§ 5. Цивільне процесуальне законодавство

Під цивільним процесуальним законодавством треба розуміти систему цивільних процесуальних нормативних актів, розташо­ваних у певному порядку залежно від їх юридичної сили. Норми цивільного процесуального права можуть бути закріплені в зако­нах та підзаконних нормативних актах. Серед законів найвищу юридичну силу має Конституція України. Норми Конституції є нормами прямої дії (ст. 8) і водночас нормами різних галузей права. Серед них — і норми цивільного процесуального права. До цих норм належать положення Конституції про поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6), про державну мову в Україні (ст. 10), про право спростування в судовому порядку недостовірної інформації про себе і членів своєї сім'ї та право ви­магати відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ч. 4 ст. 32), право на судовий захист (ст. 55); пра­во на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної і моральної шкоди, завданої неза­конними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56); право кожного знати свої права і обов'язки (ст. 57); право на правову допомогу (ст. 59); право на відмову давати показання чи пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом (ст. 63); обов'язок кожного неухильно додержуватись Конституції і за­конів України, не посягати на права і свободи, честь та гідність інших людей (ст. 68). Незнання закону не звільняє від юридичної відповідальності (ст. 68 Конституції). У Конституції міститься розділ VIII «Правосуддя», в якому передбачені норми, що виз­начають засади здійснення правосуддя в Україні. Норми цього розділу передбачають здійснення правосуддя виключно судами, поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виника­ють у державі, визначають систему судів загальної юрисдикції, принципи здійснення правосуддя та інші питання діяльності судів. Для цивільного процесуального права має також велике значення положення п. 2 і п. 5 ст. 121 Конституції, яким пере­дбачено представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом, і нагляд за додержанням прав і свобод людини й громадянина, дотриман­ням законів із цих питань органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.

Далі в системі цивільного процесуального законодавства йдуть галузеві кодифіковані акти у вигляді кодексів, серед них перш за все треба назвати ЦПК, який є основним законодавчим актом, що регулює порядок судочинства у цивільних справах. ЦПК був прий­нятий 18 березня 2004 р. і мав вступити в дію із 1 січня 2005 р., але не раніше набрання чинності Адміністративним процесуаль­ним кодексом України. ЦПК набрав чинності 1 вересня 2005 р. одночасно з Кодексом адміністративного судочинства України. Наступним кодифікованим актом, який має значення для регу­лювання цивільного судочинства є ЦК. Норми ЦК мають суттєве значення для визначення осіб, які можуть звертатися до суду за захистом своїх суб'єктивних прав, свобод і законних інтересів (ст. 2 ЦК), ними передбачено порядок захисту цивільних прав (ст. ст. 16, 17, 18, 19 ЦК), регулюється питання про допустимість засобів доказування у спорах щодо правочинів, укладених з недотриманням обов'язкової простої письмової форми (ст. 218 ЦК). Для застосування норм ЦПК мають значення норми ЦК, які регулюють питання щодо цивільної дієздатності фізичних осіб (ст. ст. 30 — 42 ЦК), щодо встановлення й припинення опіки й піклування (ст. ст. 60, 75 ЦК) та інші. У ряді норм ЦК, як зазначає М. Штефан, вказано обставини, юридичні факти, які є підставою позову, предметом доказування.

спорів, що виникають із сімейних правовідносин, велике значення має СК України, який є одним із джерел не лише сімейного, а й цивільного процесуального права. СК містить ряд норм, що мають велике значення для розгляду означених спорів (ст. ст. 18, 19, 20, 40, 41, 57, 60, 61, 6.9, 70, 73, 74, 75, 76, 80, .91, 109, 110, 114, 128, 130, 131, 132 та іи.). Крім того СК містить ряд статей (ст. ст. 223, 224, 225, 236, 238, 240, 242), які регулюють порядок усиновлення, скасування усиновлення, визнання його недійсним та позбавлення батьківських прав.

Джерелом цивільного процесуального права є також КЗпП, який встановлює особливості розгляду ряду спорів (ст. ст. 231, 232). До джерел цивільного процесуального права слід віднести ЖК і ЗК. У ЖК для застосування норм цивільного процесуаль­ного права мають значення ст. ст. 72, 87, .98, 99, 104, 105, 106, 109, 116. У ЗК для застосування норм цивільного процесуального права має значення ст. 158, яка встановлює підвідомчість вирішен­ня земельних спорів. Джерелом цивільного процесуального права також є КАС (наприклад, ст. 21 цього Кодексу регулює питання щодо підсудності кількох пов'язаних між собою вимог у порядку адміністративного, господарського чи цивільного судочинства).

Серед законів України, які входять до складу цивільного про­цесуального законодавства й відповідно є джерелами цивільного процесуального права України, слід відзначити Закон «Про судо­устрій України». Цим Законом визначено завдання правосуддя, засади його здійснення, систему і порядок утворення судів загаль­ної юрисдикції, їх повноваження, принципи судочинства. Джере­лом цивільного процесуального права України є також Закон від 5 листопада 1991 р. «Про прокуратуру», яким передбачено засади участі прокурора в цивільному процесі (ст. ст. 32 — 37, 40, 42). До джерел цивільного процесуального права слід віднести Закон від 19 ірудня 1992 р. «Про адвокатуру», де містяться норми, що передбачають участь адвоката в цивільному процесі, Закон від 12 травня 1991 р. «Про захист прав споживачів» (в редакції Закону від 1 грудня 2005 р.), у якому визначені питання судового захисту прав споживачів (ст. 22); Закон від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні», яким передбачено право виконавчих органів сільських, селищних, міських рад та їх представників на звернення до суду за захистом прав відповідної територіальної громади (п. 4 ст. 38, п. 15 ст. 42); Закон «Про виконавче прова­дження», в якому є ряд статей (ст. ст. 24, 26, 32, 33, 34, 36 та ін.), що стосуються здійснення правосуддя у цивільному процесі; Закон від 23 червня 2005 р. «Про міжнародне приватне право», в якому містяться норми, що визначають засади судового провадження у справах за участю іноземних осіб (розділ XI), та норми, що ре­гулюють підсудність судам України справ з іноземним елементом (розділ XII), а також норма, що передбачає відсилання до права третьої держави (ст. 9) та колізійні норми (розділи III —IX); Закон від 25 лютого 1994 р. «Про судову експертизу».

Джерелом цивільного процесуального права згідно із Законом від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та протоко­ли до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. Стаття 17 Закону передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.

У ст. 9 Конституції України вказано, що чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Ра­дою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

У ті. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» підкреслено, що виходячи із поло­жень ст. 9 Конституції про те, що чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, суд не може застосовувати закон, який регулює правовідносини, що розгля­даються, інакше як міжнародний договір. Водночас міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України.

Джерелами цивільного процесуального права також е укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, на­кази та інструкції міністерств і відомств, міжнародні договори про правову допомогу, ратифіковані Верховною Радою України. Серед документів Кабінету Міністрів окремо відзначимо Декрет Кабінету Міністрів від 21 січня 1993 р. № 7-93 «Про державне мито».

Важливе значення для правильного та однакового застосу­вання норм права, втому числі норм цивільного процесуального права, мають постанови Пленуму Верховного Суду України. Вони не є джерелом права, адже Пленум Верховного Суду не наділений повноваженнями створювати нові норми права, однак його постанови є обов'язковими для судів, інших органів і поса­дових осіб, які застосовують певні норми права, щодо яких надані роз'яснення у постановах Пленуму Верховного Суду України.

Частина 3 ст. 2 ЦПК встановлює правило, згідно з яким провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи, тобто встановлює правило згідно з яким закон не має зворотної сили. Відповідно до ч. 4 ст. 2 ЦПК закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі. Положення ч. 4 ст. 2 ЦПК відповідає ч. 1 ст. 58 Конституції, яка передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Дія цивільних процесуальних норм у часі і просторі та за ко­лом осіб. Питання щодо дії будь-яких норм права в часі, зокрема норм цивільного процесуального права, має 3 підпитання:

1. про момент набрання чинності нормативним актом;

2. про те, на які відносини поширюється дія нормативного акта;

3. про момент втрати чинності нормативним актом.

Питання про момент набрання нормативними актами чинності

регулюється Указом Президента України від 10 червня 1997 р. Л!Ь 503/97 «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності». Згідно із цим Указом закони України, інші акти Верховної Ради, акти Президента Ук­раїни, Кабінету Міністрів України не пізніше 15 днів після їх при­йняття в установленому порядку й підписання підлягають оприлюд­ненню в офіційних друкованих виданнях. Нормативно-правові акти Верховної Ради і Президента України набирають чинності через 10 днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не перед­бачено цими актами. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо більш пізній строк набрання ними чинності не передбачено в цих актах. Відповідно до ч. З ст. 2 ЦПК дія цивільних процесуальних нормативних актів, як правило, не має зворотної сили щодо процесуальних відносин, якщо інше не передбачено самим актом. Провадження в цивільних справах здійснюється за нормами про­цесуального законодавства, які діють на момент розгляду справи. Як передбачено п. 6 розділу XI «Прикінцеві та перехідні поло­ження» ЦПК, заяви і скарги, подані до набрання чинності ЦПК 2004 р. відповідно до ЦПК 1963 р., розглядаються в порядку, встановленому ЦПК 2004 р. Наприклад, для перегляду рішень і ухвал, що не набрали законної сили, в апеляційному порядку відповідно до ст. ст. 294, 295, 296 ЦПК 2004 р. необхідно подати заяву про апеляційне оскарження і апеляційну скаргу. Статті 290, 292 ЦПК 1963 р. передбачали подання тільки апеляційної скарги і не встановлювали, що поданню апеляційної скарги має передувати подання заяви про апеляційне оскарження. Пункт 10 розділу XI «Прикінцевих та перехідних положень» ЦПК 2004 р. встановлює, що ті судові рішення, які прийняті судом першої інстанції до вступу в дію ЦПК 2004 р. і не вступили в законну силу, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку без подання заяви про апеляційне оскарження, якщо строк апеляційного оскарження відповідно до ЦПК 1963 р. не сплив, тобто статті ЦПК 2004 р. щодо апеляційного оскарження, як й інші його статті, не мають зворотної сили. Разом із тим цивільні процесуальні нормативні акти можуть застосовуватися у спо­рах з матеріальних відносин, які виникли до набрання ними законної сили. Так відповідно до ч. 1 ст. 109 ЖК особи, які самоправно зайняли житлове приміщення, підлягали виселенню в адміністративному порядку. Норми Конституції, як уже зазна­чалося, є нормами прямої дії (ст. 8 Конституції). Тому особа, яка самоправно зайняла житлове приміщення до набрання чин­ності Конституцією, тобто до 28 червня 1996 р., підлягає тепер виселенню не в адміністративному, а в судовому порядку. Це положення випливає з п. 1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції й наголошено в п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. М? 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя». Таким чином, цивільні процесуальні нормативні акти поширюють свою дію на порядок розгляду судових спорів, з матеріальних відносин, іцо виникають до набрання цими нормативними актами чинності, тобто в даному випадку при виникненні спору з матеріальних відносин застосовуються цивільні процесуальні нормативні акти, які діяли не в момент виникнення цих правовідносин, а в момент виникнення спору із цих правовідносин, тобто процесуальні норми мають зворотну силу щодо матеріальних відносин, які виникають до набрання чинності процесуальними нормами і не мають, як зазначено в законі (ч. З ст. 2 ЦПК), зворотної сили щодо процесуальних відносин.

Припинення дії цивільних процесуальних нормативних актів, якщо не передбачений певний строк їх дії, відбувається внаслідок офіційного їх скасування шляхом прийняття нового нормативного акта. Дія цивільних процесуальних нормативних актів у просторі поширюється на всю територію України. Як випливає із ч. 1 ст. 2 ЦПК, законодавство про цивільне судочинство застосовується всіма судами України при розгляді цивільних справ.

Дія цивільних процесуальних актів поширюється на всіх громадян України, на організації, що мають права юридичних осіб (ст. 28 ЦПК), на іноземців, на осіб без громадянства, на іноземних юридичних осіб, іноземні держави та міжнародні організації (ст. 410 ЦПК).