Соціальне саботування як аутопоезіс

Соціальне саботування постає як свідомі дії, що маскуються для систем нагляду як конформні, але через свою латентність є нічим іншим, як бунтом (оскільки приховані девіації руйнують цілепокладаючі засади системи). Воно являє собою специфічний спосіб виходу із класичної мертонової ситуації аномії. На відміну від пропонованих ним варіантів (конформності, новаторства, бунту чи ритуалізації), які виходять із принципів тотальності системного нагляду [1], соціальне саботування передбачає достатньо вільну поведінку особи з можливістю одночасного суміщення нею декількох аномічних іпостасей.

Разом з тим, у такому разі даний концепт не позбавляється мертонового недоліку статичності (соціальне саботування розуміється виключно в деструктивному сенсі без еволюційного контексту), як і до кінця не позбувається принципів тотальності системи (аномічний конфлікт продовжує займати весь обшир соціального полотна). Тому, щоб закінчити це переосмислення мертонового теоретичного спадку, варто звернутися до більш сучасного системного теоретика Нікласа Лумана, а саме його концепції аутопоезісу.

Аутопоезіс в теорії Лумана виконує системоутворюючу роль, описуючи організацію, що «є своїм "власним станом"», тобто такою виробничою взаємодією компонентів системи, результатом якої є самі ці компоненти. Суть аутопоетичних процесів роз’яснюється термінами самореференції (система пояснення 2-го рівня: пояснення пояснення), від-диференціації (розрізнення як основа процесі пізнання), конденсації смислів (повторюваність певного центрального кодоутвоюючого змісту). Ця теорія показує, чому вдається здійснювати соціальну інтеграцію в сучасних сильно диференційованих суспільствах [2].

Отож, в такому контексті соціальне саботування виявляє свою тяглість. Воно розглядається як гносеологічна традиція оскарження та перейняття суспільної суб’єктності. Адже, якщо використовувати інструментарій Лумана, прихована бунтівна суть соціального саботування разом зі всім його руйнівним потенціалом є нічим іншим, як від-диференціюванням, тобто зародженням і підтриманням власного розуміння, що за визначенням («пізнання як розрізнення») не може співпадати з іншими. Проте таке розрізнення, природно, охоплює лише невелику частину всього обширу соціального полотна, решту займає неконституйований фон конденсованих смислів – всі ті соціальні норми та цінності (в тому числі суспільна суб’єктність), що сприймаються некритично, а отже, несвідомо інтерналізуються разом із осмисленим комплексом новаторства. Більше того, соціальне саботування взагалі рідко має справу із «зовнішнім світом» – вся та догматика, яку воно саботує, свого часу також була сконструйована в попередніх процесах саботування, тобто йде мова про самореферентне переоскаржування. Таким чином, соціальне саботування як аутопоезіс виявляється значущим інструментом підтримання соціальної інтеграції у вигляді мікрофізики несвідомого транслювання та свідомої модифікації «власних значень» (влади, грошей, смислів).

Для кращого розгляду переваг і недоліків обох візій звернемось до конкретного «кейсу». В пізньосталінські часи в радянській системі освіти відбувались зовсім не характерні для тоталітаризму речі. Старшокласники і студенти часто проявляли ініціативу на місцях, виступали із пропозиціями, деколи доходило і до протестів. Знаковим є випадок на фізичному факультеті МГУ, де студенти-фізики, користуючись адміністративними ресурсами комсомолу, домоглись зміни керівництва факультету, що дотримувалось філософських (марксистських) поглядів на фізику, та в подальшому виступали із різними активістськими заявами [3].

Можна сказати, що студенти СРСР скористались привілейованим положенням фізики та адміністративними ресурсами самоврядування. Вони змогли ініціювати новаторську за своєю суттю зміну ортодоксального керівництва та разом з тим уникнули санкцій, зберігши «лояльність» для систем нагляду. Однак цим вони насправді вчинили бунт, піддавши сумніву повсюдність діалектичного матеріалізму, яка була характерна для радянської системи освіти і, врешті, виступала цілеутворюючою для фізики зокрема (побудова комуністичного суспільства як загальна мета науки).

Луманівська ж візія, понад те, вказала б на ряд проігнорованих принципових моментів. По-перше, таким чином студенти не просто руйнували стару систему фізичної освіти, але й конституювали засноване на відмежуванні від неї своє розуміння фізики. По-друге, вибір студентами саме саботування як методу виходу з аномії відбувся не просто так, а був великою мірою натхнений революційним пафосом самої радянської школи (приміром, вивченням книги «Молода Гвардія»). Врешті, по-третє, саме такий пафос революційного марксизму попередніх поколінь і відтворювався інтерналізовано у їхніх діях, незважаючи на те, що вони були спрямовані на бунт проти незаперечності діалектичного матеріалізму у системі освіти. Таким чином, через парадоксальну згоду незгоди маємо відтворення студентами старих революційних смислів і модифікацію їх до відповідності новим науковим трендам. В цьому можна вбачати специфічний аутопоезіс, характерний для комунікації в радянському суспільстві часів «відлиги».

Отож, проведене дослідження вказує на вигідну перевагу луманівської версії, що надає підставності розгляду соціального саботування як аутопоезісу.

Література: 1. Мертон Р. Социальная структура и аномия. – М., 1966. – С. 299-313. 2. Антоновский А. Ю. Никлас Луман: Эпистемологическое введение в теорию социальных систем. – М., 2007. – 135 с. 3. Журавлев О. Политический субьект как "побочный эффект" производства знания на исходе сталинизма / Журавлев О. // Транслит. – №10/11. – С. 145-154.

Сапаева Любовь

Восточноукраинский национальный университет имени В.И. Даля

(Украина, Луганск)