§ 2.Зміст судового рішення

Закон встановлює порядок викладення судового рішення; його структура і реквізити вказані в ст. 215 ЦПК.

Судове рішення має містити всі 4 частини, вказані в законі (вступну, описову, мотивувальну, резолютивну), які мають бути викладені в суворо визначеній послідовності.

У вступній частині рішення зазначаються: час і місце його ухвалення; найменування суду, що ухвалив рішення; прізвище та ініціали судді (суддів — при колегіальному розгляді); прізвище та ініціали секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог (п. 1 ч. 1 ст. 215).

У вступній частині треба юридично точно сформулювати предмет вимоги як за основним, так і за зустрічним позовом, а також за позовними заявами третіх осіб, які заявляли самостійні вимоги щодо предмета спору.

Описова частина рішення має містити узагальнений виклад позиції відповідача, пояснень осіб, які беруть участь у справі, інших доказів, досліджених судом (іі. 2 ч. 1 ст. 215 ЦПК).

У цій частині рішення обставини викладаються так, як їх подають та зображують особи, які беруть участь у справі, об­ставини, якими обґрунтовуються заперечення проти позову, зустрічний позов тощо.

В описовій частині доцільно викласти і розпорядчі дії сторін. Якщо в процесі розгляду сирави позивач змінить предмет, під­стави або розмір позовних вимог, про це слід зазначити в опи­совій частині. В ній необхідно відобразити позицію відповідача: визнав позов (повністю чи частково), не визнав, заперечує проти позову.

Усі міркування суду щодо рішення є мотивами рішення.

Мотивувальна частина рішення містить зазначення: встанов­лених судом обставин і визначених відповідно до них правовід­носин; мотивів, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи запере­чення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти; вказує, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи та інтереси, за захистом

яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким; назви статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався (п. 3 ч. 1 ст. 215 ЦПК).

Суд не повинен обмежуватися простою вказівкою па тс, ідо він вважає обставини встановленими чи невстановленими, без їх аналізу й обґрунтування конкретними доказами.

У рішенні має бути вказано, чому суд вважає встановленими чи невстановленими обставини, якими особи, що беруть участь у справі, обґрунтовували свої вимоги і заперечення, а також, чому він дійшов того чи іншого висновку стосовно характеру взає­мовідносин сторін та їх юридичної оцінки. Закон вимагає від суду обґрунтовувати свої висновки матеріалами справи, що особливо важливо в тих випадках, коли суд знайшов протиріччя в доказах або коли рішення ґрунтується на опосередкованих доказах.

Якщо суд не вважає достовірними ті чи інші докази або не погоджується з ними, він має вказати причину відхилення цих доказів.

У разі неприйняття судом відмови від позову, визнання по­зову, незатвердження мирової угоди суд зобов'язаний свої дії вмотивувати.

Суд зобов'язаний мотивувати рішення і в тому разі, коли відповідач повністю визнав позов (п. 6 постанови Пленуму Вер­ховного Суду України «Про судове рішення»).

У резолютивній частині мають міститися висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково; висновок суду по суті позовних вимог; розподіл судових витрат; строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження (п. 4 ч. 1 ст. 215 ЦПК).

У резолютивній частині рішення суд у наказовій формі ко­ротко і чітко формулює остаточний висновок щодо справи, який випливає із встановлених фактичних обставин. Зазначається: висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково; висновок суду по суті позовних вимог; роз­поділ судових витрат; строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження. Рішення суду викладаються точно і визначено, щоб у позивача, відповідача, заявника не ви­никало сумнівів стосовно своїх прав і обов'язків, а в державного виконавця — ускладнень під час виконання рішення.

Суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, падати відстрочку або розстрочити виконання, вжи­ти заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні (ст. 217 ЦПК).

Суд установлює спосіб поновлення порушеного права, послідов­ність вчинення стягнення або виконання дій. Суд вправі відстро­чити або розстрочити виконання, змінити чи встановити спосіб і порядок виконання рішення, за наявності обставин, що утруднюють виконання рішення (у зв'язку з відсутністю присудженого майна в натурі або хворобою боржника тощо) (ст, 373 ЦПК).