§ 3. Зміст цивільних процесуальних правовідносин

Цивільні процесуальні права суб'єктів правовідносин та про­цесуальні дії з приводу їх реалізації становлять зміст цивільних процесуальних правовідносин. Але це положення не є безспірним. У науці побутує думка, що змістом процесуальних правовідносин є лише права та обов'язки його суб'єктів. Існує також думка, що зміст правовідносин становлять процесуальні дії, а процесуальні права і обов'язки — форму правовідносин.

До змісту цивільних процесуальних правовідносин входить разом із суб'єктивними правами та обов'язками суб'єктів і їх поведінка тобто процесуальні дії, які існують не самі по собі, а є засобом реалізації суб'єктами своєї волі, пов'язані зі здійсненням суб'єктивних прав і обов'язків. Від дій суб'єктів залежить виникнення та розвиток самих відносин. Так, відповідно до ст. 3 ЦПК кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Обов'язок суду приступити до розгляду справи (здійснити захист цивільного права) виникає після того, як така зацікавлена особа подасть до суду заяву (кріп випадків звернення до суду із заявою про забезпечення доказів чи і заявою про забезпечення позову до пред'явлення позову в порядку передбаченому ст. 133 та ст. 151 ЦПК). Отже, право зацікавлено особи на звернення до суду за захистом реалізується шляхом подання до суду заяви (вчиненням процесуальної дії). Цьому праві відповідає обов'язок суду прийняти чи не прийняти (вчинити процесуальну дію) справу до розгляду. Між судом і зацікавленою особою виникає цивільне процесуальне правовідношення, і суб'єкті можуть реалізувати його в ході процесуальних дій, встановлених ЦПК, реалізовуючи свої процесуальні права та обов'язки.

Таким чином, лише сукупність процесуальних прав і обов'язків та процесуальних дій щодо їх реалізації зацікавленої особи | суду можуть бути змістом цивільних процесуальних правовідносин. ЦПК регулює волю суб'єктів цивільного процесуального права (цивільні процесуальні права і обов'язки) та їх дії. Дія є засобом реалізації волі, а тому лише разом із суб'єктивними процесуальними правами та обов'язками вони можуть входити до змісту правовідносин. У зв'язку із цим цивільні процесуальні правовідносини є формою (способом, методом) здійснення учасниками процесу суб'єктивних прав і обов'язків, а самі права та обов'язки ніяк не можуть бути формою правовідносин, бо вони разом із процесуальними діями становлять їх зміст.

§ 4. Суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин

Суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин є суд всі особи, які беруть участь у цивільному процесі. Такими особами крім суду, можуть бути фізичні та юридичні особи, держав; Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади та місцевого самоврядування іноземці та особи без громадянства, іноземні держави.

Відповідно до норм ЦПК слід розрізняти основні групи суб'єктів цивільного процесуального права:

а) суд;

б) особи, які беруть участь у справі (ст. 26 ЦПК):

в) Інші учасники цивільного процесу (ст. 47 ЦПК).

Деякі автори не всіх суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин визнають учасниками цивільного процесу. Так, М. Гурвіч виключав свідків, експертів і перекладачів із числа учас­ників процесу. Він вважав, що суб'єкти цивільного процесу — це ті особи, чиї права і законні інтереси суд покликаний захищати в певному процесі, а також ті організації, посадові особи та окремі громадяни, які беруть участь у процесі від свого імені для захисту прав та інтересів інших осіб. Погодитися з такою думкою навряд чи можна. Як слушно зазначає М. Мельников, свідків, експертів і перекладачів не можна виключити зі складу учасників цивільного процесу, отже, вони виконують у ньому певні функції, мають ряд процесуальних прав і обов'язків та перебувають у процесуальних відносинах із судом. Наведене твердження М. Гурвіча не відпові­дає положенню ст. 47 ЦПК, яка свідків, експертів і перекладачів відносить до осіб, які є іншими учасниками цивільного процесу.

Фізичні особи — учасники цивільних процесуальних правовід­носин повинні мати цивільну процесуальну правоздатність. Інші ж учасники цивільних процесуальних правовідносин за винятком свідків повинні мати не лише цивільну процесуальну правоздат­ність, а й цивільну процесуальну дієздатність. Під цивільною процесуальною правоздатністю треба розуміти здатність особи мати цивільні процесуальні права і обов'язки (ст. 28 ЦПК).

Цивільна процесуальна дієздатність — це здатність особи особисто здійснювати цивільні процесуальні права і виконувати обов'язки в суді (ч. 1 ст. 29 ЦПК). У фізичних осіб у повному обсязі вона виникає з моменту досягнення повноліття, тобто з 18 років. У інших суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин — суду, осіб, які беруть участь у справі, юридичних осіб, прокурора, ор­ганів державної влади та місцевого самоврядування — цивільна процесуальна правоздатність і цивільна процесуальна дієздатність виникають одночасно з моменту створення відповідної юридичної особи (ст. 80 ЦК) або з моменту призначення прокурора або іншої особи на посаду. У інших учасників цивільного процесу (ст. 47 ЦПК) цивільна процесуальна правоздатність і цивільна процесу­альна дієздатність виникають одночасно за винятком свідків.

Цивільна процесуальна правоздатність так само, як і цивільна матеріальна правоздатність, виникає у фізичних осіб з моменту народження і припиняється в момент смерті (ст. 25 ЦК). Цивіль­на процесуальна дієздатність у повному обсязі, як зазначалося, виникає у фізичних осіб по досягненні повноліття, тобто 18 років (ч. 1 ст. 29 ЦПК). Відповідно до ч. 3 ст. 29 ЦПК у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває цивільної процесуальної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу.

Таке саме положення щодо цивільної матеріальної дієздатності передбачено у ч. 2 ст. 34 ЦК. В Україні шлюбний вік для чоловіків - 18 років, для жінок - 17 (ст. 22 СК). Згідно зі ст. 23 СК за заявою особи, яка досягла 14 років, за рішенням суду їй м оже бути надане право на шлюб, якщо буде встановлено, що це повідає її інтересам (вагітність, народження дитини тощо). У розірвання шлюбу особа, яка набула дієздатності в повному обсязі навіть у тому разі, якщо вона до моменту розлучення не досягла повноліття. Цивільної процесуальної дієздатності набуває та неповнолітня особа, якій надана повна цивільна дієздатність. Підстави для дострокового набуття повної цивільної дієздатності передбачені в ч. 2 ст. 34 ЦК та в ст. 35 ЦК. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, записаній батьком чи матір'ю дитини. Повна цивільна дієздатність може бути також надана фізичній особі, яка досягла 16 років, бажає займатися підприємницькою діяльністю. У такому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності, а отже і повної цивільної процесуальної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця.

Цивільна процесуальна правоздатність, як зазначалося, — здатність мати цивільні процесуальні права та обов'язки. Існування правоздатності означає наявність певного правового зв'язку і державою та особою (держава визнає за особою правоздатність і гарантує її). Правоздатність треба відрізняти від суб'єктивного процесуального права. Цивільна процесуальна правоздатність суб'єктів цивільного процесуального права завжди є. Конкретне цивільне процесуальне право у них може бути відсутнім. Правоздатність — це загальна передумова, на основі якої у особи за наявності певних юридичних фактів виникає певне суб'єктивне процесуальне право. Так, згідно зі ст. 55 Конституції особа має право на судовий захист. Це право є елементом процесуальної правоздатності. Суб'єктивне процесуальне право у особи виникає, коли на основі цього елемента процесуальної правоздатності особа звернеться до суду з позовною заявою (у позовному провадженні — ст. 119 ЦП із заявою про видачу судового наказу (у наказному провадженні ст. 98 ЦПК) або із заявою (у справах окремого провадження розділ IV ЦПК). У разі звернення особи до суду із дотримання правил, передбачених ЦПК, її суб'єктивному процесуальному пр праву відповідатиме обов'язок суду розглянути її вимоги. Викладеного поняття правоздатності дотримується більшістю авторів в юридичній літературі. Інше розуміння цивільної процесуальної правоздатності пропонує М. Штефан. Він вваж що цивільна процесуальна правоздатність є не передумовою суб'єктивних прав, а входить до їх складу. Однак він сам собі суперечить, так як водночас стверджує, що однією з умов реалізації права на пред'явлення позову є визнання особи суб'єктом цивільного процесуального права наявності цивільної процесуальної правоздатності (тобто здатності мати цивільні проце­суальні права і обов'язки). Разом із тим, як слушно зазначає В. Комаров, у цивільному процесуальному праві на відміну від цивільного матеріального права немає єдиної для всіх суб'єктів права правоздатності. У різних ланок судів загальної юрисдикції є свій специфічний зміст процесуальної правоздатності, у сторін та третіх осіб - свій зміст процесуальної правоздатності, Інший зміст цивільної процесуальної правоздатності у прокурора, ор­ганів державної влади та місцевого самоврядування та в інших органів і осіб, які мають право захищати права, свободи та ін­тереси інших осіб, у свідків, у експертів Так, експертом може бути особа, яка відповідає вимогам, установленим Законом від 25 лютого 1994 р. «Про судову експертизу» і внесена до державного Реєстру атестованих судових експертів (ч. 2 ст. 53 ЦПК),

Треба зазначити, що в цивільному процесуальному праві на відміну від цивільного матеріального права немає єдиної для всіх суб'єктів дієздатності. У кожної категорії суб'єктів цивіль­ного процесуального права свій зміст цивільної процесуальної дієздатності. Поняття правоздатності та дієздатності треба відрізняти від поняття правосуб'єктності. Одні автори вважають, шо правоздатність і правосуб'єктність — цс рівнозначні поняття. Навряд чи можна погодитись із такою думкою. У цьому випадку одну й ту саму юридичну властивість позначають двома різними термінами. Більш правильною слід визнати точку зору, згідно з якою правосуб'єктність становить собою єдність правоздатності та дієздатності. Разом із тим не можна погодитись із теорією динамічної правоздатності, згідно з якою правоздатність треба розглядати не статично, не як загальну передумову правомоч­ності, а в русі залежно від взаємовідносин, у яких особа перебуває з іншими суб'єктами права.Теорія динамічної правоздатності, як зазначає С. Братусь, п< суті відкидає категорію правоздатності як загальну й самостійну передумову правомочності, розчиняє правоздатність у конкретна суб'єктивних правах.

У зв'язку із зазначеним навряд чи можна цілковито погодитись із твердженням В. Комарова, який вважає, що поняття «суб'єкт цивільного процесуального права» і «процесуальна правосуб'єктність» за своєю суттю співпадають, адже суб'єкт права — це особа, наділена правосуб'єктністю. Наведене твер­дження правильне щодо юридичних осіб, судів, прокурорів, органів державної влади, органів місцевого самоврядування. Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, держави Україна, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, представника, експерта, спеціаліста, особи, що надає правову до­помогу, іноземних держав та інших суб'єктів публічного права і є неточним щодо фізичних осіб — сторін у позовному провадженні, третіх осіб у позовному провадженні, заявника у справах окремого провадження та свідків. В. Комаров сам собі суперечить, оскільки абсолютно слушно стверджує, що процесуальна правосуб'єктність складається із двох невід'ємних елементів (правоздатності і дієз­датності) та що в правосуб'єктності сторін і третіх осіб такого зв'язку між процесуальною правоздатністю і дієздатністю немає. Він зазначає, що процесуальна правоздатність становить собою можливість в цивільному процесі зайняти процесуальне становище та мати процесуальні права і обов'язки сторони, третьої особи. Таким чином, В. Комаров сам визнає, що сторонам і третім особам для того, щоб бути суб'єктами процесуального права, достатньо мати цивільну процесуальну правоздатність. Треба зазначити, що згідно з ЦПК 1963 р. суб'єктами процесуальних правовідносин могли бути організації, які не мали статусу юридичної особи, тобто не мали матеріальної цивільної правоздатності. Так, учасниками процесуальних правовідносин у справах, пов'язаних зі здійсненням виборчих прав громадян, могли бути дільничні виборчі комісії, які не мають прав юридичної особи, тобто не мають цивільної матеріальної правоздатності (п. п. 1—2 ч. 1 ст. 236 ст. ст. 238, 243-6 ЦПК 1963 р.).

^Відповідно до виконуваних процесуальних функцій та суб'єктивних прав і обов'язків чинний ЦПК передбачає 3 основні групи суб'єктів цивільних процесуальних відносин:

1. Органи, які здійснюють правосуддя у цивільних справах а) суди, які розглядають і вирішують справи по першій інс­танції (ст. 107 ЦПК)

б) суди, які перевіряють законність і обґрунтованість рішень у апе­ляційному порядку (ст. 291 ЦПК і ст. 26 Закону від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України) та в касаційному порядку (ст. 323 ЦПК і ст. 4 Закону «Про судоустрій України»), крім того, згідно зі ст. 26 Закону «Про судоустрій України» апеляційні суди у визначе­них законом випадках розглядають справи по першій інстанції;

в) Верховний Суд, який розглядає скарги у зв'язку з винят­ковими обставинами (ст. 353 ЦПК) і відповідні суди, які пере­глядають рішення, ухвали і накази у зв'язку нововиявленими обставинами (ст. 363 ЦПК). Статтею 124 Конституції України встановлено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовід­носини, що виникають у державі. Юрисдикція, як пише К. Гусаров — це право й обов'язок органу судової влади зі здійснення правосуддя в певній сфері суспільних відносин.

2. Особи, які беруть участь у справі:

а) з метою захисту своїх прав, свобод та інтересів, що охороня­ються законом: сторони, треті особи, які заявляють самостійні вимоги у справах позовного провадження, стягувач і боржник у справах наказного провадження, заявник у справах окремого провадження;

б) з метою захисту прав, свобод та таких, що охороняються законом, інтересів інших осіб, державних і суспільних інтересів: прокурори, треті особи, які не заявляють самостійних вимог, роцесуальні представники, органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи організації та окремі громадяни (ч. 3 ст. 26 ЦПК).

2. Інші учасники цивільного процесу: секретар судового за­сідання, судовий розпорядник, свідки, експерти, перекладачі, спеціаліст, особа, що надає правову допомогу (ст. 47 ЦПК).

Як зазначає А. Мельников, поняття суб'єкта процесуальних правовідносин і поняття учасника процесу не завжди співпада­ють. Можна бути учасником, але не бути суб'єктом конкретного правовідношення. Так, позивач чи відповідач не є суб'єктами процесуального правовідношення між судом і свідком. Першу групу суб'єктів цивільних процесуальних правовідно­син становлять судові органи, наділені владними функціями. Суд є обов'язковим суб'єктом цивільних процесуальних правовідно­син на всіх стадіях процесу, незважаючи на те, що правовідноси­ни можуть виникати із одноособових дій судді, який виступає від імені суду. У теорії цивільного процесу самостійними суб'єктами процесуальних правовідносин називаються суддя, секретар суду, секретар судового засідання. Але особи, які виступають як носії службових прав і обов'язків, наданих їм для участі у виконанні завдань державного органу, самостійними суб'єктами, які замі­нюють державний орган, не стають. Суддя, секретар судового засідання, секретар суду, судовий розпорядник є службовцями суду і перебувають із ним у трудових відносинах, тому суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин буде суд. Одноособові дії судді призводять до виникнення, розвитку і припинення правовідносин не з ним особисто, а із судом. Суддя завжди виступає від імені суду. Суддя може виступа­ти одноособово. Згідно зі ст. 18 ЦПК суддя одноособово роз­глядає цивільні справи у судах першої інстанції. У випадках, встановлених ЦПК, цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються колегією у складі одного судді та двох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються права­ми одного судді (ч. 2 ст. 18 ЦПК). Згідно з ч. 1 ст. 13 Закону «Про судоустрій України» справи в судах першої інстанції розглядаються суддею одноособово, колегією суддів або суддею та народними засідателями, а у випадках, визначених процесу­альним законом — також судом присяжних. Однак і у цьому випадку суддя одноособово вчиняє ряд процесуальних дій від імені суду — приймає заяву (скаргу), здійснює за участю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, провадження у справі до судового розгляду (глава 3 розділу III ЦПК).

(Суддя, який головує в судовому засіданні, керує ходом про­цесу, спрямовує дії осіб, що беруть у ньому участь, та інших учасників процесу, забезпечує додержання їх прав і виконання обов'язків, постановляє ухвали, що мають владний характер, ви­рішує справу по суті (ст. 160 ЦПК). Здійснюючи правосуддя, суд діє як орган судової влади і водночас є суб'єктом цивільних про­цесуальних правовідносин. Суд має не лише владні повноваження, а й обов'язки. Суд зобов'язаний розглядати клопотання осіб, які беруть участь у справі. Суд не лише вправі, а й зобов'язаний прийняти до розгляду й вирішити у певні строки підвідомчу йому справу. Особливістю прав суду як суб'єкта процесуальних правовідносин є те, що вони співпадають з його обов'язками. Основне право і обов'язок суду— _винести законне і обгрунтоване рішення ст. 213 ЦПК). Відповідно до ст. 122 Закону «Про судоустрій України» суд має статус юридичної особи. Як зазначалося, у юридичних осіб правоздатність нерозривно пов'язана із дієздатністю, тобто юридичні особи наділені матеріальною та процесуальною правосуб'єктністю. При цьому різні ланки судів мають свій специфічний зміст процесуальної правосуб'єктності. Процесуальна правосуб'єктність суду пов'язана з його компе­тенцією та виконуваною функцією. Не маючи матеріальної і процесуальної правосуб'єктності, як зазначає Н. Чечіна, суд не був би суб'єктом правовідносин не міг би виконувати завдан­ня, на нього покладені, не міг би здійснювати свої обов'язки. К. Гусаров стверджує, що категорії правоздатності і дієздатності до органів судової влади незастосовні, оскільки правоздатність і дієздатність — це лише можливість (здатність) мати права і обов'язки та своїми діями або через своїх представників реалізо­вувати їх, тоді як судові органи володіють не можливістю їх мати, а самими правами та обов'язками і стосовно них правильніше, говорити про комплекс повноважень, якими ці суб'єкти наділені за законом . Із таким твердженням не можна погодитись. Не ма­ючи правосуб'єктності, суд не міг би вступати в матеріальні та процесуальні права та обов'язки, а, відтак, не міг би виконувати покладені на нього законом завдання щодо здійснення правосуд­дя. Сам К. Гусаров далі слушно зазначає, що правосуб'єктність судових органів є суворо визначеною залежно від виду судового органу та його функцій.

В. Комаров зазначає, що єдиної для всіх за змістом процесуальної правосуб'єктності не існує, а має місце правосуб'єктність суду, сторін, третіх осіб, прокурора, свідків тощо, і не погоджується з думкою А. Сергун, яка вважає, що конструкція правосуб'єктності не має ані теоретичного, ані практичного значення та ніякої функції в правовому регулюванні не виконує. К. Гусаров думку А. Сергун підтримує.

Як зазначалося, в літературі існує думка, що суб'єктом кож­ного цивільного процесуального правовідношення, що виникає у зв'язку з розглядом цивільної справи, обов'язково є суд; цивільні процесуальні правовідносини виникають між судом і кожним учасником процесу. Безпосередньо між окремими учасниками цивільного процесу поза судом вони не виникають. Деякі автори (В. Мусін, Н. Чечіна, Д. Чечот, М. Треушников, М. Штефан,С. Кап) повністю підтримують цс твердження, інші ( М. Гурвіч, І. Іллінська, А. Козлов) з ним не погоджуються, треті (А. Мельников) вважають, що суд є обов'язковим суб'єктом однак допускають певні винятки із цього правила.

На думку А. Мельникова суб'єктом кожного елементарного процесуального правовідношення, що виникає в зв'язку з розглядом цивільної справи, є суд. Пояснюється це тим, що для здійснення правосуддя, тобто для розгляду і вирішення спорів про право між зацікавленими особами чи розгляду справ окремого провадження, суд наділений владними повноваженнями стосовно всіх інших учасників процесу. Без цього неможливе відправлення правосуддя, виконання завдань, що стоять перед цивільним судочинством. Маючи владні повноваження, суд спрямовує їх для розгляду справ таким чином, щоб за можливості з найменшими затратами сил і часу встановити істину у справі, дійсні права і обов'язки сторін, ухвалити законне і обґрунтоване рішення, тоб­то захистити суб'єктивні права. Цим, на думку А. Мельникова, обумовлена та обставина, що суб'єктивні цивільні процесуальні права й обов'язки сторін, третіх осіб, представників, прокурора, експертів, свідків та інших учасників процесу кореспондують пра­вам і обов'язкам суду. Не маючи взаємних процесуальних прав і обов'язків, сторони та інші учасники процесу не перебувають між собою в процесуальних правовідносинах.

На відміну від А. Мельникова І. Жсруоліс вважає, що праву позивача ставити запитання відповідачу кореспондує обов'язок відповідача відповідати на ці запитання. Тож якщо у позивача й відповідача є взаємні права та обов'язки, то вони перебувають у процесуальному правовідношеині між собою. Із такою думкою навряд чи можна погодитись. Право сторін ставити одна одній запитання і обов'язок відповідати на них не є взаємними. Бони кореспондують правам і обов'язком суду. Суд вирішує, чи сто­сується кожне запитання, що ставиться, суті справи, і залежно від цього знімає його чи зобов'язує ншу сторону дати відповідь по суті. Без цього доказова діяльність була б не керованою. У літера­турі слушно зазначалося, що в цьому випадку сторона реалізовує право на звернення з відповідним клопотанням до суду чи виконує обов'язок надати суду необхідні фактичні дані, що є у неї.

Думка про можливість виникнення процесуальних відносин безпосередньо між сторонами висловлювалась також І. Іллінською та А. Козловим. Вони вважають, що відносини щодо відшкодування судових витрат є процесуальними і виникають між сторонами. Це є вірним, якщо говорити про процесуальний характер цих правовідносин, оскільки вони виникають па основі норм процесуального права. Однак у визначенні суб'єктів них правовідносин допущена помилка. Вказані правовідносини ви­никають не між сторонами. Обов'язок сплатити державне мито, як зазначає А. Мсльников, позивач несе не перед відповідачем, а перед державою. Держава має відшкодувати судові витрати, тобто несе обов'язок з їх відшкодування у випадках, встановлених законом, причому немає значення, за чий рахунок це робиться. У одних випадках витрати відшкодовуються за рахунок бюджету, в інших — за рахунок протилежної сторони, яка в таких випадках вступає в процесуальні правовідносини не з іншою стороною, якій вона має відшкодувати витрати, а із судом. Тому суб'єктами вказаних правовідносин будуть суд як орган державної влади і сторона, яка має право на відшкодування судових витрат або зобов'язана їх сплатити.

В. Комаров як доказ можливості існування процесуальних від­носин, оминаючи суд, наводить як приклад визначення сторонами договірної підсудності. Правила загальної територіальної підсуд­ності зводяться до того, що позови пред'являються до суду за місцем проживання відповідача (ст. 125 ЦПК 1963 р. і ст. 109 ЦГІК 2004 р.), але сторонам надається право встановлювати договірну те­риторіальну підсудність справи, крім справ, для яких встановлена виключна підсудність (ст. 129 ЦПК 1963 р. і ст. 112 ЦПК 2004 р.К У цьому випадку майбутні можливі сторони визначають лише територіальну підсудність, тобто можливість у разі виникнення спору звернутися до певного суду. Процесуальні правовідносини виникають лише тоді, коли одна зі сторін звернулася до суду з позовною заявою, тобто поза судом вони виникнути не можуть. Наступний приклад, який наводить В. Комаров, також недостат­ньо обґрунтований і не доводить необов'язковість участі суду в цивільних процесуальних відносинах — можливість укладення між сторонами мирової угоди на будь-якій стадії цивільного процесу (ст. 103 ЦПК 1963 р. і ст. 31 ЦПК 2004 р.). Однак хоча мирова угода і становить собою двостороннє волевиявлення, спрямоване на врегулювання спору й закінчення справи на будь-якій її стадії, вона не вважатиметься повністю укладеною без згоди на те суду шляхом постановления ухвали про припинення справи (ст. 17.9 ЦПК 1963 р., ст. 175 ЦПК 2004 р.), тобто суд є обов'язковим суб'єктом цих відносин.Не можна також погодитись із висловлюванням А. Козлова про можливість виникнення процесуальних правовідносин між судовим представником та особою, яку він представляє і яка бере участь у справі. Неправильне його твердження, що всі правовідносини, які виникають між представником і особою, яку він представляє, будуть процесуальними незалежно від їх характеру або, як пише А. Козлов, від їх «матеріальності». У представників у цивільному процесі виникають правовідносини як із судом, так і з особами, яких вони представляють. їх пра­вовідносини із судом завжди є процесуальними, так як виникають лише на основі норм процесуального права.

Відносини представників з особами, яких вони представля­ють регулюються матеріальними нормами. Відносини між цими особами, що випливають із договору доручення (ст. 1000 ЦК), будуть матеріальними цивільними правовідносинами, відносини щодо опіки та піклування (ст. 55 ЦК, глава 19 СК) можуть бути матеріальними цивільними правовідносинами і сімейними правовідносинами. Відносини між батьками і дітьми щодо пред­ставництва регулюються нормами СК (ст. 154) і є сімейно-право­вими, а відносини, що виникають у юрисконсультів підприємств з підприємствами, які вони представляють, ґрунтуватимуться на трудовому договорі і регулюватимуться трудовим правом. Не можна також погодитися з А. Козловим та А. Мельниковим, який поділяє його точку зору, згідно з якою відносини представника з особою, яку він представляє, можуть бути не лише матеріально- правовими, а й процесуально-правовими. Так, відносини, що виникають у зв'язку з визначенням обсягу й характеру процесу­альних прав представника та оформленням його повноважень, на їх думку, будуть процесуальними (ст. ст. 42, 44 ЦПК). У ст. 42 ЦПК перелічено документи, що посвічують повноваження пред­ставників. Однак при оформленні документів, що посвідчують повноваження представника, не виникають процесуальні пра­вовідносини. Дійсно, в ЦПК є ст. 44, яка регулює повноваження представника. Однак норма цієї статті є відсильною й відсилає до змісту довіреності, виданої представнику особою, яку він представляє. Порядок видачі довіреності, її форма, підстави і порядок припинення довіреності регулюються нормами ЦК (ст. ст. 244 — 250). Таким чином, відносини представника з осо­бою, яку він представляє, виникають у зв'язку з визначенням обсягу і характеру процесуальних прав представника та оформ­ленням його повноважень, мають не процесуально-правовий, а матеріально-правовий характер.

Разом із тим процесуальні правовідносини представника із судом можуть бути припинені незалежно від волі суду. Частина 4 ст. 44 ЦПК передбачає положення, згідно з яким про припинен­ня представництва чи обмеження повноважень представника за довіреністю суд має бути повідомлений шляхом подання письмо­вої заяви чи усної заяви, зробленої в судовому засіданні. Однак, як указано в ч. 3 ст. 44 ЦПК, підстави і порядок припинення довіреності визначається не нормами ЦПК, аст. ст. 248 — 250 ЦК. Згідно зі ст. 249 ЦК особа, яка видала довіреність, за винят­ком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність. Стаття 250 ЦК передбачає право представника відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю. Таким чином, для припинення процесуальних правовідносин представника треба сповістити про цс суд. Однак згоди суду на припинення цих процесуальних правовідносин не потрібно.

До осіб, які беруть участь у справі, належать: сторони, треті особи, представники сторін і третіх осіб, Уповноважений Вер­ховної Ради України з прав людини, прокурор, органи держав­ної влади та місцевого самоврядування, у передбачених ЦПК випадках фізичні та юридичні особи, які за законом діють на захист прав і свобод інших осіб, у справах наказного і окремого провадження, — заявники, інші заінтересовані особи та їхні представники (ст. 26 ЦПК). Для цієї категорії осіб характерно, що вони мають юридичну заінтересованість у вирішенні справи. Вони захищають або свої права та інтереси, або права та інтере­си інших осіб, державні та суспільні інтереси. Треба зазначити, іцо особи, які захищають свої права та інтереси, мають не лише процесуальний, а й матеріальний інтерес у вирішенні справи. В результаті рішення суду в них виникають, змінюються або припиняються суб'єктивні матеріальні права й обов'язки. Особи, які захищають права та інтереси інших осіб, держави, громадсь­ких організацій, мають лише процесуальний інтересу вирішенні справи. Для осіб, які беруть участь у справі, як зазначається в літературі, характерно також те, що вони можуть здійснювати вплив на розвиток цивільного процесу.

засідання, судовий розпорядник, свідки, експерт, перекладач, спеціаліст, особа, яка падає правову допомогу (ст. 47 ЦПК), тобто такі особи, які не мають юридичної заінтересованості у вирішенні справи. Секретар судового засідання є одним зі співробітників суду й перебуває з ним у трудових відносинах. Згідно зі ст. 48 ЦПК секретар судового засідання здійснює судові виклики й повідом­лення, перевіряє наявність та з'ясовує причини відсутності осіб, яких було викликано до суду, і доповідає про це головуючому, забезпечує фіксування судового засідання технічними засобами, веде журнал судового засідання, оформлює матеріали справи, виконує інші доручення головуючого, що стосуються розгляду справи. Також секретар судового засідання може уточнювати суть процесуальної дії з мстою її правильного відображення в журналі судового засідання. Вчинення секретарем судового засідання ок­ремих процесуальних дій від імені суду, наприклад здійснення судових викликів і повідомлень, породжує виникнення процесу­альних правовідносин між судом і особою, якій вони адресовані. Секретар суду наділений процесуальною правосуб'єктністю.

До інших учасників цивільного процесу відноситься судовий розпорядник. Судовий розпорядник є штатним працівником суду. Він призначається на посаду й звільняється з посади го­ловою відповідного суду (ч. 2 ст. 132 Закону «Про судоустрій України»). Згідно зі ст. 49 ЦПК судовий розпорядник забезпе­чує належний стан залу судового засідання і запрошує до нього учасників цивільного процесу; з урахуванням кількості місць та забезпечення порядку під час судового засідання визначає можливу кількість осіб, що можуть бути присутні у залі судо­вого засідання; оголошує про вхід і вихід суду та пропонує всім присутнім встати; слідкує за додержанням порядку особами, присутніми у залі судового засідання; виконує розпорядження головуючого про приведення до присяги перекладача, експерта; під час судового засідання приймає від учасників цивільного про­цесу документи та інші матеріали і передає до суду; запрошує до залу судового засідання свідків та виконує вказівки головуючого щодо приведення їх до присяги; виконує інші доручення голову­ючого, пов'язані зі створенням умов, необхідних для розгляду справи. Вимоги судового розпорядника, пов'язані з виконанням обов'язків, зазначених у ч. 1 ст. 49 ЦПК, є обов'язковими для учасників цивільного процесу. Скарги на дії чи бездіяльність судового розпорядника розглядаються судом у цьому самому процесі. Правове становище судового розпорядника також визначається Тимчасовим положенням про службу судових роз­порядників та організацію її діяльності, затвердженим наказом Державної судової адміністрації України від 21 квітня 2004 р. № 51/04 та Інструкцією про порядок забезпечення старшими судовими розпорядниками та судовими розпорядниками прове­дення судового засідання, їх взаємодії з правоохоронними ор­ганами, затвердженою наказом Державної судової адміністрації від 18 жовтня 2004 р. № 182/04. Згідно :іі ст. 49 ЦПК судовий розпорядник виконує розпорядження головуючого про приведен­ня до присяги перекладача, експерта, свідка. Цс ж положення передбачено її підпункті "к" п. 2.6 згаданої Інструкції. Слід зазначити, що приведення до присяги перекладача, експерта і свідка може здійснити сам головуючий у судовому засіданні (ст. ст. 164, 171, 180 ЦПК). Судовий розпорядок під час судового засідання приймає від учасників цивільного процесу документи та інші матеріали й передає їх до суду (н. 6 ч. 1 ст. 49 ЦПК). Цс ж положення передбачено в підпункті «к» н. 2.6 Інструкції, підпункті «е» п. 2.9 Тимчасового Положення.

До кола осіб, що є іншими учасниками цивільного процесу, належить також свідок. Відповідно до ч. 1 ст. 50 ЦПК свідком може бути будь-яка особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи. Уявляється, що редакція ч. 1 ст. 50 ЦПК є не зовсім точною. Вона не відповідає положенню ст. 58 ЦПК про належність доказів. Згідно зі ст. 58 ЦПК належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Різного роду обставини, що стосуються справи, можуть і не відповідати предмету доказування.

Наприклад, позивач вимагає поділу житлової площі між ним і наймачем на тій підставі, що проживав спільно з наймачем і є членом його сім'ї. Відповідач проти позову заперечує і в зус­трічному позові вимагає виселення позивача, оскільки позивач не є членом його сім'ї і проживав на спірній житловій площі як тимчасовий мешканець (ст. ст. 98, 99 ЖК). Свідок з боку позивача в судовому засіданні показав, що він бачив, як позивач і відповідач разом обідали. У цьому випадку показання свідка ніякого відношення до предмета доказування не мають. Тому правильніше було б указати, що свідком може бути будь-яка особа, якій відомі обставини щодо предмета доказування.

Свідок наділений спеціальною правоздатністю і може не во­лодіти дієздатністю. Свідок, як й інші учасники процесу, не має юридичної заінтересованості у вирішенні справи. Згідно зі ст. 63 Конституції, ст. 52 ЦПК ряд осіб мають право відмовитись від давання показань. У ст. 51 ЦПК перелічені особи, які не підля­гають допиту як свідки.

До інших учасників цивільного процесу відноситься також експерт (ст. 47 ЦПК). Експертиза призначається у випадках, коли для вирішення справи необхідні спеціальні знання в галузі науки, техніки, мистецтва чи ремесла. Тож щоб бути експертом треба во­лодіти відповідними знаннями. Згідно зі ст. 53 ЦПК експертом є особа, якій доручено провести дослідження матеріальних об'єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи, і дати висновок з питань, які виникають під час розгляду справи і стосуються сфери п спеціальних знань. Як експерт може залуча­тися особа, яка відповідає вимогам, установленим Законом «Про судову експертизу» й внесена до державного Реєстру атестованих судових експертів. Згідно зі ст. 9 Закону «Про судову експертизу» атестовані експерти заносяться до державного Реєстру атестованих судових експертів, ведення якого покладається на Міністерство юстиції України. Експерт вступає у цивільні процесуальні пра­вовідносини із судом, який постановив ухвалу про проведення експертизи (п. 5 ч. 6 ст. 130 ЦПК), і має процесуальні права та обов'язки, вказані в ч. ч. З —13 ст. 53 ЦПК. Висновок експерта є одним із видів доказів (ст. 66 ЦПК).

До інших учасників цивільного процесу належить також спе­ціаліст (ст. 47 ЦПК). Спеціалістом може бути особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних за­собів та може надавати консультації під час вчинення процесуальних дій із питань, що потребують відповідних спеціальних знань та навичок. Спеціаліст також може бути залучений до участі в цивіль­ному процесі за ухвалою суду для надання безпосередньої технічної допомоги (фотографування, складання схем, планів, креслень, відбору зразків для проведення експертизи тощо) під час вчинення процесуальних дій. Допомога спеціаліста технічного характеру під час вчинення процесуальних дій не замінює висновку експерта. Суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, може винес­ти ухвалу про залучення для участі у справі спеціаліста (п. 5 ч. 6 ст. 130 ЦПК). У разі участі в справі спеціаліст вступає в цивільні процесуальні відносини із судом, який постановив відповідну ухва­лу. Як і експерт, спеціаліст володіє спеціальними знаннями в галузі науки, техніки, мистецтва тощо. Однак консультація спеціаліста на відміну від висновку експерта не є засобом доказування. Спе­ціаліст на відміну від експерта не заноситься до державного Реєстру атестованих судових експертів. При дослідженні доказів суд може скористатися усними консультаціями чи письмовими роз'ясненнями (висновками) спеціалістів. Спеціалісту можуть бути поставлені запитання по суті наданих усних консультацій чи письмових роз'яснень. Першим ставить запитання особа, за клопотанням якої залучено спеціаліста, та її представник, а потім — інші особи, які беруть участь у справі. Якщо спеціаліста залучено за клопотанням обох сторін або з ініціативи суду, то першим ставить запитання спеціалісту позивач і (чи) його представник.

Суд вправі з'ясувати суть відповіді спеціаліста на запитан­ня осіб, які беруть участь у справі, а також ставити запитання спеціалісту по закінченні його опитування особами, які беруть участь у справі. Згідно з ч. ч. З, 4, 5 ст. 54 ЦПК спеціаліст зобов'язаний з'явитися за викликом суду, відповідати на задані судом питан­ня, давати усні консультації та письмові роз'яснення, звертати увагу суду на характерні обставини чи особливості доказів, у разі потреби надавати суду технічну допомогу. Допомога спе­ціаліста не може стосуватися правових питань. Спеціаліст має право знати мету свого виклику до суду , відмовитися від участі в цивільному процесі, якщо він не володіє відповідними знаннями та навичками, з дозволу суду задавати питання особам, які беруть участь у справі, та спідкам, звертати увагу суду на характерні обставини чи особливості доказів, на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов'язаних із викликом до суду.

До інших учасників цивільного процесу належать також пе­рекладач і особа, яка надає правову допомогу. Згідно зі ст. 55 ЦПК перекладачем може бути особа, яка вільно володіє мовою, якою здійснюється цивільне судочинство, та іншою мовою, знан­ня якої необхідне для усного чи письмового перекладу з однієї мови на іншу, а також особа, яка володіє технікою спілкування з глухими, німими чи глухонімими. Перекладач допускається ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у справі. Пере­кладач має право задавати питання з метою уточнення перекладу• відмовитися від участі у цивільному процесі, якщо він не володіє достатніми знаннями мови, необхідними для перекладу, а також на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов'язаних із викликом до суду. Він зобов'язаний з'являтися за викликом суду, здійснювати повний і правильний переклад, посвідчувати правильність перекладу своїм підписом у процесуальних докумен­тах, що вручаються сторонам у перекладі на їх рідну мову або мову, якою вони володіють. За завідомо неправильний переклад або за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків перекладач несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов'язків — відповідальність, встановлену законом. Перекладач вступає у процесуальні правовідносини із судом, який постановив ухвалу про його залучення до участі у справі (п. 5 ч. 6 ст. 130 ЦПК). Оплата праці перекладача є одним із видів судових витрат (п. 4 ч. З ст. 79 ЦПК).

Правову допомогу особам, які беруть участь у справі, може надавати особа, яка є спеціалістом у галузі права і відповідно до закону наділена правом надавати правову допомогу. Особа, яка надає правову допомогу особам, що беруть участь у справі, за клопотанням вказаних осіб допускається до участі в справі за відповідною ухвалою суду (п. 5 ч. б ст. 130 ЦПК). Між цією особою і судом, що постановив відповідну ухвалу, виникають процесуальні правовідносини. Особа, яка падає правову допомо­гу, має право знайомитися з матеріалами справи, робити з них виписки, знімати копії долучених до справи документів, бути присутньою в судовому засіданні. Особа, яка має право на на­дання правової допомоги, допускається ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у справі.

Правове становище особи, яка надає правову допомогу особам, що беруть участь у справі, у ЦПК не досить чітко визначено. Вона не може виступати від імені осіб, яким надає правову допомогу. У такому випадку вона була б представником (ст. 44 ЦПК). Положення щодо особи, яка надає правову допомогу особам, які беруть участь у справі, відповідає ст. 5.9 Конституції, ст. 12 ЦПК і ст. 8 Закону «Про судоустрій України».

Витрати на правову допомогу є одним із видів судових витрат (п. 2 ч З ст. 79 ЦПК).

Згідно зі ст. 84 ЦПК витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сто­рони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги.