§ 3. Судові доручення та надання правової допомоги у справах за участю іноземних осіб

У ході провадження у цивільних справах з іноземним елемен­том у судів може виникнути необхідність вчинення процесуальних дій за межами території своєї держави, зокрема потреба допитати сторону, свідка, вручити повістки особам, які проживають за кордоном, тощо. Тому, оскільки суд може діяти лише на тери­торії своєї держави, вчинення подібного роду процесуальних дій можливе лише шляхом його звернення за сприянням до судових та компетентних органів іншої держави. Таке звернення про на­дання правової допомоги називається судовим дорученням.

У теорії міжнародного цивільного процесу судове доручення визначається як звернення суду однієї держави до суду іншої держави з проханням про виконання на п території процесуаль­них дій, спрямованих на допит свідків, вручення позовної заяви, повістки про виклик до суду, про встановлення місця проживання відповідача тощо.

Процесуальний порядок виконання судових доручень іно­земних судів судами України регулюється нормами ч. 1 і ч. 2 ст. 415 ЦПК.

Суди України виконують передані їм в установленому порядку доручення іноземних судів про проведення окремих процесуальних дій (вручення повісток та інших документів, допит сторін і свід­ків, проведення експертизи і огляду на місці тощо), за винятком випадків, коли: 1) виконання доручення порушувало б суверені­тет України або загрожувало б національній безпеці України; 2) виконання доручення не належить до юрисдикції цього суду;

Виконання доручень іноземних судів про вчинення окремих процесуальних дій проводиться на підставі законів України. На прохання іноземного суду під час виконання доручення про­цесуальні дії можуть вчинятися із застосуванням права іншої держави, якщо таке застосування не суперечить законодавству України та її публічному порядку.

У свою чергу суди України можуть звертатися до іноземних судів з дорученням про виконання окремих процесуальних дій. Порядок зносин судів України з іноземними судами регулюється законами України і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 3 ст. 415 ЦПК).

На сьогодні окремі питання щодо виконання звернень судів України із судовими дорученнями до іноземних судів урегульовані нормами ч. 1 ст. 80 Закону «Про міжнародне приватне право».

Так, якщо при розгляді справи з іноземним елементом у суду виникне необхідність у врученні документів або отриманні до­казів, проведенні окремих процесуальних дій за кордоном, суд може направити відповідне доручення компетентному органу іноземної держави в порядку, встановленому ЦПК або міжна­родним договором України.

Таким чином, норми права щодо виконання судових доручень містяться як у національному законодавстві, так і в міжнародних правових актах (конвенціях, двосторонніх договорах України).

Згідно із загальноприйнятим правилом доручення про надання правової допомоги реалізовуються методами процесуальних проце­дур країни місця виконання. Так, відповідно до ст. 14 Конвенції з питань цивільного процесу орган судової влади, який виконує судове доручення, застосовує у тому, що стосується формальнос­тей, яких належить дотримуватися, законодавство своєї країни.

Проте, якщо компетентний орган запитуючої сторони просить про дотримання особливої форми, таке прохання задовольняється за умови, що зазначена форма не суперечить законодавству тієї сторони, яка запитується.

Відповідно до ст. 9 зазначеної Конвенції судові доручення передаються консулом запитуючої держави органам влади, визна­ченим державою, яка запитується. Ці органи влади направляють консулу документ, що засвідчує виконання судового доручення або роз'яснює причини, з яких виконання його не могло відбу­тися. Усі труднощі, які можуть виникнути при такій передачі, вирішуються дипломатичним шляхом.

Кожна з договірних держав може заявити, повідомивши інші договірні держави, що вона не бажає, щоб судові доручення, що підлягають виконанню на її території, передавались їй дипло­матичним шляхом.

Крім того, питання щодо надання взаємної правової допомоги в межах СНД регулюються нормами Конвенції держав —членів СНД. Згідно з преамбулою Конвенції установи юстиції надають взаємну правову допомогу у цивільних, сімейних та кримінальних справах. Обсяг правової допомоги у цивільних справах включає, зокрема, пересилання та видачу речових доказів, проведення ек­спертизи, допит сторін, свідків, експертів, вручення документів тощо (ст. б Конвенції).

За загальним правилом при наданні правової допомоги суди держав —учасниць Конвенції контактують між собою через свої центральні установи юстиції (ст. 5 Конвенції). Певні вимоги ст. 7 Конвенції установлені до змісту і форми доручення про надання правової допомоги. У дорученні повинні бути зазначені:

1. найменування установи, яка запитується;

2. найменування запитуючої установи;

3. назва справи, щодо якої запитується правова допомога;

4. імена та прізвища сторін, свідків або потерпілих, їх місце проживання або місце перебування, громадянство; для юридич­них осіб — їх найменування і місцезнаходження;

5. за наявності представників вище перелічених осіб — їх імена, прізвища та адреси;

6. зміст доручення, а також інші відомості, необхідні для його виконання.

Доручення має бути підписане і скріплене печаткою запиту­ючої установи.

Відповідно до ст. 14 Конвенції орган судової влади, що ви­конує судове доручення, застосовує законодавство своєї країни, однак у разі, якщо від іноземного суду, що направив доручення (запитуючої держави), надійде прохання про застосування при виконанні доручення процесуальних норм його держави, то такі норми можуть бути застосовані, якщо вони не суперечать зако­нодавству держави, яка запитується.

Аналогічне правило міститься в ст. 9 Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах¹, а також у ряді двосторонніх угод, укладених Україною з інозем­ними державами.

Особливі правила встановлені в ч. 2 ст. 80 Закону "Про міжнародне приватне право» стосовно виконання доручень судів України щодо вручення документів громадянам України, які пос­тійно проживають за кордоном, або одержання від них доказів на території іноземної держави. Такі доручення можуть бути виконані або консульською посадовою особою України відповідно до міжнародних договорів України, або в іншому порядку, що не суперечить законодавству держави перебування.

За загальним правилом виконання судового рішення на тери­торії іноземної держави не дає підстав для стягнення будь-яких зборів або платежів із запитуючої держави за винятком випадків, коли вимагається дотримання особливої форми виконання певних процесуальних дій, пов'язаних із додатковими витратами. У тако­му разі сторона, що запитується, може вимагати відшкодування процесуальних витрат.

Так, у ч. 2 ст. 16 Конвенції з питань цивільного процесу міс­титься правило, згідно з яким за відсутності угоди, яка передба­чає інший порядок, держава, що запитується, має право вимагати від запитуючої держави відшкодування сум, виплачених свідкам, експертам, а також судових витрат, пов'язаних із застосуванням примусових заходів за вказівкою судового виконавця, якщо свідки не з'являться до суду добровільно, а також витрат, що можуть виникнути в зв'язку із застосуванням особливої форми, передбаченої ч. 2 ст. 14 Конвенції.

Отже, в кожному конкретному випадку виникнення необхід­ності виконання судом України судового доручення іноземного судового органу або направлення загальним судом України судового доручення судовому органу іноземної держави треба звертатися до норм міжнародно-правових актів (конвенцій, до­говорів, угод), суб'єктом яких є держава Україна.