строгому, інтенсивному і прорахованому управлінні, яким його створив насамперед капіталізм (без якого він не може існувати), - і яким його повинен був просто перейняти і посилити всякий раціональний соціалізм, обумовлює необхідність бюрократії як ядра управління масами. Тільки маленьке (політичне, іерократіческое, суспільне, господарське) підприємство могло б значною мірою обійтися без нього. Капіталізм вимагає на своїй сьогоднішній стадії розвитку бюрократію, і незважаючи на те, що вони виросли з різних історичних коренів, капіталізм також є самим раціональним економічним підставою (тому що поставляє в розпорядження державної скарбниці необхідні грошові кошти), на якому держава може існувати в найраціональнішої формі.

Бюрократичне правління означає панування на основі знання - в цьому полягає його специфічно раціональна основа. Своє могутнє становище при владі на основі професійного знання бюрократія лише підсилює за рахунок посадового (службового) знання: знання фактів, набутого при просуванні по службі або "з документів".

Перевершує бюрократію з професійного знання і знання фактів у своїй області інтересів лише приватна особа, зацікавлена в прибутку, а саме: капіталістичний підприємець. Він є єдиною інстанцією, дійсно несприйнятливою (хоча б відносно) до необхідності бюрократичного раціонального панування на основі знань ...

У соціальному відношенні бюрократичне панування в загальному означає:

1)Тенденцію до усереднення набору з числа найбільш професійно кваліфікованих з метою універсальності,

2)Тенденцію до плутократізаціі з метою професійного навчання, що триває досить довго (часто до кінця третього десятиліття життя),

3)Панування формалізованої знеособленості: .. ідеальний чиновник керує своєю справою "без поваги до особистості", формально однаково для кожн

16.Культура як ціннісно-нормативна система суспільства.

Термін „культура” походить від латинського слова “cultura”, яке означало обробку ґрунту, тобто зміни в природному об’єкті під впливом людини, її діяльності на відміну від тих змін, які викликані природними причинами. Поступово це поняття поширюється і на інші сфери людської діяльності, зокрема на виховання і навчання самої людини. Пізніше слово „культура” все частіше починає вживатись як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьому значенні воно увійшло по суті в усі європейські мови. З соцологічної точки зору культура охоплює не все життя суспільства, а тільки його певну частину, є окремою сферою суспільства поряд з іншими сферами. Також досить влучне визачення культури дав Тайлор – кцльтура – це певне складне ціле, яке включає в себе знання, вірування, мораль, закони, звичаї та інші здатності та звички, які досягає та отримуєлюдина як член суспільства. Так, Генріх Ріккерт вважав, що опозиція культури та природи ґрунтується на тому, що культура є втіленням цінностей, а природа не має їх. Наголос на звязку явищ культури з їх значенням, цінністю та смислом для людей є досить вагомим фактом. Проте широке розуміння культури призводить до ототожнення культури із суспільством. Суспільство нібито розчиняється в культурі, його історія стає історією культури. Далі широке розуміння культури заперечується тими, хто розглядає природу як всеосяжний, такий, що вбирає в себе людське суспільство з матерільними та нематеріальнимипродуктами та підпорядковує загальним законам природи(концепція повернення до природи Ж.-Ж. Руссо). Антрополог Кребер, звертаючи увагу на специфіку цивілізації та культури, називає першу „культурою дійсності”, а другу „культуроюцінностей”. Культура – це сфера духовних, самодостатніх цінностей, що не повязані з утилітарною користю. Вони триваліші за будь – які блага цивілізації, бо втілюють ідеали краси, добра, правди тощо. Тому культуру можна розглядати як в широкому значенні(специфічна генетично ненаслідувана сукупність засобів, способів, формування взірців та орієнтирів. Взаємодії людей та середовища), так і у вузькому(система цінностей, переконань, взірців та норм поведінки, які відрізняють одну групу людей від іншої). Культура – це дуже складна, багаторівнева система. Культура поділяється на певні роди і види. Основою для подібного розподілу є урахування різноманітності людської діяльності. Виходячи з цього виділяють матеріальну та духовну культуру. До матеріальної культури належать такі її різновиди: культура праці і виробництва, культура побуту, культура регіону і місця проживання, фізична культура, екологічна культура(тобто, сукупність предметів, що задовольняють матеріальні потреби).

За Парсонсом, тільки культурна система дає суспільству цілі та ідеали, до яких прагнуть у своїй діяльності люди, і принципи, які дозволяють їм інтегруватися в єдине ціле. По суті це означає, що культура виконує центральну роль в забезпеченні рівноваги і внутрішнього гомеостазису всієї системи. Вона формує життєво важливу для людей, як соціальних істот, символічну середу, що направляє дії соціальних акторів, допомагає їм кооперуватися між собою, вказує, до яких саме цілям слід прагнути, які дії для досягнення подібних цілей прийнятні, а які ні і який результат вжитих зусиль треба вважати успішним. Таким чином, культура відповідає за створення системи вірувань, орієнтацію інтересів і цінностей, нарешті, формування ідеологій (універсальних для всіх теоретичних систем поглядів та цілей), які головним чином і сприяють наведенню легітимного порядку в суспільстві. Всередині культурної сфери П. виділив принцип реципрокності (reciprocity), тобто взаємності, що говорить людям про ті обов'язки, які регулюють відносини між індивідом і колективом, формуючи тим самим основу для виникнення загальної культури.

Духовна культура також виступає багатошаровим утворенням і складається з пізнавальної, філософської, моральної, художньої, правової, педагогічної, релігійної сфери, створена прагненням людини до ідеалів. Матеріальна і духовна культури перебувають у стані єдності, цілісності.Куль тура є суспільним явищем, так як вона не існує поза людиною. Вона пов’язана з людиною і породжена тим що ця людина постійно прагне шукати сенс свого життя і діяльності, удосконалювати себе і світ, в якому вона живе.

1. Т.Парсонс про дилеми орієнтації та еталонні змінні д в праці "Структура соціальної дії".

Актор в ситуации сталкивается с целым рядом существенных дилемм, касающихся ориентации, и должен сделать ряд выборов прежде, чем ситуация станет приобретать для него определенное значение. Объекты ситуации взаимодействуют с познающим и ищущим удовлетворения организмом таким образом, что значение данной ситуации не определяется автоматически. Актор должен сделать ряд выборов,в частности, мы полагаем, что актор должен сделать пять конкретных дихотомических выборов прежде, чем ситуация приобретет определенное значение. Эти пять дихотомий (дилемм ориентации), которые формируют альтернативы выбора, названы эта лонными переменными, поскольку любая конкретная ориентация (а следовательно, любое действие) характеризуются эталонами этих пяти выборов.

Мы утверждаем, что существует всего пять основных эталонных переменных и что они все, если выведены именно таким способом, образуют систему.Это:

• Аффективность — аффективная нейтральность.

• Ориентация на себя — ориентация на коллектив.

• Универсализм — партикуляризм.

• Качество — результативность.

• Специфичность — диффузность.

Первая переменная применяется, чтобы определить, имеет ли место оценивание в данной ситуации. Вторая — преобладают ли моральные эталоны в процессе оценивания. Третья — преобладают ли познавательные или катексические эталоны. Четвертая — подходить ли к объектам как комплексам качеств или деятельностей. Пятая — степень значимости объекта.

Эталонные переменные — это, главным образом, категории для описания ценностных ориентации, которые, в различных формах, интегральны для всех трех систем. Данная ценностная ориентация или какой-то ее аспект могут быть интерпретированы как подразумевающие определенное предпочтение или отдающие преимущество какой-то одной альтернативе перед другими для отдельного типа ситуаций. Эталонные переменные тем самым определяют альтернативные предпочтения, предрасположенности или ожидания; во всех этих формах присутствует общий элемент непосредственного выбора в определенной ситуации. Эталонные переменные приложимы к нормативным или идеальным аспектам структуры системы действия. Они применимы к одной из частей ее культуры. Точно так же они полезны и при эмпирическом описании степени конформности отдельного действия с эталонами ожидания или притязаний и отклонения от них.

Определение эталонных переменных

1. Дилемма: удовлетворение импульса — дисциплина. Сталкиваясь с ситуацией, в которой отдельные им пульсы влекут его к удовлетворению, актор оказывается перед проблемой: следует ли этому импульсу предоста вить свободу или репрессировать его. Он может разре шить эту проблему, отдавая преимущество при релевант ном выборе оценочному подходу за счет заинтересованности в непосредственном удовлетворении, либо отдать преимущество такой заинтересованности в непосред ственном удовлетворении, не принимая во внимание оце ночного подхода.

2. Дилемма: частные интересы — коллективные интересы, или распределение самодозволения и обязан ностей по отношению к коллективу. Чаще всего встреча ются ситуации, в которых существует дисгармония ин тересов, порождающая проблему выбора между действи ем в пользу собственных или в пользу коллективных це лей. Эту проблему актор может разрешить, либо отдавая предпочтение интересам, целям и ценностям, которые общи у него с другими членами данной коллективной еди ницы, где он является членом, либо отдавая предпочте ние собственным личным, частным интересам, не рассмат ривая того, как они сочетаются с интересами коллектив ными.

3. Дилемма: трансцендентность — имманентность. Сталкиваясь с любой ситуацией, актор оказывается пе ред лицом дилеммы: рассматривать ли объекты данной ситуации в соответствии с общей нормой, относящейся ко всем объектам этого класса, или в соответствии с их связью в каких-то частных отношениях с ним самим или с его коллективом, независимо от соответствия этих объектов общей норме. Эта дилемма может быть разрешена отданием предпочтения нормам или ценностным эталонам, которые максимально обобщают и основания валидности которых выходят за пределы любых частных отношений, включающих в себя «эго»; либо отданием предпочтения ценностным эталонам, обеспечивающим в первую очередь интеграцию частной системы отноше ний, в которую включен данный актор и его объекты.

4. Дилемма объектной модальности. Встречаясь с оъектами в ситуации, актор сталкивается с дилеммой о том, как решиться их рассматривать. Рассматривать ли их с точки зрения того, чем являются они сами по себе, или же с точки зрения того, что они могут делать или как могут они повлиять своими действиями. Эта дилемма мо жет быть разрешена посредством отдания предпочтения, в релевантных моментах выбора, аспекту «качество» со циальных объектов как фокусу этого выбора или деятель ности этих объектов и ее результатам.

5. Дилемма степени значимости объекта. Сталки ваясь с объектом, актор должен выбрать одну из различ ных возможных степеней — в каких пределах он будет реагировать на данный объект. Дилемма состоит в том, будет ли он реагировать на множество аспектов данного объекта или на ограниченное количество их, насколько сильно позволит он себе включиться в данный объект? Эта дилемма может решаться признанием либо постоянной, первичной включенности актора в данный объект (в объект заинтересованности или долга), либо признани ем только ограниченного и специфического рода значимости данного объекта в системе ориентации актора.

Из пяти переменных, рассмотренных выше, первые три определяются преобладанием тех интересов, которые дифференцированы в рамках самой системы ценностных ориентации, и определяют границы их применимости; дру гие две определяют применение ценностных ориентации к альтернативам, которые укоренены в структуре объект ной системы и в отношении актора к ней. Выведение эта лонных переменных из основных категорий схемы дей ствия представлено в форме диаграммы на рис. 2.

Первая из эталонных переменных (эффективность — аффективная нейтральность) представляет проблему, может ли оценочное рассмотрение получить преимуще ство вообще. Это, следовательно, выбор между полной дозволенностью, без учета ценностных эталонов любо го вида, и дисциплиной в пользу одного из разнообраз ных видов ценностных эталонов.

Вторая эталонная переменная по существу репроду цирует ту же самую основную дилемму с несколько иной точки зрения и с дополнительными осложнениями, воз никающими от различия уровней. В эталонной перемен ной эффективность — аффективная нейтральность не затрагивается тот выигрыш, ради которого соблюдается определенная дисциплина. Эта проблема становится цен тральной в эталонной переменной ориентация на себя — ориентация на коллектив. Здесь воспроизводится то же основное различение между допустимостью и дисциплиной, но допустимость касается здесь не просто непосред ственного удовлетворения в психологическом смысле; она теперь включает действие с точки зрения "эго-орга- иизации" и всю дисциплину, с ним связанную. Наличие этой проблемы в личностной системе связано с тем, что описано Фрейдом в его последних работах и названо орга низацией «эго»и «суперэго» 39 .

С другой стороны, в той мере, в которой отдается преимущество чисто различительным критериям в определении эталона, соответствующие ценности имеют свою валидность в их отношении к актору, которым вы носится суждение. Первичная основа валидности раз личительного эталона возникает из того, что актору или акторам нравится данный объект, который может или не может оказаться в подходящих или соответствующих отношениях с ними; «подходящий» и «соответствую щий» означают здесь гармонию с эталоном, который должен быть всегда интернализованным. Таким образом, сам эталон — партикуляристический; т.е. он им манентен частным отношениям комплекса или системы действия, частью которых он является. Здесь существует источник возможной ошибки, подобной той, которая входит в понятие морального эталона. В культуре, где преобладают универсалистские ценности, многие конкретные различительные ценности определены также универсалистски. Это не результат преобладания раз личительного критерия в их определении; это получа ется потому, что частные различительные эталоны — часть общей системы ценностной ориентации, в кото- Рой познавательные эталоны имеют преимущество, и познавательные стандарты, следовательно, придают форму различительным ценностям, точно так же, как и всем другим 41 .

Эти первые три эталонные переменные исчерпыва ют возможности относительного преобладания внутри системы видов ориентации. Четвертая и пятая эталонная переменная выводятся из выбора, который должен быть сделан с учетом модальности и сферы значимости объект ной системы. Различие между модальностями качеств и деятельностей как центр тяжести для ориентации дей ствия 42 уже обсуждалось нами, и нет никакой необходи мости здесь заниматься этим, за исключением того, что следует отметить — оно представляет собой аутентич ный альтернативный выбор, включенный во все системы взаимодействия.

Пятая эталонная переменная представляет альтер нативу способов, определяющих границы отношения ак тора к социальному объекту. Это также сугубо относительная категория, конкретизирующая не обобщенные характеристики актора, не существенное свойство объек та, но один из аспектов того способа, которым данный актор соотносится с конкретным объектом. Социальный «объект» имеет либо права, "определенные" по отноше нию к «эго >>, либо права «младшего наследника ».

1. Теорія соціокультурної динаміки Пітирима Сорокіна

У своїй праці «Соціальна і культурна динаміка. Дослідження зміни основних систем мистецтва, знання, етики, права та соціальних відносин »(1937-1941) Сорокін стверджує, що 1) загал. Історичною тенденцією є не поступовий, а прогресивний розвиток людства, а циклічна культурна послідовна зміна 3 типів культур; 2) кожна з цих культур має зовн(матер) і внутр.(дух).аспект; 3) сучасна к-ра історично агонізує - «всі найважливіші аспекти життя, устрію та культури західного сус-ва переживають серйозну кризу, яка зачіпає всі головні інститути сус-ва…Ми якби мовити знаходимося між 2 епохами: помираючою чуттєвою культурою нашого безхмарного вчора та наступачою ідеаціональною к-рою завтра. Термін «ідеаціональна к-ра» є одним з ключових понять соціокульт. динаміки і означає культ. систему, для якої у якості пріоритетної реальності виступає НАДПРИРОДНЄ; це фактично синонім релігійної к-ри, що розвивалася до масштабів соціокульт. системи. Основна ідея праці Сорокіна в тому, що люди вступають у систему соц. взаємодії під дією таких факторів: несвідомих(рефлекси), біосвідомих(голод,спрага) та соціосвідомих регуляторів(норми, цінності). Соціосвідомі регулятори і є культ. якістю, а цінності та ідеї є центральною детермінантою сусп. життя. Кожна епоха виробляє свої культурні якості, які змінюються від однієї до другої та визначають типи соціокульт. динаміки. Сорокін також розглядає культ. епохи як певні цілісності. Згідно моделі Сорокіна, в історії кожної цивіл-ї послідовно змінюють один одного культурні суперсистеми, що засновані на 3 контовських фундаментах соц.. життя – метафізиці,теології та позитивній науці. Розрізняють такі культурні суперсистеми: 1) чуттєва(суто фізич. реальн. І потр.)2)ідеаціональна(по суті реліг.): аскетич. і активн.;3) ідеалістичн. Ці 3 стилі культури визначаються наступними філ. уявленнями про:1)про природу об’єктив.світу;2)про природу потреб;3)про рівень.та методи задоволення потреб. Сорокін виділяє 3 етапи зв’язку культурних об’єктів(систем): механічне співіснування культурних явищ; причинно-функц. інтеграція;логіко-значима інтеграція. Кожна культура має свою ментальність. Ментальності змінюються у певній послід-ті – чут., ідеаціон., ідеаліст. Зміна к-ри відбув-ся під впливом її внутр. Будови. Сорокін розглядав сус-во, центральним компонентом якого, на його думку, є культ. Стр-ра, що має свою логіку розвитку, яку неможна уподібнювати до організму. Структура соціокул. взаємодії:1)сукупн. нематер. значень, норм, стандартів; 2) сукупн. об’єктивов цінностей (матер. к-ра);3)сукупн. взаємод. індив. та груп. При вивченні соціокультурних змін, тобто динаміки, використовують 2 методи: логіко-смисловий (засіб впорядкування хаосу соціокульт. простору; знаходження основного принципу, що повязує усі компоненти та придає їм сенс) та каузально-функціональний(засіб впорядкування хаоса Всесвіту та подібного йому світу к-ри). Історичний процес, за Сорокіним,-це циклічна флуктуація (безкінечне чередування). Теорія соціокультурної динаміки Сорокіна є антимарксистською.

2. Теорія соціальної стратифікації і мобільності Пітирима Сорокіна

Праця була видана у 1927р. Сорокін вводить п-тя «соц..простір»-це певний Всесвіт, що склад. з народонаселення Землі; визначення положення людини серед інших людей. Існує 2 осн. виміри простору – горизонт. і вертикальн. Але насправді вона є багатовимірною, бо численні угруповання людей за соціал. Ознаками. Індивід є учасником різних підсистем. Соціальна страт-я – диференц-я деякої даної сук-ті людей на класи в ієрарх. ранзі. Її основа і сутність - у нерівном. розподілі прав та привілеїв, відповідальності та обов’язку, наявності або відсутності соц. цінностей, влади і можливості впливу на членів того чи іншого товариства. Розподіл ніколи не відповідає особист. Якостям людини. Основні форми стратиф-ї: економічна, політична, професійна, вони є взаємопов’язаними, але тільки до певної міри, бо ми не можемо проаналізувати їх сумісно. Економічна страт-я: існують 2 типи флуктуації економічного статусу с-ва:1) відбувається флуктуація екон. статусу групи як єдиного цілого(добробут різ. Сус-в різний, сер. Рівень добробуту змін. В часі, не існує стійкої пост-тенденц. Підв. Чи пониження);2) флуктуація висоти і профілю екон. стратиф-ї всередині с-ва. Існує точка насичення, за якою сус-во не може рухатися далі без ризику катастрофи, і коли сус-во наближається до цієї точки у ньому починається процеси по стриманню пагубної тенденції, проводяться чи реформи по перерозподілу багатства через систему оподаткування, чи починаються глубинні революційні процеси, до яких залучаються широкі соціальні верстви. Політична страт-я: характеристика-універсальність та постійність. 1.Висота профілю політ. Страт-ї змін-ся від країни до країни, від одного періоду часу до іншого. 2.У цих змінах немає пост. Тенденції ні до вирів-ня, ні до підвищ-ня страт. 3.Серед безлічі сусп..сил, що сприяють політ. Страт-ї, велику роль відіграє збільшення розмірів політ. Організму і різнорідність складу населення. 4.Профіль політ. Страт-ї більш різноманітний, і колив-ся він в більш широких межах. 5. У б-я сус-ві постійно йде боротьба між силами політ. Вирів-ня і силами страт-ї. Профес. Страт-я:вона проявл-ся у 2 формах- 1) у формі ієрархії осн. проф. груп(міжпроф. Страт-я);2)у формі страт. Всередині кожн. проф. класу.(виділяють 3 класи). 2 умови міжпрофес. страт-ї:1) важливість заняття для виживання і функт-ня групи в цілому;2) рівень інтелекту, необх. для успішн. виконання проф. обов’язків.

Під соціальною мобільністю розуміють рух індивідів між різними соціальними позиціями, тобто перехід від однієї групи до іншої.

У сучасній науці розрізняють два види соціальної мобільності:

• горизонтальна - передбачає перехід індивідів з однієї соціальної групи до іншої без зміни соціального статусу;

• вертикальна — передбачає перехід індивіда з однієї групи до іншої зі зміною соціального статусу.

Заг. Принципи вертик. Мобільності:1) навряд чи існ-ть абсолютні закриті соц.. шари так само як і сус-ва з абсолютно вільною відкр. Вертик. Побіл-тю;2) інтенс-ть і все загал-ть верт. Моб. Змін-ся в просторі і часі;3) в верт. Моб-ті немає постійної спрямив-ті вверх/вниз.

У свою чергу, вертикальна мобільність може бути висхідною, коли індивід збільшує свої доходи, підвищує освіту, здобуває владу, визнання, престиж, статус, отже, здійснює соціальний підйом і є мобільним угору, та спадною, коли індивід втрачає у власності, владі, визнанні, статусі, здійснює соціальний спуск, зазнає деградації та є мобільним донизу.

Вертикальна мобільність може бути як індивідуальною, що стосується окремого індивіда, так і колективною, що характерна для цілої групи. Канали вертик. Моб-ті: армія, церква, школа, політ. Організ-ї,партії, проіес. Організ-ї, організ-ї по створенню матер. Цінностей, сім’я.

Механізми селекції: сімейний статус, шкільн. Селекція; церковний статус,проіес. Організ.

Фактори незворотної страт-ї: 1)колектив. Життя індик-в;2) оточуюче середовище(об’єктив ставить в нерів положення);3) внутр.. біопсихіч. Різниця.

Також виокремлюють внутрішньогенераційну мобільність (інтрагенераційну) та міжгенераційну (інтергенераційну).

Внутрішньогенераційна мобільність (інтрагенераційна) - це висхідна чи спадна мобільність окремої людини протягом її життя. Інколи цей вид соціальної мобільності ще називають кар'єрою, котру визначають як зміну соціального статусу індивіда протягом власного життя.

Міжгенераційна мобільність (інтергенераційна) - це рух індивіда соціальною драбиною між різними поколіннями. Вивчаючи цей тип мобільності, можна з'ясувати, як змінилися соціальні позиції поколінь дітей порівняно з поколіннями батьків.

Досліджуючи мобільність, соціологи оперують ще низкою понять.

Швидкість мобільності - це рух індивіда соціоекономіч-ною шкалою за певний проміжок часу. Нормальною швидкістю вважають пересування індивіда на одну-дві сходинки-"страти". Раптовий злет або раптове падіння на декілька позицій за короткий проміжок часу - ознака кризових чи перехідних суспільств (характерна для сучасної України).

Інтенсивність мобільності - це кількість індивідів, які змінюють соціальні позиції у вертикальному та горизонтальному напрямах за певний час.

Сукупний індекс мобільності - це показник, який враховує швидкість та інтенсивність мобільності.

Форми страт. Сус-в: закриті(нерухомі) та відкриті( мобільні).

4. Теоретичні джерела парсонівської концепції соціальної дії

Велику частину роботи Парсонса становлять монографічні статті про праці британського економіста Альфреда Маршалла і «класиків» німецької, французької та італійської соціології: Макса Вебера, Еміля Дюркгейма і Вільфредо Парето. Автори вибиралися, як зізнавався сам Парсонс, досить випадковим чином. В основі вибору саме цих науковців лежав той факт, що всі вони різним чином стосувалися сфери економічних проблем, пов'язаних з поясненням деяких основоположних характеристик сучасного економічного порядку:" капіталізму "," вільного підприємництва "," економічного індивідуалізму ", як їх по-різному називають ". Крім цього змістовного критерію був ще й часовий: всі обрані Парсонсом для аналізу соціологи працювали в кінці XIX - початку XX ст. Більш ранніх авторів Парсонс не брав, пояснивши це у своїй передмові "Чому тепер не читають Спенсера". Парсонс вважає, що перелом відбувся завдяки краху соціальних філософій, вироблених в середині XIX століття, які були засновані на понятті еволюції і соціального однолінійного спрямованого прогресу. Саме крах віри в такого роду прогрес як головний двигун історії та підірвало інтерес до концепцій Конта і Спенсера. Хоча, як ми вже зазначали, деякі вироблені тим же Спенсером поняття були збережені в соціології і увійшли в число основних. Зокрема, сам Парсонс дуже багато і ефективно працював з поняттям "соціальний інститут". Але принципи побудови теорій спенсерівського типу вже застаріли. Парсонс вибирає для аналізу Маршалла, Макса Вебера, В. Парето і Е. Дюркгейма. Концепції цих авторів, якщо розглядати їх у цілому, здавалися різними, але проводячи аналіз на рівні складових елементів, Парсонс несподівано виявив в них щось спільне. У цьому розмаїтті схем, понять, логічних побудов, на різні теми і в різний час здійснених, проступили загальні контури. Замість того, щоб викладати концепцію кожного обраного ним автора, Парсонс вичленував це загальне і назвав цей підхід "теорією соціальної дії". Макс Вебер більш чітко говорить про соціальний дії як про соціально та культурно зумовленому акті поведінки особистості. І Дюркгейм, і Парето, і Маршалл багато попрацювали над елементами цієї зумовленості, а саме над різного виду нормами, соціальними механізмами, прищеплювати ці норми кожному новому поколінню в суспільстві і контролюючими їх виконання. Так що перед Парсонсом як аналітиком виявився багатий матеріал. Він ретельно відібрав з усіх концепцій саме ці елементи, і відразу ж вирішив упорядкувати їх, систематично розвинути і добудувати.

5. Структура соціальної дії за Толкотом Парсонсом.

«Система», «функція» - ключові п-тя системи дії. Система дії-це першорядне п-тя, для існування системи дії люди повинні задовольнятися певною базою; це завершене середовище, що стосується індик. Дій акторів.4 особл-ті системи дії:1)атомізм;2)раціонал-ть;3)емпіризм;4)постулат довільності цілей. Щоб система функціонувала, то повинні викон-ся певні умови ( 4 функц. Імперативи)- адаптація, ціле досягнення, інтеграція, латентність, збереження зразку. За адаптацію відповідає –поведінкові орг.-ми, за ціле досягнення –особистісна сис-ма, за інтеграцію-соціальна система, а за збереження зразку- культурна сис-ма. Усі разом вони складають систему дії. Ці 4 рівні мають 2 види аналізу:1) ієрархія факторів замовлення(задання вищим рівнем умов для нижчих підсистем);2)ієрархія контролю( кожна нижча підсистема володіє засобами контролю на вищі підсистеми завдяки інформації). 2 типа середовища з якими сис-ма має зв'язок:1)зовнішнє фіз. Середовище;2) вища реальність(незалежна сис-ма, зазвичай релігіозна). Фізико-біолог. Середовище є джерелом енергії і впливає на поведвнк. Орг.-ми. Частиною цього середовища є людс. Тіло. Обєктом уваги є «я»-це продукт соц.. життя, воно міститься у фіз. Тілі, що є його зовн. Середовищем. Вища(крайня) реальн-ть –сус-во намагається досягнути певного стану упорядкованості; і існують певні випадковості, що змушують індивідів хвилюватись, турбуватись. Через це сус-во такі приводи для тривоги концепт. У таку вищу реал-ть, що є за межами сус-ва. Соц. Сис-ма дій, щоб зберігатись та відтвор. У часі має підтрим-ти внутр.. порядок. Основні положення :1)усім сис-мам притаманна властив. Порядку;2) усі сис-ми мають тенденцію до збереження порядку(ключова роль у культур підсистеми);3) хар-р однієї чатини сис-ми впливає й на інші частини сис-ми;4) всі сис-ми підтримують певні межі зі своїми середовищами;5) для того,щоб зберігтись сис-ма має зберігати рівновагу зі своїм зовн. Середовищем.

Найменшою одиницею системи дії – є одиничний акт. У системі дії акти пов’язані між собою. Основні логічні хар-ки одиничного акту:

1)наявність агента, «діяча» чи «актора» (actor);

2)акт повинен мати мету (end), тобто майбутній стан речей, на який орієнтована виконувана дія; Парсонс трактує мету як цінності.

3)акт відбувається у «ситуації», напрямок розвитку якої в 1 чи декількох відношеннях повинен бути кардинально відмінним від того стану речей, на який орієнтована дія. Причому умови дії – змінити неможна, а засоби дії - можна.

4)Наявність засобів дії, тобто норм. Існування норм забезпечує соціалізація.

5) повинна існувати нормативна орієнтація дії.

Саме так і існує соціальний порядок-фактуальний порядок супроводж. норматив. порядком, що перетвор-ся у соц. порядок. Основні хар-ки: 1)Дія – це процес, що завжди відбув-ся у часі. 2)Існує завжди певна сфера вибору: засоби, умови, можливість помилки. 3)Система координат дії суб’єктивна. У якості «актора» розглядаємо «его» чи «я», тіло – це вже «зовн. середовище» для соц. акту.

Індивід може зробити вибір в рамках 5 окр орієнтацій:1) афектив-ть-афективна нейтрал-ть(А);2)специфічність(А)-дифузність;3)орієн-я на себе(А) чи на колектив;4)універсалізм(А) чи партикуляризм;5) якість або виконання(А). Це також 5 вимірів, за якими можна визн-ти локалізацію дії. Кожне сус-во приписує певний вимір інд-дам, орієнт-яю на той чи інший вимір. Інд-ди можуть ідти всупереч припис. орієнт-ям. У актора є 2 орієнтації: мотиваційна(пізнав.,катектична, оціночна); ціннісна(пізнав., цінн-емоц. оцін., моральна). Сус-во іноді залишає невизначеною приписану орієнтацію. Треба розріз-ти форму та зміст соц. Дії, форма—це складові соц.дії, зміст-засоби і цілі. Найбільша заслуга Парсонса-що він форму дії наповнив змістом-нормами і цінностями. «Система», «функція» - ключові п-тя системи дії. Система дії-це першорядне п-тя, для існування системи дії люди повинні задовольнятися певною базою. 4 особл-ті системи дії:1)атомізм;2)раціонал-ть;3)емпіризм;4)постулат довільності цілей. Щоб система функціонувала, то повинні викон-ся певні умови (4 функц. Імперативи)- адаптація, ціле досягнення, інтеграція, латентність, збереження зразку.

6. Особливості визначення Толкотом Парсонсом поняття «суспільство» як соціологічної категорії (праця «Система сучасних суспільств»)

Сус-во-це такий тип соц. системи, що володіє найвищим ступенем самодостатності відносно свого середовища, що включ. й інші соц. системи. Повна самодост-ть була б несумісною зі статусом сус-ва як підсистеми системи дії. Парсонс також наголошує на тому, що суспільство не може бути розглянуто як підсистема, воно є повноцінною соціальною системою, яка «задовольняє всі існуючі функціональні потреби за рахунок власних ресурсів». Фізична середовище для сус-ва має адаптивне значення, бо воно без посереднє джерело матер. ресурсів. Прояви самодост-ті сус-ва: економ. та політичне функціон-ня (через технологію та орган. викор-ня сили при виконанні військ. та міліц. Функцій). Третій прояв самодостатності відноситься до особистісних систем індивід. Членів сус-ва. Самодост-ть ще визн-ся ступенем, в якому інститути сус-ва легітимізовані узгодж. Цінностями його членів. Всі сус-ва, що «політ-но орган-ні», знаходь-ся з іншими сус-вами у різних типах «між нар. Відносин», дружніх та недуже. Якась соц. система може утворитись з соц. Структур, членів і культур, що належать 2 чи більше сус-вам, і такі соц.. системи численні. Структурними компонентами сус-ва є норми, цінності, колективи та ролі. Фундаментальна риса всіх людс. Сус-в є рольовий плюралізм-участь одних і тих самих людей в ряду колетивів.

Парсонс описує ідеальний тип суспільства, який складається з 1 економічної, 1 політичної, 1 соціальної та 1 фідуціарної підсистеми, які відповідають функціям соціальної системи. Причому інтегративна чи соціальна підсистема буде називатися соціетальною спільнотою, яка є складною мережею взаємопроникаючих колективів, для яких характерна диференціація, сегментація та «вплив та солідарність, замість грошей і влади» у якості узагальненого предмету обміну між індивідами. Парсонс також вводить поняття лояльності, яке, як він зазначає, потрібно будь-якому колективу і є дуже важливим для соціетальної спільноти. В рамках соціетальної спільноти, для підтримки ієрархії у ній, існує стратифікаційна шкала, що визнає та легітимізує престиж індивідів, що складають цю спільноту.

7. Теорія системи дії Толкота Парсонса

«Система», «функція» - ключові п-тя системи дії. Система дії-це першорядне п-тя, для існування системи дії люди повинні задовольнятися певною базою. 4 особл-ті системи дії:1)атомізм;2)раціонал-ть;3)емпіризм;4)постулат довільності цілей. Щоб система функціонувала, то повинні викон-ся певні умови ( 4 функц. Імперативи)- адаптація, ціле досягнення, інтеграція, латентність, збереження зразку. Найменшою одиницею системи дії – є акт. У системі дії акти пов’язані між собою.

Основні логічні хар-ки одиничного акту:

1)наявність агента, «діяча» чи «актора» (actor);

2)акт повинен мати мету (end), тобто майбутній стан речей, на який орієнтована виконувана дія; Парсонс трактує мету як цінності.

3)акт відбувається у «ситуації», напрямок розвитку якої в 1 чи декількох відношеннях повинен бути кардинально відмінним від того стану речей, на який орієнтована дія. Причому умови дії – змінити неможна, а засоби дії - можна.

4)Наявність засобів дії,тобто норм. Існування норм забезпечує соціалізація.

5) повинна існувати нормативна орієнтація дії.

Саме так і існує соціальний порядок. Фактуальний порядок супроводж. норматив. порядком, що перетвор-ся у соц. порядок. Основні хар-ки: 1)Дія – це процес, що завжди відбув-ся у часі. 2)Існує завжди певна сфера вибору: засоби, умови, можливість помилки. 3)Система координат дії суб’єктивна. У якості «актора» розглядаємо «его» чи «я», тіло – це вже «зовн. середовище» для соц. акту.

Саме так і існує соціальний порядок. Фактуальний порядок супроводж. Норматив. Порядком, що перетвор-ся у соц.. порядок. Соціалізація забезпечує існування норм.

8. Теорія еволюції суспільств Толкота Парсонса

Своєрідний підхід до вивчення соціального розвитку з'явився в теорії соціальних змін американського соціолога Т. Парсонса. Системний підхід Парсонса суть розвитку зводить до відхилення від нормального стану суспільства. Будь-які зміни в суспільстві, викликані розвитком виробництва, ринку, держави, соціальних груп призводять до зміни рівноваги в структурах системи. Якщо система зуміє пристосуватися до нових умов, то вона інтегрує в себе і ці нові освіти, залишаючись в цілому стабільною і незмінною. Якщо ж внутрішнє і зовнішнє тиск змін на систему буде сильним, то вона втрачає рівновагу. Відбувається трансформація її важливих структурних елементів (соціальних ролей, інститутів, організацій). Модернізації піддаються цілі підсистеми - економіки, політики, культури.

Еволюція склад. з 4 процесів:1) диферен-я(ств. функц. підсистем з загал. Системи);2) адаптац. (евол. в більш придат. форми);3) включ. елементів попер. існуючих систем;4) генералізація цінностей. Т. Парсонс вводить поняття еволюційних універсалій, тобто таких структур, виникнення яких свідчить про появу якісно нового стану системи. Спочатку в соціальній системі складаються 4 універсалії: 1) система комунікацій; 2) система спорідненості, 3) релігія; 4) технологія. У наступному розвитку системи в ній утворюються такі універсалії як стратифікаційних структура, бюрократія, гроші та ринок, держава, демократія. Відповідно Т. Парсонс розділив розвиток суспільства на 3 стадії: 1) традиційна(примітивна), 2) проміжна(архаїчна), 3) сучасне суспільство(модерна). Системний підхід Парсонса дає можливість побачити, які явища, процеси зміни в суспільстві, ведуть до його структурної перебудови, які наслідки цих змін. Отже, будь-яка соціальна система по-своєму унікальна і у відомих межах консервативна, інерційна в силу того, що ті чи інші нововведення, які в перспективі можуть її стабілізувати і укріпити (це завжди зачіпає інтереси людей), на перших порах здатні порушити рівновагу елементів знепередбачуваними наслідками. Стабільність є таким станом соціальної системи, при якому вона здатна функціонувати і змінюватися, зберігаючи стійкість структури та функцій до сильних взаємодій ззовні. Нестабільність - ситуація, коли вплив (внутрішнє та зовнішнє) перевищує деякі критичні значення і при цьому потрібні екстраординарні дії для збереження системи. Критерії балансу стабільності: збереження оптимального статусу в основних соціальних груп, економічна рентабельність і ефективність виробництва, підтримання людського потенціалу (здоров'я, освіти, кваліфікації та ін)

9. Вчення Роберта Мертона про соціальну структуру суспільства

Визначення М. соціології як науки сфокусоване на соціальній структурі. М розглядає суспільство як реальність, що володіє специфічними особливостями і закономірностями по відношенню до властивостей індивідів і закономірностями індивідуального поводження. Соціальна реальність є над-індивідуальною, спочатку маючи першорядне значення для індивідів, але, будучи залежною від них, не є над-індивідуальною. Соціальна структура включає в себе людей і їхні дії, при цьому не будучи їх простою сукупністю. Це може бути названо інтер-індивідуальної реальністю, похідною від різних відносин між групами індивідів, або ж системною реальністю, що складається з різних соціальних сукупностей індивідів, пов'язаних між собою системою взаємовідносин.

Ідея М про соціальну структуру, що знаходиться в центрі його функціональних досліджень, включає 4 визначальних критерія:

- сфокусованість на відносинах, що зв'язують різні компоненти суспільства: «Під соціальною структурою слід розуміти організований контекст соціальних відносин, у які залучені члени суспільства або групи»

- акцент на «змодельований», регулярний,повторюваний характер відносин

- концепція глибокого, прихованого, базового рівня (існують поверхневий і латентний рівні соціальної структури)

- ідея стримуючого або допоміжного впливу, що соціальна структура має на реальні соціальні явища (поведінка, переконання, ставлення, мотивації і т.д.).

«Я переконаний, що структура стримує індивідів, поміщених в неї, для розвитку культурних потреб, моделей соціальної поведінки та психологічних схильностей" "Соціальна структура є бар'єром або, навпаки, відкритими дверима для поведінки згідно з культурним мандатами».

10. Роберт Мертон про дисфункцію як показник ступеня інтегрованості соціальної системи

М докладно розкриває різні сторони поняття "функція". Функція - це "ті наслідки, що спостерігаються, що служать саморегуляції даної чи системи пристосуванню її до середовища". Дисфункція - це "ті наслідки, що спостерігаються, що послабляють саморегуляцію даної чи системи її пристосування до середовища". У прояві функції може бути дві форми - явна і схована. У тому випадку, коли внутрішня значеннєва мотивація збігається з об'єктивними наслідками, виявляється явна функція. Саме так вона усвідомлюється учасниками поведінкової системи чи ситуації. Якщо Т.Парсонс приділив основну увагу аналізу механізмів підтримки "соціального порядку", то М зосередив свої зусилля на вивченні дисфункціональних явищ, що виникають унаслідок напруг і протиріч у соціальному житті.

Основна теорема "функціонального аналізу" по М говорить: як одне явище може мати різні функції, так та сама функція може виконуватися різними явищами. При цьому функціональний результат сприяє виживанню системи, її адаптації до навколишнього середовища. Те, що не сприяє виживанню й адаптації, є "дисфункція".

11. Поняття «аномії» та розвиток його сутнісних ознак в теоретичній системі Роберта Мертона (ребятааа я не знаю что за розвиток сутнісних ознак, здесь просто про аномию)

Теория социальной аномии - социологическая теория причин преступности в современном обществе, предложенная Мертоном. Сам термин «аномия» был выдвинут Дюркгеймом и означает отсутствие норм в поведении, их недостаточность Теория М. противопоставляется тем представлениям, которые приписывают неудовлетворительное функционирование социальной структуры прежде всего повелительным биологическим влечениям человека, недостаточно сдерживаемым социальным контролем, т.е. фрейдистским и неофрейдистским концепциям в криминологии. Мертон использует два понятия: «аномия» и «социальная структура» общества: при этом аномия выступает как следствие процессов, происходящих в рамках социальной структуры).. Аномия мыслима в двух измерениях. Во-первых, состояние аномии может характеризовать общество, в котором нормативные стандарты поведения, а также существующие в нем убеждения либо серьезно ослаблены, либо отсутствуют. Во-вторых, состояние аномии может характеризовать и отдельное лицо, если оно социально дезориентировано, находится в состоянии тревоги и переживает чувство изолированности от общества.

Аномия, по М, - это крушение системы регулирования индивидуальных желаний, в результате чего личность начинает хотеть больше, чем она может добиться в рамках данной социальной структуры. Аномия - это полнейшее расхождение между декларируемыми цивилизаторскими целями и социально структурированными путями их достижения. Применительно к отдельной личности аномия есть искоренение ее моральных устоев. Личность при этом лишается всякого чувства преемственности, традиционности, лишается всех обязательств. Ее связь с обществом разрушена. Аномия – это отсутствие психической и социальной интеграции, целостности личности и общества в целом. Когда же ценностные и социальные структуры плохо интегрированы, когда сама структура ценностей требует определенного поведения и взглядов, а социальная структура мешает этому, тогда из этого вытекает тенденция к аномии, к коллапсу всех норм, к отсутствию всех правовых норм. Мертон различает пять видов индивидуального приспособления: 1.Конформизм 2.Инновация 3.Ритуализм 4.Уход от мира 5.Мятеж.

Короче, есть 2 важных элемента соц структуры:

-жизненные устремления социальных групп

-средства, которые можно употребить для их достижения. Средства бывают законные и незаконные. Еще один важный момент: бывает, что незаконные – не значит неодобряемые, что вызывает неприятие у людей, пользующихся законными. Например, все знают, что наши олигархи тыщу раз нарушали закон, сколачивая свои состояния, и при этом все видят, что им это сошло с рук, и они отлично себя чувствуют, хотя должны были понести наказание. В то же время видим, как люди, пользующиеся законными и якобы одобряемыми средствами, остаются бедными и порицаемыми за свою бедность. Неприятие такой ситуации = аномия. В наших условиях аномия личности, как по мне – разрыв шаблона "добро побеждает зло": я все сделал правильно и ничего не получил, а другой нарушил правила и получил все что хотел.

Итого: нарушение равновесия между целями и средствами как фазами социальной структуры служит основанием для возникновения состояния аномии.

12. Обґрунтування Робертом Мертоном ідеї «теорії середнього рівня» в праці «Соціальна теорія і соціальна структура»

Для наблюдения и изучения функций М предлагает методологический инструмент, который называет «теории среднего радиуса действия». Суть их он формулирует так: «Это теории, находящиеся в промежуточном пространстве между частными, но тоже необходимыми рабочими гипотезами, во множестве возникающими в ходе повседневных исследований, и всеохватными систематическими попытками развить единую теорию, которая будет объяснять все наблюдаемые типы социального поведения, социальных организаций и социальных изменений». Эта теория была призвана категориально оформить соединительный мост между конкретными исследованиями и общесоциологической теорией. Теория принципиально используется для внутренней организации эмпирических исследований. Она выступает посредником между общими теориями социальных систем, которые слишком отдалены от особенных проявлений классов тех или иных типов социального поведения, с тем чтобы «объяснять то, что наблюдаемо, и давать детализированные, упорядоченные характеристики особенностей, которые вообще не обобщены». Именно здесь, на среднем уровне, как подчеркивает М, социология выполняет свою основную роль в обществе, ибо это «именно та социальная наука, которая оперирует теориями среднего радиуса охвата, концентрирующими в себе факторы реального управления социальными процессами с учетом конкретных эмпирических исследований и отвергающими метафизические претензии на всеохватность и универсальность. Пример такой теории среднего уровня у М – теория аномии.

13. «Самоздійснюване пророцтво» як особливість соціальної реальності за Робертом Мертоном

«Если люди определяют ситуации как реальные, то они реальны в своих последствиях», — так написал профессор Томас.

Первая часть теоремы — это настойчивое напоминание о том, что люди реагируют не только на объективные черты ситуации, но также (а иногда и в первую очередь) на значение, которое эта ситуа­ция имеет для них. А когда они приписывают ситуации определен­ное значение, их последующее поведение и некоторые из последствий их поведения предопределены этими предписанными значениями.

М приводит в пример историю банка Миллингвила (1932 год): внезапно прошедший слух о неплатежеспособности банка привел к тому, что все вкладчики в панике потребовали обратно свои вложения, и банк действительно стал неплатежеспособным. Подобное произошло с сотнями американских банков в 30-е годы. На этом примере можем убедиться, что публичные определения ситуации (проро­чества и предсказания) становятся неотъемлемой частью ситуации и, таким образом, влияют на последующее развитие ситуации. Такова специфическая характеристика человеческих дел.

Еще пример: экзаменационный невроз. Взволнованный студент, убеж­денный в том, что он неизбежно провалится, тратит больше времени на беспокойство, чем на подготовку, и, следовательно, не сдаст экза­мен. Первоначальная ложная тревога преобразуется во вполне оправ­данный страх.

Или, например, уверенность в неизбежности войны между двумя нациями: представители наций, руководствуясь та­кими убеждениями, постепенно отчуждаются друг от друга, с опасе­нием противопоставляя каждому «агрессивному» шагу другого свои. Запасы оружия, сырья и воо­руженные силы чрезвычайно возрастают, и неизбежно предчувствие войны способствует ее реальному началу.

В общем, сначала самоосуществление пророчества является ложным оп­ределением ситуации, провоцирующим новое поведение, при кото­ром первоначальное ложное представление становится истинным. Таковы недостатки социальной логики.

М считает, что понятие о самоосуществлении пророчества хорошо подходит к объяснению динамики этнических и расовых конфликтов в современ­ной Америке.

Вариант № 2

Самоздійснюване пророцтво — це передбачення, яке прямо чи опосередковано впливає на реальність таким чином, що в результаті неминуче стає вірним. Базується на теоремі Томаса: “Якщо люди визначають ситуації як реальні, то вони реальні за своїми наслідками.” Популяризував цей термін Роберт Мертон у своїй статті, котра так і називається - “Самоздійснюване пророцтво”. Яким чином впливає передбачення, котре подібне на істинне, але нсправді таким не є? В основному поведінка людей у таких ситуаціях керується страхом або почуттям логічних протиріч. Тому дії, які люди виконують після такого пророцтва сприяють його виконанню. (тут можна написати приклад про те, як переживання перед екзамном погіршують його результат, або щось таке)

Роберт Мертон пояснює через поняття самоздійснюваного пророцтва багато різних суспільних явищ. Зокрема, якщо вийти за рамки окремих ситуацій (екзамен) і перенести це поняття на вищий рівень, можна помітити, як воно здійснюється у суспільстві загалом. Мертон демонструє це на прикладі становища негрів, євреїв та японців у американському суспільстві, які постійно зазнають утисків з боку переважної більшості населення. В чому тут полягає принцип самоздійснюваного пророцтва? Негри, євреї та інші є зовнішньою групою для білих американців, тому їхні будь-які дії будуть негативно забарвлюватися, незалежно від їхнього характеру. Зокрема, одні й ті самі вчинки здійснені представниками внутрішньої та зовнішньої групи оцінюватимуться по-різному. Якщо білий американець буде працювати до ночі — то це приклад працьовитості, а якщо ж це робитиме японець — це буде визначено, як приклад недобросовісної конкуренції. І так далі. Таким чином суб’єктивне ставлення виливається у об’єктивні наслідки. Наприклад, якщо за афроамериканцями закріпилася ознака неосвіченості — то їм значно важче буде потрапити в коледж, аніж білим, за рівних умов.

Отже, Роберт Мертон розкриває і демонструє таке явище соціальної реальності як самоздійснюване пророцтво, а також показує механізми його дії на різних рівнях.

14. Джордж Гоманс про «реальну поведінку» як соціальний обмін

Соціальні факти викликають реакції індивідів, і ведуть до нових соц. фактів. Елементи соц.. поведінки–це вихідні одиниці аналізу. Соц. Поведінка трактується ним, як обмін цінностями(матер. і нематер). Основою обміну є особистий інтерес, оснований на економ. і психолог. Потребах. Головне-це баланс між обмінами. Гоманс демонструє більш широке розуміння ніж, Блау. Ця теорія розглядає соціальну взаємодію як обмін діяльністю, в якій беруть участь як мінімум 2 людини. Він розробив ряд постулатів.

1. Постулат успіху. Чим частіше будь-яка дія приводить до отримання винагород, тим більша ймовірність, що людина вчинить так само. Людина попросить знову пораду, якщо раніше вже отримувала корисну пораду чи допомогу.

2. Постулат стимулу. Якщо в минулому будь-який стимул чи їх сукупність була пов’язана з винагородою за певну дію, тоді ймовірність того, що людина в майбутньому знову відтворить таку дію вища, якщо нові стимули схожі на минулі

3. Постулат цінності. Чим більшу цінність представляє для людини результат її дії, тим більша ймовірність того, що він так вчинить ще.

4. Постулат перенасичення. Чим частіше людина отримуватиме винагороду, тим меншу цінність буде представляти кожна наступна одиниця такої винагороди.

5. Постулат агресії, одобрення. Якщо дія не отримує очікуваної винагороди чи приводить до покарання, то людина відчуває агресію і навпаки якщо веде до неочікуваної винагороди, то цінність дії збільшується.

6. Постулат раціональності. Люди як правило, прораховують різні можливі та альтернативні дії, порівнюють міру винагород, їх цінність.

Теорію Хоманса можна представити як концепцію, де діючий суб’єкт раціонально прораховує вигоду. Отже, він розглядав індивідуальну взаємодію. Хоманс критикує функт-м за абстрактність.

15. Концептуальні засади теорії соціального обміну: Джордж Гоманс та Пітер Блау

Автори теорії соціального обміну, вже згадані американські соціологи Джордж Каспар Хоманс та Пітер Мікаел Блау вважають, що поведінка людей є не що інше, як постійний обмін цінностями, як матеріальними (гроші, товари і т.д.), так і нематеріальними (пошана, дружба і т.д.). Люди взаємодіють тільки виходячи з певного інтересу, прямий обмін між ними забезпечується особистими зобов'язаннями, необхідністю відповідати взаємністю на послуги, що надаються. У разі, коли обидві сторони отримують вигоди від співпраці, відбувається зміцнення соціальних зв'язків між ними. Джордж Хоманс формулює основоположний принцип взаємодіючих людей: чим більше винагороджується певна діяльність людини, тим частіше він її повторює. Згідно теорії, оцінка сторонами міри повернення свого вкладу грунтується на минулому досвіді соціального обміну. Саме минулий досвід формує очікування своєрідної "норми поведінки". Порушення очікувань з боку одного з учасників взаємодії спричиняє за собою, як правило, розчарування і агресивну реакцію. Автори теорії відзначали, що стосунки сторін в процесі обміну часто бувають нерівними, - один партнер програє в порівнянні з іншим. Цим вони пояснюють існування в товаристві нерівності і статусних відмінностей між людьми. Постійне однобічне надання важливих благ - основне джерело влади. Людина, контролююча, наприклад, послуги, які люди не можуть отримати більше ніде, може знайти владу над іншими. На думку авторів теорії, окрім влади завдяки обміну в суспільстві існують престиж, статус, порядок і тому подібне. Отже, виходячи з того, що все вищеперелічене, можна віднести до гарантів стабільності будь-якого суспільства, обмін є одним з найважливіших блоків у фундаменті ефективної організації суспільного життя. По суті, на перший план виходить ціннісно-нормативний рівень взаємодії. Але якщо у Джорджа Хоманса цей рівень (цінності, норми, ролі, статус) явно переважає, то його послідовники (Пітер Блау і Р. Емерсон) прагнуть підсилити концепцію за рахунок переходу до ширших структурних зв'язків на основі структурно-функціонального аналізу взаємодії. Всі дослідники цієї парадигми відзначають помітне перебільшення ролі психологічних аспектів концепції. Проте, цінність її в прагненні знайти перехід від мікросоціологічного до макросоціологічного рівня вивчення суспільства. Джордж Каспар Хоманс і Пітер Мікаел Блау виходили з примату ролі людини, а не системи. Вони відстоювали величезну значущість психічних якостей людини, бо для того, щоб пояснити поведінку людей, необхідно знати їх душевний стан. Але головне в цій теорії, по Блау, полягає в тому, що люди постійно прагнуть отримати винагороду (схвалення, пошану, статус, практичну допомогу) за свої дії. І, вступаючи у взаємодію з іншими людьми, вони отримують це, хоча взаємодія не завжди буде рівною і задовольняючою всіх його учасників. Основна їх посилка така: коли взаємодіють двоє або більше людей, то кожен з них розраховує отримати щось цінне для себе і тому набуває мотивів поступитися чимось, що представляє цінність для інших. Ідея соціального обміну у формі "балансу стимулів і вкладів" зіграла важливу роль в розробці теорії організації, а ще раніше стала ключовим компонентом соціологічних теорій.

16. Особливості тлумачення Пітером Блау змісту поняття «соціальний обмін»: винагорода як сутнісна ознака обміну

На відміну від Джорджа Хоманса, що запропонував психологізований варіант теорії соціального обміну, Пітер Мікаел Блау запропонував свою версію обміну, класиком якої він і вважається. Пітер Блау намагається з'єднати аналіз поведінкових стратегій на мікрорівні з дослідженням макроструктур суспільства, що виводяться з них. Із його точки зору, будь-яка соціальна взаємодія є обмін чого-небудь, а як основні стимули виступають міркування користі, вигоди, нагороди. У основі соціального обміну, по Блау, лежать принципи економічної поведінки.

На думку Блау, люди вступають у обмін, оскільки відчувають можливість отримати винагороду (це відчуття Блау називає соц. тяжінням). Починаючи обмін, кожний робить припущення щодо прагнень іншої особи, отримуючи уявлення про її потреби. Відтак кожний маніпулює власним образом з метою переконати партнера, що він має ті цінності, якими, очевидно, прагне володіти партнер. Люди діють за принципом взаємності, оскільки, виявляючи свої ціннісні властивості, кожний вимагає винагороди. Б-я вид обміну передбачає, що люди,які надають винагороди, також отримують винагороди як плату за свої витрати. Індивіди прагнуть справити один на одного враження під час змагання, коли кожний демонструє винагороди з метою змусити іншого відповісти йому навіть, можливо, ціннішою винагородою. П. Блау аналізує осн. види винагород, які володарі ресурсів можуть отримати шляхом обміну: гроші, соціальне схвалення, повагу.

17. Основні напрямки критики теоретичних засад функціоналізму

У вітчизняній і зарубіжній критиці називають такі головні вади функціоналізму, що свідчать про глибокий консерватизм цієї системи поглядів: переоцінка нормативного елемента в суспільному житті і применшення значення в ньому суперечностей та конфліктів, підкреслення суспільної злагоди, сприйняття суспільних систем як врівноважених, стійких, нормально функціонуючих. Методологічна установка функціоналізму страждає від зловживання аналогіями з організмами, що переносять «ряд категорій, що характеризують життєдіяльність тваринного організму, на характеристику суспільних відносин, в результаті чого втрачається специфіка цих відносин». Проте своєю живучістю функціоналізм зобов'язаний елементам загальнонаукової методології, що містяться в ньому, своєю причетністю до широкої системної орієнтації. У західній критиці найбільш нещадно оцінював ідеологічний сенс парсонсовской версії неофункционализма його співвітчизник Міллс, який вважав, що в теорії Парсонса не може бути по-справжньому виражена ідея конфлікту, революції, оскільки одного разу встановлена ​​система не тільки стійка, але і внутрішньо гармонійна, оскільки порушення, відповідно до цієї теорії, теж повинні бути «введені в систему»​. Різко критикують функціоналістську системну модель прихильники методологічного індивідуалізму і мікрофеноменалізма, представлені безліччю шкіл і рухів, які прийшли на зміну функціоналізму в новітній соціології капіталістичного Заходу. Противниками системних посилок функціональних теорій виступають представники етнометодологіі Г. Гарфінкель і ситуативною драматургії І. Гофман, відродженого символічного інтеракціонізму Д. Г. Мід, різних версій соціальної феноменології та необіхевіоризма Дж. Хоманс. Відкидаючи холістичні посилки функціоналізму, прихильники новітнього методологічного індивідуалізму стверджують, що якщо всі соціальні явища, а також структурні елементи соціальної системи в функционалистских теоріях - будь то норми, цінності, ролі і т. д. - містять відсилання до змісту, то і пояснювати їх слід, аналізуючи мінливі параметри свідомості, суб'єктивні тлумачення і визначення життєвої ситуації, індивідуальну символіку, психологію і поведінку. Так, одна з гілок соціальної феноменології пропонує доповнити функционалистский аналіз соціального порядку аналізом його розвитку навколо «випадковостей повсякденного життя суспільства». Цим напрямкам загальна теорія дії Т. Парсонса представляється непсихологічною, відчуженої від індивіда, оперуючою уявними сутностями та порожніми поняттями,що були отримані на основі холістичного підходу. Між тим парсонсовську теорію дії зазвичай критикують саме за психологізм, тобто за пояснення соціальних явищ властивостями свідомості, за нездатність пояснити соціальні зміни, так як постулюється підпорядкування нормам, але не пояснюється, як встановлюються нові норми. . Це позбавляє теорію дії будь-якої широти узагальнень і можливості пізнати закони історичного розвитку.  Марксистська критика засуджує також в загальній теорії дії недооцінку категорії «інтересу», її підпорядкованість нормативної та ціннісної орієнтації в структурі індивідуальної свідомості і в системі культури. Цим виявляється ідеалістичний характер парсонсовской концепції. В ній ігнорується відображення класових інтересів в культурі та ціннісної системи, які надають їм суперечливий характер.  Ревізія функціоналізму з точки зору ідеї розвитку йшла в кількох напрямках. В міру його злиття з системним підходом деякі автори стали доводити, що в логіці структурно-функціонального аналізу ніщо не заважає будувати «порівняльну динаміку» соціальних систем, крім простих гомеостатичних, системозберігаючий моделей. Завданням соціологічного аналізу, по Етціоні, стає не взаємна підгонка даних або нових структур до наперед заданих функцій, але пошуки «істинних» функціональних новоутворень, або неофункцій. З'явилися також побудови, де нестабільність, напруженість і протиріччя в соціальних системах стали робочим принципом і перестали розглядатися тільки як порушення рівноваги. Але, незважаючи на всі нападки, провідні принципи еволюціонізму продовжують бути організуючою ідеєю в багатьох функционалистских концепціях соціальної зміни.  Критика теоретичних невдач і незаконних ідеологічних висновків функционалистской західній соціології не завадила вченим оцінити структурно-функціональний аналіз «як метод, як відображення специфічного феномена сучасного наукового мислення - системної орієнтації». 

18. Вплив ідей функціоналізму на розвиток сучасної соціології

Генетический функц-м (етціоні) в чистому вигляді не можна виявити

Мертон т сред уровня , функція и дисфункція.

Хабермас понимание комуник действия базировал на парсоновском понимании соц. действия

Подводя итоги общего влияние функционализма на социологию, его анализа отношений индивида и общества, элементов и системы, можно отметить, что оно состоит в обосновании автономии социальной системы по отношению к своим элементам, то есть социальным действиям. Иными словами, функционализм направлен не на непосредственное выведение ценностей культуры и социальных институтов из потребностей или социальных действий, а на обнаружение связей между легитимной общественной системой, потребностями и социальными действиями." Это одна из центральных тем социологии Парсонса.

Дюркгейм активно использовал функциональные объяснения в своих исследованиях о разделении труда, самоубийстве и религ. верованиях. Идеи Дюркгейма получили развитие в англ. социальной антропологии, 

В 20-е гг. влияние Ф. в англ. антропологии достигло высокого уровня: плеяда выдающихся антропологов использовала функциональный подход в антропол. исследованиях (Эванс-Причард, М. Фортес, Р. Фёрт, Глакмен и др.). Однако, несмотря на высокую эвристич. ценность, Ф. был подвергнут критике, в особенности в связи с его ориентацией на теорию равновесия, исключит, интересом к стабильности систем и принципом универсальной функциональности. Такой подход оставлял вне рассмотрения некоторые важные аспекты обществ, жизни (конфликт, изменение и т.д.). Дальнейшее развитие функциональный подход нашел в США, в рамках структурного Ф.(Парсонс, Р. Мертон, М. Леви, К. Дэвис и др.), ставшего в 50-х гг. главенствующей теор. парадигмой в амер. социологии. Р. Мертон сформулировал “осн. теорему Ф.”, согласно к-рой один и тот же элемент системы может выполнять множество функций, а одна и та же функция может выполняться разл. элементами (“функциональными эквивалентами”). Антропологи М. Глакмен и П. Ллойд предприняли попытку соединения Ф. с теорией конфликта; идея Глакмена о функциональности восстаний развивает постулат универсальной функциональности. Парсонс в социологии, а Фёрт в антропологии соединили функциональный подход с теорией действий М. Вебера. В наст. время сторонники функционального подхода предпочитают оценивать Ф. не как теорию, а как общенаучный метод исследования.

Слід ще зазначити про неофункціоналізм, який є ревізійною варіантом функціоналізму. Істотною відмінністю від класичного функціоналізму було те, що на перший план висувалася політика, прагнення до політичної співпраці, але через співпрацю економічну. Таким чином,звільнившись від ряду недоробок функціоналістів, оновлена ​​теорія вносила чіткість в  інтеграційний процес.

Неофункціоналізму властива деяка ступінь гібридності: розглядаючи  його основні положення, нескладно знайти спільні риси з федералізмом і реалізмом. Неофункціоналісти представляли інтеграцію політичним  процесом, що вимагає, як припускали федералісти, узгодження соціальних  протиріч і балансу інтересів в рамках спільноти. Відсутність  догматизму дозволяло неофункціоналізму з легкістю пристосовуватися до політичних реалій.

19. Ідейно-теоретичні витоки феноменологічної соціології

Феноменологічна соціологія виникає в 60-70-і рр.. нинішнього сторіччя на базі отримавшої на початку століття поширення феноменологічної філософії, засновником якої вважається Гуссерль. Основна ідея феноменології–наука робить помилку, коли починає аналізувати життя через вже існуючі категорії і п-тя, його треба вивчати скрізь призму учасника, але за допомогою вихідних п-ть аналізу. Шюц «соціолізував» феноменологію, і створив розуміючу соціологію. Поняття «життесвіту» Шюц наслідує у Гуссерля, життєсвіт – це п-тя, дотичне до соц.. реальності, та сфера реальності в яку ми можемо втручатися за допомогою свого тіла. Інд-д сприймає реальність як не проблемне,як природнє, що не регулює його соц. поведінку. Інд-д вірить, що ця реал-ть існує незалежно від нього, і не бачить її стр-ру. Ж-т склад. з:1) матер. предметів і подій; 2) смисл. Рівнів, які перетворюють природ. речі на культ. об’єкти, людс. тіла на ближніх людей, а рухи ближн. людей на дії, жести та повідомлення; 3) смисл. Рівнів більш глибокого порядку. Знання про ж-т є переважно запозиченими з груп. Досвіду, а весь запас життєсвітного знання є сукупністю самозрозумілостей. Світ ближнього оточення, світ дального оточення, світ минулого та світ майбутнього – це 4голов. Параметри, що окреслюють ж-т інд-да. Індивід, перебуваючи у життєсвіті, керується природ. Настановою. У Шюца є 2 настанови - настанова спання та неспання, остання в свою чергу поділяється на природню та феномен. Настанову. Перехід з настанови спання до настанови неспання, це коли ми можемо модифікувати речі зовн. Світу, а перехід з природної до феном. здісйн-ся, коли виносить за дужки припущення про існування певних речей. Суть природ. настанови полягає:

1)інд-д припускає тілесне існ-ня інших;

2)ці тіла наділені свідомістю, що принципово схожа з нашою свідомістю;

3)з попер. випливає, що свідом-ть інших тіл подібна до нашої, а це значить, що речі зовн. Світу сприймаються однаково;

4) я(інд-д) можу вступати в контакт з іншими;

5) я можу з ними порозумітися;

6) струк. Соц. Світ задає встановл. Рамки відносин, спосіб даності яких не викликає сумніву;

7)лише обмежена частина ситуації, в якій я перебуваю, створена мною.

Перебуваючи «у сні» ми ставимо під сумнів свій сон, але не 7 положень, які конституюють соц. порядок; якщо минулий досвід здається нереальним, то це тоді був стан сну. Інд-д недооцінює своє активне начало у природній настанові. Наша природна настанова на свт повсяк. життя повністю визн-ся праг мат. мотивом. Тлумачення смислу «розуміння» є основним принципом прир. Настанови щодо ближніх людей. У прир. настанові кожен переживає опір своїм проектам та їх обмеження. Епохе –це термін феномен. Соціології, що означає утримання від суджень про існування об’єктів зовн. світу.

Розвиток феномен. Соц.-ї після Шюца невідмічений особливою динамікою. Роботи його послідовників носили зазвичай популяризаторський та коментаторський хар-р.

Зараз розвиток феном. Соц.-ї відбувається за 3 напрямками:1) соц.-філ праці Пітера Бергера, присвячені соц.. проблемам релігії, духу капіталізма, природі модернізму. 2) analysis of conversation–проблемна царина, що виникла на перетині соц.-ї, антроп-ї та лінгвістики. 3) вчення Р. Гратхофома та ін.. вчених щодо конституюванні соц. Середовища.

Этнометодология — школа, возникшая в рамках феноменологической социологии в 70-е гг. текущего столетия в США. Ее основателем принято считать американского ученого Г. ГАРФИНКЕЛЯ (г.р. 1917). Сам термин «этнометодология» введен в научный оборот Гарфинкелем по аналогии с термином «этнонаука». Этнометодология, по замыслу Гарфинкеля, должна противостоять «этнонауке» как совокупность научных приемов и методов познания общества. При этом Гарфинкель исходит из основного постулата: социальная жизнь необходимо заключает в себе момент рациональности.  В рассуждениях Гарфинкеля центральными понятиями являются «фоновые ожидания» и «рефлексивность». Первое понятие — «фоновые ожидания» — означает представления социального субъекта в форме «правил» действия (поведения, понимания, объяснения и т.д.). По Гарфинкелю, субъекты творят социальную действительность по принятым правилам (стандартам, образцам), однако сами эти правила суть социальные «произведения». Таким образом, социальная действительность создает и воссоздает самое себя, рождается все из тех же субъективных актов. Рефлексивность, второе понятие в учении Гарфинкеля, означает возникновение социальных структур в ходе их субъективной интерпретации.  Особенностью этнометодологического подхода к обществу является отождествление социального взаимодействия с речевой коммуникацией и при этом не со смысловой информацией, а с синтаксической, с «правилами говорениям. Гарфинкель призывает ученых-социологов изучать не то, что сказано, а то, как сказано. Социальное, по Гарфинкелю, становится вообще возможным исключительно благодаря тому, что коммуникация субъектов осуществляется по некоторым правилам, точнее, «правилам говорения». Для этнометодологии как особого раздела феноменологической социологии характерно сведение социальной коммуникации к организации речевых актов и взаимопониманию субъектов — участников «разговора». Сама же социальная реальность, согласно рассуждениям Гарфинкеля и его единомышленников, «конструируется» в процессе речевой. Многие положения феноменологической социологии в последующем вошли в теоретические основания социальной коммуникации. 

20. Концепція «інтерсуб’єктивного світу» Альфреда Шюца

За Шюцом, ж-т з самого початку є не приватним, а інтерсуб світом. Суть вчення про інтерсуб-ть світу полягає в тому, що об'єктивність соціальної дійсності - особливого роду, відмінна від об'єктивності природи, і саме - народжується у відношенні одного «Я» до іншого «Я». Причому саме це відношення визначено знову-таки свідомістю («переживанням») «Я». Тобто інше «Я» - не що інше, як «переживання», «усвідомлення» «Я» іншого «Я». Шюц сформулював дві важливі умови названої інтерсуб'єктивності, які знайшли вираження в понятті "ідеалізації". По-перше, на думку Шюца, має місце абсолютно необхідна "ідеалізація взаємозамінності точок зору". І, по-друге, "ідеалізація співпадіння систем релевантності". У першому випадку передбачається, що кожен сприймає речі, як і інший. У другому випадку передбачається, що люди судять про речі на основі однакових критеріїв. У результаті вживання цих ідеаліз-цій виникає враження об’єкт-ті сприймає мого, загального для мене та моїх партнерів світу. Це і є наш світ повсякденності. Обидва випадки інтегруються Шюцем в загальній "тезі про взаємозамінність перспектив". Ця теза і лежить в основі всіх соціальних дій і розуміння.

Ще один вимір інтерсуб'єктивності обгрунтовується допущенням про "alter ego", що описує деякі аспекти сприйняття одним індивідом іншого в "живому теперішньому". Одночасність нашого сприйняття один одного в "живому теперішньому" означає, що я в певному сенсі знаю про іншого в даний момент більше, ніж він знає про себе самого, оскільки іншого я сприймаю в живому сьогоденні, а самого себе я схоплюю лише ретрофлексівно; і точно так само інший знає про мене більше, ніж кожен з нас знає про свій власний потік свідомості. 

21. Поняття «життєсвіт» та «природна настанова» у феноменологічній соціології

Поняття «життесвіту» Шюц наслідує у Гуссерля, життєсвіт – це п-тя, дотичне до соц.. реальності, та сфера реальності в яку ми можемо втручатися за допомогою свого тіла. Інд-д сприймає реальність як не проблемне, як природнє, що не регулює його соц. поведінку. Інд-д вірить, що ця реал-ть існує незалежно від нього, і не бачить її стр-ру. Ж-т склад. з:1) матер. предметів і подій; 2) смисл. Рівнів, які перетворюють природ. Речі на кульут. Об’єкти, любс. Тіла на ближніх людей, а рухи ближн. Людей на дії жести та повідомлення;3) смисл. Рівнів більш глибокого порядку. Знання про ж-т є перважно запозиченими з груп. Досвіду, а весь запас життєсвітного знання є сукупністю самозрозумілостей. Світ ближнього оточення, світ дального оточення, світ минулого та світ майбутнього –це 4голов. Параметри, що окреслюють ж-т інд-да. Індивід, перебуваючи у життєсвіті, керується природ. Настановою. У Шюца є 2 настанови- настанова спання та неспання, остання в свою чергу поділяється на природню та феномен. Настанову. Перехід з настанови спання до настанови неспання, це коли ми можемо модифікувати речі зовн. світу, а перехід з природної до феном. здісйн-ся, коли виносить за дужки припущення про існування певних речей. Суть природ. настанови полягає:

1)інд-д припускає тілесне існ-ня інших;

2)ці тіла наділені свідомістю, що принципово схожа з нашою свідомістю;

3)з попер. випливає, що свідом-ть інших тіл подібна до нашої, а це значить, що речі зовн. Світу сприймаються однаково;

4) я(інд-д) можу вступати в контакт з іншими;

5) я можу з ними порозумітися;

6) струк. Соц. Світ задає встановл. Рамки відносин, спосіб даності яких не викликає сумніву;

7)лише обмежена частина ситуації, в якій я перебуваю, створена мною.

Перебуваючи « у сні» ми ставимо під сумнів свій сон, але не 7 положень, які конституюють соц.. порядок; якщо минулий досвід здається нереальним, то це тоді був стан сну. Інд-д недооцінює своє активне начало у природній настанові. Наша природна настанова на свт повсяк. життя повністю визн-ся праг мат. мотивом. Тлумачення смислу «розуміння» є основним принципом прир. Настанови щодо ближніх людей. У прир. настанові кожен переживає опір своїм проектам та їх обмеження. Епохе –це термін феномен. Соціології, що означає утримання від суджень про існування об’єктів зовн. світу.

22. Розвиток ідей символічного інтеракціонізму в працях Герберта Блумера

Герберт Блумер був одним з найвідоміших учнів Дж. Міда, автором терміна «символічний інтеракціонизм» а також очолював «чикагську школу», яка найбільш ортодоксально продовжувала мідовські соц.-псих. традиції.

Згідно Блумер, «символічний інтеракціонізм» базується на трьох тезах: по-перше, він виходить з того, що люди «поводяться з предметами на основі тих значень, які ці предмети мають для них», по-друге, «що значення таких предметів виводиться з соціальної взаємодії, в яке люди вступають між собою, або виникає з нього, по-третє, ці значення використовуються, застосовуються і змінюються в ході інтерпретатівного процесу, до якого людина вдається у своїй взаємодії з предметами, що зустрічаються йому». Прийнявши ці тези за вихідний пункт, Блумер вийшов за рамки всіх теорій факторів, які прагнули трактувати діючу людину тільки як виконавця зовнішніх або внутрішніх сил. Навпаки, у нього в центрі уваги опиняються творчі інтерпретаторскі результати діяльності суб'єктів у процесі взаємодії. Звичайно, і сама ця концепція виявляється обмеженою у багатьох відношеннях і виявляє розбіжності з теорією Міда. Якщо Мід керується моделлю відчуваючого потреби організму, то у Блумера людські потреби невизначено розтікаються у сфері суспільної інтерпретації. Методологія Блумера припускає відмову від операціональних понять на користь змістовних (тому соціологія - наука про людські феномени), вироблення "м'яких" методів, які забезпечать доступ до мінливої ​​"матерії" суб'єктивних смислів соціальних дій. Символічний інтеракціонізм також не враховує поняття інструментальної діяльності і праці, а отже, не забезпечує достатнього розуміння мовних символів; в результаті він зводить суспільні відносини тільки до відносин взаємодії. Таким чином, символічний інтеракціонізм на відміну від Міда затушовує масштаби внутрішньої природи людини, її потреби, а також взаємодії з зовнішньою природою з метою підтримки життя членів суспільства.

23. Драматургыйна соцыологыя Гофмана

24. Інтеракція як основа соціологічної теорії Ервінга Ґофмана

Гофман — один з останніх видатних представників соціології, що вийшли з Чиказької школи. Ервінг був учнем Герберта Блумера і багато в чому пішов вслід за його поглядами. Після 1952 символічний інтеракціонізм став занепадати, хоча і залишався видатної соціологічною теорією. Але незважаючи на кінець символічного інтеракціонізму, Гофман міцно зайняв особливе місце в сучасній соціологічній теорії. У період з 1950-х по 1970-і рр.. Гофман видав серію книг і нарисів, які дали життя драматургічному аналізу як варіанту символічного інтеракціонізму. Хоча Гофман пізніше змінив свої погляди, він залишається відомим, як автор драматургічної теорії.

Знаменита робота "Подання себе іншим у повсякденному житті», в якій викладається драматургічна теорія Гофмана, була опублікована в 1959 р. Він бачив багато спільного між театральними виставами і свого роду «актами», які ми всі робимо в своєму повсякденному житті і, відповідно, взаємодіях. Взаємодії, підтримувані соціальним виконанням, зображені як дуже не стабільні. Погане виконання або провал розглядаються як велика загроза соціальній взаємодії, аналогічно театральній виставі

Гофман зайшов досить далеко, проводячи аналогію між сценою і соціальною взаємодією. У всякій соціальній взаємодії є передній план, який відповідає авансцені в театральній виставі. Вважається, що для діючих осіб як на сцені, так і в суспільному житті мають значення зовнішній вигляд, костюми і використовуваний реквізит. Крім того, у тих і інших є задній план, місце, куди дійові особи можуть вийти, щоб приготуватися до виконання. У глибині сцени чи за лаштунками, висловлюючись театральними термінами, виконавці можуть скинути маски і бути самими собою.

Драматургічний аналіз Ервінга Гофмана має чітке інтеракціоністське коріння. Центральне місце в процесі аналізу відводиться дійовій особі, дії і взаємодії. Працюючи на тій же самій арені, на якій колись виник традиційний символічний інтеракціонізм, Гофман знайшов блискучу метафору на прикладі театру, і таким чином зміг пролити нове світло на дрібномасштабні соціальні процеси. Проте автор часто зазнавав критики через свою “метафоричність” і єдиною сферою, де творчість Гофмана виявилося досить корисною, стало емпіричні дослідження, котрі проводилися із застосуванням його драматургічного підходу

25 . Теорія стигматизації Ервінга Ґофмана

За Гофманом, стигма–це ситуація, коли індивід вважається нездатним до повноцінного соц. Життя. Ще древні греки робили тілесні помітки на тілі людини про її моральний статус. При першій зустрічі з людиною завдяки першому враженню ми можемо казати про соц.. ідентичність. Характер-це віртуальна соц.. ідентичність. Людина, що володіє ефектом, це і є стигма-тип невідповідності між віртуал та істинною соц. Ідент-тю. Сам термін «стигма» використ-ся для визначення якості, що видає якусь постидну хар-ку(власт-ть індивіда). У індивіда є 2 види очікувань щодо реакції оточуючих на його стигму:1) ганьба, що він вже переніс; 2) ганьба, що ще можливо очікує на нього.

Типи стигм:

1)тілесні вади;

2)недоліки інд. Хар-ру (слабка воля);

3) родова стигма раси, нац.-ті та релігії, що може передаватися за спадщиною чи охопл-ти всіх членів родини;

Людину зі стигмою-це is not quite human, і ми зменшуємо його життєві шанси. Способи адаптації до стигми: 1)Прийняття як засіб, спосіб життя стигм. Інд-да. 2)Виправлення дефекту через оволодіння видами діял-ті, що недосяжні по фіз.. причинам. Чи «віктімизація» -результат ситуації, коли інд-д звертається до шахраїв для позбавлення від стигми. 3)Використ-ня стигми для отримання вторин. Вигоди.

Як відзначає Е. Гоффман, стигматизована людина часто не знає як до нього"по-справжньому" належать інші люди, кожен новий контакт для таких людей завжди  невизначеність - їх або візьмуть, або відкинуть. Стигматизована людина постійно повинна думати про те, яке враження він справляє на інших людей, кожний інд-д зі стигмою має загострене сприйняття себе та сприйняття іншого. Згідно Е. Гофмана, нормальним (звичайним) сприйняттям і ставленням (діями)до людини зі стигмою, є: 1)доброзичлива соціальна дія, покликана пом'якшити і згладити наявність у людини стигми; 2)різні форми дискримінації цієї людини; 3)побудова "теорії" стигми - своєрідної ідеології, покликаної пояснити небезпеку, яку представляє така людина, в деяких випадку - для виправдання свого ворожого ставлення до нього; 4)узагальнення стигми - приписування людині додаткових недосконалостей, на основі якогось одного його недосконалості (наприклад, до сліпого нерідко звертаються голосніше, ніж зазвичай, начебто він ще й глухий), або ж додаткових можливостей, на кшталт "шостого почуття",  "особливої чутливості сприйняття ".

Тотальні інституції

Тотальный институт (тотальная институция) — по Гофману, место деятельности и пребывания большого количества людей, которые в течение достаточно долгого времени отрезаны от внешнего мира и совместно ведут затворническую жизнь, формы которой эксплицитны и тщательно регламентированы. Один из принципов функционирования Т.И. заключается в том, чтобы сокращать «частную сферу» индивида, свойственную его нормальному существованию. Т.И. характеризует: -социальная ограниченность контактов с остальным обществом; -непреодолимая дистанция между различными социальными ролями; -формализованный и жестко контролируемый распорядок жизни. Т.И. также характеризует моральное и физическое принуждение, поскольку оно выступает как наиболее эффективное средство для искоренения ожиданий и привычек, связанных с существованием, которое велось прежде. В зависимости от степени использования принуждения Т.И. делятся на те, принуждение в которых — акт добровольного выбора их членов, их служения (религиозные организации и т.д.), и те, в которых принудительный характер имеет внешний для личности источник (закрытые медицинские учреждения, тюрьма). По социальному предназначению Гоффман выделил 5 групп ТИ: -предназначенные для стационарного ухода за людьми, неспособными самостоятельно себя обеспечивать и не представляющими общественной угрозы (детские дома, пансионаты для престарелых и т.п.); -предназначенные для стационарного ухода людьми, неспособными самостоятельно себя обеспечивать, но непреднамеренно представляющих опасность для общества (психиатрические лечебницы, туберкулезные санатории и т.п.); -защищающие общество от преднамеренной опасности со стороны опредёленных лиц, в отношении которых не предусматриваются задачи обеспечения их блага и применяются санкции как к девиантам (исправительные учреждения, тюрьмы, лагеря для военнопленных и т.п.); -необходимые для эффективного выполнения инструментальных задач (рабочие лагеря, судовые экипажи, школы-интернаты, армия и т.п.); -созданные группами лиц, чтобы отделить себя от мирской жизни (аббатства, монастыри, духовные школы и семинарии).

Аналіз фреймів

Своїм розвитком фрейм-аналіз зобов'язаний становленню феноменології і дослідженням етнографів і соціальних антропологів. теорія фреймів являє собою одну з форм аналітичного спостереження подій повсякденного світу. Основна ідея праці полягає в тому, що поведінка людей регулюється формами організації повсякденного досвіду і спілкування - фреймами. «Фрейм - матриця можливих подій і сукупність ролей, що роблять їх можливими». Тепер потік соціальної взаємодії може бути проаналізований не просто як дискретний, що складається з окремих подій, сплетений з «відрізків діяльності», а й «фреймований», організований в доступні вивченню структури. «Структура" фрейму "- на відміну від" ситуації "- стійка і не схильна до впливу повсякденних подій.  У «Аналізі фреймів» Гофман відходить від розробленого раніше «драматургічного підходу» і відкриває нову аналітичну перспективу досліджень повсякденного світу. Сенс події (в теорії фреймів) не в тканини повсякденності, він накладається «поверх» неї спостерігачем, визначаючи «розмір» і «форму» вирізаних фрагментів. процес спостереження та інтерпретації спостережуваного - накладення на нього сенсу - перетворює цілісну (при природній установці) картину реальності в пазл. «Реальність, - пише Гофман, - щось, що конструюються ретроспективно, усвідомлене саме таким способом, який не допускає перетворення». Ключовими для логіки фрейм-аналітичного дослідження є три концепти. Спостереження - «спостерігач» = «співтовариство спостерігачів». Спостереження - процес осмисленої організації елементів досвіду - за Гофманом - процес конституювання події. Спостерігач «реєструє» подію, ідентифікує, кваліфікує його, поміщає в деяку систему фреймів. Подія є смисловим комплексом. Фрейми організовані в системи фреймів (frameworks). Серед систем фреймів переважають в онтологічному сенсі первинні, або базові, системи, за якими не ховається ніяка інша «справжня» інтерпретація . Первинні системи фреймів поділяються на природні та соціальні. Природні системи фреймів визначають події як ненаправлення, безцільні, неживі, некеровані - "чисто фізичні". Соціальні фрейми забезпечують фонове розуміння подій, в яких беруть участь воля, цілеспрямованість і розумність - жива діяльність, втіленням якої є людина. Значення всякої речі (або дії) є результатом соціального визначення, і це визначення формується на основі ролі об'єкта в суспільстві.

28. Основні принципи, напрямки та дослідницькі інтереси етнометодології

Етнометодологія - школа, що виникла в рамках феноменологічної соціології в 1970-і рр.в США. Її засновником прийнято вважати американського вченого Г. Гарфінкель (р.н. 1917). Сам термін «Етнометодологія» ввів у науковий обіг Гарфінкель за аналогією з терміном «етнонаука». Етнометодологія, за задумом Гарфінкеля, повинна протистояти «етнонауці» як сукупність наукових прийомів і методів пізнання суспільства. При цьому Гарфінкель виходить з основного постулату: соціальне життя необхідно містити у собі момент раціональності. За Гарф., актори вдають раціональність. Етнометодологія вивчає до рефлексивні техніки, прийоми, щоб заповнити прогалини у житті. Етнометодологія являє собою таку різновид розуміючої соціології, яка зосередила свою увагу не на філософських питаннях буття і пізнання, як це робила феноменологічна соціологія, а на цілком конкретних даних етнографії та соціальної антропології, але також препарованих під своєрідним філософським ракурсом. Етнометодологія одночасно і теорія, і практичне дослідження процедур  буденних дій людей. У міркуваннях Гарфінкеля центральними поняттями є «фонові очікування» та «рефлексивність». Перше поняття - «фонові очікування» - означає представлення соціального суб'єкта у формі «правил» дії (поведінки, розуміння, пояснення і т.д.). За Гарфінкелем, суб'єкти творять соціальну дійсність за прийнятими правилами (стандартам, зразкам), проте самі ці правила є соціальними «витворами». Таким чином, соціальна дійсність створює і відтворює саму себе, народжується все з тих же суб'єктивних актів. Рефлексивність, друге поняття у вченні Гарфінкеля, означає виникнення соціальних структур у ході їх суб'єктивної інтерпретації.

Ще одне важливе поняття етнометодологіі - індексація, під якою розуміється трактування сенсу поведінки людини, що випливає з контексту цієї поведінки. Оскільки індексація, тобто включення в «властивості» конкретної ситуації, як правило, пов'язана з використанням мови, в етнометодологіі часто говорять про його «індексовані властивості». 

Особливістю етнометодологічного підходу до суспільства є ототожнення соціальної взаємодії з мовною комунікацією і при цьому не зі смисловою інформацією, а з синтаксичною, з «правилами говоріння». Гарфінкель закликає вчених-соціологів вивчати не те, що сказано, а те, як сказано. Соціальне, за Гарфінкелем, стає взагалі можливим виключно завдяки тому, що комунікація суб'єктів здійснюється за деякими правилами, точніше, «правилами говоріння». 

Етнометодологію можна розглядати як першу спробу емпіричного  дослідження самої  повсякденності життя.  Етнометодологи продовжують досліджувати методи, які застосовують індивіди в повсякденному житті для конструювання соціальної реальності, але роблять вони це, використовуючи так звану провокаційну стратегію, що базується на перериванні звичних форм взаємодії.  Показуючи, як,перевизначений дезорганізовану ситуацію, індивіди відновлюють зруйновані кордони повсякденності, етнометодологи  підтверджують основну ідею феноменологічної соціології, згідно з якою соціальний світ – це світ,створюваний  людьми.  Етнометодологія спрямована на дослідження того, яким чином люди будують свій світ, припускаючи, що повсякденному життю властива певна впорядкованість.

Предметом етнометодологіі стають методи інтерпретації своїх і чужих дій, властиві представникам різних соціальних груп, страт, спільностей, організацій. Етнометоди притаманні громадській думці, громадським рухам і партіям, засобам масової інформації, мистецтва і науки. Сама соціологія розглядається також як різновид інтерпретаційної діяльності, і включається в предмет етнометодологіі поряд з повсякденними поясненнями реальності. Етнометодолог повинен зайняти позицію стороннього спостерігача, відчуженого як би від повсякденності,  тобто здійснити  етнометодологічну редукцію. Цей метод полягає в тому, що етнометодологи "поміщають у дужки" всі свої знання, ввібрані ними як учасниками повсякденності, усе, що зазвичай береться на віру і вважається "природним ознакою"  повсякденного  життя, прагнучи виявити в останній існуючі  інтерпретації  повторюваних ситуацій. Метод етнометодологічної редукції орієнтує на пошук маргінальних, прикордонних,  проміжних станів, процесів, подій.

Для етнометодології як особливого розділу феноменологічної соціології характерно зведення соціальної комунікації до організації мовних актів і взаєморозуміння суб'єктів - учасників «розмови». Сама ж соціальна реальність, згідно міркуванням Гарфінкеля і його однодумців, «конструюється» в процесі мовної комунікації. Вводить п-тя «квазі-закону»- це історичний закон, що діє «як правило».

30.

У міркуваннях Гарфінкеля центральними поняттями є «фонові очікування» та «рефлексивність». Перше поняття - «фонові очікування» - означає представлення соціального суб'єкта у формі «правил» дії (поведінки, розуміння, пояснення і т.д.). За Гарфінкелем, суб'єкти творять соціальну дійсність за прийнятими правилами (стандартам, зразкам), проте самі ці правила є соціальними «витворами». Таким чином, соціальна дійсність створює і відтворює саму себе, народжується все з тих же суб'єктивних актів. Рефлексивність, друге поняття у вченні Гарфінкеля, означає виникнення соціальних структур у ході їх суб'єктивної інтерпретації.

Ще одне важливе поняття етнометодологіі - індексація, під якою розуміється трактування сенсу поведінки людини, що випливає з контексту цієї поведінки. Оскільки індексація, тобто включення в «властивості» конкретної ситуації, як правило, пов'язана з використанням мови, в етнометодологіі часто говорять про його «індексовані властивості».