Глава 6 Представництво в цивільному процесі

§ 1. Поняттяпредставництва в цивільному процесі

Існування інституту представництва в цивільному процесі відповідає положенню ст. 59 Конституції, яка передбачає право кожного на правову допомогу. Це положення міститься і в ст. 12 ЦПК, згідно з якою право па правову допомогу мають особи, які беруть участь у справі.

У юридичній літературі немає єдиної точки зору щодо по­няття представництва. Одні автори вважають, ідо процесуальне представництво — це правовідношення, в силу якою одна особа (представник) здійснює в суді в межах наданих їй повноважень процесуальні дії від імені та в інтересах іншої особи (яку пред­ставляє) з мстою надання юридичної допомоги при розгляді цивільних справ та здійснення захисту суб'єктивних прав та інтересів, що охороняються законом. Інші автори вважають, що представництво в цивільному процесі — цс процесуальна діяль­ність особи (представника), спрямована на захист суб'єктивних прав та інтересів, що охороняються законом, іншої особи (яку представляють), що бере участь у справі, а також сприяння суду в повному й об'єктивному з'ясуванні обставин справи та в ухваленні законного й обґрунтованого рішення.

У теорії цивільного права також немає єдиної точки зору щодо поняття представництва в цивільному праві. Одні автори вважа­ють, що представництво в цивільному праві — це правовідношен­ня, в силу якого правочини та інші юридичні дії представника, вчинені ним на підставі й у межах наявних у нього повноважень від імені іншої особи (яку він представляє), породжують, зміню­ють або припиняють права та обов'язки безпосередньо у особи, яку він представляє. Інші автори розглядають представництво в цивільному праві як діяльність однієї особи (представника) від імені іншої особи (яку він представляє) на підставі наявних повноважень, що створює, змінює й припиняє права й обов'язки безпосередньо у особи, яку представляють. Автори, які стверджують, що представництво в цивільному процесі — це правовідношення, не дають відповіді на питання, яке ж це правовідношення — процесуальне чи матеріальне. Якщо вважати, що це процесуальне правовідношення, то треба зробити висновок, що цивільні процесуальні відносини можуть виникати поза судом, що суперечить загальновизнаній у теорії цивільного процесуального права точці зору, згідно з якою суд є обов'язковим суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин. Якщо ж вважати, що представництво в цивільному процесі — це матеріальне правовідношення, то доходимо висновку, що інститут представництва в цивільному процесі — це інститут цивільного права, а не цивільного процесуального права, що суперечить визнаній більшістю авторів точці зору щодо суті представництва в цивільному процесі.

Отже, представництво в цивільному процесі — це процесу­альна діяльність особи (представника) на підставі наявних у неї повноважень, що породжує цивільні процесуальні правовідноси­ни між представником і судом, спрямована на охорону, захист суб'єктивних прав та інтересів особи, яку представляють, сприяє суду в повному та об'єктивному з'ясуванні обставин справи, у винесенні законного та обґрунтованого рішення.

Процесуальні дії представника породжують, змінюють та при­пиняють процесуальні права й обов'язки особи, яку він представ­ляє, якщо інше не обумовлено довіреністю, виданою особою, яку він представляє (ч. 2 ст. 44 ЦПК). Процесуальні дії представника можуть також породжувати, змінювати й припиняти матеріальні права та обов'язки особи, яку він представляє (наприклад, зміна предмета та підстав позову, збільшення чи зменшення позовних вимог, відмова від позову, визнання позову, укладення мирової угоди (ст. 31 ЦПК). У цивільному ж праві під представництвом треба розуміти правовідношення, в силу якого представник може діяти від імені особи, яку він представляє, у межах наявних у нього повноважень та припиняти права й обов'язки особи, яку він представляє. У цивільному праві спершу виникає правовід­ношення між представником і особою, яку він представляє, а потім відповідно до цього правовідношення представник може діяти від імені особи, яку він представляє.

Інститут процесуального представництва, як зазначалося, відповідає положенню ст. 59 Конституції, яка передбачає право кожного на правову допомогу. Представник має надавати про­цесуальну допомогу не лише тому, кого вій представляє, а й суду у встановленні об'єктивної істини у справі. Представники у позовному провадженні можуть бути у сторін і в третіх осіб, у наказному провадженні — у особи, яка подає заяву, таузаінтересованих осіб. Представництво в цивільному процесі можливе при розгляді будь-якої справи, на всіх стадіях процесу. В пра­вовідносинах процесуального представництва треба розрізняти зовнішні правовідносини, які складаються у представника із судом, і внутрішні правовідносини між представником і особою, яку він представляє. Зовнішні правовідносини між судом і пред­ставником є процесуальними відносинами. Об'єктом цих процесуальних правовідносин між судом і представником, як зазначає Н. Зейдер, є охоронювані законом права та інтереси особи, яку представляють, що їх покликаний захищати представник.

Не можна погодитись з А. Козловим, який вважає, що між судовим представником і особою, яку він представляє та яка бере участь у справі, виникають процесуальні відносини незалежно від їх характеру або, як пише А. Козлов, від їх матеріальності. Навряд чи можна погодитись також з А. Мельниковим, який частково поділяє точку зору А. Козлова і стверджує, що між представниками і тими, кого вони представляють, виникають як процесуальні, так і матеріальні правовідносини так само, як відносини, що виникають у зв'язку з визначенням обсягу й ха­рактеру процесуальних прав представників та оформленням їх повноважень, регулюються нормами ЦПК (ст. ст. 42, 44). Однак вказані норми ЦПК мають відсильний характер. Вони відсила­ють до довіреності (ст. 244 ЦК), до свідоцтва про народження дитини (ст. 121 СК), до рішення про призначення опікуном чи піклувальником (ст. 60 ЦК) або про охорону спадкового майна (ст. ст. 1283, 1284 ЦК). Навіть у тому випадку, коли судовому представнику фізична особа надає повноваження за усною заявою, що заноситься до журналу судового засідання, ця усна заява фізичної особи ґрунтується на усному договорі доручення, укла­деному між судовим представником і особою, яку він представляє (ст. 1000 ЦК), тобто є цивільно-правовим правочином. Занесення ж указаної заяви фізичної особи до журналу судового засідання є процесуальним документом і породжує цивільні процесуальні / правовідносини між судовим представником і судом.

Отже, внутрішні правовідносини між судовим представником і особою, яку він представляє, завжди є матеріальними правовідно­синами. Цс можуть бути цивільні правовідносини, які виникають на підставі договору доручення (ст. 1000 ЦК), на підставі рішення а суду про призначення опікуна над недієздатним чи малолітнім, та піклувальника — над обмежено дієздатним та неповнолітньою особою, позбавленою батьківського піклування (ст. 60 ЦК).

У цьому випадку виникають сімейні правовідносини. Цс можуть бути трудові правовідносини, іцо виникають на підставі трудового договору, укладеного організацією з юрисконсультом. Внутрішні правовідносини між представником і особою, яку він представляє, у цивільному процесі можуть ґрунтуватися на відносинах членства в громадській організації. Нарешті, внутрішні правовідносини між представником і особою, яку він представляє, можуть бути, як зазначалося, сімейно-правовими. Це — відносини між батьками і дітьми віком до 18 років та відносини між опікунами і дітьми віком до 14 років (ч. 2 ст. 243 СК). Сімейно-правовий характер мають і правовідносини між піклувальником і дітьми у віці від 14 до 18 років (ч. 2 ст. 234 СК). Піклування над дітьми у віці від 14 до 18 років встановлюється за рішенням органу опіки і піклування, а також судом (ч. З ст. 243 СК, ч. 1 ст. 63 ЦК).