§ 4. Класифікація доказів

За джерелом отримання даних судові докази поділяються на особисті та речові. Під джерелом розуміється певний об'єкт чи суб'єкт, на якому або в свідомості якого мали відображення факти, що мають значення для справи. Тож у одному випадку джерелом даних є людина, в іншому — предмет, річ. У особистих доказах джерелом отримання даних про факти є фізична особа; у предметних (речових; доказах — носії інформації — матеріальні об'єкти, які зовнішніми ознаками і якостями передають дані про обставини, які мають значення для справи. Висновок експерта є змішаним видом доказів: джерелом даних, що містяться у виснов­ку, є особа, якій доручено провести дослідження матеріальних об'єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи (ч. 1 ст. 53 ЦПК); висновок ґрунтується на дослідженні підданих експертизі об'єктів.

Залежно від способу формування (утворення) докази можуть бути первинними і похідними. Для первинного доказу характерно тс, що між ним і фактом, про які він свідчить, немає проміжної ланки. Похідний доказ втілює зміст первинного і може з'явитися

тільки за його наявності. У силу принципу безпосередності (ст. 159 ЦПК) суд зобов'язаний прагнути використовувати переважно пер­винні докази, однак це не означає, що вони мають перевагу над похідними і останні взагалі не повинні використовуватись судом, адже всі докази мають перевірятися й оцінюватися в сукупності.

За характером зв'язку між доказом і фактом, що підлягає вста­новленню, докази поділяються па прямі й непрямі. Прямий — це такий доказ, із якого (за умови його достовірності) можна зробити висновок про існування (чи не існування факту, що доказується. Доказ, із якого (за такої самої умови) можна зроби­ти припустимий висновок про існування факту, що доказується, називається непрямим.

Щоб уникнути помилок, пов'язаних із застосуванням непря­мих доказів, у цивільному процесі напрацьовані такі правила їх застосування:

а) щоб на підставі непрямих доказів, зробити достовірний вис­новок, потрібно їх мати кілька;

б) достовірність кожного із них не повинна викликати сумнівів;

в) вони повинні підтверджувати і доповнювати один одного;

г) сукупність їх має становити певну систему, що дає підстави зробити один можливий висновок про факт, що доказується.

§ 5. Пояснення сторін і третіх осіб

Пояснення сторін і третіх осіб полягають у їх повідомленнях про факти, які цікавлять суд і лежать у основі вимог і заперечень. Так як сторони і треті особи є юридично заінтересованими, їх по­яснення досліджуються та оцінюються за загальними правилами оцінки доказів (ст. ст. 176, 179, 212 ЦПК). Рішення суду не може ґрунтуватися лише на поясненнях однієї сторони, не підкріплених іншими доказами, перевіреними в судовому засіданні.

Якщо спір не врегульовано в попередньому судовому засіданні, суддя викликає позивача, відповідача, допущену до участі у справі третю особу у разі необхідності уточнення змісту заявлених вимог, з'ясовує можливі заперечення проти них, одержує попередні дані про обставини, що мають значення для справи (ст. 130 ЦПК).

Пояснення третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, прирівнюються до пояснень позивача, оскільки вони мають самостійні вимоги з приводу предмета спору (ст. 34 ЦПК).

Пояснення третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, обумовлені їх заінтересованістю у вирішен­ні спору, оскільки залежно від рішення у них можуть виникнути права чи обов'язки стосовно однієї зі сторін (ст. 35 ЦПК).

Крім сторін і третіх осіб, пояснення можуть давати їх пред­ставники (ст. ст. 27, 44 ЦПК). За клопотанням сторони, третьої особи пояснення може давати лише представник (ч. 2 ст. 176 Ц1ІК). Цс не позбавляє сторони і третіх осіб можливості дати додаткові пояснення (ст. 192 ЦПК).

Пояснення сторін можна розподілити на твердження і виз­нання.

Твердженням є .таке пояснення сторони чи третьої особи, що містить дані про факти, які лежать у основі вимог і заперечень і встановлення яких судом відповідає процесуальним інтересам сторони або третьої особи.

Суд може обґрунтувати рішення твердженнями лише за умо­ви, що вони були зроблені в судовому засіданні та досліджені в сукупності з іншими доказами.

Визнання — пояснення сторони, яка підтверджує існування факту, який за загальними правилами доказування (ст. 60 ЦПК) має доказувати інша сторона. Визнання як самостійний доказ має бути судовим, тобто зробленим стороною на стадії попереднього судового засідання або на стадії судового розгляду. Позасудове визнання є доказовим фактом, який у свою чергу має бути доказаний.

Повним є визнання всіх фактів, покладених у обґрунтування вимог і заперечень іншої сторони. Якщо факти визнаються час­тково, то й визнання вважається частковим.

Визнання, зроблене без застережень, називається простим. Якщо ж визнання супроводжується застереженням, то воно на­зивається кваліфікованим.

Сторона може заявити про визнання всю як юридичного, так і доказового факту, а також позовних вимог повністю або частко­во. Визнання позову по суті, як правило, означає визнання всіх юридичних фактів, покладених у обґрунтування пред'явленої до відповідача вимоги.

Важливе процесуальне значення має визнання стороною фак­тів, які не можуть установлюватись за допомогою показань свідка (ст. ст. 208, 218 ЦК). Визнання факту укладення правочину, який має здійснюватися з дотриманням письмової форми, звільняє іншу сторону від обов'язку подавати письмові докази на підтвердження цього факту. У такому разі, якщо визнання факту не викликає у суду сумнівів, він стає безспірним (ст. 61 ЦПК). Якщо суд дійде висновку, що визнання суперечить дійсним обставинам справи, суперечить закону, порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд відхиляє визнання і продовжує дослідження фактичних обставин у звичайному процесуальному порядку.

Сторона вправі відмовитися від визнання обставин у попе­редньому судовому засіданні. Суд приймає відмову, якщо сто­рона, що відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною Сеті 178 ЦПК),