Другий період (30-ті – середина 50-х рр.):

Олександр Григорович Шліхтер – директор Українського інституту марксизму-ленінізму, що і зумовило основну тематику його наукових досліджень («Проблеми соціалістичної реконструкції сільського господарства», 1930 р.; праці про Леніна).

Дмитро Захарович Мануїльський – академік, редактор газети «Комуніст», «Правда», де висвітлював питання міжнародного комуністичного руху, життя і творчості Леніна).

Третій період (60-80-ті роки):

Євсей Григорович Ліберман в праці «План, прибуток, премія» (1962 р.) зазначив: «Головне – зробити виробника зацікавленим у якості свого продукту». Вчений відмічав, що труднощі і невдачі в радянській економіці пов’язані з традиціями всебічного централізованого планування, яке на його думку слід обмежити лише деякими головними показниками (обсяги виробництва, номенклатура продукції та терміни поставок) при одночасному наданні керівникам підприємств реальних повноважень і прав господарської ініціативи. Він вважав, що реальною оцінкою діяльності підприємств є отриманий прибуток, відповідно, для стимулювання постійного підвищення рентабельності⁴¹⁷ доцільно дозволити використання частини прибутку на розсуд адміністрації і робітників підприємства (на розширення, модернізацію, культурно-побутові послуги, преміювання).

Василь Петрович Корнієнко в праці «Основні риси загальнонародної власності» (1966 р.) зазначив, що поряд із офіційно визнаними формами власності на засоби виробництва (державною та колективною) в радянській економіці присутня ще одна форма власності на фактори виробництва (робочу силу) – особиста, яка в подальшому, при злитті державної та колективної форм на засоби виробництва та, відповідно, предмети споживання, залишиться єдиним товароутворюючим фактором в умовах соціалізму.

Висновки: Періодизація господарства УРСР тісно пов′язана з інститутом вождізму. Зокрема, виділяють Ленінський, Сталінський, Хрущовський, Брежнєвський та Горбачовський етапи. В економічній думці радянської доби критерієм поділу на періоди є інститут тоталітаризму. Відповідно, виділяють передтоталітарний, тоталітарний та посттоталітарний періоди. Лад, який був побудований в СРСР не мав нічого спільного із марксистським розумінням соціалізму, зокрема не було самоврядування трудящих, «відмирання» інституту держави та грошей, суспільної власності на засоби виробництва, а обсяги позаекономічного відчуження продуктів праці трудящих перевищили аналогічні показники в капіталістичних країнах.

2. Пошуки моделі соціалістичної системи господарства (політика “воєнного комунізму” та неп).

В 1917 - 1921 рр. – для швидкого наближення комунізму, відповідно до Марксових ідей, а також з метою забезпечення міст і Червоної армії зброєю, продовольством та іншими необхідними ресурсами в умовах, коли економіка країни була зруйнована Громадянською війною⁴¹⁸, В.І. Ленін провів наступні економічні реформи, так звану політику «воєнного комунізму».

Основні елементи політики «воєнного комунізму»:

1) Ліквідація поміщицького землеволодіння і приватної власності на землю (Декрет «Про землю» 9.11.1917 р.) - виникають радгоспи⁴¹⁹, що запроваджувалися більшовиками примусово, шляхом відбирання у селян розділеної ними ж поміщицької землі та реманенту. Запровадження радгоспів, разом із колгоспами, викликало селянські повстання. Дію цього декрету підтвердив Закон «Про соціалізацію землі» від 27.01.1918 року.⁴²⁰

2) Націоналізація промисловості (1917-1919 рр.)⁴²¹. На початку Громадянської війни в Росії відбулась «втеча капіталу», в першу чергу іноземного⁴²², що позначилося на накопиченні нічийних заводів і фабрик. Таким чином націоналізація покинутих підприємств переросла у всеохоплюючу експропріацію⁴²³, що було викликано потребою більшовиків у посиленні своєї диктатури. Рада народних комісарів протягом року прийняла Декрети «Про націоналізацію цукрової промисловості» (2.05.1918 р.), «Про націоналізацію нафтової промисловості» (2.06.1918 р.), «Про націоналізацію флоту» і т.д. До кінця 1919 року всі підприємства (великі, середні, малі) були націоналізовані методом примусової конфіскації із одночасним запровадженням жорсткого централізованого управління.

3) Ліквідація приватних банків та конфіскація вкладів (8.12.1917 р.). Однією з перших дій більшовиків під час Жовтневої революції було збройне захоплення Державного та приватних банків. Вже 8.12.1917 року було прийнято Декрет Ради народних комісарів «Про ліквідацію Дворянського і Селянського земельних банків». Декретом «Про націоналізацію банків» від 14.12.1917 року банківська справа була оголошена державною монополією. Націоналізація банків супроводжувалась конфіскацією вкладів населення.⁴²⁴

4) Запровадження жорстко централізованого управління. Створення Вищої ради народного господарства (Декрет ВЦВК і РНК «Про створення ВРНГ», від 15.12.1917 р.) – органу управління народним господарством і державними фінансами. ВРНГ надаються всі права щодо конфіскації, реквізиції, секвестрування, примусового синдикування різноманітних галузей та інших заходів у сфері виробництва, розподілу і державних фінансів. Засобами реалізації цих завдань є розробка загальних норм і планів регулювання економічного життя країни.

5) Монополія на зовнішню торгівлю. В кінці грудня 1917 року ВРНГ зобов’язала Народний комісаріат торгівлі і промисловості контролювати зовнішню торгівлю. В квітні 1918 року зовнішню торгівлю оголошено державною монополією.

6) Продовольча диктатура. Більшовиками були продовжені хлібна монополія та продрозкладка, введені ще в часи Тимчасового уряду. Так, 9.05.1918 року Декретом «Про державну монополію хлібної торгівлі» було підтверджено заборону приватної торгівлі хлібом. Вже 13.05.1918 року Декретом ВЦВК і РНК «Про надання народному комісару продовольства надзвичайних повноважень по боротьбі з селянською буржуазією, що ховає хлібні запаси та спекулює ними» були встановлені основні засади продовольчої диктатури. Метою продовольчої диктатури була централізована заготівля і централізований розподіл продовольства, боротьба з кулацтвом. Законом було в становлено норми душового споживання для селян (12 пудів зерна, 1 пуд крупи і т.д.), аналогічні до попередніх, утверджених Тимчасовим урядом. Решта понаднормативної продукції вилучалась на користь держави по встановленим державою (дуже низьким) цінам. Одночасно було створено Продовольчо-реквізіційну армію (Продармію) Наркомпрода, що складалась із озброєних продзагонів. Всезростаюча потреба забезпечення продовольством міських жителів та Червоної Армії на практиці вилилось у селянські повстання на Україні, Поволжі, Кубані, Сибіру, Тамбовщині та голодомор 1921-1923 рр., оскільки у селян забирали не лише лишки, а майже все. В містах була введена карткова система отримання продовольства, яка за продуктовими наборами поділялася на 4 розряди⁴²⁵.

7) Примусова трудова повинність. Прийнятий 10.12.1918 року Кодекс законів про працю встановив трудову повинність для всіх громадян, згідно з якою заборонялись самовільний перехід на іншу роботу, прогули; встановлювалась жорстка трудова дисципліна та широко використовувалась система неоплачуваної добровільно-примусової праці у вихідні та свята («суботники», «недільники»).

8) Відмирання грошей та перехід до прямого товарообігу. Самоліквідація товарно-грошових відносин по мірі розвитку радянської економіки мала відбутися на основі абсолютного знецінення грошей, чому сприяли емісійне фінансування державних видатків (інфляційне знецінення грошей), зневаги до грошей внаслідок використання недорогоцінного паперу для їх виготовлення.