Глава 26 Провадження в цивільних судах України у цивільних справах за участю іноземних осіб

§ 1. Правові підстави участі іноземних осіб у цивільному процесі

Правову основу регулювання провадження у цивільних справах у судах загальної юрисдикції за участю іноземних осіб становлять Конституція (ст. 26) і ЦПК (ст. ст. 410, 413-415 розділу X), Норми яких поширюють на іноземних осіб націо­нальний правовий режим, але з особливостями при вирішенні окремих питань, обумовленими положеннями актів законодавства України та міжнародних договорів, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України і які є джерелами міжнарод­ного цивільного процесу.

До внутрішньодержавного законодавства, в якому містяться норми міжнародного цивільного процесу, належать: закони Ук­раїни від 12 вересня 1991 р. «Про правонаступництво України», від 4 лютого 1994 р. «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», від 21 квітня 1999 р. «Про виконавче проваджен­ня», від 21 червня 2001 р. «Про біженців», від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України», від 23 червня 2005 р. «Про міжнародне приватне право», Положення про дипломатичні пред­ставництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затверджене Указом Президента України від 10 червня 1993 р. № 198/93, Положення про дипломатичне представництво Ук­раїни за кордоном, затверджене розпорядженням Президента України від 22 жовтня 1992 р. № 166/92-рп, тощо.

Україна як суб'єкт міжнародного права на сьогодні є учасницею багатосторонніх і двосторонніх міждержавних конвенцій, дого­ворів і угод про надання правової допомоги і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, де також містяться норми міжнародного цивільного процесу. До таких належать, зок­рема, двосторонні договори з: Китайською Народною Республікою (31 жовтня 1992 р.), Республікою Польща (24 травня 19.93 р.), Литовською Республікою (7 липня 1993 р.), Республікою Мол­дова (13 грудня 1993 р.), Республікою Грузія (9 січня 1995 р.), Естонською Республікою (15 січня 1995 р.), Латвійською Республікою (23 травня 1995 р.), Республікою Узбекистан (19 лютого 1998 р.), Турецькою Республікою (23 листопада 2000 р.) та ін­шими державами.

У зв'язку з офіційним визнанням правонаступництва України відповідно до ст. 7 Закону «Про правонаступництво України» наша держава є правонаступницею прав і обов'язків за міжнарод­ними договорами СРСР, які не суперечать Конституції України та інтересам Української держави згідно зі ст. 24 Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів від

23. серпня 1978 р. Україна визнала для себе обов'язковими ряд двосторонніх договорів про взаємну правову допомогу, які були укладені СРСР з: Народною Республікою Албанія, Алжирською Народною Демократичною Республікою, Народною Республікою Болгарія, Угорською Народною Республікою, Грецькою Респуб­лікою, Іракською Республікою, Республікою Кіпр, Фінляндсь­кою Народною Республікою та іншими.

Норми міжнародного цивільного процесу містяться також у Віденській конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. та у Віденській конвенції про консульські зносини від

23. квітня 1963 р., в Конвенції з питань цивільного процесу від 1 березня 1954 р., Конвенції про вручення за кордоном судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15 листопада 1965 р., Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах від 18 березня 1970 р., Віденській конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. та інших.

Норми міжнародного цивільного процесу містяться в консуль­ських конвенціях і договорах, укладених Україною.

Україна є учасницею Конвенції про правову допомогу та пра­вові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, підписаної державами — членами СНД у Мінську 22 січня 1993 р. (далі — Конвенція держав — членів СНД).

Згідно зі ст. 2 ЦПК цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, ЦПК та Закону «Про між­народне приватне право». Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, пе­редбачені інші правила, ніж встановлені ЦПК, застосовуються правила міжнародного договору.

Тож зазначена норма не містить ніяких вказівок щодо за­стосування норм права інших країн у зв'язку з відправленням правосуддя у цивільних справах загальними судами України. Тому провадження в судах у справах за участю іноземних осіб здійснюється за загальними правилами цивільного судочинства України, встановленими ЦПК.

У зв'язку з цим у ч. 1 ст. 410 ЦПК і в ч. 1 ст. 73 Закону «Про міжнародне приватне право» здобуває вияв так званого національ-

ного режиму, відповідно до якого іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи і посадові особи) та міжнародні організації мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів.

У загальному вигляді цей принцип закріплено в ч. 1 ст. 26 Конституції: «Іноземці та особи без громадянства, що перебува­ють в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конститу­цією, законами чи міжнародними договорами України.

З метою захисту своїх порушених, невизнаних або оспорю­ваних прав, свобод чи інтересів іноземні особи, як і громадяни України, вправі в порядку, встановленому ЦПК, звертатися до суду (ч. 1 ст. 3 ЦПК) як у справах позовного провадження, так і у справах наказного і окремого провадження.

Передумовою участі іноземних громадян і юридичних осіб у цивільних процесуальних правовідносинах є процесуальна правосуб'єктність (правоздатність і дієздатність). У зв'язку з тим, що цивільне процесуальне законодавство України не містить визначень цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності іноземних громадян і юридичних осіб, треба виходити із поло­ження, що цивільна процесуальна правоздатність і дієздатність указаних осіб визначається відповідно до ст. 28 і ст. 29 ЦПК.

З огляду на те, що іноземці та особи без громадянства мають право звертатися в суди України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів, необхідно з'ясувати зміст понять «іноземець» та «особа без громадянства». При ньому треба виходити із вказівок закону про те, що іноземцем визнається особа, яка не перебу­ває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав, а особою без громадянства — особа, яку жодна держава згідно зі своїм законодавством не вважає своїм громадянином (ст. 1 Закону «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»).

Біженці також визнаються суб'єктами цивільного процесуаль­ного права України. Відповідно до ст. 1 Закону «Про біженців» під терміном «біженець» розуміється особа, яка не є громадя­нином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до пев­ної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може ко­ристуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Статус іноземних юридичних осіб визначається за законо­давством держави, в якій вони засновані. Правосуб'єктність іноземних юридичних осіб підтверджується нотаріально засвід­ченим у місці її знаходження і легалізованим у встановленому законом порядку документом: сертифікатом реєстрації, випискою з торгового реєстру тощо.

Цивільна процесуальна правосуб'єктність міжнародних органі­зацій установлюється на підставі положень про те, що міжнародні організації підлягають юрисдикції судів України у цивільних справах в межах, визначених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або законами України (ч. 3 ст. 413 ЦПК; ч. 3 ст. 79 Закону «Про міжнародне приватне право»).

Таким чином, на іноземних осіб поширюються як загальні пра­вила ЦПК, так і спеціальні, передбачені законами України і між­народними договорами. Наприклад, іноземці вправі вести справу в суді особисто або через представників. Однак громадяни іноземних держав можуть бути представлені в суді консулами відповідних держав, причому відповідно до консульських конвенцій консул може представляти громадян своєї держави без довіреності.

Поширення національного режиму в цивільному судочинстві на іноземних осіб грунтується на принципі беззастережності і не пов'язане з їх проживанням в Україні. Норми цивільного процесуального законодавства, якими визначені правила проце­суальної правоздатності і дієздатності, підвідомчості, підсудності, процесуальне становище осіб, які беруть участь у справі, та інші права і гарантії, поширюються на іноземців незалежно від того, чи передбачені законодавством їх держав рівнозначні права для громадян і юридичних осіб України. Водночас, якщо в інозем­ній державі допускається обмеження процесуальних громадян і юридичних осіб України, законодавством України в порядку реторсії можуть встановлюватися обмеження щодо процесуальних прав громадян, установ і організацій тих держав, у яких такі обмеження допущені (ч. 3 ст. 410 ЦПК).

Важливе значення в системі правових норм щодо права іноземних громадян звертатися в суди України і користуватися рівними процесуальними правами з громадянами України мають норми міжнародних правових актів.

Так, для громадян держав—учасниць СНД важливе значення має Конвенція держав —членів СНД, яка забезпечує захист в судах держав —членів СНД прав, свобод та інтересів громадян цих держав та інших осіб (тобто не громадян держав СНД), якщо вони проживають на території держави, що входить до СНД. Означена Конвенція забезпечує також захист у судах прав, свобод та інтересів юридичних осіб і правове співробітництво різних органів юстиції.

У ст. 1 Конвенції держав —членів СНД вказується на те, що громадяни кожної з Договірних Сторін, а також особи, що проживають на її території, мають право вільно і безперешкодно звертатися до судів, прокуратури та інших органів юстиції інших Договірних Сторін, до компетенції яких належать цивільні, сі­мейні і кримінальні справи, можуть виступати в них, подавати клопотання, пред'являти позови і вчиняти інші процесуальні дії на тих самих умовах, що й громадяни цієї Договірної Сторони. А ст. 2 Конвенції містить правило про те, що громадяни кожної з Договірних Сторін і особи, що проживають на її території, звільняються від сплати і відшкодування судових і нотаріальних витрат і мита, а також користуються безоплатною юридичною допомогою на тих самих підставах, що і її власні громадяни.

Наряду з громадянами і юридичними особами іноземних дер­жав, а також міжнародних організацій суб'єктами цивільного процесу можуть бути іноземні держави (їх органи і посадові особи). У зв'язку із цим докладно треба розглянути питання про процесуальне становище іноземної держави. У ч. 1 ст. 413 ЦПК і в ч. 1 ст. 79 Закону «Про міжнародне приватне право» міститься вказівка на те, що пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно іноземної держави, яке знаходиться в Україні, застосування стосовно такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним до­говором або законом України. Таким чином у означених правових нормах зафіксовано правило про судовий імунітет іноземної держа­ви, суть якого полягає в тому, що іноземна держава не підсудна суду іншої держави. Воно ґрунтується на суверенній рівності держав, коли «рівний над рівним не має влади або юрисдикції» .

Частина 2 ст. 413 і ч. 2 ст. 79 Закону «Про міжнародне приватне право» вказують ще на одну групу осіб, що користуються певними процесуальними привілеями — це акредитовані в Україні дипло­матичні представники іноземних держав та інші особи, зазначені у відповідних законах України та міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Так, відповідно до п. 1 Положення про дипломатичні пред­ставництва та консульські установи іноземних держав в Україні (далі — Положення) дипломатичному представництву (посольству або місії) іноземної держави в Україні, консульській установі (генеральному консульству, консульству, віце-консульству або консульському агентству) іноземної держави в Україні як органам іноземної держави, співробітникам дипломатичних представництв та працівникам консульських установ для здійснення їх функцій надаються передбачені цим Положенням привілеї та імунітети, що визначаються відповідно до Віденської конвенції про дипломатичні зносини та Віденської конвенції про консульські зносини.

Згідно з п. п. 13 — 16 Положення глава дипломатичного пред­ставництва і члени дипломатичного персоналу користуються

імунітетом від кримінальної, адміністративної юрисдикції Украї­ни та юрисдикції судів України у цивільних справах. Членами персоналу дипломатичного представництва є члени дипломатич­ного, адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу дипломатичного представництва. Членами дипломатичного персоналу дипломатичного представництва є члени персоналу дипломатичного представництва, які мають дипломатичний ранг. Членами адміністративно-технічного персоналу дипломатичного представництва є члени персоналу дипломатичного представ­ництва, які здійснюють адміністративно-технічне обслуговуван­ня дипломатичного представництва. Членами обслуговуючого персоналу дипломатичного представництва є члени персоналу дипломатичного представництва, які виконують обов'язки щодо обслуговування дипломатичного представництва.

Імунітет від юрисдикції України не поширюється на випадки, коли глава дипломатичного представництва і члени дипломатич­ного персоналу вступають у цивільно-правові відносини як при­ватні особи у зв'язку з позовами про належне їм нерухоме майно на території України, спадкування, а також у зв'язку з позовами, що випливають з їх професійної або комерційної діяльності, що здійснюється ними за межами службових обов'язків.

До осіб, які користуються імунітетом від юрисдикції судів України, належать також співробітники консульських установ — консульські посадові особи і консульські службовці. Вони не під­лягають юрисдикції судових органів України щодо дій, які вони вчиняють під час виконання консульських функцій. Водночас означені особи можуть притягатися як відповідачі за позовами, що випливають із договорів, за якими вони прямо або опосе­редковано не взяли на себе зобов'язань як агенти держави, яку вони представляють (тобто діють як приватні особи), а також за позовами про відшкодування заподіяної дорожньо-транспортною пригодою шкоди (ст. 43 Віденської конвенції про консульські зносини; п. 25 Положення).

Згідно з п. 27 Положення привілеї та імунітети, передба­чені цим Положенням для членів дипломатичного персоналу, поширюються па представників іноземних держав, на членів парламентських і урядових делегацій іноземних держав, які прибувають в Україну для участі в міждержавних переговорах, міжнародних конференціях і нарадах або з іншими офіційними дорученнями, а також на членів їх сімей, які їх супроводжують і не є громадянами України.

Таким чином, суть судового імунітету перелічених вище осіб полягає в тому, що вони підлягають юрисдикції судів України лише в межах, визначених нормами міжнародного права або до­говорами України з відповідними державами, і лише за наявності згоди на це держави, яка надає акредитацію.

Проте необхідно підкреслити одну особливість. Наявність су­дового імунітету в іноземної держави-відповідача презюмується, а кожна міжнародна організація має роз'яснювати суду, якими

пільгами і привілеями вона наділена нормативними актами або конкретним договором.

Водночас відповідно до ч. 4 ст. 79 Закону «Про міжнарод­не приватне право» в тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам у іно­земній державі не забезпечується такий судовий імунітет, який забезпечується іноземним державам, їх майну і представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України можуть бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжна­родним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру недостатньо для врегулювання наслідків означеного порушення норм міжнародного права.