Глава 8 Доказування і докази в цивільному процесі України

§ 1. Поняттясудового доказування

Судове доказування в цивільному процесі України становить собою урегульовану нормами цивільного процесуального права розумову й процесуальну діяльність суб'єктів доказування, яка спрямована на встановлення фактів (обставин), що мають значення для справи, і яка складається із збирання, подання, дослідження (перевірки) та оцінки судових доказів.

Розумова діяльність є внутрішнім аспектом судового до­казування, що здійснюється в межах процесуальної форми, а процесуальна — його зовнішнім аспектом, що регламентується процесуальними нормами, які регулюють увесь процес доказової діяльності.

У процесуальній літературі можна виокремити дві точки зору на судове доказування.

Згідно з думкою А. Клейнмана, із судового доказування необ­хідно виключати оцінку доказів, а також процесуальну діяльність, суду зі збирання і дослідження доказів, зводячи судове доказу­вання до доказової діяльності осіб, які беруть участь у справі.

К. Юдельсон вважав, що суд є суб'єктом доказування фактів, покладених у основу рішення, і суб'єктом обов'язку з доказування. Цієї позиції дотримувались В. Семенов, А. Добровольський, які вважали, що суд збирає докази в силу прямої вказівки цивільного процесуального закону, а виключення дослідження, перевірки, оцін­ки доказів означає вихолощування змісту судового доказування.

Нині з урахуванням зміни суті принципу змагальності й пра­вових норм, що гарантують цей принцип, необхідно вказати, що ЦПК (ст. 137) цілковито не усунув суд із суб'єктів доказування. При вирішенні цивільних справ треба виходити із поданих сто­ронами доказів (ст. 60 ЦПК). Поряд із цим у разі, коли сторо­ни та інші особи, що беруть участь у справі, не в змозі зібрати докази, а без них правильно вирішити справу неможливо — за їх клопотанням суд вживає заходів щодо витребування таких доказів (п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»).

Крім того, суд, як і раніше, визначає предмет доказування, розподіляє предмет доказування, вживає заходів щодо забезпе­чення доказів, виконує судові доручення, тобто сприяє у збиранні доказів у справі.

§ 2. Предмет доказування

Під предметом доказування розуміється коло юридичних фак­тів, від встановлення яких залежить вирішення справи по суті, зокрема факти обґрунтування позову і заперечень проти нього.

Юридичні факти (обставини) класифікуються, виходячи з низки ознак. Залежно від волі суб'єктів юридичні факти поді­ляються на події та дії, однак події не можуть розглядатися як факти, що безпосередньо породжують цивільні процесуальні правовідносини, вони стають приводом до вчинення дій особами, внаслідок чого і виникає процесуальне відношення.

Якщо виходити із відповідності тих або інших дій закону, то їх можна поділяти надії правомірні, тобто такі, що відповідають нормам процесуального права, та неправомірні, тобто заборонені нормою права.

Із точки зору впливу па права й обов'язки сторін юридичні факти можна поділяти на: 1) такі, що породжують права й обов'язки; 2) такі, що припиняють права й обов'язки; 3) такі, що змінюють права й обов'язки; 4) такі, що перешкоджають виникненню прав і обов'язків.

До предмета доказування входять факти (обставини) матеріаль­но-правового та процесуально-правового характеру, доказові факти, якщо вони мають значення для справи. До перших із них належать події і дії, які покладено в обґрунтування вимог і запере­чень сторін (ст. 60 ЦПК). Другі входять до предмета доказування у разі впливу на просування цивільної справи (ст. ст. 119, 201, 202, 205 та ін. ЦПК).

Визначення предмета доказування починається на стадіях від­криття провадження у справі і провадження у справі до судового розгляду (ст. ст. 119, 130 ЦПК). При цьому сторони як найбільш заінтересовані у вирішенні справи суб'єкти процесу вказують суду на обставини, покладені в обґрунтування їх вимог і заперечень. Якщо в сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, вини­кають труднощі щодо отримання доказів, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази (ст. 137 ЦПК).

У ст. 60 ЦПК прямо не вказано, чи зобов'язані доказувати суттєві для справи обставини інші, крім сторін, особи, які бе­руть участь у справі, однак це правило поширюється на всіх заінтересованих учасників процесу. Третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, доказує ті обставини, які обґрунтовують вимоги (ст. 34 ЦПК). Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, має доказувати обставини, що впливають на її відносини зі стороною в процесі (ст. ст. 35, 36 ЦПК). Це правило також поширюється на пред­ставників сторін і третіх осіб (ст. 44 ЦПК). Уповноважений Вер­ховної" Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи, які звернулися до суду із заявою про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів, зобов'язані доказати обставини, покладені в обгрунтування поданої ними заяви (ст. 45 ЦПК). Якщо органи та інші особи, вказані в ст. 45 ЦПК, які вступили у вже розпочатий процес, ви­носять на обговорення суду які-небудь нові обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, вони зобов'язані підтверджувати їх відповідними доказами (ст. 46 ЦПК).

Деякі обставини не входять до предмета доказування, хоча без їх встановлення неможливе правильне вирішення справи. Із цього випливає, що предмет судового пізнання це співпадає з предметом доказування. До предмета судового доказування не входять і такі обставини, які доказувати не потрібно з огляду на їх визнання, загальновідомість, преюдиційність.

Першою підставою звільнення від доказування є визнання обставини. Відповідно до ч. 1 ст. 61 ЦПК визнання стороною та іншими особами, які беруть участь у справі, обставин, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, звільняє іншу сторону від необхідності доказування цих обставин.

Визнання обставин є приватним і неабсолютним випадком звільнення від доказування. Неабсолютний характер означених обставин обумовлений розсудом суду. Якщо в суду є підстави вважати, що визнання зроблено під впливом погрози, насильс­тва, введення в оману або зроблено з мстою приховання дійсних обставин справи, воно не повинно ним прийматися.

Другою підставою звільнення від доказування є загальнові­домість обставин (ч. 2 ст. 61 ЦПК). Загальновідомі обставини, визнані як такі судом, не потребують доказування. Загальнові­домість обставин може бути визнана судом лише за наявності двох умов: об'єктивної — відомість обставин широкому колу осіб, суб'єктивної — відомість обставин суду. Про визнан­ня обставини загальновідомою суд вказує у рішенні у справі (ст. 215 ЦПК).

Третьою підставою звільнення від доказування є преюдицій­ність обставини, існування або не існування якої встановлено судовим рішенням, що набрало законної сили у цивільній, гос­подарській або адміністративній справі.

_

Ці обставини не доказуються при гозгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (ч. 3 ст. 61 ЦПК).

Стосовно ж обставин, встановлених вироком, що набрав законної сили, у кримінальній справі чи постановою суду в справі про адміністративне правопорушення, і таких, що мають значення для цивільної справи, то для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, щодо якої ухвалено вирок чи постанову суду, обов'язковою є лише та частина, яка стосувалась питань: чи мали місце ці дії, чи вони вчинені цією особою. Лише ці обставини не потребують нового підтвердження і не входять до предмета доказування (ч. 4 ст. 61 ЦПК).

У галузях права існують презумпції, які чинять вплив на обов'язок сторін щодо доказування. Не потребують доказування при розгляді справи обставини, які згідно із законом вважають­ся встановленими, тобто законні презумпції. Використовуючи презумпцію, суд вправі визнати істинним існування певної обставини, не вимагаючи від сторони, яка на неї посилається, доказування. Презумпції закріплені в ряді статей ЦК. У ст. 1166 ЦК вказано, що особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини; в ст. 1187 ЦК вказано, що особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непере­борної сили або умислу потерпілого.

Доказові презумпції наявні й у галузі сімейного права. Згідно зі ст. 60 СК кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індиві­дуального користування, є об'єктом права спільної сумісної влас­ності подружжя. У ст. 122 СК указано, що дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя.

У законодавчих актах указується, як правило, процесуальне значення презумпції, яке полягає в тому, що сторона, яка поси­лається на презумпцію, звільняється від доказування припустимої (такої, що презюмується) обставини.