Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Червоний Ю.С. (ред.) Цивільний процес України.doc
Скачиваний:
121
Добавлен:
10.02.2016
Размер:
2.4 Mб
Скачать

§ 3. Поняття судових доказів

У ст. 57 ЦПК міститься норма, яка визначає поняття доказів: «Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд вста­новлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають зна­чення для вирішення справи..

Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів».

Редакція цієї статті частково змінена і доповнена порівняно зі ст. 27 ЦПК 1963 р. «Докази»: у ст. 57 ЦПК не згадано такої дуже важливої ознаки доказів, як одержання будь-яких фактич­них даних у встановленому законом порядку, проте ця о вказана в ст! 59 ЦПК. Розширення ч. 2 ст. 57 ЦПК

заперечення, адже сторони, треті особи, їх представники не можуть бути допитані як свідки, тому що суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин не може в одній цивільній справі перебувати у двох процесуальних становищах.

Є різні думки з приводу суті доказів. Ряд процесуалістів розуміє під судовими доказами фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку суд встановлює обставини, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін.

Інші вчені вважають, що доказами є, по-перше, фактичні дані і, по-друге, засоби доказування.

Згідно з ще однією точкою зору судові докази — єдине по­няття, що становить взаємозв'язок фактичних даних, на підставі яких суд у передбаченому законом порядку встановлює обстави­ни, що мають значення для обґрунтованості вимог і заперечень сторін та засобів доказування, що містять ці фактичні дані. Ця точка зору видається найбільш переконливою. При визначенні судових доказів необхідно охарактеризувати їх ознаки.

Судові докази, по-перше, характеризуються тим, що ста­новлять собою будь-які фактичні дані, тобто факти, сукупність відомостей про факти, які розглядаються у судовому дослідженні і мають значення для справи. Фактичні дані — це логічний зміст судових доказів, які розглядаються як відображення фактів реальної дійсності, що містять інформацію про них. Дані мають бути достовірними, достатніми, зміст їх повинен вірно відобража­ти обставини, що мають значення для правильного, об'єктивного й усебічного вирішення справи.

Достовірність доказів цс відповідність їх дійсності. До­статність доказів або їх сукупність означає, що вони дозволяють зробити достовірний висновок про існування факту, на підтверд­ження якого вони зібрані. Фактичні дані можуть виступати і у вигляді доказових фактів. Доказовий факт — це сформоване істинне й достовірне судження про обставини справи, які, будучи встановленими у звичайному порядку, надалі використовуються судом як докази існування юридичних фактів. У ряді випадків суду доводиться встановлювати наявність не юридичних, а інших обставин, ви­використовуючи їх надалі як підставу для логічного висновку про існування юридичних фактів, які його цікавлять.

Другою ознакою судових доказів є те, що це - фактичні дані, які стосуються справи. Визначення належності доказів закріплено в ч. 1 ст. 58 ЦПК: «Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування». Право суду відібрати лише такі, що стосуються справи, докази встановлено ч. 3 ст. 58 ЦПК. Значення ознаки належності полягає в тому, що вона дозволяє правильно визначити обсягу доказового матеріалу, відібрати лише ті докази, які дійсно потрібні для встановлення фактичних обставин справи, вилучити з процесу все непотрібне й несуттєве.

На важливість виконання судами вимоги щодо належності доказів указано в п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 р. № 11 «Про судове рішення», де зазначено, що обґрунтованим визнається рішення, п якому відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності й підтверджуються достовір­ними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Питання належності доказів вирішуються судом па стадії відкриття провадження у справі. Пункти 5, 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК вимагають, щоб позивач виклав обставини, якими обґрунтовує свої вимоги, і зазначив докази, що підтверджують кожну обста­вину, наявність підстав для звільнення від доказування.

На попередньому судовому засіданні суд з'ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин (п. 4 ч. 6 ст. 13О ЦПК), особа, яка заявляє клопотання перед судом про витребування письмових або речових доказів (ст. 137 ЦПК) або заявляє про виклик свідка (ст. 136 ЦПК), зобов'язана вказати обставини, які можуть бути встановлені цими доказами. Глава 4 розді­лу III «Судовий розгляд» містить ряд норм, які гарантують правильне застосування правил щодо належності доказів (ст. 179 та ін. ЦПК).

Однією із дій судді є визначення предмета доказування, тобто кола юридичних фактів, від встановлення яких залежить вирішення справи по суті (див. § 2 цієї теми). Особи, які беруть участь у справі, мають подати необхідні докази, що підтверджу­ють ці факти (ст. 60 ЦПК).

Позивач повинен додати до позовної заяви її копії та копії всіх документів, що додаються до неї, відповідно до кількості відпові­дачів і третіх осіб (ст. 120 ЦПК). Відповідач подає суду докази, які обґрунтовують заперечення проти позову (ст. 128 ЦПК) і заявляє клопотання про витребування доказів (п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 5 березня 1977 р. № 1 «Про підготовку цивільних справ до судового розгляду»).

Належність доказів може перевірятися і в попередньому судовому засіданні, в якому може вирішуватись питання щодо достатності доказів (ст. 130 ЦПК).

Суду України від 21 грудня 1990 р. № 9 «Про практику застосу­вання судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» суд має право доручити збирання доказів за межами своєї територіальної підсудності відповідному суду.

Отже, можна дійти висновку, що належність доказів — озна­ка, яка свідчить про взаємозв'язок доказів із обставинами, які належить встановити.

Належними є докази, які подаються і можуть підтвердити або спростувати факти предмета доказування.

Ряд авторів обмежується включенням до предмета доказуван­ня лише фактів матеріально-правового характеру.

Інші пропонують ширше тлумачення предмета доказування, вважаючи, що доказуванню також підлягають доказові факти. Так, факт перебування фізичної особи у певні строки в конкретному місці виключає вчинення нею будь-яких дій у іншому місці.

Як правило, доказові факти мають опосередковане відно­шення до спору, що розглядається, але мають значення у справі (ст. 57 ЦПК).

Також є спірним питання про те, чи входять процесуально- правові факти до предмета доказування. Процесуально-правові факти входять до предмета доказування, якщо вони суттєво впливають на просування цивільної справи (наприклад, факти, з якими пов'язане виникнення права на пред'явлення позову, зупинення або закриття провадження у справі тощо). Тому уявляється переконливою позиція авторів, які включають про­цесуальні факти до предмета доказування.

Пізнанню підлягають факти, які встановлюються судом для здійснення виховних і превентивних функцій. Ці факти необхідні для винесення окремих ухвал (ст. 211 ЦПК).

Правильне визначення кола фактів і обставин, які необхід­но встановити у справі, має велике значення для відповідного спрямування доказування.

Так, при вирішенні спорів про стягнення аліментів із повноліт­ніх дітей на утримання батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги, потрібне з'ясування можливості одержання утримання від інших дітей, до яких не пред'явлено позову про стягнення аліментів, дружини, чоловіка та своїх батьків (ст. 205 СК) та дослідження доказів, які підтверджують ці факти.

При вирішенні спорів щодо стягнення аліментів на утримання неповнолітні* дітей з батьків (ст. 180 СК) факти матеріального становища одержувача значення не мають, але при визначенні розміру аліментів суд враховує, зокрема, матеріальне становище дитини (ст. 182 СК).

Згідно зі ст. ст. 1270, 1272 ЦК факти, які свідчать про поважні причини пропуску строків для прийняття спадщини, підлягають встановленню судом, і належними вважатимуться всі дані, що підтверджують ці факти.

Навпаки, у ст. 1281 ЦК указано, що факти, які засвідчують поважні причини пропуску шестимісячного (або річного) строку для пред'явлення вимог кредиторами спадкодавця до спадкоєм­ців, не мають значення (тобто ие є належними).

У деяких випадках диспозиція норм матеріального права ие містить точного переліку належних фактів, і суди мають зверта­тися до постанов Пленуму Верховного Суду України.

Вирішуючи спір між оатьками, які проживають окремо, про те, з ким із них і хто саме з дітей залишається, суд, виходячи з рівності прав та обов'язків батька і матері щодо своїх дітей, має ухвалити рішення, яке відповідало б інтересам неповнолітніх. При цьому суд враховує, хто з батьків виявляє більшу увагу до дітей і турботу про них, їхній вік і прихильність до кожного з батьків, особисті якості батьків, можливість створення належних умов для виховання, маючи на увазі, що перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дітей (п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду к України від 12 червня 1998 р. № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України»).

Третьою ознакою судових доказів є тс, що вони становлять собою фактичні дані, що стосуються справи, отримані судом із додержанням процесуального порядку, встановленого законом.

Цивільна процесуальна форма використання доказів полягає в тому, що як засоби доказування можуть використовуватись джерела, передбачені ЦПК; докази ви являються, збираються, фіксуються, досліджуються в порядку, який регламентований законом і становить собою систему взаємопов'язаних вимог від моменту виявлення доказу до його оцінки.

Допустимість доказів — важлива ознака у визначенні поняття доказів. У цивільному процесі є обмеження, пов'язані з тим, що деякі дані, які мають значення для справи, можна одержувати за допомогою заздалегідь передбачених нормами права доказів (ст. 57 ЦПК).

У нормах цивільного процесуального і господарського-процесуального права поняття допустимості сформульоване ідентично: обставини справи, які за законом мають бути підтверджені пев­ними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ст. 59 ЦПК, ст. 34 ГГІК).

Допустимість судових доказів необхідно розглядати в широкому та вузькому значенні. Допустимість доказів у широкому значенні означає, що будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встанов­лює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, можуть бути одержані на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідки, пока­зань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема, звуко- і відеозаписів, висновків експертів (ч. 2 ст. 57 ЦПК).

Допустимість у вузькому значенні конкретизується в нормах матеріального права. Так, у ст. 218 ЦК указано, що недодер­жання сторонами письмової форми нравочину тягне незаконність рішення суду, що ґрунтується на свідченнях свідків.

Ряд авторів вважає, що допустимість доказів передбачає лише додержання певних форм правочинів.

Інші вважають, іцо допустимість доказів характерна також при встановленні фактів, покладених у основу й інших пра­вовідносин, адже щодо деяких категорій цивільних справ суду доводиться встановлювати обставини за допомогою передбачених у законі доказів, проте без виключення інших доказів.

Наприклад, при розгляді справ, пов'язаних із вирішенням спорів батьків щодо виховання дитини, необхідне одержання рішення органу опіки і піклування, постановлене на підставі вивчення умов життя батьків, їх ставлення до дитини, інших обставин, які мають істотне значення (ст. 158 СК, п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України»). Однак особливе значення допустимість доказів має для встановлення дійсності ряду правочииів.

Стаття 205 ЦК передбачає усну й письмову форму правочинів. У письмовій формі необхідно здійснювати: 1) правочини між юридичними особами; 2) правочини між фізичною і юридичною особою, крім правочииів, передбачених ч. 1 ст. 206 ЦК; 3) пра­вочини фізичних осіб між собою на суму, що в 20 і більше разів перевищує розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених ч. 1 ст. 206 ЦК; 4) інші правочини, щодо яких установлена письмова форма.

Залежно від наслідків недотримання письмової форми пра­вочини класифікуються на 2 групи:

1) правочини, для яких установлена письмова форма, пору­шення якої тягне наслідки у вигляді неможливості обґрунтування рішення суду свідченнями свідків (ч. ч. З, 4 ст. 719, ст. 811, ч. 2 ст. 828, ч. 2 ст. 909, ч. 1 ст. 930, ч. 1 ст. 937, ч. 1 ст. 981, ч. 1 Ст. 1031, ч. 1 ст. 1047, ч. 1 ст. 1055, ч. 1 ст. 1059, ч. 2 ст. 1107, ч. 1 ст. 1131 ЦК);

2) правочини, здійснені в письмовій формі, що вимагають нотаріального посвідчення (ч. 1 ст. 577, ст. 657, ч. 2 ст. 719, ч. 2 ст. 793, ч. 2 ст. 799, ч. 2 ст. 1031, ч. 3 ст. 1247 ЦК). Недодер­жання нотаріальної форми правочину тягне ие лише заборону посилатися на докази, які ие відповідають формі правочину, а й нікчемність правочину.

Ряд правочинів потребує не лише відповідної форми, а й дер­жавної реєстрації. Такі правочини вважаються вчиненим з моменту їх державної реєстрації (ч. 1 ст. 210 ЦК). До таких належать правочини, вказані в ст. ст. 182, 577, 657, ч. 2 ст. 732, ч. 2 ст. 745, ч. 2 ст. 1031 ЦК). Недодержання вимоги щодо державної реєст­рації правочипу тягпе його нікчемність, адже державна реєстрація є єдиним доказом існування зареєстрованого права.

Останньою ознакою доказів є тс, що судові докази як факти реальної дійсності встановлюються за допомогою визначених у законі засобів доказування (ч. 2 ст. 57 ЦПК). Вони можуть містити різну інформацію, однак доказами стануть лише ті дані, які належить встановити у справі.

Фактичні дані, отримані засобами, не вказаними у ч. 2 ст. 57 ЦПК, не можуть бути судовими доказами. Також не можуть бути доказами фактичні дані, отримані з порушенням процедури судового розгляду.

Аналіз вищевказаних ознак дає можливість дійти висновку, що судові докази — єдине поняття. Лише взаємозв'язок фак­тичних даних і засобів доказування утворює судовий доказ, де фактичні дані є змістом судових доказів, а засоби доказування — формою судових доказів.