§ 3. Підсудність цивільних справ

Цивільні справи, віднесені законом до компетенції загальних судів, розглядаються і вирішуються в порядку цивільного судочинс­тва місцевими загальними судами, до яких належать районні, район­ні в містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гар­нізонів, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, апеляційні суди областей, міст Києва і Севастополя, військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово-Морських Сил України, а також Апеляційний суд України, Верховний Суд України (ст. ст. 18, 21, 25, 47 Закону «Про судоустрій України»).

Означені суди становлять систему загальних судів загальної юрисдикції і здійснюють правосуддя в цивільних справах. Водночас деякі суди, які входять до системи загальних судів, наділенні законом різною компетенцією щодо розгляду й ви­рішення цивільних справ. Компетенція кожної ланки системи загальних судів щодо розгляду й вирішення цивільних справ по суті визначається за допомогою норм такого інституту цивільного процесуального права, як підсудність.

У теорії цивільного процесуального права підсудність визна­чають, передусім, як інститут цивільного процесуального права, норми якого регулюють належність підвідомчих судам цивільних справ до відання конкретного суду єдиної системи загальних судів загальної юрисдикції для розгляду в першій інстанції² як сукуп­ність цивільних процесуальних норм, що встановлюють правила розмежування повноважень судів загальної юрисдикції³.

У процесуальній цивілістичній літературі підсудність виз­начають і як розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і між судами однієї ланки з розгляду підвідомчих їм цивільних справ, і як належність підвідомчої судом цивільної справи до відання конкретного суду в межах єдиної судової систе­ми або як повноваження судів загальної юрисдикції з розгляду й вирішення підвідомчих їм юридичних справ, які розмежовуються на підставі загальних правил, передбачених законом.

Отже, підсудність слід розглядати і як один з інститутів цивільного процесуального права, норми якого містяться в ст. ст. 107 — 117 ЦПК, і як компетенцію (повноваження) певних за­гальних судів однієї ланки або окремих ланок системи загальних судів з розгляду й вирішення підвідомчих їм цивільних справ як судів першої інстанції.

Тому підсудністю ще називають коло цивільних справ, вирі­шення яких віднесемо законом до компетенції конкретного суду.

Правову категорію підсудності треба відрізняти від категорії юрисдикції (підвідомчості) цивільних справ. На відміну від юрисдикції (підвідомчості), норми щодо якої регулюють розме­жування компетенції між загальними судами і спеціалізованими судами загальної юрисдикції, а також іншими державними і недержавними органами з розгляду й вирішення спорів про право та інших юридичних питаиь, норми права щодо підсуд­ності розмежовують юрисдикційні повноваження конкретних судів всередині системи загальних судів з розгляду й вирішення підвідомчих їм цивільних справ.

Тому в зв'язку із вчиненням суддею процесуальних дій, спря­мованих на відкриття провадження у цивільній справі, виникають 2 питання: як правильно вирішити питання про юрисдикцію (підві­домчість) справи суду і як правильно визначити її підсудність. Умовою відкриття судового провадження в конкретній цивіль­ній справі передусім є вирішення суддею питань: чи підпадає вирішення спору про право чи іншого питання під юрисдикцію (підвідомчість) суду і, якщо підпадає, то який суд має розглядати означений спір про право чи інше питання (підсудність).

Залежно від функцій, які здійснюють суди, та території, на яку поширюється діяльність певного суду, визначається компе­тенція різних судів, що входять до системи загальних судів.

Виходячи із цих критеріїв, підсудність поділяється на функ­ціональну й територіальну.

Функціональна підсудність визначає компетенцію окремих ланок єдиної системи загальних судів України з розгляду й ви­рішення цивільних справ. Відповідно до загальних правил про функціональну підсудність усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними в містах, міськими та міськрайонними судами (ст. 107 ЦПК). До місцевих загальних судів ст. 21 Закону «Про судоус­трій України» відносить також військові суди гарнізонів.

Означені місцеві суди розглядають підвідомчі їм цивільні справи по суті як суди першої інстанції, а також здійснюють перегляд своїх рішень і ухвал, що набрали законної сили за нововиявленими обставинами (ч. 1 ст. 30З ЦПК).

Апеляційні загальні суди областей, апеляційні суди міст Києва і Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів, апеляційний суд Військово- Морських Сил України, а також Апеляційний суд України здій­снюють: а) перевірку законності та обгрунтованості рішень, ухвал судів першої інстанції, які не набрали законної сили, за скаргами осіб, указаних у ст. 292 ЦПК; б) переглядають за нововиявлеиими обставинами свої рішення і ухвали, що набрали законної сили, за заявами осіб, указаних у законі (ч. 1 ст. 362, ст. 363 ЦПК).

Апеляційний суд України розглядає справи, віднесені до його підсудності, в апеляційному порядку відповідно до вимог процесуального закону (ч. 2 ст. 26 Закону «Про судоустрій України»).

Апеляційною інстанцією у цивільних справах є судові пала­ти в цивільних справах апеляційних загальних судів, у межах територіальної юрисдикції яких знаходиться місцевий суд, що ухвалив судове рішення, що оскаржується (ст. 291 ЦПК).

Функції касаційної інстанції щодо цивільних справ здійснює Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, хоча в ст. 323 ЦПК міститься вказівка па те, що касаційною ін­станцією у цивільних справах є суд, визначений Законом "Про судоустрій України» як суд касаційної інстанції у цих справах (ст. ст. 18, 32, 33, 34, 35, 36, 37, підпункт 5 п. 3 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону «Про судоустрій Ук­раїни», які визначали, що касаційною інстанцією є Касаційний суд України). Конституційний Суд України у справі про Касаційний суд України 11 грудня 2003 р. ухвалив Рішення № 20-рп/2003, відповідно до якого такими, що не відповідають Конституції Ук­раїни (неконституційними) визнані означені положення Закону «Про судоустрій України» щодо існування в судовій системі України Касаційного суду України.

Верховний Суд України на підставі ст. ст. 353, 363 ЦПК здійснює провадження у цивільних справах у зв'язку з винят­ковими обставинами і за нововиявленими обставинами, а також здійснює інші повноваження, вказані в ст. 47 Закону «Про су­доустрій України».

Підсудність цивільних справ, у яких однією зі сторін є суд або суддя цього суду, визначається ухвалою судді суду вищої інстанції без виклику сторін.

Підсудність справ, у яких однією зі сторін є Верховний Суд України або суддя цього суду, визначається за загальними пра- вилами підсудності (ст. 108 ЦПК).

Водночас треба зважати на тс, що чинне цивільне процесуаль­не законодавство не містить будь-яких положень щодо можли­вості розгляду цивільних справ загальними судами апеляційної та касаційної інстанцій по суті як судів першої інстанції. Тому навряд чи доцільно виокремлювати як один із видів підсудності родову (предметну) підсудність. У теорії цивільного процесу­ального права родова (предметна) підсудність визначається як підсудність справ залежно від їх ознак судам, що належать до різних ланок судової системи.

Територіальна підсудність виконує функцію механізму з розподілу цивільних справ, що підвідомчі загальним судам, між судами однієї ланки системи загальних судів залежно від тери­торії, на яку поширюється юрисдикція кожного із судів.

Таким чином, завдяки територіальній підсудності розмежову­ються повноваження однорідних судів, зокрема місцевих загальних судів, що становлять окрему ланку в системі загальних судів.

Визначити територіальну підсудність цивільної справи — зна­чить установити, в якому конкретному місцевому загальному суді має розглядатися й вирішуватися конкретна цивільна справа.

Чинне цивільне процесуальне законодавство встановлює кілька видів територіальної підсудності, зокрема залежно від місця проживання (знаходження) відповідача, сторін, характеру спірних правовідносин, місцезнаходження спірного майна, міс­ця заподіяння шкоди, угоди сторін, місця розгляду первинного позову, наявності зв'язку між справами тощо.

Законодавець, установлюючи різні види територіальної під­судності, переслідує певну мету: в одних випадках — надання одній із сторін пільгових умов для захисту своїх суб'єктивних прав і законних інтересів, а в інших — створення найбільш сприятливих умов для вирішення спору.

Видами територіальної підсудності є загальна; підсудність справ за вибором позивача (альтернативна), договірна, виключ­на, за пов'язаністю справ.

Загальна підсудність характеризується тим, що позови пред'являються за місцем проживання (знаходження) відпові­дача (ст. 109 ЦПК). Отже, якщо відповідачем є фізична особа, то позов пред'являється до суду за місцем її проживання. Якщо ж відповідачем є юридична особа, то позов пред'являється до суду за місцем її знаходження.

Правила щодо загальної територіальної підсудності, що містяться в ст. 109 ЦПК, спрямовані на те, щоб запобігти пред'явленню необгрунтованих позовів і захистити від зайвих витрат відповідача, оскільки пред'явлення позову не за місцем проживання (знаходження) відповідача пов'язане з певними його матеріальними витратами. Водночас вони не обмежують майнових інтересів позивача, оскільки в разі задоволення позову судом витрати, понесені позивачем, відшкодовуються за рахунок відповідача (ст. 88 ЦПК). Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 119 ЦПК обов'язок вказування в позовній заяві місця проживання (знаходження) відповідача покладено на позивача, тому в разі, якщо воно не відоме пози­вачу, він може скористатися можливістю, передбаченою в ч. 9 ст. 110 ЦПК, зокрема пред'явити позов за місцем знаходження майна відповідача або за останнім відомим місцем проживання відповідача чи постійного його заняття (роботи).

У окремих випадках, указаних у ст. 78 ЦПК, суд зобов'язаний ухвалою оголосити розшук відповідача, якщо місце його пере­бування невідоме.

Альтернативною називається підсудність, згідно з правила­ми якої позивачу законом надається право за власним вибором пред'явити позов до одного з кількох судів - або за місцем проживання (знаходження) відповідача, або за місцем свого проживання, або за місцем виконання договору.

Так, позови про стягнення аліментів, про визнання батьківства відповідача, позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред'являтися також за місцем проживання позивача.

Позови про розірвання шлюбу можуть пред'являтися за місцем проживання позивача також у разі, якщо на його утри­манні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров'я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися за місцем проживання будь-кого із них.

Позови про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, або шкоди, за­вданої внаслідок вчинення злочину, можуть пред'являтися також за місцем проживання позивача або за місцем заподіяння шкоди.

Позови, пов'язані з відшкодуванням шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, можуть пред'являтися також за місцем проживання позивача.

Позови про захист прав споживачів можуть пред'являтися також за місцем проживання споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору.

Позови про відшкодування шкоди, завданої майну фізичних або юридичних осіб, можуть пред'являтися також за місцем завдання шкоди. Позови, що виникають .із діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред'являтися також за місцем їх знаходження.

Позови, що виникають із договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред'являтися також за місцем вико­нання цих договорів. Позови до відповідача, місце проживання якого невідоме, пред'являються з місцезнаходженням майна відповідача або за місцем його перебування або за останнім відомим місцем прожи­вання відповідача чи постійного його заняття (роботи).

Позови до відповідача, який не має в Україні місця прожи­вання, можуть пред'являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим місцем його проживання або перебуван­ня в Україні. Місцезнаходження майна і останнє відоме місце проживання чи перебування відповідача повинні бути в кожному випадку достовірно встановлені.

Позови щодо відшкодування збитків, завданих зіткненням су­ден, а також про стягнення сум винагороди за рятування на морі можуть пред'являтися за місцезнаходженням судна відповідача або порту реєстрації судна.

Позови до стягувача про визнання виконавчого напису нотаріу­са таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стяг­неного за виконавчим написом нотаріуса можуть пред'являтися за місцем його виконання (ст. 110 ЦПК).

Позивач має право вибору між кількома судами, яким згідно зі ст. 110 ЦПК підсудна справа за винятком виключної підсуд­ності, встановленої ст. 114 ЦПК.

Такі правила на відміну від правил про загальну територіаль­ну підсудність установлені в інтересах позивача і є своєрідною пільгою для нього, але лише у випадках, прямо вказаних у законі, у справах, які стосуються найбільш значимих суб'єктивних прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

Договірна підсудність установлюється в кожному конкретному випадку за домовленістю сторін. Сторони мають право письмово визначити територіальну підсудність справи, крім справ, для яких установлена виключна підсудність (ст. 112 ЦПК).

Отже, така зміна територіальної підсудності допускається лише стосовно загальної територіальної та альтернативної під­судності і лише до моменту відкриття провадження у справі. Сторони не мають права договором про підсудність змінювати також і функціональну підсудність.

Домовленість сторін щодо встановлення підсудності кон­кретної справи називається пророгацією або пророгаційним договором. У зв'язку з тим, що для домовленості сторін щодо підсуд­ності законом встановлена обов'язкова письмова форма, вона може бути виражена або в окремому документі, або включена як умова до змісту конкретного договору (наприклад, купівлі-продажу, підряду, перевезення, комісії тощо). Виходячи з того, що домовленість між сторонами щодо підсудності становить двосторонній цивільно-правовий правочин (договір), вона має відповідати всім загальним вимогам, установленим ст. 203 ЦК, дотримання яких необхідне для дійсності правочину. Тому як і будь-який правочин, домовленість щодо підсудності може бути оскаржена будь-якою стороною в зв'язку з порушенням хоча б однієї із загальних вимог, дотримання яких необхідне для дійсності правочину. Крім того, якщо судом буде встановлено, що угода про договірну підсудність порушує права, свободи або законні інтереси однієї зі сторін або третіх осіб, то така угода також визнається недійсною, і тоді застосовуються загальні правила про територіальну підсудність.

Виключною підсудністю називається встановлена законом підсудність певних категорій цивільних справ одному, суворо визначеному суду, що виключає можливість їх розгляду в будь- якому іншому суді.

Перелік категорій цивільних справ, щодо яких установлена виключна підсудність, міститься в ст. 114 ЦПК.

Виключна підсудність установлена для позовів: що виникають з приводу нерухомого майна, які пред'являються за місцезнахо­дженням майна або основної його частини; про виключення майна з опису, які пред'являються за місцезнаходженням цього майна або основної його частини; кредиторів спадкодавця, що подаються до прийняття спадщини спадкоємцями, які пред'являються за місцезнаходженням спадкового майна або основної його части­ни; до перевізників, що випливають із договорів перевезення вантажів, пасажирів, багажу, пошти, які пред'являються за місцезнаходженням перевізника.

Підсудність за ухвалою суду є новим видом територіальної підсудності й застосовується лише у випадках, указаних у законі. Так, відповідно до ч. 1ст. 108 ЦПК підсудність цивільних справ, у яких однією зі сторін є суд або суддя цього суду, визначається ухвалою судді суду вищої інстанції без виклику сторін.

Підсудність справи про спір між громадянами України, якщо обидві сторони проживають за її межами, за клопотанням по­зивача визначається ухвалою судді Верховного Суду України. У такому самому порядку визначається підсудність справи про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, що проживають за межами України.

Крім того, треба вирізняти одноособову й колегіальну підсуд­ність. За загальним правилом цивільні справи в судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, який є головую­чим і діє від імені суду (ч. 1 ст. 18 ЦПК). Проте у випадах, установлених ч. 4 ст. 234 ЦПК, цивільні справи в суді першої інстанції розглядаються судом у складі одного судді і двох на­родних засідателів, які користуються при здійсненні правосуддя всіма правами судді. До переліку означених випадків відносяться справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання п недієздатною і поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою; про усиновлення; про надання особі

психіатричної допомоги із примусовому порядку; про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу (п. п. 1, 3, 4, 9, 10 ч. 2 ст. 234 ЦПК).