§ 5. Ухвалення судового рішення

Ухвалення судового рішення — найвідповідальніший момент у діяльності суду, який розглядає справу: у ній частині судового засідання підбивається підсумок усього судового розгляду.

Судове рішення як процесуальний акт — документ, який фіксує висновок суду як акт судової влади, в якому здобуває відображення та завершення процес застосування судом норм матеріального і процесуального права при вирішенні цивільних справ. Судове рішення як процесуальний документ дає змогу вищестоящим судам за необхідності перевірити його з точки зору законності та обґрунтованості, а також формувати судову практику, аналіз якої дозволяє зробити висновок щодо стану законності та якості законів, що застосовуються судами.

Пленум Верховного Суду України у постанові від 29 грудня 1976 р. № «Про судове рішення» (п. 1) вказав, що судове рішення є найважливішим актом правосуддя, покликаним забез­печити захист гарантованих Конституцією України прав та свобод людини, правопорядку і здійснення проголошеного Конституцією принципу верховенства права.

Рішенням суду від імені України ліквідується спір між сто­ронами, вирішується питання про захист порушених, невизна­них або оспорюваних прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 1, ч. 1 ст. 209 ЦПК).

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і запере­чення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні обставини, що мають значення для вирішення справи та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову (ст. 214 ЦПК).

У нарадчій кімнаті відбувається остаточна оцінка доказів. Правильна оцінка доказів судом має першочергове значення для ухвалення судом законного чи обгрунтованого рішення у цивільній справі (ст. ст. 212, 213 ЦПК).

Оцінка доказів здійснюється не тільки у нарадчій кімнаті при ухваленні рішення. Уже на стадії відкриття провадження у справі (ст. ст 119, 122 ЦПК) і па стадії провадження у справі до судовою розгляду (ст. 130 ЦПК) суддя оцінює докази. Оцінка доказів відбувається і н процесі їх дослідження в судовому за­сіданні. Суб'єктами оцінки є особи, які беруть участь у справі, проте їх оцінка, що озвучується в судових дебатах, не має таких правових наслідків і безпосереднього впливу на характер рішен­ня, як оцінка доказів судом.

Оцінка доказів може бути рекомендавчою і владною залежно від того, хто із суб'єктів доказування оцінює докази.

Рекомендавчий характер має оцінка, що дається особами, які беруть участь у справі. Рекомендавчий характер має оцінка доказів, що містяться у виступах осіб, які беруть участь у справі, стосовно розгляду клопотань щодо доручення до справи тих або інших нових доказів. Такий само рекомендавчий характер має оцінка доказів, що містяться, зокрема, в промовах осіб, які беруть участь у справі і виступають у судових дебатах. Значення цієї оцінки полягає в тому, що вона є однією з умов, які забезпечу­ють усебічність оцінки доказів судом із урахуванням думок усіх заінтересованих учасників процесу.

Суд ураховує думки інших учасників процесу, але не зобов'язаний слідувати їм.

Оцінка доказів з боку суду має владний характер, оскільки рішення, в яких відбивається ця оцінка, мають обов'язкову силу (ст. 14 ЦПК).

Оцінка доказів, що дається судом, залежно від рівня пізнання має характер попередньої або остаточної оцінки.

Попередньою називається оцінка доказів, яка дається судом у ході приймання, витребування, дослідження доказів, тобто до виходу до нарадчої кімнати для прийняття рішення. Результати оцінки на цьому етапі виражаються в ухвалах суду про прий­няття доказів як таких, що стосуються справи, або про відмову в прийнятті цих доказів, у задоволенні клопотань тощо.

Остаточною називається оцінка доказів, яка дається лише судом в умовах нарадчої кімнати і є основою для прийняття судового рішення.

Мета оцінки не є довільною, а визначається законом (ст. 212 ЦПК).

Результати оцінки завжди об'єктивно виражаються в здійс­нених (правових) діях. До таких дій належить, зокрема, відоб­раження оцінки доказів у мотивувальній частині рішення (п. 3 ч. 1 ст. 215).

Суд, визнавши під час ухвалення рішення за потрібне з'ясувати будь-яку обставину шляхом повторного допиту свідків або вчинення іншої процесуальної дії, не ухвалюючи рішення, постановляє ухвалу про поновлення судового розгляду (ч. 2 ст. 195 ЦПК). Ця процесуальна дія є нічим іншим, як правовим наслідком оцінки доказів.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується всебічному, повному, об'єктивному та безпосеред­ньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення (ч. ч. 1,2 ст. 212 ЦПК). Оцінка доказів має свій зміст, який охоплює визначен­ня належності, допустимості, -достовірності, достатності та взаємозв'язку всієї сукупності доказів (ч. 3 ст. 212 ЦПК).

Оцінка доказів за внутрішнім переконанням гарантується тим, що остаточно проводиться в умовах таємниці нарадчої кімнати (ч. 1 ст. 196 ЦПК), кожен суддя може вільно висловлювати в нарадчій кімнаті свої погляди стосовно цінності доказів.

Вплив у будь-якій формі на суд з метою перешкоджання всебічному, повному і неупередженому розгляду конкретної справи тощо тягне відповідальність згідно із законодавством (ч. ч. 1,5 ст. 14 Закону «Про судоустрій України», ст. 376 КК).

Судове рішення ухвалюється в нарадчій кімнаті, доступ у яку в цей час заборонено для будь-кого, в тому числі й для усіх учасників процесу.

Заборона доступу сторонніх осіб до нарадчої кімнати унемож­ливлює будь-який сторонній вплив на суд у момент ухвалення рішення, що випливає із принципу незалежності суддів і підко­рення їх лише закону (ст. ст. 126, 129 Конституції).

Ухвалення судового рішення — відповідальний момент у діяльності суду, який розглядає справу. У зв'язку із серйозністю і відповідальністю цієї роботи необхідні умови, за яких би увага суддів не відволікалась сторонніми справами.

Під час перебування в нарадчій кімнаті суддя не має права розглядати інші судові справи (ч. 2 ст. 196 ЦПК). Закон не містить відповіді на питання про те, як треба вчинити в тому випадку, коли процес ухвалення рішення вийде за межі робочого дня і надто затягнеться. Очевидно, в такому разі суддя вправі пе­рервати нараду для відпочинку, поновивши її наступного дня.

Рішення суду має містити єдину вироблену в ході обговорення в нарадчій кімнаті думку всіх суддів (якщо справа розглядаєть­ся колегіальним складом). Судове рішення має виступати як одностайна думка всього складу суду. Тому існує заборона на розголошення думок з приводу ходу обговорення і ухвалення рішення в нарадчій кімнаті (ч. З ст. 196 ЦПК).

Після підписання рішення суд повертається до зали судового засідання, де головуючий проголошує рішення суду. Рішення суду проголошується прилюдно, крім випадків, коли розгляд проводився у закритому судовому засіданні (ч. 9 ст. 6, ч. 3 ст. 254 ЦПК, ст. 228 СК).

Рішення суду або його вступна та резолютивна частини прого­лошуються негайно після закінчення судового розгляду. Голову­ючий роз'яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження. У разі проголошення у судовому засіданні тільки вступної та резолютивної частин судового рішення суд повідомляє, коли осо­би, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитись з повним рішенням суду (ч. 1 ст. 218 ЦПК). У виняткових випадках залежно від складності справи скла­дання повного рішення може бути відкладено на строк не біль­ше ніж 5 днів з дня закінчення розгляду справи. Проголошені вступна та резолютивна частини рішення мають бути підписані всім складом суду і приєднані до справи (ч. 3 ст. 209 ЦПК).