4. Розвиток української літератури

Літературні організації

В українській радянській літе­ратурі 20-х рр. поєднувалися демократичні традиції дожовтневої доби і новий досвід сил, пробуджених до творчого життя револю­цією. Багато поетів і письменників, натхненні соціалістичною революцією, розглядали її як якісно новий етап у життя людей, що призводить до відродження духовності, свободи у творчості, до сміливості у художньому слові, у тематиці творів, до вільних експериментів у стилістиці. Тому масово виникали різні гуртки, студії, письменники вели пошуки свого місця в літературному процесі, зростали громадянська зрі­лість, художні здобутки багатьох і багатьох талановитих митців. Післяреволюційне будівництво примушувало літераторів оспівувати нове життя, нові перетворення. Характерною особливістю літературного процесу на Україні у 20-ті рр. було виникнення й розпад багатьох літературних органі­зацій («Гарт», «Плуг», «Молодняк», «Авангард», «Нова генерація», «Урбіно», «Ланка» (згодом «Марс»), ВУСПП та ін.), перехід пись­менників з однієї творчої групи до іншої. Це засвідчувало справжнє відродження української літератури, як і культури взагалі. У 1925 р. виникла Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛ1ТЕ), яка об'єднала 22 письменників і поетів, зокрема таких, як П. Тичина, В. Сосюра, Ю. Смолич, М. Бажан, Ю. Яновський, П. Панч, О. Довженко, Лесь Курбас та інші. Ідейним керівником ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий, а першим її президентом — відомий у той час прозаїк, поет і драматург М. Яловий. Це була літературно-мистецька організація талановитих письменників-однодумців, які прагнули протистояти адміністративно-командному втручанню чи­новників від культури у творчі справи.

поет Павло Тичина поет Володимир Сосюра прозаїк, публіцист Микола Хвильовий

Основні досягнення літератури

Поети, прозаїки, драматурги, критики — вихідці із західно­українських земель, які з різних причин опинилися на території Радянської України, в 1925 р. об'єдналися у Спілку революційних письменників «Західна Україна». Творчість спілчан представлена такими іменами, як М. Ірчан, І. Ткачук, Д. Загула, Ю. Мережаний, Ю. Опільський, А. Лотоцький та багатьох інших. То був період розквіту української літератури.

Одним з направлень літератури, що розвивався досить бурно була поезія. У цьому жанрі сформувалася яскрава революційно-романтична течія: П. Тичина, В. Еллан-Блакитний, В. Чумак, В. Сосюра, М. Бажан, М. Рильський, М. Драй-Хмара, М. Вороний та інші. Визначним літературним досягненням стали твори Павла Тичини, що ввійшли у збірку «Чуття єдиної родини», в якій оспівувалося об’єднання братніх народів в єдиний СРСР, нові переміни в житті людей. Володимир Сосюра, схильний більше до романтичної, інтимної лірики, випускає збірки «Нові поезії», «Безсмертя», а героїчна балада «Комсомолець», що присвячена громадянській війні на Україні, хвилювала не одне покоління читачів. Максим Рильський випускає сповнені мужньої мудрості збірки «Крізь бурю і сніг», «Київ», «Україна».

Не менш розвинутим був жанр прози. Багато романів і повістей того часу були присвячені рокам революції, громадянської війни і радували яскравими стилістичними барвами, новим підходом до відтворення подій. Так Володимир Сосюра публікує роман «Третя рота», Петро Панч- «Голубі ешелони», «Син Таращанського полку»(усі присвячені подіям громадянської війні), а Андрій Головко - оповідання «Червона хустина», «Пилипко», роман «Мати». Повість Івана Микитенка «Уркагани», навпаки, була присвячена подіям після громадянської війни, тематиці голоду, сирітства, дитячої злочинності, проблемам перевиховання безпритульних дітей. Значною подією у літературному житті республіки були памфлети М. Хвильового, сонети М. Зерова, новели й оповідання Г. Косинки, сатира і гумор О. Вишні, драматургія і проза М. Куліша, М. Ірчана. З'явилося чимало високохудожніх творів письменників, які були безпосередніми учасниками революційних перетворень: Івана Ле (Мойсі), Олеся Донченка, Івана Сенченка, Григорія Епіка, молодого, Юрія Яновського(збірка «Мамутові бивні», роман про героїв Червоної Армії – «Чотири шаблі»). Продовжували працювати й ті письменники, хто емігру­вав за кордон. Серед них був і Володимир Винниченко, літературна слава якого знайшла визнання в усьому світі. Він залишив після себе чималу спадщину(роман «Поклади золота», фантастичну книгу «Сонячна машина», інші). Активно працювали й письменники, вихідці з України, які проживали в межах СРСР й залишили після себе яскраві літературні твори на російській мові(дехто мешкав і працював і в УСРР). Серед них варто назвати талановитого Михайла Булгакова, автора «Записок юного лікаря», роману «Біла гвардія», фантастичних повістей – памфлетів «Рокові яйця», «Дияволіада» «Собаче серце»(останню в ті роки так і не надрукували) , одесита Ісака Бабеля, що написав неперевершений твір про радянсько-польську війну «Конаармія», видав збірку «Одеські оповідання». Українська земля(а саме – Крим) стала останнім притулком для видатного російського письменника – романтика Олександра Гріна( жив у Феодосії, помер у Старому Криму у 1932 році).

Однак на літературний процес негативно впливала бездумна, вульгарна підміна загальнолюдських цінностей класовими, що спри­чинялося до підміни естетичних понять політикою, до надмір­ної ідеологізації усього мистецтва. А в кінцевому підсумку — до безпідставних звинувачень багатьох майстрів слова (насамперед з боку своїх колег) у «націоналізмі», інших «ізмах» та ухилах.

У центрі різних думок і боротьби літературних угруповань опинився Микола Хвильовий (справжнє прізвище Фітільов) — учасник громадянської війни, комуніст, талановитий поет і прозаїк, критик і публіцист. Росіянин за національністю, він був одним з основопо­ложників і яскравих представників української пожовтневої літера­тури. М. Хвильовий чи не першим відчув, що в сфері культурного життя починають утверджуватися казенно-бюрократичний підхід до творчості, наказовий стиль, підміна художнього аналізу ідеоло­гічними формулюваннями. Він інтуїтивно відчував, що в суспільстві назрівають тривожні, загрозливі зміни. У своїх творах (оповідання «Я — романтика», «Повість про санаторійну зону», памфлети «Про сатану в бочці», «Дві сили», перша частина роману «Вальдшнепи» та ін.) М. Хвильовий з великою майстерністю показав боротьбу робіт­ників і селян за владу Рад, за побудову соціалізму, відтворив історичну правду про драматичні для народу України роки.

У 1925 р. широко розгорнулася літературна дискусія про шляхи розвитку української літератури. Разом з творчими питаннями в дискусії поступово почали визрівати й політичні оцінки, а згодом і політичні звинувачення, насамперед на адресу М. Хвильово­го. Приводом було різко сформульоване ним гасло «Геть від Мос­кви!», яке ніяк не означало заперечення російської культури. Це був заклик до українського письменства не сліпо копіювати культурні надбання інших народів, у тому числі й російську літературу, яку сам глибоко поважав, а більш чітко виявляти у своїй творчості національні риси й фактори, теми і мотиви, усвідомлювати повно­цінність власних духовних багатств, звертатися до європейської культури. Та все ж учасники дискусії — письменники, критики, партійні і державні керівники республіки — звинуватили митця в націоналізмі й на початку 1927 року своїми колегами і друзями він був виключений із ВАПЛІТЕ, яка через рік самоліквідувалася.

Пізніше, в 30-ті рр.. націоналістичний ярлик начепили й іншим майстрам слова, які збагачували скарбницю нової, пожовтневої культури, зокрема М. Рильському і М. Драй-Хмарі, які художніми засобами вітали революцію, талановитим прозаїкам і поетам, публі­цистам і критикам М. Семенку, С. Плужнику, М. Зерову, Г. Косин­ці, В. Підмогильному, та багатьом іншим.