2. Особливості інституціонального напряму економічної думки (теорії трансакційних витрат та суспільного вибору)

У звичайному вживанні трансакція (лат. transaction) – це угода, операція.

Поняття «трансакція» в економічну літературу було введено «старим» інституціоналістом Джоном Коммонсом, який розглядав під ним угоду, що супроводжується взаємними поступками щодо прав власності з метою реалізації егоїстичних інтересів в умовах обмеженості ресурсів.

Отже, трансакції – це стратегічні відносини з приводу відчуження і привласнення прав власності і свобод (прийнятих в суспільстві норм, що структурують волю людини) в ході здійснення економічної діяльності (виробництва, розподілу, обміну, споживання).

Трансакційними витратами - називаються витрати у сфері обміну, пов’язані з передачею прав власності. Ця категорія була введена в економічну науку в 1937 році американським неоінституціоналістом, лауреатом Нобелівської премії з економіки 1991 року Рональдом Коузом в роботі «Природа фірми». Він дає пояснення суті трансакційних витрат так: «Щоб здійснити ринкову трансакцію, необхідно визначити, з ким бажано укласти угоду, сповістити тих, з ким хочуть укласти угоду та на яких умовах, провести попередні переговори, підготувати контракт, зібрати відомості, для того, щоб переконатися у тому, що умови контракту виконуються і так далі...».

З погляду неоінституціоналізму, будь-який акт обміну є не що інше, як обмін «пучками прав власності»⁴⁰³. Ці права передаються за допомогою контракту, який фіксує, які саме правочинності і на яких умовах підлягають передачі. Чим складніше залучені в обмін блага і чим складніша структура пов’язаних з ними трансакційних витрат, тим складніший контракт.

Класифікація трансакційних витрат:

1) Витрати пошуку інформації, які виникають до укладання угоди (ex ante) – пов’язані з пошуком потенційних покупців і продавців, інформації про ринкову кон’юнктуру, а також втрати, пов’язані з неповнотою і недосконалістю інформації.

2) Витрати ведення переговорів і укладання контрактів – пов’язані з переговорами про умови продажу, юридичним або неформальним оформленням договору, нерідко значно збільшують ціну речі, що продається.

3) Витрати вимірювання – щоб встановити і оцінити права, які передаються при обміні, здійснюється вимірювання властивостей благ, що припускає витрати на вимірювальну техніку, витрати часу або посередників у вигляді інспекції, суспільств споживачів, оцінювачв, конкурентів тощо.

4) Витрати специфікації і захисту прав власності – витрати на діяльність судів, витрати часу і ресурсів, необхідних для відновлення порушених прав власності у ході виконаня контракту, витрати від ненадійного захисту; витрати на захист від претензій третіх осіб (держави, організованого злочинного угрупуваня тощо).

5) Витрати опортуністичної поведінки, які виникають після укладання угоди (ex post) – витрати на контроль за дотриманням умов угоди та запобігання ухиленню від цих умов.

Отже, трансакційні витрати – це цінність ресурсів, що витрачаються на здійснення трансакцій; вони виникають як до процесу обміну, так і після нього. Поглиблення розподілу праці і розвиток спеціалізації сприяє зростанню трансакційних витрат.

Поряд з трансакційними витратами існують трансформаційні (виробничі) витрати, які безпосередньо пов’язані із зміною фізичних властивостей речовини.

Теорія суспільного вибору (ТСВ) вивчає взаємозалежності та взаємодії політичних та економічних явищ (наприклад, чому в країні з хронічним бюджетним дефіцитом неухильно розростається бюрократія, хоча з високих трибун лунають запевнення, що її буде рішучим чином скорочено?). У полі зору ТСВ перебувають державні фінанси, процес голосування, контроль за економікою, підтримка гарантованих цін на сільськогосподарську продукцію, орендна плата, приватизація майна підприємств, податкова система, діяльність уряду тощо.

Представники ТСВ поділяють принципи класичного лібералізму і методи мікроекономічного аналізу, проте критикують кейнсіанство і ставлять під сумнів ефективність державного втручання в економіку. В цілому цей напрям у своєму розвитку тісно пов’язаний з неолібералізмом та інституціоналізмом.

Визнаним теоретиком і методологом суспільного вибору є видатний і впливовий у світі економіст - американський професор Джеймс Б’юкенен. У 1986 р. йому було присуджено Нобелівську премію за розвиток конституційних і контрактних принципів теорії прийняття економічних рішень.

ТСВ ґрунтується на трьох основних методологічних засадах. По-перше, ТСВ вивчає методи і способи, за допомогою яких люди використовують державні установи у своїх власних інтересах. Люди, які діють у політичній сфері, передусім дбають про свої власні інтереси.

Вихідне положення тут гранично просте: якщо ділові люди дбають передусім про власні інтереси, то чому б не припустити, що державні службовці (чиновники) чинять по суті так само, але вже як "політичні підприємці"?

Що прагне максимізувати політик?

Якщо пересічний споживач зацікавлений у максимізації корисності, бізнесмен — у максимізації прибутку, то чиновник прагнутиме максимізації своєї власної вигоди. Іншими словами, йдеться про прагнення максимізувати свою владу і голоси виборців.

У цій ситуації не кожне рішення, прийняте, наприклад, законодавцями, буде оптимальним для економіки. Адже у процесі прийняття політичних рішень неми­нуче враховуються особисті інтереси законодавців.

(По-друге, ТСВ базується на концепції "економічної людини ", яка передбачає, що поведінка індивіда є раціональною. Це означає, що всі — від простого виборця до президента — керуються під час прийняття рішень правилом порівняння граничної вигоди та граничних витрат

У жартівливій формі відображено ідею теоретиків суспільного вибору: державна посадова особа так само, як інші суб'єкти ринкової економіки, прагне зрівняти свої граничні витрати (МС) і граничні вигоди (МК). По-третє, ТСВ розглядає політику як процес обміну голосами і передвиборними обіцянками. Політика — це складний інституційний процес, на основі якого люди обирають різні альтернативи, зіставляючи їх зі своїми цінностями,— так само, як вони на ринку вибирають товар, керуючись лише власними уподобаннями. Це положення передає суть "методологічного індивідуалізму" Дж. Б’юкенена і школи суспільного вибору.

На політичному ринку існує конкуренція між людьми за вплив на прийняття рішень, за доступ до розподілу ресурсів, за місце в ієрархії управління. Тут діють три основні фігури: виборці, депутати і чиновники. Відтак, по-четверте, сферами аналізу ТСВ є виборчий процес, діяльність депутатів і бюрократів, політичне регулювання та конституційна економіка.

ТСВ вказує на істотні відмінності між ринковим і політичним обміном. Вони полягають передусім у меті, якої прагнуть учасники цих процесів. Учасників ринкового обміну в кінцевому підсумку об'єднує однакова мета - збагачення і покращення свого добробуту. Така спільність завдань сприяє укладанню взаємовигідних контрактів на ринку. В політичному процесі (обміні) всі його учасники мають різну мету, оскільки в них різні політичні погляди та переконання. Це і приводить до формування численних політичних партій.

Тому пошук згоди між учасниками ми політичного процесу набагато складніший, ніж в економіці. За ТСВ, на "формулу згоди" може претендувати конституція, тобто основний закон громадянського суспільства, в якому зафіксовано загальні "правила гри", перед якими всі рівні. Крім того, представники ТСВ бачать схожість між громадянським суспільством і ринковою економікою, яка полягає у наявності взаємовигідних договірних, або контрактних, стосунків.

По-п'яте, американський вчений Парсонс стверджує, що влада — це засіб обміну, торгівлі, символ вартості, який використовується задля досягнення окреслених завдань. Звідси випливає, що не тільки влада є товаром, а й політичні відносини загалом є ринком влади. Прихильники ринкового тлумачення влади уявляють її як форму раціональної організації людських прагнень. Тут панує активна конкуренція, що демонструє ділову компетентність, підприємливість, намагання просунутися в суспільній ієрархії нагору, силу волі тощо. Ринок влади, як і будь-який інший ринок, не вільний від розгулу пристрастей, демагогії тощо.

Висновки: Розвиток інституціональної економічної теорії еволюціонував від «старих» (традиційних) інституціональних доктрин до нових неоінституціонльних, що знайшло своє відображення у появі та розвитку теорій трансакційних витрат та суспільного вибору. Обидві ці теорії демонструють явний відхід від позицій «старої» школи інституціоналізму з її інституційним холізмом (інститути управляють людьми) та превалюванням психологічних та соціальних факторів людської поведінки. Неоінституціоналізм в теоріях трансакційних витрат та суспільного вибору заснований на методології індивідуалізму (люди формують та трансформують інститути) та неокласичного синтезу.