Професійна девіантність митця

Мистецтво являє собою специфічне явище, яке найчастіше визначають як один із проявів культури. Втім, воно виходить за рамки культури як активного способу світосприйняття, що веде до перетворення дійсності в певний спосіб, нормуючи життєдіяльність певної спільноти. Мистецтво, що, за Е. Дюркгеймом, виникло як атрибут магічного ритуалу, поступово прибрало значення самостійної та самоцінної соціальної практики. Підґрунтям впливу найдавнішого мистецтва була віра в його здатність перетворювати реальність, що забезпечувало соціальний порядок через страх перед недоступною для безпосереднього спостереження, але могутньою «потойбічною» сутністю, котра могла набути існування, стати присутньою у профанному середовищі через дію та об’єкт, цьому середовищу не властиві – тобто через мистецтво.

Відсутність практичного сенсу у витрачанні часу та зусиль на виконання певних (мистецьких) дій, власне, дозволила в подальшому сакралізувати мистецтво та митців, що частково збереглося і донині у стереотипних елементах масової свідомості. Розрізнення навички і таланту, виконання та творчості, «craft» і «art», врешті, матеріального й ідеального є основою соціальних оцінок. Останні, до речі, виявляють порівняно вищий статус творця щодо виконавця і митця відносно виробника: назвати виключно розвинене вміння виробника-ремісника мистецтвом – комплімент, для митця ж порівняння із ремісником має протилежно забарвлене значення. При цьому латентно присутнє аналогічне розрізнення областей діяльності за призначенням її продуктів, тобто вироби та виробництво, що не мають утилітарної користі, мають «вищий» статус у порівнянні з предметами, котрі виробляються саме з метою практичного використання, хоча це певною мірою суперечить здоровому глузду.

Причину такої нерівності, на нашу думку, можна віднайти, проаналізувавши спосіб життя вищих суспільних верств. За твердженням Т.Веблена, «Вищі прошарки суспільства, за звичаєм, звільняються від зайняття у виробництві чи залишаються осторонь від них. …З незначними виключеннями дотримуються правила: вищі верстви населення – воїни чи священнослужителі, – не зайняті виробничою діяльністю, і ця незайнятість є економічне вираження їхнього високого положення» [1, с. 55]. Отже, мистецтво – так би мовити, концентрована невиробнича діяльність, – теж належить до «почесних» занять, причому це стосується як споживання витворів мистецтва, так і їх створення.

Проте тут необхідно зауважити, що сучасний розвинений ринок товарів та послуг є досить розгалуженим, тому розрізнення «необхідної для існування суспільства» роботи та сектору «додаткового» не-виробництва наразі видається нездійсненним. Для певної суспільної групи невиробнича діяльність є шляхом отримання засобів існування; відтак, для цієї частини соціуму (що стрімко збільшилася із розвитком третього сектору) саме вона є практично корисною. У більш ранніх суспільствах виробництво матеріальних благ співпадало із поняттям практичної корисності, але в сучасності ланцюжок виробництво – використання подовжився чи не до нескінченності за рахунок проміжних ланок, що дає можливість розглядати мистецтво як не-матеріальне виробництво, що представлене у якості послуги на ринку творчої праці.

Однак, навіть соціально елімінувавши послідовно сакральність створення мистецтва та відсутність його практичної значущості, закріпивши це у відповідних практиках та нормах, суспільство досі мислить мистецьку діяльність як «вищу» відносно «звичайних», «нормальних» професій. Стереотипний образ виробника мистецтва містить своєрідне бачення художника як людини з дозволом на девіантну поведінку (таке твердження є протовисновком із авторського спостереження та бесід із представниками мистецьких професій). Втім, цей образ певною мірою підтримується й самими художниками – умисно, коли поведінка художника поза мистецьким середовищем використовується ним як засіб створення іміджу, підігрівання цікавості, виходу за рамки вузькопрофесійного кола; чи то несвідомо, коли самовираження стає ніби звичкою навіть за межами професії (останнє є особливо характерним для молодих митців). Вочевидь, очікування від художника екстравагантності в повсякденних діях та речах пов’язане із його професійними функціями, причому у відношенні прямої пропорційності: чим більш дивно поводить себе художник у спілкуванні з клієнтами та глядачами, тим він стереотипно «крутіший». Треба, однак, відзначити, що подібна кореляція вкрай рідко отримує підтвердження чи продовження в ситуації конкретної роботи конкретного митця.

Існування цього уявлення, вочевидь, пов’язане із природнім страхом соціальної істоти, яка існує у світі соціально ж заданих правил, відтворюючи їх власними діями, перед Чужим, чиї дії не може бути пояснено з позицій буденної логіки і звичних правил взаємодії. Тут, власне, отримує продовження теза про мистецьку діяльність як таку, що не є безпосередньо корисною: за своєю сутністю вона виходить за межі принципу тотальної виробничої цілеспрямованості, забезпечуючи соціальне ціле простором для ціннісного розвитку шляхом постійного відтворення ситуації зіткнення з культивованою унікальністю Чужого в рамках єдиного культурного простору.

Таким чином, митець є (позитивним) девіантом за замовчуванням, уже через його належність до прошарку творців. Зовнішні вияви цієї «професійної девіантності» – лише побічний продукт інноваційної діяльності, тісно пов’язаної з суб’єктивними та об’єктивними чинниками, що опосередковують професійне виробництво мистецтва. Однак часом саме екстравагантна поведінка дозволяє здійснити соціальну мімікрію з підсумковим заняттям некомпетентною особою ніші на ринку мистецької праці.

Література: 1. Т.Веблен. Теория праздного класса. – М.: Прогресс, 1984. – 367 с.

Клишин Сергей

Дальневосточный федеральный университет

(Россия, Владивосток)