Лобізм в умовах трансформаційних процесів

Лобізм є одним із важливих шляхів вираження інтересів і досягнення поставлених цілей різних груп і структур. Оскільки в основі своїй лобізм пов'язаний, у першу чергу, з відносинами власності, то у процесі наростання боротьби за її перерозподіл роль лобізму постійно зростає, бо він дає можливість досягти політичними засобами, насамперед, економічних інтересів. Слово «лобізм» в Україні набуло виключно негативного відтінку, адже ним прийнято називати те, що в усьому світі називається «корупцією». Проте принципова різниця між ними полягає в тому, що лобізм – це, по-перше, відстоювання інтересів за допомогою публічних засобів (переконування, публічне обговорення, відкриті звернення тощо), що надає цьому процесу відкритості та прозорості. По-друге, інтереси, що просуваються при лобізмі, є інтересами певного прошарку населення, соціальної групи, галузі господарства, а не конкретного підприємства чи особи, що робить цей процес суспільно корисним та дає змогу впливати на прийняття державних рішень невеликим групам. По-третє, при лобіюванні мотивацією державного службовця є лояльність певної групи та змога отримувати інформацію від лобістів, що дозволяє більш професійно приймати рішення, на відміну від корупції, де основним мотиваційним чинником є гроші або інші матеріальні цінності. [1].

Цивілізоване лобіювання полягає переважно у співвіднесенні наслідків, що їх спричинить ухвалене рішення, із системою прийнятих цінностей і потребами національної безпеки. Звідси, лобіст змушений доводити, що його питання не підриває і не руйнує їх; і така аргументація є необхідним елементом цивілізованого лобіювання. Корупція ж, навпаки, не передбачає такого співвіднесення. Вона нищить основи моралі, ставлячи приватний інтерес вище суспільних цінностей.

До лобістів відносять, в першу чергу, представників профспілок, ділові асоціації, громадсько-політичні об’єднання, комітети, комісії. Лобістські організації ставлять своєю метою здійснювати вплив на прийом законодавчих актів, діяльність партій, результати виборів.

Специфікою української практики лобіювання, як стверджують аналітики, є переважання методів лобіювання через Кабінет Міністрів та Адміністрацію Президента. Це підтверджує кількість висунутих та прийнятих законодавчих ініціатив від відповідних органів. Причиною подібної практики є складність механізмів проходження законопроектів через Верховну Раду та ефективність способів «внутрішнього» лобіювання у Кабінеті Міністрів. До форм лобістської діяльності у парламенті варто віднести: а) прийняття законів; б) затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, затвердження переліку об’єктів державної власності, які не підлягають приватизації, проекти законів про внесення поправок у Конституцію; в) проведення парламентських слухань, «круглі столи», семінари, конференції, інші заходи, пов’язані з законотворчою діяльністю [2].

Під маркою лобізму у нас фігурує все, окрім його класичної, перевіреної демократією моделі. На Заході лобізм є важливим елементом демократії, узгодження інтересів, інструментом зворотного зв’язку між державою і групами інтересів [2]. Зважаючи на досвід зарубіжжя, в Україні також існує необхідність узаконення демократичного лобізму. При цьому вкрай важливим є чітке визначення правової бази даного явища. Адже в українських реаліях стосунки державної влади та бізнесу тісно вплетені у корупційне павутиння.

Такі спроби вже були, але не принесли бажаного результату. Так, 1992 р. група законодавців на чолі з В. Суміним почала розробляти законопроект про лобізм, який не отримав свого логічного завершення. 1999 р. до Верховної Ради України було подано два законопроекти: «Про лобіювання в Україні», внесений народним депутатом І.Шаровим, та «Про правовий статус груп, об’єднаних спільними інтересами (лобістських груп) у Верховній Раді України», внесений народним депутатом Ю. Сахном. Обидва проекти не були розглянуті парламентом, а отже, відповідно до Регламенту Верховної Ради України, їх зняли з розгляду [1]. У результаті, на сьогодні у парламенті немає жодного проекту закону, який би торкався цієї проблеми. Однак певні норми лобізму закріплені Конституцією України. Так, у Статті 38 передбачено: «Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами» [3, с. 16]. Стаття 40 закріплює право на звернення до влади: «Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів» [3, с. 17]. Таким чином, явище лобізму в українському суспільстві має закріплену законом перспективу розвитку [4], проте без існування розвиненого законодавчого регулювання відносин лобізму він не буде здатний позитивно впливати на суспільні процеси.

Література: 1. Буряк Р. Законодавче регулювання лобізму [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.deputat.org.ua/pp_analit_267.htm 2. Лобізм – неузаконена українська реалія / Аналітичний Центр Академія [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.academia.org.ua/?p=622 – Назва з екрану. 3. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. – К.: Преса України, 1997. – 80 с. 4. Гвоздецький В. М. Лобізм і корупція в Україні: проблеми протидії // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації професійних спілок України. Сер.: Право та державне управління. – 2011. – № 3. – С. 74-79.

Ніколайчук Альона

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

(Україна, Київ)