Глава з Цивільні процесуальні відносини

§ 1. Поняття цивільних процесуальних правовідносин

У процесі здійснення правосуддя у цивільних справах суд, особи, які беруть участь у справі, та інші учасники цивільного процесу здійснюють велику кількість різних процесуальних дій. Зміст дій вищевказаних суб'єктів, а також порядок їх здійснення регламен­товані нормами цивільного процесуального права, внаслідок чого ці відносини набувають форми правових. Таким чином, цивільні процесуальні правовідносини є засобом реалізації норм цивільного процесуального права, виражають динаміку цивільного процесу. Цим і обумовлена та увага, яка приділяється розробці теорії пра­вовідносин у науці цивільного процесуального права та значення, якого ця тема набуває у вивченні курсу цивільного процесу.

Для вивчення ефективності чинного законодавства не можна обійтися без аналізу теорії цивільних процесуальних правовід­носин, тісно пов'язаної з правотворчою та правозастосовною діяльністю. У процесі такого аналізу вивчаються конкретні правовідносини у їх співвідношенні з нормами права.

У науці цивільного процесуального права існують різні думки з приводу того, що слід розуміти під цивільними процесуальними правовідносинами.

Багато хто із процесуалістів, виходячи з того, що предметом регулювання норм цивільного процесуального права є суспільні відносини, вважає, що цивільні процесуальні правовідносини — це суспільні відносини, врегульовані нормами цивільного про­цесуального права.

Так, В. Мозолін зазначав, що внаслідок правового регулю­вання відбувається не «перетворення» одних відносин на інші, а виникають нові, такі, які раніше не існували, ідеологічні від­носини — правові, які не мають переваг щодо інших відносин, а лише закріплюють їх.

Порівняння означених підходів призводить до висновку, що в їх основу покладено різні погляди на питання про співвідношення правової норми, правових і суспільних відносин.

Проте, називаючи відносини правовими, ми перш за все даємо не змістовну, а функціональну характеристику відносин, тобто вказуємо, що на них мала вплив правова дія.

Це дозволяє констатувати, що цивільні процесуальні пра­вовідносини — цс суспільні відносини, які врегульовані нормами цивільного процесуального права.

Цивільно-процесуальні правовідносини, як і будь-які інші, фіксують коло осіб, на яких поширюється дія правових норм, і закріплюють конкретну поведінку осіб — учасників цивільного процесу, яка має бути чи може бути здійснена, а також права і обов'язки суб'єктів.

Варто звернути особливу увагу на таку конститутивну ознаку цивільних процесуальних відносин, як тс, що вони становлять собою індивідуалізований правовий зв'язок між суб'єктами пра­ва на основі норм права. Лише такою мірою, в якій відповідні особи виступають як носії суб'єктивних прав і обов'язків, вони відносяться до суду як учасники цивільних процесуальних пра­вовідносин.

У теорії цивільного процесуального права, крім поняття цивільних процесуальних правовідносин, довгий час дискутуєть­ся питання про те, скільки правовідносин виникає у конкретній цивільній справі. Дехто з процесуалістів вважає, що в цивільному процесі виникає одне єдине багатосуб'єктне цивільне процесуаль­не правовідношення, яке розвивається під час судової діяльності. Найбільш поширеною є думка, що в цивільному процесі виникає система правовідносин, яка складається з правовідношень «суд- позивач», « суд- відповідач» тощо, що правовідношень у справі стільки, скільки учасників процесу.

Цивільний процес не можна звести лише до цивільних проце­суальних правовідносин. Це - врегульована нормами цивільного процесуального прана діяльність суду, осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників цивільного процесу щодо здійснення правосуддя у цивільних справах, у справах наказного й окремого провадження. Залежно від завдань суб'єкта й цивільних процесу­альних функцій, які ним виконуються, визначаються його проце­суальні права й обов'язки. Сторона взаємодіє із судом з приводу захисту свого права, прокурор — державного інтересу й інтересу окремих громадян, профспілки — громадського інтересу, свідок — із приводу відомих фактів, які необхідні суду для правильного вирішення справи, тощо. Процесуальному праву сторони відпові­дає обов'язок суду і навпаки. Аналогічно кореспондують права та обов'язки суду й прокурора, представника сторони й суду, суду й свідка. Між судом і кожним із цих суб'єктів виникають окремі самостійні цивільні процесуальні правовідносини. При цьому, виникаючи спершу між судом та особою, яка звернулася до суду з вимогою про захист оспорюваного права, вони стають юридичною основою для виникнення процесуальних правовід­носин між судом і відповідачем, судом і третьою особою, судом і свідком тощо. Виникаючи в суді першої інстанції, вони розви­ваються у процесі розгляду й вирішення справи та припиняються з ухваленням та проголошенням рішення. У тому разі, коли рішення суду оскаржується, на подальших стадіях цивільного судочинства виникають нові процесуальні правовідносини між особою, яка оскаржила рішення, судом апеляційної інстанції й судом касаційної інстанції.

Треба також зазначити, ідо цивільні процесуальні правовід­носини можуть виникнути й до відкриття провадження у справі. Так, у ч. ч. 3, 4 ст. 133 ЦПК передбачена можливість забезпечен­ня за заявою зацікавленої особи судом доказів до пред'явлення цією особою позову, а в ч. 4 ст. 151 ЦПК — можливість забез­печення позову до подання позовної заяви з метою запобігання порушенню права інтелектуальної власності. Ці норми дають підстави стверджувати, що процесуальні правовідносини можуть як виникнути без Порушення цивільного процесу, так і припи­нитися без нього (скасування заходів забезпечення позову в разі неподання заявником позовної заяви — ч. 7 ст. 154 ЦПК).

У цивільному судочинстві закріплено дозвільний спосіб пра­вового регулювання відносин, тобто спосіб, за якого в цій сфері відносин дозволено лише те, що прямо закріплено нормативними актами. Водночас у цивільному процесі існує не лише дозвіль­ний спосіб правового регулювання відносин, а й застосовується спосіб дозволів (наприклад ст. 31 ЦПК), тобто для цивільного процесуального права характерний, як зазначалося, імперативно- диспозитивний метод правового регулювання.

Ці характеристики мають не лише значення теоретичних фор­мул, а й практичних аксіом, без яких неможливою є законність судової діяльності¹. У п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 2 грудня 1990 р. № 9 «Про практику застосування, судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» увага судів звертається на необхідність дотримання встановлених правил судочинства, розгляду кожної справи в точній відповідності з законом.

Отже, можна зробити висновок, що цивільні процесуальні відносини — це такі, що виникають на основі норм цивільного процесуального права, індивідуалізовані суспільні зв'язки між судом, що здійснює правосуддя, та учасниками цивільного процесу, які характеризуються наявністю юридичних прав і обов'язків, які забезпечують правильні й швидкі розгляд та вирішення цивільних справ.

Ще точніше сформулювати визначення цивільних процесу­альних правовідносин можна наступним чином: цивільні проце­суальні правовідносини — це врегульовані нормами цивільного процесуального права суспільні відносини, що виникають між судом, особами, які беруть участь у справі, та іншими учасника­ми цивільного процесу в зв'язку з їх діяльністю із забезпечення правосуддя в цивільних справах, у справах наказного та окремого провадження.

Таким чином, цивільні процесуальні правовідносини характе­ризуються такими ознаками: виникають на основі норм цивіль­ного процесуального права внаслідок їх реалізації; існують між учасниками суспільних відносин — між судом та іншими учас­никами процесу в зв'язку зі здійсненням правосуддя у цивільних справах, у справах наказного й окремого провадження, юридич­но закріплюють взаємну поведінку вказаних суб'єктів через їх суб'єктивні цивільні процесуальні права та обов'язки; реалізація суб'єктивних цивільних прав і виконання суб'єктивних обов'язків забезпечується методами правового впливу — санкціями цивіль­ного процесуального права.

Крім того, цивільним процесуальним правовідносинам прита­манні такі особливості, як відносність, двосторонність, систем­ність та обов'язкова правова форма.

Процесуальні правовідносини є відносними, якщо за основу поділу береться спосіб конкретизації зобов'язаних осіб. У від­носних правовідносинах конкретно визначені як правомочні, так і зобов'язані суб'єкти.

Цивільні процесуальні правовідносини завжди виступають у правовій формі, поза якою існувати не можуть. Правова форма процесуальних відносин — не лише спосіб їх фіксації та за­кріплення, а й невід'ємна їх складова. Невід'ємність цивільних процесуальних правовідносин визначається тим, що будь-які з процесуальних відносин виникають із дій суду та осіб, які беруть участь у справі, що здійснюються за правилами процесуального закону. Кожна процесуальна дія особи, яка бере участь у справі, має бути дозволена законом. Дія чи бездіяльність, не дозволені законом, породжують негативні правові наслідки для особи, яка їх вчинила. Так, якщо позивач відповідно до ухвали суду в установлений строк не виконає вимоги щодо дотримання форми та змісту позовної заяви і подання копій позовної заяви та доку­ментів, що до неї додаються, чи не сплатить судовий збір або не оплатить витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгля­ду справи, позовна заява вважається неподаною і повертається позивачу (ч. 2 ст. 121 ЦІ1К); або якщо заява про апеляційне оскарження чи апеляційна скарга подані після закінчення встановлених строків, то вони залишаються без розгляду, якщо апеляційний су за заявою особи, яка їх подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала (ч. 3 с. 294 ЦПК). Процесуальні дії тягнуть правові наслідки не лише для суду. а й впливають на процесуальне становище кожного учасника справи, їм обов'язково надається правова форма.

Наступною особливістю процесуальних правовідносин є їх системність. Цивільні процесуальні відносини складаються і видозмінюються піл час судової діяльності згідно з її стадіями, утворюючи систему.

Система цивільних правовідносин індивідуальна та самостійна для кожної справи. Вона перебуває в постійному русі залежно від ходу процесу, стадії провадження, кількості суб'єкті беруть участь у процесі.

Будь-яке окремо взяте процесуальне відношення — це елемент (складова) системи цивільних процесуальних відносин, які визначають розвиток процесуальних дій у процесі розгляду та вирішення цивільних справ.

Основою єдності системи цивільних процесуальних відносин є предмет судової діяльності — спірне матеріально-правове відношення. Матеріально-правове відношення визначає можливість та необхідність виникнення процесуального відношення (хоча й не кожного) та системи в цілому, адже процесуальне відношені виникає, як правило, в зв'язку з необхідністю вирішення цивільної справи, в основі якої лежить матеріальне правовідношення.

Система відносин — це самостійна група якісно однорідних суспільних відносин, що характеризуються неповторними індивідуальними ознаками.

Також треба відзначити той факт, що цивільні процесуальні правовідносини завжди є:

• двосторонніми, тобто у процесуальних правовідносинах обидві сторони мають права й обов'язки одна стосовно одної

• двосуб'єктними. На відміну від цивільного права, в якому відносини можуть бути й багатосуб'єктними (наприклад із договору страхування на користь третьої особи ст. 985 ЦК) у цивільному процесі правовідносини завжди складаються між двома суб'єктами: судом та іншими учасниками процесу.

Істотну допомогу в розумінні суті цивільних процесуальних правовідносин може надати їх порівняння з матеріальними правовідносинами, наприклад з цивільними. Загалом цивільні процесуальні правовідносини здійснюють суттєвий вплив на формування процесуальних інститутів (наприклад, цивільно- правовий режим деяких видів власності (нерухомості) обумовлює наявність у цивільному процесі таких інститутів, як виключна підсудність (ст. 114 ЦПК); припинення зобов'язання смертю фізичної особи за умови нерозривного зв'язку зобов'язання з особою померлого (ст. 608 ЦК) обумовлює наявність у ЦПК відповідної підстави для припинення провадження у справі (п. 6 ч. 1 ст. 205 ЦПК). Проте між цивільними процесуальними й матеріальними правовідносинами є чимало відмінностей:

1. Як уже зазначалося, у цивільному процесі правовідносини завжди двосуб'єктні. Хоча дехто з учених не згоден із такою думкою, наводячи як аргумент інститут співучасті в цивільному процесі. Із таким доводом не можна погодитись, адже безпосе­редніх відносин між співучасниками не виникає.

Кожен із співпозивачів чи співвідповідачів діє в цивільному процесі самостійно (сг. 32 ЦПК). Цивільні процесуальні пра­вовідносини, як зазначалося, завжди є двосторонніми, тобто обидві сторони мають права й обов'язкам одна стосовно одної. У цивільному ж праві відносини можуть бути односторонні­ми — одна сторона має суб'єктивні права, які кореспондують обов'язкам іншої сторони, наприклад, зобов'язання із договору позички в тому випадку, коли він є реальним (ч. 1 ст. 827 ЦК), або з договору довічного утримання (догляду) (ст. 744 ЦК).

2. Цивільним правовідносинам притаманна така особливість, як рівність суб'єктів. У цивільних процесуальних правовідносинах може йтися тільки про рівність осіб, які беруть участь у справі, а не про рівність суду та інших учасників правовідносин.

3. Системність цивільних процесуальних правовідносин, про яку йшлося вище, не притаманна цивільним правовідносинам.

4. У цивільних процесуальних правовідносинах обов'язковим їх суб'єктом завжди є суд.

5. Цивільним правовідносинам можуть передувати фактичні відносини. Наприклад, відповідно до ст. 19 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р. «Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним матерям, посилення охорони материнства і дитинства, про встановлення почесного звання "Мати-героїня" лише зареєстрований шлюб породжував права й обов'язки подружжя. Тому, якщо чоловік і жінка перебували у фактичних шлюбних відносинах, то між ними не виникали сімейні правовідносини. Це положення діяло до набрання чинності СК 1 січня 2004 р. Стали 74 СК поширила правовий режим спільної сумісної власності подружжя на майно, придбане фактичним подружжям за час спільного проживання, а ст. 91 СК поширила положення про взаємне утримання подружжя на фактичне подружжя, яке довгий час проживало однією сім'єю.

Таким чином, після набрання чинності СК відносини між чоло ком та жінкою, які не перебувають між собою в зареєстровано шлюбі, стали не лише фактичними, а й правовими.

Стаття 20 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 лип 1944 р. скасувала існуюче право звернення матері до суду позовом щодо встановлення батьківства й стягнення аліментів на утримання дитини, народженої від особи, з якою жінка перебуває в зареєстрованому шлюбі. Фактичний батько дитин що народилася після 8 липня 1944 р., міг перебувати з нею фактичних відносинах, піклуватися про неї, давати кошти на її утримання. Однак правових відносин між ними не існувало. І лише після набрання чинності Основами законодавства СРСР і союзних республік про шлюб і сім'ю з 1 жовтня 1968 р., ст. -16 якого передбачала можливість встановлення батьківства у разі наро ження дитини в незареєстрованому шлюбі як у реєстраційному так і в судовому порядку. Ст. 53 КпШС 1969 р., врегульовуючи це питання, відтворювала положення ст. 16 Основ законодавста СРСР і союзних республік про шлюб та сім'ю. Відносини між батьком та дитиною, народженою в незареєстрованому шлюбі могли бути не лише фактичними, а і юридичними.