Дигіталізація вищої освіти: шлях до «освіти 2.0»?

Сьогоднішній день пропонує нам великий темп та обсяг інноваційних процесів у кожній сфері нашого життя. Інститут освіти, який залишається одним з найголовніших для функціонування суспільства, не є виключенням. Він розвивається згідно курсу загальних змін у соціумі, відповідаючи на проблеми та виклики сьогодення шляхом утворення певних механізмів реагування. Тенденції розвитку інституту освіти пов’язані з економічними змінами, з науково-технічним прогресом та розвитком високих технологій. Окремим явищем є дигіталізація освіти, яку можна розглядати і як тенденцію, і як механізм розвитку сучасної вищої освіти. Це витікає з особливостей специфічного стану інформаційно-комунікаційних технологій, що зумовили походження дигіталізації як явища.

Інформаційно-комунікаційні технології вже змінили щоденні практики та моделі дозвілля, нині вони змінюють і освітні практики та моделі. Освітня модель – це система здійснення освітніх функцій, яка включає загальні цілі і зміст освіти, проектування навчальних планів і програм, а також особливості керування діяльністю учнів, моделі їх групування, методи контролю та звітність, способи оцінки процесу навчання. Сьогодні все частіше говорять про виникнення нової освітньої моделі, «освіти 2.0», як одної із наслідків та супутників дигіталізації (з іншого боку, дигіталізацію можна розглядати як платформу, завдяки якій і виникне освіта 2.0).

Під освітою 2.0 розуміють сукупність базових принципів, що визначають освітні стратегії, які реалізуються за допомогою віртуальних соціальних мереж і мобільних Інтернет-технологій. Освіта 2.0 буде сконцентрована на одержанні експертного, професійного знання, яке стане більш мобільним, інтерактивним, наочним, гнучким і реагуватиме на потреби всіх учасників освітнього процесу. Вона буде звернена до експертного знання і ефективно сприятиме активній інтеграції в професійне середовище, а також формуванню професійних співтовариств. Деякі дослідники припускають, що вона буде менш ієрархічною, побудованою з використанням мережевого принципу і розподіленою між професійними експертними групами або стійкими комунікативними спільнотами, об'єднаними на основі загальних цілей і комунікативних освітніх практик.

Можна впевнено сказати, що дигіталізація – це певний каталізатор розвитку «освіти 2.0». Актуальним є виявлення ступеню інтегрування у сучасні технології навчання дигіталізації як інструменту формування знань, умінь та навичок, визначення впливу дигіталізації на освіту як соціальний інститут. Таке соціологічне дослідження представляється доцільним та своєчасним, оскільки дозволить окреслити наявні перспективи переходу українського інституту освіти до рівня «освіти 2.0».

Шевелєва Оксана Запорізький національний університет

(Україна, Запоріжжя)

Українське поле літератури: автономія під загрозою?

Література традиційно досліджується як явище людської культури в рамках літературознавства: науковців цікавить її естетична цінність, історія, особливості побудови твору. В такому вимірі література мало цікавить соціологію. Проте є і інший вимір, в якому література постає як продукт, що створюється та поширюється людьми в певному соціальному середовищі, містить у собі специфічний соціальний зміст, виконує соціальні функції тощо. Взаємозв’язок літератури та суспільства є окремою сферою аналізу соціології літератури – спеціальної соціологічної теорії, що в різні часи привертала увагу таких вчених, як Т. Адорно, П. Бурдьє, Л. Гольдман, Д. Лукач, Ж. Сапіро, Л. Гудков, Б. Дубін та ін. В даній галузі досліджень існує велика кількість підходів [3], з яких окремо ми хотіли б зупинитися на просторовому підході П. Бурдьє [1]. Логіка конструктивістського структуралізму дозволяє розглядати літературу як поле і пояснювати особливості його взаємодії з іншими полями – політичним, економічним тощо.

Особливості взаємодії поля літератури та поля влади, на яких наголошував П. Бурдьє, можна простежити на прикладі історії українського, а особливо радянського поля літератури. Однією з таких особливостей став літературоцентризм та псевдолітературоцентризм, притаманний радянській епосі нашої історії. Літературоцентризм, тобто зосередженість духовного життя на літературних творах, набуває розквіту у другій половині ХІХ ст. і пізніше вдало використовується радянською владою для поширення комуністичних ідей. У 1934 р. перший з’їзд Союзу радянських письменників проголошує доктрину соціалістичного реалізму, що означає включення літератури в ідеологічний процес виховання людини комуністичної формації. Літературоцентризм перетворюється у псевдолітературоцентризм, автономність літературного поля різко знижується. Використовуючи термінологію Бурдьє, можна сказати, що літературне поле того часу майже повністю підпорядковується гетерономному принципу, який дає вигоду тим, хто економічно і політично домінує у полі. У той же час автономний принцип («Мистецтво заради мистецтва») обмежується в радянські часи репресивними методами, як це було у випадку з «розстріляним відродженням» України 1920-1930 рр.

Звідси випливає ще одна особливість підпорядкованості поля літератури полю влади, що тісно пов’язана з псевдолітературоцентризмом – це написання творів на державне замовлення або, швидше, на вимогу держави. Українські письменники П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра та інші були змушені у своїх творах дотримуватись радянських ідеалів.

Окремо також слід сказати і про цензуру, що була звичною практикою у Радянському Союзі. Такі державні органи як Укрголовліт, Державний Комітет Друку при Раді Міністрів СРСР, а також безпосередньо ЦК КПУ здійснювали нагляд за змістом поширюваної інформації, літератури в тому числі. Цензура того часу забороняє згадки про окремі події, осіб, корегує авторські тексти.

Загалом же псевдолітературоцентризм визначають як період в історії культури, коли любов та повага до книг та пізнання набули викривлених форм гонитви за дефіцитною літературою, пропаганди читання «дозволених» книжок та цензурних обмежень у всіх інших випадках. Кінець псевдолітературоцентризму припав на роки перебудови, а в 1990 р. закон, що відміняв цензуру, поклав офіційне завершення цьому етапові.

Як взаємодіють поле влади та літературне поле України на сучасному етапі? Очевидно, що спрямована політика держави з цього приводу наразі не простежується, і тут можна говорити про вплив історії та політики на особисті літературні практики українців. На це вказують результати дослідження "Research & Branding Group"(загальнонаціональне дослідження, що проводилося 15-25 травня 2011 року) [2]. Різниця між відповідями мешканців Заходу, Сходу та Центру очевидна. Наприклад, на питання «Хто з письменників найбільше вплинув на формування Вашого світогляду?» 47,3% опитаних на Заході обрали відповідь «Українські класики», тоді як на Сході 47,9% відповіли «Російські класики». Гостро проявляється у результатах дослідження і мовне питання – українська мова видання може стати причиною для відмови придбання книги для 57,8% опитаних на Сході, а російська – для 58,1% на Заході. Отже, як бачимо, політично гострі питання відображаються сучасним полем літератури, втім, слід сказати, що однозначні висновки про ступінь автономності літературного поля України зробити не можна. У сучасних умовах необхідне також дослідження трансляції класичних літературних зразків через освітні заклади: перелік художньої літератури, обов’язкової для вивчення школярами, зміст та особливості видання навчальної літератури (наприклад, підручників історії) тощо. Крім того, потребує більш детального розгляду питання цензури: чи відповідає її офіційна заборона в Україні реальному стану справ в полі літератури?

Тож, як бачимо, у взаємодії поля влади та поля літератури автономія останнього, як наголошував П. Бурдьє, нерідко опиняється під загрозою. Взаємодія поля літератури з іншими полями, а також ряд інших цікавих проблем, таких як стан літератури в українському суспільстві, її сучасні трансформації та положення української літературної еліти, вимагають уваги науковців. На нашу думку, саме науковий доробок П. Бурдьє в даній галузі може стати одним з можливих теоретичних шляхів цілісного дослідження соціальної основи літератури.

Література: 1. Бурдье П. Социальное пространство: поля и практики /П. Бурдье [Пер. с франц; Отв. ред. перевода, сост. и послесл. Н.А. Шматко]. – М. : Ин-т экспериментальной социологии; Спб.: Алетейя, 2005. – 576 с. 2. Пресс-релиз проекта «Литературные предпочтения жителей Украины» Research & Branding Group. – Режим доступа: http://mdu.in.ua/Nauch/novi_vimogi_shhodo_oformlennja_spisku_literaturi.pdf. 3. Черновская М.С. Зарубежная социология литературы: основные направления / М.С. Черновская // Журнал социологии и социальной антропологии. – 2011. – Т. 14. – № 1. – С. 178-190.

Шевченко Анна

Национальный педагогический университет им.М.П. Драгоманова

(Украина, Киев)