§ 5. Галузеві принципи

Принцип диспозитивності. Як зазначалося, принцип диспозитивності є одним із міжгалузевих принципів, тобто принципів, властивих кільком галузям права. Принцип диспозитивності — це передбачена нормами об'єктивного права можливість особи розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами або лише процесу­альними правами в межах, установлених законом. Принцип диспозитивності означає також можливість осіб, з ініціативи яких може бути відкрито провадження у справі, визначати матеріальні й процесуальні межі судового захисту.

Безпосередньо цей принцип закріплений у ст. 11 ЦПК.

У літературі висловлено припущення, що принцип диспози­тивності треба розуміти як право (свободу) сторін розпоряджати­ся своїми матеріальними та процесуальними правами за активної допомоги суду, прокуратури і компетентних органів державного управління в сукупності з контролем суду за розпорядчими діями сторін. Із наведеним положенням не можна цілковито погодитись. Право розпоряджання своїми матеріальними і проце­суальними правами мають не лише сторони, а й треті особи, які заявляють самостійні вимоги стосовно предмета спору, законні представники у випадках, передбачених СК (ч. 1 ст. 179); заяв­ник, боржнику наказному провадженні. Право розпоряджатися своїми процесуальними правами мають суд, представники, треті особи, які не заявляють самостійних вимог стосовно предмета спору, прокурор, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самовряду­вання, фізичні та юридичні особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (ст. ст. 45, 46 ЦПК). Право розпоряджатися своїми процесуальними правами мають також інші учасники процесу: свідок (ст. 63 Конституції, ч. 4 ст. 50 ЦПК, ст. 52 ЦПК), експерт (ст. 53 ЦПК), спеціаліст (ст. 54 ЦПК), перекладач (ст. 55 ЦПК). можливість розпоряджатися своїми процесуальними правами. Так, І. Поляков вважає, що принципом диспозитивності є ідея, що здобула закріплення в нормах цивільного процесуального права, відповідно до якої особи, що беруть участі» у справі, можуть віль­но здійснювати свої процесуальні права та розпоряджатися ними, впливаючи на просування процесу, для досягнення цілей, які від­повідні особи ставлять перед собою у конкретній цивільній справі. З наведеним міркуванням не можна погодитись, адже І. Поляков включає до поняття диспозитивності лише можливість розпоряджа­тися процесуальними правами. Між тим, як зазначалося, певні особи, які беруть участь у справі, можуть розпоряджатися не лише своїми процесуальними, а й матеріальними правами, а також визначати межі судового захисту своїх прав. Отже, принцип диспозитивності — не закріплена нормами об'єктивного права можливість особи розпо­ряджатися своїми матеріальними і процесуальними суб'єктивними правами або лише процесуальними правами в межах, установлених законом. Принцип диспозитивності також означає можливість осіб, з ініціативи яких може бути відкрите провадження у справі, визначати матеріальні та процесуальні межі судового захисту.

Зміст принципу диспозитивності і межі його дії, як буде по­казано, різні залежно від процесуального становища учасників цивільного процесу.

Принцип диспозитивності притаманний усім видам провадження в цивільному процесі. Найбільше він виражений у позовному про­вадженні. Водночас він притаманний і наказному, і окремому про­вадженню. Цей принцип, як пише А. Боннер, визначає просування процесу в справі, перехід його від однієї стадії до іншої. М. Гуринч зазначає, що принцип диспозитивності виражає рушійне начало в цивільному судочинстві. Рушійне начало принципу диспозитивності у цивільному судочинстві виражено в тому, що в ньому визначений механізм виникнення, розвитку і закінчення цивільного процесу.

Деякі автори вважають, що принцип диспозитивності є га­лузевим принципом цивільного процесуального права. Із цим твердженням не можна погодитись. Принцип диспозитивності в цивільному процесуальному праві, як зазначає Н. Чечіна, виявляє зв'язок цивільного процесу з матеріальним правом. Відмінною ознакою цивільних прав є те, що фізичні особи (правильніше сказати — суб'єкти цивільного права) розпоряджаються ними вільно, тобто користуються автономією, яка лише у виняткових випадках обмежується законом. С. Алєксєєв зазначає, що зміст принципу диспозитивності у цивільному процесуальному праві обумовлений змістом однойменного принципу цивільного права. Частина 1 ст. 1 ЦК вказує, що цивільне законодавство регулює особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), за­сновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Таким чином, принцип диспозитивності в цивільному процесуальному праві тісно пов'язаний і обумов­лений однойменним принципом цивільного матеріального права. У зв'язку із цим неправильним є твердження, згідно з яким при­нцип диспозитивності є галузевим принципом цивільного процесу­ального права. Треба зазначити, що Є. Васьковський стверджував, що свобода сторін розпоряджатися правами в процесі є наслідком їх приватноправової автономії.

Принцип диспозитивності й змагальності характерний і для господарського процесуального права. Так, ст. 4-3 ГПК перед­бачає принцип змагальності, а ст. 61 ГПК вказує, що питання про прийняття позовної заяви вирішується суддею.

Принцип диспозитивності і змагальності закріплений і в нор­мах КПК (ст. 16-1). Частина 1 ст. 27 КПК передбачає розгляд справ приватного обвинувачення, до яких належать справи за об­винуваченням у заподіянні умисних легких тілесних ушкоджень (ст. 125 КК), умисних побоїв (ч. 1 ст. 126 КК). Крім того, у кримінальному процесі може бути розглянутий цивільний позов, пред'явлений обвинуваченому, що також є виявом принципу диспозитивності. Отже, принцип диспозитивності слід вважати не галузевим принципом цивільного процесуального права, а міжгалузевим.

Найбільш повний свій вияв принцип диспозитивності здобуває в наданій законом сторонам у позовному провадженні можли­вості розпоряджатися своїми суб'єктивними матеріальними і процесуальними правами. Ці права, як зазначалося, можуть бути спрямовані на відкриття провадження у справі (ст. З ЦПК), на розвиток процесу — право подання апеляційної скарги (ст. 292 ЦПК), право оскарження судових рішень у зв'язку з винят­ковими обставинами (ст. 353 ЦПК) і право подання заяви про перегляд рішень і ухвал у зв'язку з нововиявленими обставинам (ст. 361 ЦПК), право на зміну суб'єктного складу учасників процесу (заміна первісного відповідача належним відповідачем за клопотанням позивача — ч. 1 ст. 33 ЦПК); припинення про­цесу (ст. ст. 17, 174, 175 ЦПК). Треба зазначити, що перелічені повноваження сторін зумовлюють вказані наслідки за наявності відповідної ухвали суду. Найбільш повно принцип диспозитив­ності сторін виражений у ч. 2 і ч. 3 ст. 31 ЦПК, які передбачають право позивача протягом усього часу розгляду справи змінювати підстави або предмет позову, збільшувати або зменшувати розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач вправі визнати позов повністю або частково, пред'явити зустрічний позов. Сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу. Частина 4 ст. 31 ЦПК передбачає право кожної зі сторін вимагати виконання судового рішення в частині, іцо стосується цієї сторони.

Як слушно зазначає В. Тертишников, спроби вичерпно перелі­чити всі статті ЦПК, у яких закріплено принцип диспозитивності, малоперспективні, адже принцип диспозитивності виявляється і здобуває нормативне закріплення на всіх стадіях цивільного процесу і у всіх видах його провадження. Тому варто перелічити основні права сторін, у яких здобуває свій вияв принцип диспо­зитивності. Крім указаних прав, сторони, як і будь-які особи, що беруть участь у справі, мають права, перелічені в ч. 1 ст. 27 ЦПК. Сторони також управі передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, установлених законом Сет. 17 ЦПК). Позивач має право вибору підсудності у випадках, коли закон встановлює альтернативну підсудність (ст. 110 ЦПК). Сторони мають право письмово визначити територіальну підсудність справи, крім справ, для яких установлена виключна підсудність (ст. 112 ЦПК). На стадії судового розгляду, як уже зазначалося, позивач може від­мовитися від позову, а відповідач — визнати позов (ст. 174 ЦПК), сторони можуть також укласти мирову угоду (ст. 175 ЦПК). Сторони та інші особи, що беруть участь у справі, мають право вимагати від суду виправлення описок і арифметичних помилок у судовому рішенні (ст. 219 ЦПК), а також можуть просити суд ухвалити додаткове рішення (ст. 220 ЦПК).

На стадії перегляду судових рішень і ухвал у апеляційному порядку сторона, яка подала апеляційну скаргу, має право допов­нити чи змінити її протягом строку на апеляційне оскарження, а також відкликати скаргу до початку розгляду справи в апеляцій­ному суді, а інша сторона має право визнати апеляційну скаргу обґрунтованою в повному обсязі чи в певній частині (ст. 300 ЦПК). Особа, яка подала апеляційну скаргу, має право визна­чити межі розгляду справи судом апеляційної інстанції.

На стадії перегляду рішень і ухвал у касаційному порядку особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити, змінити її про­тягом строку, передбаченого для касаційного оскарження, а також відкликати її до початку розгляду справи в суді касаційної інстанції або відмовитись від неї до закінчення касаційного провадження (ст. 330 ЦПК). Особа, яка подала касаційну скаргу, має право визначити межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Відповідно до принципу диспозитивності в цивільному про­цесуальному праві треті особи, що заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до закінчення судового розгляду, пред'явивши позов до однієї чи обох сторін. Ці особи мають усі процесуальні права і обов'язки позивача.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог стосовно предмета спору, не є суб'єктами спірного матеріального правовідношення. Вказані особи перебувають у допроцесуальних матеріальних відносинах з однією зі сторін позовного провад­ження. Тому вони не мають прямої матеріальної зацікавленості у вирішенні справи. їх матеріальний інтерес має опосередкований характер, адже рішення у справі може мати для них преюдиційне значення. Оскільки вони не є суб'єктами спірного матеріального правовідношення, їх зацікавленість у вирішенні справи має про­цесуальний характер. Вони захищають не свої суб'єктивні права й інтереси, а суб'єктивні права й інтереси особи, на стороні якої виступають. Тому вони відповідно до принципу диспозитивності мають можливість розпоряджатися лише своїми процесуальними правами в межах, передбачених законом. Треті особи, які не за­являють самостійних вимог стосовно предмета спору, належать до числа осіб, які беруть участь у справі позовного провадження (ч. 1 сті 26 ЦПК) і мають усі відповідні права (ст. 27 ЦПК).

Особами, які беруть участь у справі, є також представники сторін і третіх осіб у справах позовного провадження, а також представники заявника та інших заінтересованих осіб у справах наказного і окремого провадження. Представники, як зазна­чалося, мають право розпоряджатися своїми процесуальними правами в межах, установлених законом, а законні представники у випадку, передбаченому ч. 1 ст. 179 СК, мають право розпо­ряджатися своїми матеріальними правами. Представники мають усі процесуальні права та обов'язки, якими наділені особи, що беруть участь у справі (ст. 27 ЦПК). Представник, що має пов­новаження на ведення справи в суді, як це вказано в ч. 1 і ч. 2 ст. 44 ЦПК, може вчиняти від імені того, кого він представляє, всі процесуальні дії, які вправі вчиняти ця особа. Обмеження повноважень представника на вчинення процесуальної дії має бути обумовлене у виданій йому довіреності: Якщо обмеження повноважень представника не обумовлені в довіреності, то він може вчиняти не лише процесуальні дії, передбачені в ст. 27 ЦПК, а й процесуальні дії, вказані в ст. 31 ЦПК.

До осіб, які беруть участь у справі, належать Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи держав- мої влади, органи місцевого самоврядування, фізичні і юридичні особи, які можуть звертатися із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів і брати участь у цих справах (ч. З ст. 26, ч. 1 ст. 45 ЦПК). Перелічені органи і і особи не є учасниками спірного матеріального правовідношення. Тому вони мають лише процесуальні права, вказані в ст. ст. 27, 46 ЦПК, і відповідно до принципу диспозитивності можуть ними розпоряджатися в межах, установлених законом. Перелічені органи й особи втому випадку, коли вони звернулись до суду в інтересах інших осіб, або в державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду (ч. 1 ст. 46 ЦПК).- Тобто вказані органи і особи, якіцо вони звернуться до суду з позовом про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів (ч. 2 ст. З і ч. 1 ст. 46 ЦПК), можуть не лише вимагати від суду в установленому законом по­рядку відкриття провадження у справі, а й з моменту відкриття провадження мають права позивача, передбачені ст. 31 ЦПК, за винятком права укладати мирову угоду.

Принцип диспозитивності застосовується щодо суду, коли він здійснює розпорядження належними йому процесуальними правами. Так, відповідно до ст. 73 ЦПК суд має право поновлю­вати або продовжувати строк, установлений відповідно законом або судом, за клопотанням сторони або іншої особи у разі його пропущення з поважних причин. Згідно з ч. 5 ст. 267 ЦК суд мас право, якщо він визнає поважними причини пропущення строку позовної давності, захистити порушене право. Відповідно до ст. 82 ЦПК суд своєю ухвалою може відстрочити чи розстрочити оплату судових витрат, зменшити їх розмір, звільнити від їх оплати. Згідно зі ст. 126 ЦПК суддя чи суд вправі постановити ухвалу про об'єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог або про роз'єднання кількох поєднаних у одному провад­женні вимог. Стаття 191 ЦПК передбачає право суду відкласти розгляд справи чи оголосити перерву в її розгляді. Відповідно до ст. 217 ЦПК суд, що ухвалив рішення, може визначити по­рядок його виконання, надати відстрочку або розстрочити ви­конання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні. Відповідно до ст. 219 ЦГІК суд може з власної ініціативи чи за заявою осіб, які беруть участь у справі, виправити допущені в судовому рішенні описки чи арифметичні помилки. Суд, що ухвалив рішення, також має право за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвали­ти додаткове рішення Ст. 220 ЦПК). Суд згідно з принципом диспозитивності може здійснювати й інші права. Так, апеля­ційний сул мас право за заявою особи, яка подала заяву про апеляційне оскарження чи апеляційну скаргу після закінчення строків, передбачених ч. 1 і ч. 2 ст. 294 ЦПК, поновити пропу­щений строк (ч. 3 ст. 294 ЦПК), а суддя касаційної інстанції може поновити строк на касаційне оскарження (ч. 2 ст. 325

ЦПК). Суд першої інстанції розглядає справу в межах заявлених вимог (ч. 1 ст. 11 ЦПК). Частина 1 ст. 303 ЦПК встановлює межі розгляду справи апеляційним судом, ач. 1 ст. 335 ЦПК — межі розгляду справи касаційним судом.

Принцип диспозитивності застосовується й до інших учасників процесу в тому випадку, коли вони розпоряджаються належни­ми їм процесуальними правами. Так, свідок може у визначених законом випадках відмовитись від давання показань (ст. 63 Конституції, ст. 52 та ч. 3 і ч. 4 ст. 180 ЦПК).

Відповідно до ч. 12 ст. 53 ЦПК експерт може відмовитись від давання висновку, якщо подані йому матеріали недостатні для виконання покладених на нього обов'язків.

Згідно з ч. З ст. 55 ЦПК перекладач має право відмовитися від участі в цивільному процесі, якщо він не володіє достатніми знаннями мови, необхідними для перекладу.

Спеціаліст має право відмовитися від участі в цивільному процесі, якщо він не володіє відповідними знаннями та навич­ками (ч. 5 ст. 54 ЦПК).

Як зазначалося, принцип диспозитивності — це закріплена нормами об'єктивного права можливість особи розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними суб'єктивними правами в межах, встановлених законом.

Суб'єктивне право — це конкретне право, що належить певній особі. Суб'єктивне право — це передбачена нормами об'єктивного права міра можливої поведінки правомочного суб'єкта, якій відповідає обов'язок іншої особи або осіб¹. Суб'єктивному ма­теріальному праву може відповідати обов'язок певної особи чи невизначеного кола осіб. Так, суб'єктивному праву кредитора в зобов'язанні відповідає обов'язок боржника належним чином ви­конати зобов'язання (ст. ст. 509, 527 ЦК). Суб'єктивному праву власності конкретної особи відповідає обов'язок невизначеного кола осіб не порушувати його. Процесуальному ж суб'єктивному праву власності завжди відповідає обов'язок певної особи. Так, праву особи на звернення до суду за захистом відповідає обов'язок суду розглянути її заяву про захист порушених, не­визнаних чи оспорюваних прав, свобод або інтересів (ч. 1 ст. 3 ЦПК). Будь-яке суб'єктивне право має свої межі. Так, відповід­но до ч. 1 ст. 174 ЦПК відповідач може визнати гіозов. У тому разі, якщо визнання відповідачем позову суперечить закону чи порушує права, свободи та інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову в прийнятті визнання відповідачем позову й продовжує судовий розгляд (ч. 4 ст. 174 ЦПК). Сторони та­кож, як зазначалося, можуть укласти мирову угоду (ч. 1 ст. 175 ЦПК). Однак якщо умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постанов­ляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди й продовжує судовий розгляд (ч. 5 ст. 175 ЦПК).

Принцип змагальності. Принцип змагальності спрямований на забезпечення сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, широкої можливості в захисті своїх прав, свобод та інте­ресів, а також прав, свобод та інтересів інших осіб. Цей принцип закріплено в п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції і в ст. 10 ЦПК. Як указано в п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції і принцип змагальності сторін полягає в свободі у наданні ними суду своїх доказів і в доведенні передсудом їх переконливості. Принцип змагальності в позовному провадженні обумовлений тим, що в ході провадження у цих справах суд розглядає спори між суб'єктами, які мають протилежні правові інтереси. Як зазначає Н. Чечіна, судове провадження має характер спору (правильніше було б не зазна­чати стосовно позовного провадження), змагання перед судом у доведенні обставин, покладених у основу їх вимог і заперечень. Такий спосіб організації судочинства має назву змагального начала,чи принципу змагальності.

Як зазначає В. Комаров, змагальність у цивільному судо­чинстві грунтується на особистій автономії сторін у цивільному процесі. Варто додати, що правову автономію мають не лише сторони, а й інші особи, які беруть участь у справі, та інші учасники процесу. Однак обсяг правової автономії різний для різних учасників процесу.

Суб'єктами змагальності є особи, які беруть участь у справі. Усі вони мають рівні можливості для користування та розпо­ряджання процесуальними засобами, необхідними для вислов­лювання й обгрунтування власних правових позицій з метою за­хисту суб'єктивних прав та інтересів, що охороняються законом. Наділення сторін рівними процесуальними правами дозволяє їм змагатися перед судом.

Змагальна форма цивільного процесу має певну систему взаємопов'язаних і взаємообумовлених процесуальних повнова­жень, реалізація яких дозволяє, з одного боку, зацікавленим осо­бам обгрунтувати свої вимоги й заперечення, а з іншого — суду встановити об'єктивну істину в цивільній справі.

В. Тсртишников вважає, що принцип змагальності полягає у здійсненні в змагальній формі ініціативи й активності осіб, які беруть участь у справі, та суду при здійсненні прав та виконанні обов'язків із визначення кола обставин, які мають значення для вирішення справи, та зі збирання, дослідження та оцінки доказів, які підтверджують чи спростовують ці обставини.

М. Треушников стверджує, що принцип змагальності харак­теризується такими компонентами:

а) кожна сторона має довести обгрунтування своїх вимог і заперечень, обстоювати свою позицію в суді;

б) суд не може лишатися в становищі безстороннього арбітра, а має за недостатності доказів доповнити їх;

в) наявність змагальної форми цивільного процесу, відповідно до якої не лише надання й дослідження доказів, а й усе цивільне судочинство проходить у формі спору, змагальності сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

2. Магницький, досліджуючи принцип змагальності, визнавав його як першопочатковий принцип цивільного процесу (разом із незалежністю суддів, законністю) на відміну від функціо­нальних принципів (диспозитивність, рівноправ'я). Він дав такс визначення принципу змагальності, згідно з яким сторони та інші особи, які беруть участь у справі, можуть брати участь у цивільному процесі, надавати докази в обгрунтування своїх вимог і заперечень, заявляти клопотання, користатися допомогою суду, який має в доказовій діяльності керівні інструктивні та забезпечувальні повноваження.

3. Шишкін, досліджуючи принцип змагальності, формує 3 основні елементи змагального процесу:

• нейтральний неупереджений суддя;

• обов'язок сторін та інших учасників процесу надавати докази у справі;

• процесуальний формалізм у питаннях доказів і доказування.

Об'єднуючи змагальні й слідчі начала в процесі, він дійшов

висновку, що змагальність як елемент судового механізму захисту прав включає в себе 2 органічно взаємопов'язаних засоби — ініціативу й самодіяльність сторін як приватноправову приводу цивільного судочинства та суддівське керівництво як публічний аспект. При цьому суд досить органічно керує діяльністю учас­ників процесу. На його думку, найбільш раціональним є процес змішаний — змагальний з елементами слідчого.

Саме тому змагальність як демократична процесуальна засада створює максимально прийнятні умови для відшукання істини. Широкі можливості сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, визначати та використовувати докази й засоби доказуван­ня під час провадження у справі за сприяння суду, ідо й стано­вить зміст принципу змагальності, спрямовуються на виконання обов'язку з доказування фактичного складу у справі, на який вони посилаються як на обгрунтування своїх вимог і заперечень, на встановлення дійсних обставин справи.

Відповідно до принципу змагальності ст. 60 ЦПК передбачає, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як па підставу своїх вимог і заперечень, крім ви­падків, встановлених ст. 61 ЦПК. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рі­шення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виник спір. Доказування не може грунтуватися на припущеннях.

Таким чином, під принципом змагальності цивільного процесу треба розуміти становище, за якого на осіб, які беруть участь у справі, покладається обов'язок з доказування обставин, на які вони посилаються для обгрунтування своїх вимог і заперечень. Суд як зазначалося, сприяє особам, які беруть участь у справі, за їх клопотанням у збиранні доказів (ч. 4 ст. 10 і ч. 1 ст. 137 ЦПК). Під час реалізації цього обов'язку діяльність осіб, які беруть участь у справі, набуває характеру змагальності, а її суттю є протистояння. Якщо розглядати цей принцип передусім як обов'язок, то природно, що невиконання його тягне для осіб, що не виконали цього обов'язку, процесуальні санкції у виг­ляді несприятливих наслідків. Водночас принцип змагальності включає в себе і право осіб, які беруть участь у справі, надавати докази, па які вони посилаються в обгрунтування своїх вимог та заперечень, і доказувати ці обставини. Це положення закріплено в ст. 27 ЦПК.

Метою процесуальної доказової діяльності суду, осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників процесу (наприклад, експертів — ст. 53 ЦПК) є встановлення наявності чи відсут­ності обставин, що обґрунтовують вимоги й заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інших обставин, що мають значення для її вирішення. Ця діяльність має здійснюватися у певному встановленому законом порядку.

Принцип змагальності притаманний усім стадіям позовного про­вадження й розгляду певних категорій справ в порядку окремого провадження. Так, згідно зі ст. 119 ЦПК позивач у позовній заяві має викласти, зокрема, зміст позовних вимог, обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги, зазначити докази, що підтверджу­ють кожну обставину тощо. Про відкриття провадження у справі суддя постановляє ухвалу. У цій ухвалі суддя повинен, зокрема, запропонувати відповідачу надати в указаний судом строк письмові заперечення проти позову з посиланням на докази, якими вони обґрунтовуються (п. 5 ч. 4 ст. 122 ЦПК). Відповідач управі не лише подати письмові заперечення, а також пред'явити зустрічний позов до чи під час судового засідання (ст. 123 ЦПК).

На стадії провадження у справі до судового розгляду відпові­дач після отримання копій ухвали про відкриття провадження у справі та позовної заяви вправі подати до суду письмові запе­речення проти позову (ст. 128 ЦПК), а також, як зазначалося, пред'явити зустрічний позов (ст. 123 ЦПК). На цій же стадії суд проводить попереднє судове засідання, якому також притаманна змагальність. У попередньому судовому засіданні, якщо спір не врегульовано до судового розгляду, суд уточнює позовні вимоги чи заперечення проти позову, визначає факти, які необхідно вста­новити для вирішення спору і те, які з них визнаються стороною, а які підлягають доказуванню; з'ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо не­визнаних обставин та встановлює строки їх надання (п. п. 1, 3, 4 ч. 6 ст. 130 ЦПК). Суд також за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про витребування доказів та виклик свідків, про проведення експертизи, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає правову допомогу, або про судові доручення щодо збирання доказів; у невідкладних випадках проводить огляд на місці, огляд пись­мових і речових доказів (гі. п. 5, 6 ч. 6 ст. 130 ЦПК). Сторони зобов'язані подати свої докази чи повідомити про них суд до чи під час попереднього судового засідання (ст. 131 ЦПК). Суд, як зазначалося, має сприяти особам, які беруть участь у справі, у збиранні доказів (ч. 1 ст. 137 ЦПК). У п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції Украї­ни при здійсненні правосуддя» сказано, що при вирішенні цивіль­них справ суд повинен виходити із наданих сторонами доказів. Поряд із цим він може запропонувати позивачу чи відповідачу надати додаткові докази, а у разі, коли сторони не в змозі їх зібрати, а без них правильно вирішити справу неможливо, — за клопотанням сторін сам витребувати такі докази.

Найповніше принцип змагальності проявляється на стадії судового розгляду (ст. ст. 173, 176, 177, 179, 193 ЦПК). Так, згідно з ч. 1 ст. 173 ЦПК розгляд справи по суті починається доповіддю головуючого про зміст заявлених вимог і про визнан­ня сторонами певних обставин під час попереднього судового засідання, після чого з'ясовується, чи підтримує позивач свої вимоги, чи визнає відповідач вимоги позивача і чи не бажають сторони укласти мирову угоду або ж звернутися для вирішення спору до третейського суду. Відповідно до ст. 193 ЦПК у судо­вих дебатах виступають із промовами особи, які беруть участь у справі. У цих промовах можна посилатися лише на обставини і докази, досліджені в судовому засіданні.

Принцип змагальності повною мірою притаманний і стадії перегляду судових рішень та ухвал у апеляційному порядку. Стаття 304 ЦПК встановлює, що справа розглядається апеля­ційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції.

Принцип змагальності застосовується і на стадії перегляду рішень і ухвал у касаційному порядку. Так, відповідно до ст. 333 ЦПК у касаційному порядку справа розглядається колегією у складі 5 суддів. Суддя-доповідач доповідає в необхідному обсязі зміст оскаржуваного рішення суду та доводи касаційної скарги. Сторони та інші особи, що беруть участь у справі, дають свої пояснення. У своїх поясненнях сторони та інші особи, які беруть участь у справі, можуть наводити тільки ті доводи, які стосуються підстав касаційного розгляду справи.

Принцип змагальності, як зазначалося застосовується й при розгляді окремих категорій справ в порядку окремого провад­ження. При розгляді судом справ про обмеження цивільної дієз­датності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності особи (глава 2 розділу IV ЦПК), справ про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності (глава 3 розділу IV ЦПК). Принцип змагальності застосовується й при встановленні ряду юридичних фактів: факту родинних відносин між фізичними особами, перебування фізичної особи на утриманні; каліцтва; реєстрації та розірвання шлюбу, усиновлення; проживання чоловіка і жінки однією сім'єю без шлюбу тощо (ст. 256 ЦПК). У вказаних у ст. 256 ЦПК ви­падках суд розглядає спори не про право, а про факт. Справи, передбачені главою 2 розділу IV ЦПК, суд розглядає за участю заявника, представника органу опіки і піклування. Питання про виклик фізичної особи, стосовно якої розглядається справа про визнання її недієздатною, вирішується в кожному випадку судом із урахуванням стану її здоров'я (ст. 240 ЦПК). Справи, передбачені главою 3 розділу IV ЦПК, суд розглядає за участю заявника, одного чи обох батьків (усиновлювачів) чи піклуваль­ника, а також представників органів опіки та піклування (ст. 244 ЦПК). При розгляді вказаних категорій справ можливий спір не про право, а про психічний чи фізичний стан особи. Тому при розгляді вказаних категорій справ також проявляється принцип змагальності. У зв'язку із цим не можна цілковито погодитись із положенням, встановленим ч. З ст. 235 ЦПК, згідно з яким справи окремого провадження розглядаються із додержанням загальних правил, установлених ЦПК, за винятком положень про змагальність і межі судового розгляду.

Принцип змагальності не застосовується у наказному провад­женні, адже при видачі наказу відсутній спір про право (п. 2 ч. 1 ст. 100 ЦПК).

Як зазначає М. Треушников, принцип змагальності пов'язаний із принципом диспозитивності. Якщо принцип диспозитивності визначає можливості сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, щодо розпорядження об'єктом спору й щодо руху процесу, то принцип змагальності визначає їх можливості й обов'язки щодо доказування підстав заявлених вимог і заперечень. Зв'язок принци­пів диснозитивності й змагальності відзначає В. Тсртишников.

Принцип змагальності пов'язаний із принципом рівності учасників судового процесу перед законом і судом (н. 2 ч. З ст. 12.9 Конституції, ст. 5 ЦПК, ст. 7 Закону «Про судоустрій України»). Цей зв'язок виявляється в тому, що особам, які беруть участь у справі й мають рівне процесуальне становище, повинно бути забезпечено рівні процесуальні можливості доказування тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог ,і заперечень (ч. 1 ст. 27, ст. 60 ЦПК).

Деякі автори вважають, що принцип змагальності так само, як і принцип диспозитивності, є галузевим принципом. Із цим твердженням не можна погодитись. Принцип змагальності закріп­лений, зокрема, у господарському процесуальному праві (ст. 4-3 ГПК) та в кримінально-процесуальному праві (ст. 16-1 КПК). Таким чином, принцип змагальності слід відносити до міжгалузе­вих принципів, а не до галузевих. Водночас треба зазначити, що дія принципу змагальності в цивільному процесуальному праві й у вказаних галузях права має свої особливості та межі.

До міжгалузевих принципів, як зазначалося, належать також принцип забезпечення апеляційного і касаційного оскарження, рі­шення суду, крім випадків, встановлених законом (п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції, ст. 13 ЦПК, ст. 12 Закону «Про судоустрій України») і принцип обов'язковості рішень суду (п. 9 ч. 3 ст. 12.9 Конституції, ст. 14 ЦПК, ст. 11 Закону «Про судоустрій України»),

Принцип забезпечення апеляційного і касаційного оскарження рішень суду. Встановлення принципу забезпечення апеляційного і касаційного оскарження рішень суду відповідає загальноправовим принципам демократизму й законності. Згідно з ч. 2 ст. 6 Закону «Про судоустрій України» для забезпечення все­бічного, повного й об'єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій. У ЦПК (ст. 13) закріплено принцип забез­печення апеляційного і касаційного оскарження судових рішень і міститься розділ V «Перегляд судових рішень», глава 1 якого передбачає стадію перегляду рішень і ухвал у апеляційному порядку. Принцип забезпечення апеляційного і касаційного ос­карження рішень суду спрямований на забезпечення законності та обгрунтованості судових рішень, захисту та охорони прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави Україна, Автономної Республіки Крим, територіальних громад, іноземних держав та інших суб'єктів публічного права. Згідно із цим принципом особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання щодо їх прав та обов'язків, мають право па апеляційне і касаційне оскарження судових рішень і ухвал у порядку, встановленому ЦПК.

У апеляційному порядку оскаржуються рішення й ухвали суду першої інстанції, які не набрали законної сили. У апеляційному порядку можна також оскаржити ухвалу про відмову в прийнят­ті заяви про видачу судового наказу чи ухвалу про скасування судового наказу в наказному провадженні (ст. ст. 100, 106, п. 1 ч. 1 ст. 293 ЦПК).

Подібну думку висловив і В. Аргунов. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції (ч. 1 ст. 304 ЦПК). При розгляді справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє закон­ність та обгрунтованість рішень суду першої інстанції. Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами (ч. 2 ст. 303 ЦПК). Суд апеляційної інстанції може досліджувати нові письмові й речові докази, а також показання свідків, якщо в дослідженні їх було неправомірно відмовлено або неподання їх було зумовлене поважними причинами, а також може досліджувані висновок експерта, якщо цей висновок було досліджено судом пер­шої інстанції з порушенням встановленого порядку. Дослідження доказів судом апеляційної інстанції здійснюється з дотриманням процедури, встановленої главою 4 розділу III ЦПК.

Суд апеляційної інстанції, як зазначає Е. Чернушенко, при перегляді справи розглядає як питання факту, так і питання права, тобто перевіряє як юридичний, так і фактичний бік справи у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

У касаційному порядку оскаржуються рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а ухвалені за результатами апеляційного розгляду, а також ухвали суду першої інстанції, вказані в пунктах 1, 3, 4, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 20, 24, 25, 26, 27, 28, 29 ч. 1 ст. 293 ЦПК, після їх перегляду в апеляційному порядку; ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі (ст. 324 ЦПК).

Судом касаційної інстанції у цивільних справах є Судова пала­та у цивільних справах Верховного Суду України (ч. 2 ст. 48 За­кону «Про судоустрій України»). Конституційний Суд України в своєму Рішенні від 11 грудня 2003 р. № 20-рп/2003 у справі про Касаційний суд України дійшов висновку, що утворення в системі судів загальної юрисдикції Касаційного суду України суперечить ст. ст. 125 і 131 Конституції України, та визнав такими, що не відповідають Конституції України, положення Закону «Про судоустрій України» щодо: утворення в системі судів загальної юрисдикції Касаційного суду (п. З ч. 2 ст. 18); складу Касацій­ного суду, його повноважень, повноважень суддів, статусу голо­ви, заступників голови та президії Касаційного суду (ст. ст. 32, 33, 34, 35, 36, 37); строку утворення і початку здійснення Ка­саційним судом повноважень щодо розгляду справ (підпункт 5 п. З розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення»). Таким чином, судом касаційної інстанції у цивільних справах є Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України. Відповід­но до ст. 335 ЦПК при розгляді справ у касаційному порядку суд перевіряє у межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального або процесуального права й не може встановлювати або (і) вважати доведеними обставини, які не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність чи недос- товірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційна інстанція перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Касаційна інстанція, як випливає з ч. ч. 1, 2 ст. 335 ЦПК, на відміну від апеляційного суду при перегляді справи розглядає лише питання права, а не факту, тобто перевіряє законність су­дових рішень у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

- Принцип обов'язковості рішень суду. Цей принцип, як за­значалося, закріплений у п. 9 ч. З ст. 129 Конституції, в ст; 14 ЦПК і в ст. 11 Закону «Про судоустрій України».

Принцип обов'язковості рішень суду поширюється на рішен­ня суду, які набрали законної сили. Згідно з ч. 1 ст. 14. ЦПК судові рішення, які набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями, посадовими і службовими особами, а також громадянами; вони підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, — і за її межами. Рішен­ня, яке набрало законної сили, має бути виконане зобов'язаними особами добровільно, а в необхідних випадках примусово — ви­конавчими органами.

Компетентні державні органи, органи Автономної Республіки Крим, місцевого самоврядування, організації, посадові особи зобов'язані здійснити певні дії з оформлення та реєстрації прав, установлених рішенням суду, що набрало законної сили. Нап­риклад, на підставі встановленого судом батьківства (ст. 128 СК) чи материнства (ст. 131 СК) органи РАЦСу зобов'язані видати свідоцтво, в якому вказати відповідну особу як батька чи матір дитини. У разі визнання шлюбу недійсним з підстав, передбачених ст. ст. 38 — 41 СК, шлюб є недійсним від дня його державної реєстрації (ст. 44 СК). У такому випадку ограни РАЦСу зобов'язані анулювати актовий запис про реєстрацію шлюбу. Рішення суду, що набрало законної сили, має обов'язкову силу не лише для осіб, які беруть участь у справі, а і для органів та осіб, зазначених у ч. 1 ст. 14 ЦПК, а в певних випадках — і для осіб, які не брали участі у справі. Як наголошується в Коментарі до ЦПК Російської Федерації, межі обов'язковості постанови суду для осіб, які не брали участі у справі, різні залежно від виду й характеру спору, що вирішується судом. Наприклад, рішення суду про визнання права власності за конкретною особою буде обов'язковим для всіх без винятку державних органів, органів місцевого самоврядування, посадових осіб; ухвала суду про відкладення розгляду й призначення часу нового судового засі­дання, крім осіб, які беруть участь у справі, буде обов'язковою для самого суду, його посадових осіб і працівників, а також для осіб, які сприяють правосуддю (за ЦПК України — для інших учасників процесу (ст. 47).

Треба зазначити, що рішення, які набрали законної сили, у спорах щодо абсолютних правовідносин будуть обов'язковими не лише для осіб, які беруть участь у справі, а також для органів та осіб, зазначених у ст. 14 ЦПК, а й для невизначеного кола осіб. Так, рішення суду про визнання права власності за особою, яка здійснила самочинне будівництво (ч. З ст. 376 ЦК), що набрало законної сили, є обов'язковим не лише для органів та осіб, які беруть участь у справі, органів та осіб, зазначених у ст. 14 ЦПК, а й для невизначеного кола осіб. Рішення, яке набрало законної сили, у спорах щодо відносних правовідносин (наприклад, про повернення боргу) буде обов'язковим лише для осіб, які беруть участь у справі, та для органів, що виконують рішення. Згідно з ч. З ст. 14 ЦПК обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням порушуються їхні права, свободи чи інтереси.